Історія України 10 страница

ЛЕКЦІЯ 11

УСПІХИ Й ТРУДНОЩІ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ

• Сталінський «стрибок» в індустріалізацію • Формування нового господарського механізму • Виробниче змагання в роки перших п'ятирічок • Репресії проти господарників і фахівців • Будови перших п'ятирічок

Сталінський «стрибок» в індустріалізацію. Проблема, викладена в цій лекції, має дуже важливе значення для сучасності, адже саме в ті роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління. Без розуміння закономірностей становлення й функціонування цієї системи та її економічного фундаменту неможливо успішно здійснювати нинішні реформи.

Тему про індустріалізацію 20—30-х років треба починати з ленінського плану ГОЕЛРО. Самого цього, терміна — «індустріалізація»— В. І. Ленін не вживав. У його працях і виступах ми зустрічаємо інший термін—«елек- трифікація». Він мав ширший зміст, аніж той, що усталився в радянському суспільствознавстві. Під електрифі-кацією Ленін розумів технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергетичній основі— за допомогою електрики. У попередній лекції вже підкреслювалося, що від негайного виконання плану ГОЕЛРО по всіх його позиціях довелося відмовитися: у першій половині 20-х років увага сконцентрувалася передусім на розвиткові сільського господарства. Та в міру успіхів у відбудовному процесі значення завдань ре«конструктивного характеру набувало дедалі більшої акту» альності, й наприкінці 1925 р. з усією гостротою постало питання про індустріалізацію країни та реконструкцію всієї економіки. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошувалося на величезній ролі важкої промисловості України в цьому процесі.

Стрижневою проблемою промислового розвитку було фінансування будівництва заводів, шахт, електростанцій. Свого часу Ленін уважав, що істотну роль у цьому мали відіграти внутрішні ресурси самої промисловості, одная його думка про організацію госпрозрахункових трестів як промислових об'єднань, котрі цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягають реорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Ще за життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалила важливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів — так званої плати за ресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія на чолі з Л. Б. Каменевим опрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» було затверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця для законопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означало відмову політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансування трестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело індустріального будівництва не була реалізована. Індустріалізація потрапляла у залежність від ресурсів інших галузей народного господарства.

На заваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: не вистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткування заводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин, необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже, для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.

А капіталізмові тим часом удалося подолати викликану війною кризу. Це породжувало в партійному апараті побоювання: чи утримається він при владі? Небезпека ввижалася з усіх боків. «...Не можна ні на хвилину забувати про те,—застерігалося в резолюції «Про внутріпартійне становище і про фракційну роботу опозиції» Першої Всеукраїнської конференції КП(б)У (жовтень 1926 р.),—що відносна стабілізація капіталізму на Заході весь час криє в собі небезпеку збройної інтервенції проти СРСР...» Отже, вважалося, що історія відвела Радянському Союзу дуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпів Індустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв'язувалися в обстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характер ідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвом авторитетних партійних діячів. Відмова Л. Б. Каменева та його тодішніх союзників у політбюро ЦК ВКП(б) Г. Є. Зінов'єва і Й. В. Сталіна від справжнього госпрозрахунку й поглиблення начал непу в націоналізованій про- мисловості наперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність від бюджету. А в країні, бюджет якої формувався передусім за рахунок надходжень із сільського господарства, це означало залежність від селянських ресурсів. Принципова відмова від ленінської економічної політики призвела до того, що остання втратила свій динамізм. У мирних умовах поступово набирав сили процес повернення до звичних із часів громадянської війни военно- комуністичних. тобто адміністративних, методів управління економікою.

Спираючись на ленінський заповіт, М. І. Бухарін намагався теоре-тично обгрунтувати побудову нового суспільства на базі непу, повідь-ного («черепашачого») «вростання» країни в соціалізм—без революційних переходів у новий якісний стан і тільки під впливом поступових змін у внутрішній і міжнародній обстановці. Він рішуче виступав проти прихованого здійснення воєнно- комуністичної політики на селі й уважав, що усім прошаркам селянства слід розвивати своє господарство, нагромаджувати, збагачуватися. М. І. Бухаріна підтримували О. І. Риков 1 М. П. Томський. Послідовник же военно-комуністичноі доктрини Є. О. Преображенський у статті «Закон соціалістичного на- громадження» відкидав можливість співіснування соціалістичної систе< ми із селянським виробництвом і пропонував розвивати велику індуст-» рію за рахунок руйнування дрібнотоварного селянського господарства. Така позиція знаходила в більшовицькій партії чимало прихильників. Частина її керівників, зокрема Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв, Г. Є. Зінов'єв, висунула ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства.

У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б^ до XV з'їзду партії, в яких засуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада 1927 р. від- бувся Х з'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості він уважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давало змогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпе-чувати досить високі темпи розгортання Індустрії за рахунок як внутріпромислового нагромадження, так і податків із селянських господарств.

У грудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційну фразеологію Л. Д. Троцького, Л. В. Каменева, Г. Є. Зінов'єва й наголосив, що максимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії е неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сиро- винної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них висувалися три взаємопов'язані завдання—прискорений розвиток важкої індустрії; розгортання часткової колективізації сільського господарства на суто добровільній основі; підвищення добробуту народу. Проте ідея «ножиць цін» не відкидалася. Йшлося про те, щоб утримати до кінця п'ятирічки занижені ціни, за якими держава купувала хліб у селян. Під тиском більшості членів ЦК ВКП(б) М. І. Бухарін, О. І. Риков і М. П. Томський підтримали пропозицію щодо використання «ножиць цін» протягом п'ятирічки у зменшуваних масштабах із тим, щоб наприкінці п'ятирічки встановити ціни, котрі враховували б повні витрати селян на виробництво хліба. Держ-план СРСР розробив план п'ятирічки, виходячи з цієї домовленості.

План опрацьовувався у двох варіантах—відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16 % за директивами з'їзду, 18 % —за відправним і 20—22 % —за оптимальним варіантом. Однак схвалений XVI Всесоюзною партконференцією (квітень 1929 р.) оптимальний варіант п'ятирічного плану лишився на папері. Події в народному господарстві пішли в непередбаченому напрямі. Справа в тому, що компроміс стосовно «ножиць цін», досягнутий усередині політичного керівництва правлячої партії, не відповідав настроям самих селян. Свідоме заниження цін на сільськогосподарську продукцію за одночасного використання державою монополько високих цін на промислову продукцію викликало протест сільських товаровиробників. Вони не повезли свій хліб на ринок. Наслідки цього країна відчула вже у зимові місяці 1927—1928 рр. Проте держава не поступилася перед вимогами селянства підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію та збереглау своїх руках промислову монополію як головний засіб директивного ціноутворення й боротьби проти вільного ринку, дрібних товаровиробників — «загрози диктатурі пролетаріату», «процесові світової революції». Така док- тринальна настанова підводила сталінське угруповання до єдиного тактичного виходу: оперти існуючі в країні політичні структури на колективізовану аграрну базу, котра забезпечила б і швидкі темпи індустріалізації.

Скориставшись із чергового спалаху хлібозаготівельної кризи взимку. 1927—1928 рр., Сталін узяв на озброєння основну вимогу тільки-но розгромленої групи Грецького— «стрибок» в індустріалізацію за рахунок вилучення коштів із сільського господарства, але пішов при цьому далі в тиску на селянство. Опанувавши апаратом влади, група Сталіна послідовно насаджувала у країні ієрархічну систему управління. Партійні з'їзди й конференції перетворювалися на парадні зібрання. Ради, профспілки, комсомол цілком утратили будь-яку самостійність і стали «пасами» між партією та масами. Сталін і його прибічники створювали таку державну організацію, яка позбавляла робітничий клас і основну масу членів партії (крім, звісно, апарату) реальної політичної влади, насаджувала під виглядом диктатури пролетаріату апаратну диктатуру. Партією, всім механізмом управління керувала одна людина — Сталін. Відбулося повне обюрокрачення політичної системи.

Апологетів адміністративно-командної системи, воєнно-комуністичного наступу на суспільство не задовольняла непівська концепція мирної творчої праці, котра передбачала поєднання особистої, групової та державної ініціативи в умовах демократії. Тому вже у 1927—1928 рр. з новою економічною політикою було покінчено, натомість у відносинах із селом держава замість закупівель на ринку почала застосовувати конфіскаційний принцип хлібозаготівель, тобто прод розкладку. В економічне життя повернулися реалії епохи громадянської війни — заборона торгівлі, карткова система розподілу продуктів, фінансування державних витрат шляхом інфляційного випуску паперових грошей. Положення Леніна про кооперацію зазнали деформації; з 1929 р., який Сталін назвав «роком великого перелому», здійснювалася авантюристична, лівацька політика воєнно-комуністичного штурму. Під особистим впливом Сталіна сталася зміна поглядів на строки, форми й методи перетворень на селі, дедалі більшої сили набу- вали гасла поляризації соціальних сил, загострення класової боротьби. Х з'їзд КП(б)У, наприклад, «цілком і повністю» схвалив тези ЦК ВКП(б), у тому числі про «систематичне продовження і посилення курсу на боротьбу з капіталістичними елементами (куркуль, непман і т. д.)».

Спроба найстаріших членів політбюро ЦК ВКП(б) М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П. Томського відстояти ленінський неп і запобігти поверненню до методів воєнного комунізму обернулася для них трагедією. В 1928— 192-9 рр. більшість політичного керівництва партії кваліфікувала позицію групи Бухаріна як «правий ухил». «Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий із 1929/30 фінансового року—другого року першої п'ятирічки,—пояснювався необхідністю забезпечити надвисокі («більшовицькі», «шалені») темпи зростання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'ятирічку—за чотири роки!». В економічно відсталій країні, яка не мала демократичних традицій, неважко було знайти соціальну опору такому курсові. Давалося взнаки нетерпіння молодшого покоління робітничого класу, що прагнуло якнайшвидше подолати відсталість. Основна маса робітників виявляла готовність «підтягнути пояси» й погоджувалася на «тимчасові труднощі» з тим, щоб у найближчому майбутньому побудувати економічний фундамент соціалізму—могутню ін-, дустрію. Робітники вірили лівацьким лозунгам і не розуміли, що за одну п'ятирічку неможливо здійснити перетворення, котрі вимагали довгих років наполегливої праці.

Чи допомогло «підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації втілити у життя неймовірно високі темпи? В середньому за 1930—1932 рр. офіційно прийняті за пропозиціями генсека темпи зростання промислової продукції становили 37,7 %. У разі їх виконання було б зроблено небачений в історії людства індустріальний стрибок. Однак навіть «підтягнуті» цифри державної статистики свідчать: середньорічний темп зростання промисловості становив протягом п'ятирічки (крім першого року) 15,7 %, тобто менше від передбаченого директивами XV з'їзду партії. «Підхльостування» обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Зокрема, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн т. У ході «стрибка» цей план підвищили до 80 млн т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося збільшити майже утроє, що також виявилося нездійсненним. Звідси можна зробити висновок: «підхльостування» індустріалізації за рахунок селянських коштів й істотного обмеження реальної заробітної плати робітників і службовців спричинилося до падіння рівня життя на-челення, проте не допомогло прискорити темпи промислового зростання. Якби політичне керівництво не відмовилося від курсу XV з'їзду ВКП(б), утіленого в директивах з розробки першого п'ятирічного плану, то вдалося б забезпечити більш високі темпи індустріалізації за одночасного підвищення, а не зниження життєвого рівня трудящих.

Безпосереднім наслідком «підхльостування» індустріалізації були поглиблення народногосподарських диспропорцій, зростання дефіциту промислової продукції (особливо товарів народного споживання), посилення інфляційних явищ. Неврожай 1928 р. на Україні загострив проблему постачання міського населення продовольством. Республіка першою в СРСР (з другого кварталу 1928 р.) запровадила карткову систему розподілу продуктів. У 1929 р. вона поширилася на всіх працюючих у державному секторі народного господарства. Картки гарантували можливість придбати певний мінімум товарів за низькими і стабільними цінами, але знецінювали ту частину заробітної плати, яку не можна було реалізувати в державній нормованій торгівлі (щоправ-да, деяка частка товарів реалізувалася в ній за підвищеними, так званими «комерційними», цінами). З метою заохочення до інтенсивнішої праці кваліфікованої частини робочої сили й підтримання найважливі-ших галузей промисловості Наркомат постачання республіки запровадив у лютому 1931 р, диференціацію розподілу. Населення, яке держа-ва зобов'язувалася постачати за картками, розподілялося за категоріями. До першої, найпривілейованішої, входили зайняті на підземних роботах шахтарі Донбасу й Криворіжжя, робітники гарячих цехів і особливо важкої фізичної праці, а також інженерно-технічні працівники, до другої—всі інші робітники промисловості та будівництва, до третьої — робітники всіх інших галузей народного господарства, до четвертої — службовці, до п'ятої та шостої категорій — утриманці робіт-ників і службовців. До найважливіших об'єктів залічувалися й постачалися за особливим і спеціальним списками найбільші новобудови і великі промислові центри. Поза всякими нормами постачалися номенклатурні керівні працівники.

Однак далеко не всім трудящим гарантувалося централізоване забезпечення продуктами за картками. Цього були позбавлені, наприклад, невеликі міста, зокрема Херсон із 73-тисячним населенням. «Ми голо"і дуємо, перебуваючи не на централізованому пайковому постачанні,—. писали у липні 1931 р. Г. І. Петровському робітники херсонського заводу сільгоспмашинобудування,—робкооп (робітничий кооператив.— С. К; Г. С.) продуктами нас не постачає, на приватний ринок робітникові треба витратити 10 карбованців у день, на їжу зароблено 5крб. у день. Умови наші важкі, ми падаємо з віг, для того щоб виконати завдання уряду і партії. Проте на нас ніхто не звертає уваги, тільки від нас вимагають "дай і дай", але нам крім чорного шматка хліба наполовину із сміттям нічого немає...» Справді, з базару малооплачувані робітники та службовці харчуватися не мали можливості: в 1932 р. на продовольчих ринках України курячі яйця коштували в 6,9 раза дорожче, аніж напередодні першої п'ятирічки, яловичина—у 8 разів, житня мука — в 12,7 раза.

Певним амортизатором, який пом'якшував наслідки зменшення реальної заробітної плати робітників і службовців, були суспільні фонди споживання. У другій п'яти-річці, коли «підхльостування» індустріалізації припинилося, склалися умови для стабілізації ба навіть невеликого підвищення життєвого рівня робітників і службовців. У листопаді 1934 р. було вирішено ввести єдину ціну на хліб та інші їстівні продукти— приблизно на середньому рівні між високими комерційними і надто низькими нормованими цінами. Одночасно збільшувалися заробітна плата, стипендії та пенсії. Це була так звана «хлібна надбавка», котра мала компенсувати, хоч і не повною мірою, зро- стання цін на хліб. У січні 1935 р. була скасована карткова система й установлені єдині ціни на хліб, а з жовтня того ж року— єдині ціни на всі інші продовольчі товари;

в січні 1936 р. скасували продаж усіх товарів народного споживання за нормованими цінами. Споживання окремих Товарів за роки індустріалізації зросло, інших—зменшилося. Однак порівняльних даних по республіці в цілому статистика, на жаль, не дає.

Формування нового господарського механізму. Незважаючи на те, що реконструкція господарства в республіці та всій країні здійснювалася у роки першої п'ятирічки методами воєнно- комуністичного штурму, обриси утверджуваного господарського механізму ще мали багато спільного з попереднім, непівським періодом. Більш того, у конкретних умовах 30-х років удалося сумістити несумісні, на перший погляд, цілі — досягти надзвичайно високого ступеня централізації управління економікою за одночасного розгортання ініціативи трудящих. Щоправда, останні просто не мали вибору: широко вживана передплата на державні позики в обсязі до місячного заробітку була, по суті, примусовою. Чимало людей жили в бараках багато років. Але всі розуміли, що країна надто бідна, аби одночасно будувати заводи й поліпшувати умови життя працюючих на цих заводах.

Важливою ланкою індустріалізації була швидка підготовка кадрів, у тому числі в процесі виробництва. Тисячі й тисячі юнаків і дівчат, переважно з сільської місцевості, йшли на будівництво Дніпрогесу, Харківського тракторного заводу, сотень інших об'єктів індустрії. Всі вони почи- нали із заступа, кайла, тачки або «кози», якою вручну подавали цеглу на стіни новобудов, але згодом колишні «чорнороби» ставали кваліфікованими робітниками на збудованих підприємствах. Радянських людей у ті часи надихало те, що вони прилучалися до великої історичної справи. А тим часом формувалася суворо централізованаадміністративно-командна система керівництва промисловістю, базована не стільки на економічній заінтересованості трудящих, скільки на примусі, на остраху людини перед покаранням за невиконаний або недбало виконаний наказ. Така система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної уча- сті в управлінні.

На початку першої п'ятирічки було взято курс на заміну госпрозрахунку, котрий у роки непу охоплював сферу управління (трестівський госпрозрахунок), господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. Гостра нестача коштів, металу, будматеріалів примушувала концентрувати ресурси на найважливіших (як тоді говорили— «ударних») новобудовах. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію управління промисловістю», за якою основною ланкою управління оголошувалося підприємство, а не трест. Трести з госпрозрахункових об'єднань перетворювалися на органи технічного управління. Однак того ступеня економічної самостійності, що його мали госпрозрахункові трести, підприємства не одержали.

Кредитна реформа (січень 1930 р.) і реорганізація в 1932 р. керівництва промисловістю завершили в основному перехід до адміністративно-командних методів управління. Велика промисловість УСРР майже цілком перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів, які нагадували колишні главки ВРНГ СРСР. Саму ВРНГ у січні 1932.р. перетворили на Наркомат важкої промисловості. До новоутворених Наркоматів легкої й лісової промисловості увійшли відповідні підприємства. Харчова промисловість регулювалася Наркоматом постачання.

Новий господарський механізм грунтувався на директивному плануванні, а не на економічних законах. Наприклад, заслухавши в лютому 1925 р. доповідь УРНГ про вперше складений у масштабах української промисловості план на 1924/25 господарський рік, ЦК КП(б)У попередив: цей документ повинен розглядатися після затвердження найвищими державними органами не як викінчена директива, а як загальна вказівка щодо напряму й форм «здорового розвитку» промисловості. А у звітній доповіді ЦК ВКП(б) XV з'їздові партії, з якою виступив Сталін, питання ставилося принципово інакше: радянські плани в планами-директивами, а не планами-прогнозами. Це во-люнтаристське визначення виражало саму роль командної, тоталітарної економіки.

Переведення фабрик і заводів на обмежений госпрозрахунок вимагало перебудови й управлінського апарату підприємств. Ця перебудова могла мати успіх лише за умови безпосередньої участі в госпрозрахунку найширших мас робітників. 5 квітня 1932 р. першою на Україні госпрозрахунковий договір підписала бригада формувальників ливарного цеху харківського заводу «Серп і молот», а до початку грудня того ж року в республіці налічувалося вже понад 20 тис. таких бригад. Та незабаром матеріальне стимулювання робітників почало зумовлюватися показником собівартості, тобто витратами підприємств на виробництво та реалізацію продукції. Це призвело до бюрократизації в нарахуванні заробітної плати й появи так званої «виводилівки», коли через неможливість заробити понад певний рівень цілком втрачалася залежність заробітку працівника від продуктивності його праці.

Виробниче змагання в роки перших п'ятирічок. Отже, карткова система розподілу товарів знищила матеріальні стимули до праці, а це істотно позначилося на рівні продуктивності праці. Тож матеріальні стимули спробували замінити.моральними. У пресі розпочалася пропаганда свідомого, «комуністичного» ставлення до праці. 20 січня 1929 р. газета «Правда» опублікувала невідому раніше статтю В. І. Леніна «Як організувати змагання?». Газета звернулася до всього робітничого класу із закликом розгорнути масове змагання, спрямоване на зниження собівартості та поліпшення якості продукції. Змагання назвали соціалістичним.

Партійні й комсомольські осередки на промислових підприємствах сприйняли матеріали, опубліковані в центральному друкованому органі ВКП(б), як керівництво до дії. Однак не можна сумніватися і в тому, що звернення про організацію масового змагання знайшло у робітників широкий відгук. З ініціативи працівників двох донецьких шахт — «Центральна» й «Північна» (трест «Артемвугіл- ля») 31 січня 1929 р. було укладено перший у країні договір на соціалістичне змагання. Незабаром майже на кожному підприємстві виникли ударні бригади, котрі змагалися між собою, їхній склад спочатку був суто молодіжний.

Щоб реально вплинути на економічні показники, змагання повинно було охопити основну частину робітничогокласу. А для цього газетних закликів було все-таки недо-сить. Тому за пропозицією ЦК КП(б)У комсомол узяв на себе всю організаційну роботу щодо розгортання змагання. ЦК ЛКСМУ утворив республіканський комітет з керівництва змаганням, очолений П. П. Постишевим. Комітет висунув гасло перетворення «господарського походу комсомолу та робітничої молоді» на соціалістичне змагання всіх трудящих. В округах республіки утворювалися відповідні комітети, а на підприємствах — штаби або комісії, зайняті формуванням ударних бригад.

Організаційна стадія налагодження змагання завершилася у травні 1929 р. 9 травня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». В ній проголошувалося, що змагання — не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним — на Комуністичну партію. Штаби, комісії й комітети ліквідувалися.

Кількість учасників руху ударників постійно зростала;

на кінець 1929 р. цей рух уже охоплював п'яту частину робітничого класу України. З оголошенням ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ у січні 1930 р. ленінського набору до лав ударників їхня кількість в УСРР до середини квітня збільшилася ще на 310 тис. чоловік. Однак за формального ставлення до змагання з боку профспілок це кількісне зростання ще не забезпечувало успішного виконання народногосподарських планів.

Певні позитивні зрушення намітилися з квітня 1930 р., коли ЦК ВКП(б) запропонував господарникам довести планові завдання до цеху, агрегату, верстату з тим, щоб кожна ударна бригада, виходячи з плану, взяла на себе цілком конкретні зобов'язання із точно зазначеними строками виконання. Влітку цього ж року XVI з'їзд ВКП(б) звернувся до робітничого класу із закликом взяти активну участь у плануванні виробництва. За почином робітників Ленінграда розгорнувся рух за зустрічний план. Колектив Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча вперше в країні організував зустрічне планування по змінах.

З кінця 1931 р. на передових підприємствах почали розроблятися техпромфінплани—зустрічні промфінплани, підкріплені конкретними технічними розрахунками й раціоналізаторськими пропозиціями. На Україні один із перших і найбільш вдалий техпромфінплан створили робітники та інженерно-технічний персонал Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. І. Петровського. Технічні зрушення, якими супроводжувався розвиток промисловості в першій п'ятирічці, вимагали прискорено! підготовки кадрів кваліфікованих робітників. Щоб не упо- вільнити темпів, було прийнято єдине можливе рішення— готувати кадри безпосередньо на виробництві. Та в результаті цього на підприємствах різко зросла аварійність, погіршилася якість продукції. Для подолання цих негативних явищ робітникам треба було якнайшвидше оволодівати новою технікою.

Велику роль у підготовці кадрів відігравала допомога молодим робітникам із боку ветеранів виробництва. 13 липня 1931 р. прокатники Керченського металургійного заводу ім. П. Л. Войкова розповіли в «Рабочей газете» про свій досвід. На цьому заводі кожний досвідчений прокатник мав кількох закріплених за ним новоприбулих робітників.

Почин керченських металургів поширився по всій країні у форм} ізотовського руху. Вибійник горлівської шахти «Кочегарка» М. О. Ізо-тов виступив 11 травня 1932 р. у газеті «Правда» з розповіддю про свої методи високопродуктивної праці, яким, на його думку, могли оволодіти всі. Ізотов розповів, що партійний осередок шахти доручив йому підготувати кваліфікованого шахтаря. Виконуючи це доручення, він навчив професії вибійника не одного, а десятьох робітників. Завдяки розгортанню ізотовського руху вдалося за короткий строк підготувати на виробництві в масштабі всієї країни сотні тисяч кваліфікованих робітників.

Важливе значення мав і рух винахідників і раціоналізаторів, спрямований, зокрема, на забезпечення економічної самостійності вітчизняної промисловості. Наприклад, на київському приладобудівному заводі «Фізик-механік» ударна комсомольська бригада виготовила верстат дл* виробництва свердл, котрі до того імпортувалися зі США. Робітник київського заводу «Транссигнал» Д. Трегер створив жезловий апарат нової конструкції— кращий і дешевший від аналогічного апарату фір< ми «Томпсон». Незабаром вітчизняні апарати пішли на експорт. Колектив запорізького заводу «Комунар» до відкриття XVI з'їзду ВКП(б) зконструював і налагодив серійне виробництво радянських зернових комбайнів. Творча група Харківського паровозобудівного заводу створила оригінальний дизельний двигун «Д-40», запуск якого у виробництво дозволив відмовитися від імпорту машин такого типу.

Але поряд із справжніми досягненнями соцзмагання чимало було й «паперових» показників, оскільки матеріальний добробут робітничого класу під впливом «підхльостування» індустріалізації невпинно знижувався, а разом із цим знижувалася й економічна ефективність змагання.

Підтримувана державною статистикою легенда про дострокове виконання завдань першої п'ятирічки міцно трималася в історичній літературі. Насправді ж заява Сталіна на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) про дострокове (за 4 роки і 3 місяці, тобто до кінця 1932 р.) виконання першої п'ятирічки була зви-чайнісінькою облудою. При зіставленні натуральних показників першого п'ятирічного плану з обсягом виробництва у 1932 р. виявляється, що виконати п'ятирічку не вдалося. Навпаки, у 1932—1933 рр. в економіці склалося неймовірно скрутне становище. Невмотивоване форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати економічно неможливу народногосподарську систему без товарно-грвшових відносин і ринку — все це поставило країну перед економічною катастрофою. Це змусило Сталіна припинити політику воєнно- комуністичного штурму і відновити, хоч і в обмеженому та деформованому вигляді, ринкові відносини. На другу п'ятирічку були запропоновані значно менші, ніж до цього, середньорічні темпи промислового розвитку—в розмірі 13—14%. Посилилася увага до проблем освоєння нової техніки, підготовки кваліфікованих кадрів, ліквідації фінансових збитків, зниження собівартості виробництва. Розв'язувати ці проблеми вимагалося знову ж таки методами змагання.

Дата добавления: 2015-05-22