Поглиблення економічної кризи

Захопивши владу, нове партійно-державне керівниц­тво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототож­нюється з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О.Косигіна. «Косигінська реформа» повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладен­нях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей гос­подарства. Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники для підприємств, ство­рити на підприємствах фонди матеріального стиму-

лювання; фінансувати промислове будівництво шля­хом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднар-госпи і відновити галузеву систему управління; підви­щити закупівельні ціни на сільськогосподарську про­дукцію; перерозподілити частку національного при­бутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні резуль­тати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали знижуватися, і.радянське керівниц­тво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настали «золоті роки стабільності».

На сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50 —60-х років динамізм, роз­виваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заложницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті інду­стріальні галузі економіки — видобуток вугілля і ме­талевих руд, важке машинобудування, виробництво ме­талів — швидко занепадали через брак нових техно­логій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основ­них виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радян­ському Союзі. Та всі ці негаразди української економі­ки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої еко­номічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. Негативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показни­ки виробленої продукції, що призводило до суттєвого

зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі про­мислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9 % виробів). Зрештою, саме в центрі прийма­лися рішення про будівництво підприємств атомної енер­гетики на території республіки, в результаті яких про­водилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцево­стях. В Україні, на яку припадало лише 2,6 % тери­торії Радянського Союзу, було побудовано бл. 40 % атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були па­ливно-енергетичний і військово-промисловий комплек­си. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. На військову промисловість працювало до 80 % ма­шинобудівних заводів. Перекоси в структурі економі­ки обумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розви­нутих країнах цей показник досягав 50 —60 % і більше.

Протягом 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалося упо­вільнення економічного розвитку, який перетво­рився на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації вико­ристання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотех-нологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбу­вався шляхом надмірних витрат, нарощування палив­но-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучен­ня до виробництва нових природних ресурсів (наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна кри­за). Це давало короткочасний ефект, але кінцеві резуль­тати були низькими, фондовіддача падала, якість про­дукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не виста­чало товарів широкого вжитку. Промислові плани Ра­дянського Союзу й України не виконувалися. З кін. 60-

х до кін. 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст об'єму виробництва промис­ловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід впав у свому при­рості з 45 до 16 %. На виробництво одиниці національ­ного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих краї­нах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добу­ти більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зро­бити більше машин...». (За даними доктора економіч­них наук М. Лемешева, 60 — 80 % товарів, які вироб­лялися у 1980-х роках, нікому не були потрібні.)

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господар­ства, значне фінансування (протягом 70-х років у га­лузь було спрямовано 27 % усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Не­рідко добрі справи тут вироджувалися у свою проти­лежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техні­ки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину до­повнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідчен­нями цього були сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв) та відстала система пере­робки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад ЗО %.

Наслідком такого господарювання стало система­тичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно спадали середньорічні темпи зростання ви­робництва (якщо у 1960— 1970 рр. вони становили 4,5 %, то у 1981 —1985 — 3,9 %) та приросту сільсько­господарської продукції (з 1,5 % у другій пол. 70-х років до 0,5 % в першій пол. 80-х). Країна, яка мала

найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зер­на за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах вироб­ництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизи­лося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація: капіталовкла­дення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основ­ною причиною такого становища була колгоспно-рад­госпна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося по­слаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоно­сіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження «нафтодоларів». З 1960 по 1985 р. частка паливно-сиро­винного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоно­сіїв величезні кошти — за різними даними, за період з 70-х до сер. 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд дол. США. Однак «нафтодолари» використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто за­лишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація інду­стріально розвинутих країн на енергозберігаючі техно­логії на поч. 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостеріга­лося певне зростання життєвого рівня людей, то в по­дальшому цей процес уповільнився, навіть незважаю­чи на постійний ріст середньої заробітної плати, який в 1970 — 1979 рр. становив ЗО %. Адже підвищення номі­нальної заробітної платні зовсім не означало зростан­ня реальної, оскільки не було підкріплене збільшен­ням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження за­ощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкін. 70-х років становили 32 млрд крб. Відсутність можливості реалізації доходів через хронічні дефіци-

ти на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку «тіньової економіки» (з 60-х до кінця 80-х років «тіньовий» сек­тор економіки СРСР зріс у ЗО разів і становив більш як 20 % від національного доходу), формування мафі­озних угрупувань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. соціалістичних методів господарю­вання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заці­кавлення людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня; перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70 — на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчи­ла активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розта­шованій поруч Прип'яті дійшло до заворушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у рідному для Брежнєва Дніпро­петровську на будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з'явився транспарант із написом: «Солідаризуємося з усіма, хто проти вас».

Дата добавления: 2015-05-22