Історія України 5 страница

< /br>
ЛЕКЦІЯ 5
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
(кінець XIX — початок XX ст.)
• Виникнення політичних партій та їхня класова суть • Розвиток національно-визвольного руху
Виникнення політичних партій та їхня класова суть.
Основні риси економіки західноукраїнських земель на ста' дії переходу від капіталізму вільної конкуренції до імперіалізму, як відомо з попередніх лекцій, визначалися їхнім колоніальним становищем у складі Австро-Угорської імперії. Таке становище, а також віддаленість Галичини, Буковини і Закарпаття від політичних центрів Австро-Угорщини, переплетіння політичних і національних проблем, національна відособленість і національна ворожнеча, які.культивувалися австрійськими шовіністами і сіоністами, польськими, румунськими, угорськими буржуазно-помі-щнцькими націоналістичними колами, негативно впливали на характер суспільно-політичного руху в краї.

Проте розвиток капіталізму, загострення його протиріч і класової боротьби, незважаючи на перелічені фактори, привели в рух широкі народні маси, викликали дальше організаційне розмежування і оформлення політичних партій не лише в капіталістичне розвинених західних провінціях монархії, але й в економічно відсталих східних провінціях — Галичині, Буковині, Закарпатті.
Поширення соціалізму і піднесення революційного руху в останній чверті XIX ст. прискорило консолідацію західноукраїнських буржуазних сил, їх блокування з польськими, угорськими та румунськими земельними магнатами і з австрійською адміністрацією. У проголошеній народовцем Ю. Романчуком з трибуни Крайового сейму програмі так званої «нової ери» говорилося про «старання о розвій селянства і міщанства» на основі «австрійської конституції, вірності католицькій релігії і австрійській державі». В ній йшлося про вічність приватної власності, вірність уніатській релігії і австрійській державі. Автори «нової ери» фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських народних мас, від основної частини українського народу, що проживала за межами Габсбурзької монархії І не мала нічого спільного з уніатським віросповіданням. Таким чином, ця програма фактично була спрямована на розчленування української нації, увіковічення австрійського панування на західноукраїнських землях.
Подібні дії народовців, їх відкрите блокування з поліс ською шляхтою викликали протест прогресивної частини української інтелігенції, прискорили створення окремої політичної організації революційно-демократичних сил. За ініціативою М. Драгоманова в 1890 р. була засноваяа «Українсько-руська радикальна партія Галичини», яка поширювала свою діяльність на Буковину і певною мірою впливала на політичне життя на Закарпатті та Наддніпрянській Україні, її ліве крило очолили І. Франко та М. Павлик, праве — В. Будзиновський і С. Данилович.
Завдання цієї партії та засоби їх досягнення розкривалися в програмі, яка складалася з двох частин: «максимальної» і «мінімальної». В програмі-максимум йшлося про кінцеву мету майбутніх соціальних перетворень: «В справах суспільно-політичних змагаємо до переміни способу продукції згідно із здобутками наукового соціалізму, тобто хочемо колективного устрою праці і колективної власності засобів продукційних». Таким чином, запропонована програма виходила за межі завдань буржуазно-демократичної революції, вона проголошувала необхідність вста-новлення соціалістичних виробничих відносин. Ця вимога була зумовлена не лише впливом на суспільно-політичний рух ідей наукового соціалізму, але й фактом поглиблення диференціації селянства. Проте було б помилкою приписувати програмі української радикальної партії соціалістичний характер, її «максимальна» частина була, по суті, декларацією, а не конкретною вказівкою до дій.
В «мінімальній» частині програми ставилися найближчі завдання партії, у першу чергу підвищення матеріального добробуту трудящих, ліквідації їх економічного визискування. Реалізацію цих завдань радикали пов'язували з перебудовою тодішнього суспільства за допомогою виробничих спілок. Проте в умовах вільної капіталістичної конкуренції і збереження влади експлуататорів подібні намагання були утопією.
Політичні вимоги зводилися до запровадження загального, безпосереднього, таємного голосування, скасування політичних привілеїв для панівної верхівки, ліквідації постійної армії і заміни її народним ополченням, проведення мирної зовнішньої політики.
Незважаючи на недоліки цієї програми, її історичне значення полягало в тому, що вена відбивала життєві потреби селянства і завдяки своєму антиексплуататореькому спрямуванню відіграла важливу роль у розвитку революційно-демократичного руху в регіоні на рубежі XIX— XX ст. УРП була першою західноукраїнською політичною партією, що мала виключно світський характер. Вона провела значну роботу по викриттю католицизму, ідеології і практики уніатства, націоналізму і великодержавного шляхетського шовінізму, угорського панування на Закарпатті. В результаті гострої критики народовців у пресі, на масових зборах селян партія втратила підтримку народних мас краю і врешті-решт зійшла з політичної арени.
Заслугою радикальної партії на першому етапі її діяльності було керівництво селянським рухом, намагання надати йому організованих форм, а також висунення з середовища селян талановитих організаторів і пропагандистів. Вона організувала видання політичної літератури, в якій піддавався нищівній критиці буржуазно-поміщицький лад в Австрії, викривалась експлуатація трудових мас поміщиками і капіталістами. Радикали не обмежувалися констатацією важкого становища селянства, а й пропонували конкретні шляхи для його поліпшення. Однією з форм їх зв'язків з масами було створення у багатьох по- вітах Галичини громадських читалень. Члени радикальної партії не дотримувалися однакових поглядів. З часом у їхньому середовищі все виразніше виділялися три угруповання: соціал-демокритичне, власне радикальне і націонал- демократичне. Позиції останнього постійно посилювалися. У нову програму партії, прийняту в 1895 р., вже не ввійшли положення її максимальної частини, здійснення соціалістичних ідеалів вона пов'язувала лише з політичною самостійністю українського народу, при наявності якої визріли б умови для поступового переростання капіталізму в соціалізм. З часом радикали відходять від безпосередньої боротьби за соціалізм. Проте за своєю ідеологією і практичною діяльністю УРП безумовно, належала до табору лівих, опозиційних сил у західноукраїнському суспільстві.
В останні роки XIX ст. у краї значно загострилася ідейна боротьба, есе виразніше проявлялося розмежування класових сил. Відсутність міцної соціальної бази, ідейна плутанина і хитка організаційна побудова УРП прискорили її розкол. Спочатку партію залишили соціал-демократи, а наприкінці 1899 р. з неї вийшла і націонал-демократична група. Проте радикальна партія продовжувала існувати, хоча за своїми програмними і тактичними установками вона вже нічим не відрізнялася від буржуазних націонал-демократичних партій.
Кількісне і якісне зростання пролетаріату, поширення марксизму на західноукраїнських землях створили об'єктивні передумови для формування робітничої партії. Після заснування у 1888 р. австрійської соціал-демократичної партії соціалістичний рух на Галичині розгорнувся більш інтенсивно. На першому з'їзді галицьких соціал-демократів, який відбувся у Львові в лютому 1892 р., було проголошено створення соціал-демократичної партії Галичини як складової частини австрійської соціал-демократичної партії, її фундаторами стали А. Маньковськ«й, Г. Дашин-ський, Й. Данилюк та ін. Цю подію позитивно оцінили І. Франко та М. Павлик. Вони підкреслювали, що виникнення партії етало результатом розвитку суспільних відносин і всієї попередньої роботи передових сил, які боролися за її створення, СДПГ була інтернаціональною організацією, що об'єднувала передових представників різних націй. У 1896 р. відбулося об'єднання розрізнених соціал-демократичних гуртків у соціал-демократичну партію Буковини. Соціал-демократичні організації Закарпаття увійшли до складу Угорської соціал- демократичної партії. Прийнята на першому з'їзді австрійської соціал-демо-' кратії програма, якою керувалися й соціал- демократи Галичини, Буковини та Закарпаття, ставила перед пролетаріатом завдання—добиватися буржуазно- демократичних свобод, робітничого соціального законодавства. В ній давалася об'єктивна оцінка парламентаризму і соціального реформаторства. Однак політичні статті програми містили й ряд істотних особливостей. У ній не було основного, що визначало б її як програму марксистської революційної партії,—пункту про диктатуру пролетаріату. З'їзд обійшов мовчанням вимоги щодо права націй на самовизначення, не дав оцінки ролі селянства, як можливого союзника пролетаріату, відмовився від обговорення аграрного питання.'
Слабкість австрійської соціал-демократії негативно вплинула на ідеологічний розвиток соціал-демократії Галичини, Буковини і Закарпаття. З кінця 90-х років соціал-демократичні партії цих регіонів стали на шлях еволюції від революційного марксизму до соціал-реформізму. Єдина, побудована за принципом інтернаціоналізму, соціал-демократична партія Австрії розпадається на самостійні національні організації. На черговому з'їзді (1897 р.) вона дістала назву: Польська соціал-демократична партія. Галичини і Сілезії. В 1899 р. утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку очолили М. Ганке-вич, С. Вітик, В. Охримович та інші діячі, її центральним органом стала газета «Воля». У 1905 р. виділилася ще й третя партія — єврейська. Стали дробитися за національною ознакою профспілкові та кооперативні організації. В результаті в регіоні посилилися прояви націоналізму, послабився робітничий рух у цілому.
До керівництва національними партіями прийшли опортуністичні елементи, які обмежували робітничий рух рамками боротьби за соціальні реформи. Польські ревізіоністи, наприклад, висували ідею співробітництва з буржуазією, твердячи, що у поляків класові суперечки не віді- грають ніякої ролі. Лідери УСДП, у свою чергу, заявляли, що українська нація в Галичині єдина. При цьому головну ставку вони робили на селянство, сільськогосподарських робітників, а не на робітників промислових підприємств. Слід, однак, зазначити, що соціал-демократія західноукраїнських земель на початку своєї діяльності була єдиною провідною організацією робітничого класу, найбільш радикальною, демократичною силою суспільства.
Стурбована революційним піднесенням у краї, поширенням соціалістичних ідей, українська буржуазія намагаласяпідкорити революційний рух трудящих своєму впливу, спрямувати його в русло боротьби за незначні поступки в галузі розвитку освіти і культури. Так український буржуазний національний рух став фактором боротьби української буржуазії проти своїх конкурентів.
На початку XX ст. основною політичною силою у Східній Галичині була націонал- демократична партія, утворена в 1899 р. До її керівного органу—народного комітету ввійшли М. Грушеський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Сав-чак та ін. Партія об'єднувала представників української Інтелігенції, духовенства, міщанства, заможного селянства, а також відомих буржуазних громадських діячів, її політична платформа була неоднорідною. Поряд із діячами, які відкрито захищали буржуазні соціальні цінності, до складу партії входили також відомі вчені і публіцисти В. Будзи-йсвський, А. Колеса, В. Охримович та ін. У своїх наукових працях, газетних і журнальних статтях вони гостро критикували існуючий лад. В руслі традицій народовської партії програма націонал- демократів включала гасла «боротьби з поляками» та ідею «українського П'ємонту». В програмі-максимум партії, викладеній у відозві до народних мас, висувалося завдання боротьби за незалежну Україну, «де б усі чистини игппої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу».
Лозунг «українського П'ємонту» був розрахований на те, щоб перетворити всі українські землі в плацдарм боротьби з російським імперіалізмом. Національна програма партії була обмеженою і, як видно з програми-мінімум, аж до осені 1918 р. не виходила за рамки вимог поділу Галичини на дві окремі національні (польську і українську) території (краї), наділені широкими автономними правами. Лідери НДП вважали, що українська буржуазія та інтелігенція повинні підкорити своєму впливу всі сфери економічної і політичної діяльності в краї. Відстоюючи тезу про те, що українська нація є нацією «властителів — наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків», вони намагалися довести, що надання автономії Галичині в складі Австро-Угорщини позбавить українське населення соціального і національного гноблення. Молода західноукраїнська буржуазія добивалася рівноправності української мови в урядових установах і школах, відкриття українського університету у Львові, декількох українських гімназій та загального виборчого права.
Вдалу характеристику партії дав письменник-демократ В. Стефаник: «Се такі маленькі визискувачі, що деруть,'' котрий курочку, котрий баночку, котрий шкірочку або голос мужицький і, деручи, липкі сльози проливають».
На таких же позиціях стояли поступова і радикальна партії Буковини. Лідери поступовців С. Смаль-Стоцький та М. Василько, які дотримувалися проавстрійської орієнтації, заявляли у партійному органі — газеті «Буковина» — про свою вірність «австрійській державі», вбачаючи в цьому «можливість розвитку нашого народу». Поступовці підтримували ідею автономії Галичини" і Буковини в складі Австро-Угорщини. Подібні позиції займали й інші буржуазні партії Закарпаття, зокрема так звана «конституційна» та партія «незалежності».
Реакційні суспільно-політичні сили на західноукраїнських землях в цей час представляли партія «Русько-католицький союз» (1896 р.) та «москвофіли»— «Руська народна партія» (1900 р.). Ідеологи «Русько-католицького союзу» (О. Барвінський, А. Шептицький) гостро критикували соціалізм, виступали на захист існуючого ладу. Один із керівників союзу, митрополит граф А. Шептицький доводив у своїх працях, що біду, в якій опинилися трудящі маси, можна перебороти «працьовитістю», «ощадністю», «тверезістю». Клерикали не бажали визнавати, що селянин бідує від малоземелля. Хоча діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, але вирватись із вузьких рамок просвітительства він не міг. Слідом за греко-католицькою церквою союз прагнув насаджувати серед широких мас українського населення вірнопідданські почуття до австро-угорської монархії. Одночасно був узятий курс на викорінення серед населення симпатій до російського народу. Видавництва союзу видавали чимало різної літератури просвітницького характеру.
Ворожою інтересам трудового народу була діяльність «москвофілів»—«Руської народної партії». Вона об'єднувала представників великого землеволодіння, духовенства, чиновництва, які орієнтувалися на російський ца- ризм. У соціальній і політичній сферах їх програма мала демагогічний характер: проголошувалося прагнення поліпшити долю бідніших верств населення шляхом парцеляції великих маєтків, організації дешевого кредиту, зниження поземельного і домового податків. Що ж до засобів досягнення поставлених цілей, то про них у програмі нічого не говорилося. «Москвофіли» заперечували саме існування українського народу і його самобутньої культури, ствер- джували, що він є лише частиною російського народу. Один з ідеологів «москвофільства» О. Мончаловський з цього приводу писав: «Для того, щоб могла бути "українська" культура, необхідно існування українського народу. Але народу такого імені поки нема, в крайньому в Галичині є тільки "українська" різновидність руського народу».
Представники російської і української революційної демократії викривали реакційну суть «москвофільства», закликали до боротьби проти самодержавства, захищали право українського народу на вільний розвиток. З критикою поміщицько-клерикальної, шовіністичної суті «москвофілів» виступали І. Я. Франко, М. І. Павлик та ін.
У своїй практичній діяльності «москвофіли» однаково вірно служили царському самодержавству, австрійському монарху, польським і угорським поміщикам, румунським боярам і багатим українським землевласникам. Вони культивували національну ворожнечу, демонструючи тим самим свою продажність і політичну сліпоту. Проте слід зазначити, що в той час, як поміщицько-клерикальна верхівка «москвофілів» була наскрізь реакційною, чорносотенною, чимало рядових членів партії щиро прагнули зміцнення споконвічних дружніх зв'язків з російським народом, однаково іісіі;іііііділи і російський царизм і австрійську монархію.
Реакційного курсу дотримувались також польські, угорські, румунські буржуазні партії. Вони підтримували політику насильницької колонізації західноукраїнських земель, збереження системи жорстокої експлуатації робітників і селян. Репрезентуючи інтереси польських поміщиків, їхні партії, так звані «станчики» і «подоляни», відстоювали поміщицькі порядки на селі, виступали за полонізацію українського населення, створення польської держави «від моря до моря» з включенням до її складу корінних українських земель. Румунська консервативна партія, що об'єднувала румунських і молдавських поміщиків, та націонал-демократична, яка ввібрала в себе провідні кола дрібної буржуазії і куркульства, вели проавстрійську політику, культивували ідею «прогресивного» і мало не «рятівного» значення поміщицького землеволодіння у долі селянства. Реакційну політику проводила й німецька буржуазна християнсько-соціальна партія.
На Закарпатті в цей час активно діяли угорські партії;
ліберальна, яка повністю підтримувала двоєдину монархію, та «47 року і незалежності». Остання, проводячи націоналістичну політику, боролася проти засилля австрій-ської буржуазії. Обидві ці партії вороже ставились до національно-визвольного руху українського населення. Єврейські партії—Бунд, Поалей Ціон, що діяли в краї, захи- щали вузьконаціональні інтереси, виступали проти єдності трудящих різних націй.
В період, коли австро- німецький блок вів шалену підготовку до війни за поділ уже поділеного світу, осневні політичні партії української буржуазії, як і інших націй, відверто підтримували імперіалістичну політику правлячих кіл Австро-Угорщини. 7 грудня 1912 р. ці партії опублікували спільну заяву, в якій стверджувалося, що в майбутній війні вони будуть єдині з австро- угорською монархією. На початку серпня 1914 р. з представників «українських партій була створена Головна Українська рада (ГУР), яка в спеціальному маніфесті закликала населення західноукраїнських земель виступити на захист Австро- Угорщини і Німеччини, визволити Наддніпрянщину з-під російського ярма. Ця імперіалістична політика в роки першої світової війни підтримувалася провідною частиною УСДП.
Водночас на західноукраїнських землях визрівав протест проти націоналістичних крайнощів у визвольному русі., Окремі діячі української соціал-демократії переходили на ліві позиції. Показовою у цьому відношенні була діяльність В. Левинського. Під впливом ленінської оцінки світової війни він відмежовується від націоналізму, виступає проти Юркевича, Донцова та інших діячів «Спілки визволення України», публікує статті в більшовицькій газеті «Соціал-демократ». В одній із них—«Україна і війна» він підкреслює, що перша світова війна — «неминучий результат імперіалістичної політики європейських держав», викриває за- гарбницькі плани царського самодержавства та австро-німецького імперіалізму. Демократично настроєні члени УСДП, які пізніше ввійшли до складу Компартії Західної України, створили в 1915 р. у Львові самостійну організацію під назвою «Інтернаціональна революційна соціал-демократія». Вона вела активну антиімперіалістичну пропаганду, виступала проти мілітаризму та націонал-шовінізму.
Таким чином, політика західноукраїнських буржуазних партій хоча й відзначалася певними розходженнями, що стосувалися здебільшого питань тактики, була спрямована до єдиної мети — відвернути народні маси від революційної боротьби, підкорити своєму впливу національно-визвольний рух і законсервувати існуючі суспільні порядки.
Розвиток національно-визвольного руху. В кінці XIX — на початку XX ст. революційна боротьба трудящих західноукраїнських земель перепліталася з боротьбою за національне визволення та возз'єднання з тією частиною українського народу, яка перебувала в складі Росії. В цій боротьбі визначилися два класове протилежних напрями. З одного боку, це широкий національно-визвольний рух робітників, селян і прогресивної інтелігенції проти колонізаторської політики австро-угорських правлячих кіл і, з іншого,— рух буржуазії, яка, прикриваючись фразами про захист національних інтересів українського народу, в дійсності служила опорою Габсбурзької монархії у здійсненні політики соціального і національного пригнічення трудящих.
У цей період важливу роль в ідейно-політичному житті західноукраїнських земель відігравали революційні демократи, зокрема І. Франко. Надаючи великого значення ро- сійському визвольному руху, він у журналах «Народ» та «Життя і слово» запровадив спеціальну рубрику «З Росії і для Росії». Під цією рубрикою вміщувалися матеріали, де розповідалося про життя і боротьбу народів царської Росії. Через Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, С. Данилович та інші демократи истанинлюиалн взаємозв'язки з прогресивними діячами літератури, науки і культури Росії та України, обмін науковою і художньою літературою, що сприяло посиленню інтересу в регіоні до життя українського і російського народів, їх історії, побуту.
На відміну від буржуазних кіл, які намагалися вбити клин між російськими і західноукраїнськими трудящими, передова демократична інтелігенція проповідувала дружбу українського і російського народів. Так, у статті «Щирість тону і щирість переконань» І. Франко писав:
«Ми всі русофіли, чуєте, повторяю ще раз: ми всі русофі- ли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову... І російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо і -любимо». Демократично настроєна інтелігенція краю мріяла про ті часи, коли на всіх українських землях будуть створені умови для повного розквіту творчих сил народу, Створення такик умов вона пов'язувала з революцією в Росії. Яскравим свідченням цього а лист групи селян Галичини і Буковини, адресований селянським депутатам російської Державної думи в 1906 р. В ньому говорилося: «Брати! Від того, який лад настане в російськійУкраїні, залежить безпосередньо і наша доля... Ми, що боремося з ворогами своїми: шляхтичами, та чиновниками польськими, мадьярськими, німецькими і румунськими і т. п., вже поверх 600 років знемагаємо нарешті в тій боротьбі, і без підмоги російської України не в силі забезпечити собі кращої долі». В листі висловлювалося тверде переконання у тому, що коли в Росії буде встановлено демократичний лад, то «...до такої Росії припадуть щиро всі народи, які заселяють її».
Національно-визвольний рух трудящих цього періоду особливо яскраво проявився у боротьбі за утвердження народної освіти. Під впливом російської революції 1905— 1907 рр. в Галичині і Буковині пройшли багатолюдні мітинги трудящих, учасники яких вимагали ліквідації дискримінації українців у галузі освіти. На одному з таких зібрань, що відбулося навесні Г905 р. в м. Тернополі, з промовою виступив І. Я. Франко, який закликав присутніх боротися за те, щоб зробити школу і науку доступними для всіх. У 1905 р. на адресу австрійських властей поступали численні заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини і Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Проте ці вимоги повністю ігнорувалися австрійською адміністрацією.
У 1906 р. підняли свій голос проти асиміляторської політики австро-угорської монархії вчителі народних шкіл. На зборах і конференціях, які відбулися в ряді повітів Східної Галичини та Буковини (Наддвірнянський шкільний округ, Вашківський та Вижницький повіти, м. Копи-чинці та Бібруї), вони вимагали ліквідації дискримінації української школи, відокремлення її від церкви, навчання учнів рідною мовою. Активно боролася проти національного гноблення, за відкриття українських вищих- шкіл студентська молодь. Вперше вимога створення українського університету у Львові була висунута ще в липні 1899 р. на зборах українських студентів австрійських університетів. У січні 1907 р. відновилася боротьба львівських студентів за відкриття університету. Власті заарештували близько 100 найбільш активних учасників виступів. Після чотирьохденної голодовки вони були відпущені на волю. Трудящі маси підтримували цю боротьбу. Продовжувалися виступи студентів Чернівецького університету, які вимагали від австрійського уряду створення кафедри історії України, протестували проти виключно німецького характеру цього університету, Безумовно, боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови не була вирішальним фактором національного визволення українського народу, проте вона значною мірою сприяла пробудженню самосвідомості трудящих, зростанню їх тяги до знань.
В кінці XIX — на початку XX ст. однією із форм бо- ротьби трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття за свої соціальні й національні права був рух за реформу виборчої системи, яка, по суті, була спрямована проти національних інтересів українських трудящих. У рейхсраті і сеймах фактично господарювали австрійські, угорські, німецькі, польські, румунські поміщики, капіталісти і чиновники.
Збільшення українського буржуазного представництва в австрійському парламенті і місцевих сеймах не могло принести скільки-небудь реальної користі українським народним масам. І все ж трудящі з великою надією включилися в суспільно-політичну боротьбу за реформу виборчої системи.
Під впливом першої російської революції боротьба за політичні свободи, за введення загального виборчого права набула в регіоні особливої гостроти. Вона активізувалася після одержання повідомлені» про царський маніфест під 17 жовтня 1905 р. і загальний страйк російського пролетарыату. 23 жовтня учасники багатотисячного мітингу у Львові звернулися до сейму з вимогою про введення загального виборчого права. 28 листопада 1905 р. в усій країні, в тому числі й на західноукраїнських землях, був проголошений одноденний політичний страйк. У Львові після великого мітингу відбулася 30-тисячна демонстрація, учасники якої вимагали запровадження загальних і прямих виборів. Масові збори та мітинги відбулися у Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самборі, Садгорі, Ярославі та інших містах.
Намагаючись спрямувати народний рух у своїх класових цілях, верхівка української буржуазії утворила в листопаді 1905 р. так званий «Народний комітет» у справі виборчої реформи, який очолили відомі буржуазні діячі Ю. Романчук та К. Левицький. Члени комітету доклали чимало зусиль, щоб спрямувати революційну енергію народних мас у русло мирної боротьби. Однак у багатьох містах і селах Галичини, Буковини і Закарпаття демонстрації робітників та селян, студентської та учнівської молоді мали винятково бойовий характер і закінчувалися сутичками демонстрантів з поліцією. Виступи західноукраїнських трудящих не припинялися і в 1906 р. Так, лише про-тягом січня цього року в Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких взяли участь майже 500 тис. чоловік. Масові виступи в краї не припинялися до кінця січня 1907 р.
Під тиском народних мас імператор Австро-Угорщини 39 січня 1907 р. видав указ про запровадження нового виборчого закону. Однак виборчий закон 1907 р., так само як і попередній, забезпечував панівне становище австро-угорської і польської буржуазії. Він не міг привести до поліпшення соціального і політичного становища трудящих. Не здійснилися також сподівання українського населення щодо розширення громадянських прав. Продовжувала існувати антинародна система куріальних виборів до місцевих сеймів та міських рад. Засилля польських, румунських, мадярських правлячих кіл у цих крайових і місцевих органах самоуправління проявлялося особливо виразно. Це надало боротьбі за реформу сеймової виборчої системи загальнонаціонального характеру. Головна причина незадоволення трудящих діяльністю сеймів полягала в тому, що, маючи у своєму розпорядженні багатомільйонні кошти, одержувані від збирання податків, вони розподіляли їх виключно в інтересах пануючих класів.
В день відкриття сейму, 29 вересня 1907 р., у Львові відбувся 15-тисячний мітинг протесту. Представники від 25 міст і повітів Галичини направили до столиці делегацію, вимагаючи від уряду ввести загальне виборче право також при виборах до крайового сейму. Ця вимога висувалася і на першотравневих мітингах та демонстраціях 1907—1919 рр. У 1910 р. у Львові, Дрогобичі, Стрию, Ясиниці, Підволочиську, Станіславі та інших містах організовувалися багатотисячні народні віча. Вони продовжувалися і в наступні роки. Зрештою уряд змушений був піти на поступки. В лютому 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті країни відводилося 27,2 % місць. Але до самого кінця австрійського панування у краї так і не була реформована система виборів до сеймів та місцевих органів самоврядування.
Намагаючись зменшити напруження класової і національно- визвольної боротьби українських трудящих, австрійський уряд у серпні 1912 р. ухвалив рішення приймати українців на посади службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте основою політики правлячих кіл Австрії на західноукраїнських землях і надалі залишився союз з мадярською, польською, румунською поміщицькою верхівкою краю. Буржуазні партії докладали чимало зусиль, щоб загальмувати національно-визвольний рух трудящих. Через свою періодичну пресу вони намагалися переконати маси, що майбутнє українства має перспективу лише під владою Австро- Угорщини. Водночас на сторінках їхніх видань тенденційно висвітлювалися взаємини українського і російського народів, давалися необ'єктивні оцінки революційних виступів трудящих. Під виглядом боротьби з «москвофільством» українські буржуазні діячі нерідко перешкоджали проникненню російських книг і періодичних видань на західноукраїнські землі.
Більшість лідерів соціал-демократичних партій у своїй діяльності керувалися інтересами австро-угорської монархії, пропагували можливість вирішення національного питання в рамках «клаптикової» імперії. Відмовившись від марксистської теорії при право націй на самовизначення, войи спрямували національно-визвольний рух у русло боротьби за культурно-національну автономію націй, що входили до складу Австро-Угорщини. «В Австрії,— заявлялося в органі Української соціал-демократичної партії, газеті «Воля»,— ми спільно з соціалістами польськими, чеськими, німецькими, словенськими стоїмо за автономію (самоуправління) національностей, проти автономії країв, за національну свободу, проти національного пригнічення».
Польські соціал-демократи також вважали, що національне питання необхідно вирішувати в рамках австрійської монархії. Під впливом буржуазно-шляхетських партій вони все більше схилялися до ідеї про крайову автономію Галичини.
Національна програма радикалів мало чим відрізнялась від позицій українських соціал-демократів з даного питання. У ній також висувалася ідея «автономії народу». В програмі партії, прийнятій у 1904 р., йшлося про необхідність перебудови держави на федеративних засадах. Рекомендувалося замість існуючих провінцій створити «національні території», в рамках яких кожна нація користу< валася б повною політичною автономією, гарантіями дотримання всіх політичних прав для національних меншостей. Це була спроба поєднати територіальний нринцип з принципом культурно-національної автономії.
Найбільш впливовою з українських буржуазних партій була національно-демократична партія (УНДП), створена в 1899 р. її національна програма до осені 1918 р. обмежувалася вимогою поділу Галичини на дві автономні території — польську і українську. Вже напередодні краху австро-угорської монархії УНДП виступила за автономію всіх українських земель (Східної Галичини, Буковини і Закарпаття) в межах Австро-Угорщини. На близьких позиціях стояли буржуазні та соціал- демократичні партії Буковини і Закарпаття.
Національна програма польського буржуазно-поміщицького табору також відбивала класові інтереси панівної верхівки. Так, «консерватисти» і «національні демократи», які виступали за зміцнення монархії, у своїх програмах не йшли далі вимог розширення автономії Галичини. Перетворення дуалістичної монархії в триалістичну — такою була кінцева мета національних прагнень цих партій. Отже, національні програми як буржуазних, так і соціал-де-мократичних партій були чужими народним масам.
В таких умовах вироблення чіткої, науково обгрунтованої програми з національного питання мало велике значення для дальшого піднесення революційного руху народних мас, подолання перешкод, що стояли на його шляху. Така програма була розроблена російськими більшовиками. Виняткове значення мала їхня критика програми культурно-національної автономії австрійських соціал-демократів. Відзначаючи, що в межах Австро-Угорщини для розвитку української культури були більші можливості, ніж у Росії, вони разом з тим викривали напівквлоніальний режим, встановлений в Галичині австрійським урядом. Більшовицька програма з національного питання відіграла в наступні роки значну роль у розгортанні революційної боротьби трудящих за соціальне і національне визволення.
* * *
Отже, на початку XX ст. в Австро-Угорщині, в тому числі й на західноукраїнських землях, загострюється боротьба трудящих проти соціального і національного гніту, активізується суспільно-політичний рух. В ньому визначаються два напрями, які з наближенням першої світової війни дедалі більше відходять один від одного, стають на протилежні, ворогуючі позиції. Ліберально-буржуазний виз- вольний рух у цей період переростає в український націоналізм, основним спрямуванням якого була боротьба проти революційного руху трудящих, проповідь теорії «українського Л'ємонту», створення української держави як автономної одиниці в складі Австро-У горської імперії, захист інтересів поміщиків та капіталістів.
Водночас на історичну арену виступає демократичний визвольний рух, народних мас, який розвивається під впли-вом революційних подій на Україні і Росії в цілому. Важливу роль у ньому відігравали, радикально настроєні інтелігенти, і зокрема І. Я. Франко. В краї поширюються ідеї наукового соціалізму, виникає соціал- демократична партія — провідна сила робітничого класу. Проте на її ідеологічний розвиток негативний вплив справило поступове зростання реформістських тенденцій серед керівництва австрійської соціал-демократичної партії. Внаслідок цього в середовищі української соціал-демократії посилились прояви опортунізму й націоналізму.
Російська революція 1905—1907 рр. на деякий час послабила вплив реформізму в революційному русі. Однак після її поразки і запровадження загального виборчого права керівництво соціал-демократії стає на шлях парламентської боротьби, поширює ідеї про можливість «мирної перебудови суспільства». В обстановці назрівання світової війни відбувається процес його політичного зближення з правлячими колами'австро-угорської монархії. Проте переважна більшість рядових членів соціал-демократичної партії не сприйняла націоналістичні ідеї. В її надрах ви- зрівали і міцніли ті політичні сили, які на наступному етапі очолили революційно-визвольний рух трудящих.
Рекомендована література
Історія Української РСР: У 10 т. К., 1983. Т. 5. Крипякевич 1. П. Історія України. Львів, 1990.
Макарчук, С. А. Зтносоциальное развитие й национальньїе отноше-ния на западноукраинских землях в период империализма. Львов. 1983.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.

Дата добавления: 2015-05-22