Історія України 12 страница

Єдиною поступкою держави та віддушиною для селянства були присадибні ділянки. Селяни одностайно відмовилися від комуни й обстояли артільну форму господарювання, дуалістичну за своєю природою: присадибною ділянкою вона була повернута до ринку, а громадським господарством—до держави. Однак поступка колгоспнику щодо присадибної ділянки компенсувалася пограбуванням через громадська господарство. Держпоставки проголошувалися «найпершою заповіддю» для колгоспу як «соціалістичного підприємства», а розподіл продукції за трудоднями відбувався згідно із «залишковим принципом». Ціни на продукцію, спродувану колгоспами державі, були занижені, а незабаром унаслідок інфляції взагалі стали чисто символічними. Розміри держпоставок заздалегідь не визначалися. Оскільки вільна торгівля починаючи з 1930 р. фактично заборонялася (в містах і робітничих селищах постачання відбувалося за картками, а промтовари для села були передані у фонд отоваренпя заготівель), здавалося цілком природним, що вся товарна продукція колгоспів повинна надходити в розпорядження держави. Однак в умовах відсутності ринку саме поняття «товарна продукція» втратило сенс. За принципом «краще переобклас-ти, ніж недообкласти» план колгоспам на здавання продовольства встановлювався такий, що після його виконання для розподілу за трудо- днями вже нічого не лишалося. Тож колгоспники, щоб проіснувати, змушені були покладати надії лише на свої присадибні ділянки. Через цілковиту матеріальну незаінтересованість у розвитку громадського господарства вони лише імітували працю, а не працювали по-справжньому. Руйновані колективізацією, ненормальними відносинами між державою і колгоспами, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували.

«Ліквідація куркульства як класу». В січні 1928 р. члени політбюро ЦК ВКП(б) роз'їхалися по країні з метою прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір. Там він розробив власний метод заготі- вель, названий «уральсько-сибірським» і згодом поширений на всю країну. Цей метод містив у собі два активних начала: принцип самооб кладення, яким село розколювалося за майновою ознакою на ворогуючі групи, й загрозу розкуркулення. Кожному селу визначали загальне завдання на продаж державі хліба, а сільські сходи доводили конкретні завдання «до двору». Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а в разі повторної «неслухняності» розпродували їхнє майно з торгів. У резуль-таті застосованого на Україні «уральсько-сибірського» методу хлібозаготівель навесні 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Досвід хлібозаготівель став у пригоді. Для здійснення колективізації було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу котрого входили всі ті селяни, що опиралися усуспільненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гарантував безпеку противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й теж репресували.

Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало у квітні 1929 р. на XVI Всесоюзній конференції ВКП(б) у ході обговорення доповіді голови ЦВК М. І. Ка-лініна про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КЩб)У П. П. Любченко вважав: заможні селяни можуть працювати в колгоспах, деякі ж інші делегати висловлювалися за збереження господарств «куркулів» в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. Комісія з підготовки резолюції під головуванням С. В. Ко-сіора запропонувала передати спірне питання на розгляд політбюро ЦК ВКП(б), і партійна конференція з цим погодилася.

Хоча листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної колективізації, пов'язане з цим питання про долю куркуля на ньому не розглядалося,— його вирішила апаратним шляхом комісія Я. А. Яков-лева. Вона висловилася за перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу. Цей висновок, уперше оголошений" Сталіним на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., увійшов складовою частиною до згадуваної постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Нова класова політика на еелі випливала з логіки суцільної колективізації. Про можливість роботи «куркулів» у колгоспах уже не згадувалося, проблема формулювалася інакше: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони, непридатні для сільського господарства? При цьому куркульськими вважалися всі найзаможніші в даному селі господарства незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Нерідко перед селянином-середняком ставала й така дилема: якщо вступаєш у колгосп, претензій до тебе немає, а якщо висловлюєшся проти колгоспу,—ти куркуль, і тебе треба розкуркулювати.

Порядок розкуркулення розробила в другій половині січня 1930 р. спеціальна комісія під керівництвомВ. М. Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися «учасники й організатори антирадян-ських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольованими у в'язницях або таборах), до другої—ті, хто «здійснював менш активний опір» кампанії розкуркулення (їх разом із сім'ями засилали в північні райони країни), до третьої—розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів). Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало правосудності цьому документові мо-лотовської комісії, адже в ньому наводилася точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) і другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і. в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкур-кулепкя.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радянської влади, кампанії розкуркулення надавалася видимість законності. Зокрема, оголошувалося про скасування законів із дозволом орендувати землю та використовувати найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Списки «куркулів» із поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами. Аналогічна за змістом постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» вийшла 5 квітня 1930 р. До цього місцева влада в республіці керувалася союзним документом.

Перша хвиля розкуркулювання тривала на Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. й охопила 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). За станом на 10 березня було роз-куркулено 61 887 господарств (2,5 % загальної кількості).

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і - дозволу виходити з колгоспів масштаби колективізації па Україні, нагадаємо, різко зменшилися.. Протягом 100 днів починаючи з 10 березня 1930 р. із колгоспівтут вийшло 1594 тис. господарств. Восени в колгесгіах в УСРР залишилося вже менше третини селян. Процес «вимивання» середняків відбувався так швидко, що знову зробив колгоспи незаможницькими. Тож довелося ще раз залучати середняка у колгосп. Цей новий наступ розпочався з директивного листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», надісланого у вересні 1930 р. усім обкомам, крайкомам 1 ЦК компартій республік. Україна одержала завдання подвоїти рівень усуспільнення та протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів; там, де відбулося розкур-кулення, треба було знову ставити на порядок денний гасло «ліквідації куркуля як класу» й підшукувати на роль «куркуля» вже інші селянські кандидатури. Винайти якийсь інший спосіб примусової колективізації середняків не вдалося.

Всього за роки суцільної колективізації на Україні експропріювали.близько 200 тис. селянських господарств — шляхом продажу майна з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату репресивних, надзвичайно завищених податків, «немотивований» забій власної худоби), а найчастіше—через внесення цих господарств до проскрипційних списків розкуркулюваних. Ця цифра, вперше оголошена П. П. Постишевим у 1934 р., аж надто точно збігається з кількістю «куркульських» господарств, обліченою статистичними органами за станом на 1&27 р. Пости-шев, очевидно, виходив із того, що, оскільки в 1928— 1932 рр. була здійснена цілковита ліквідація куркульства як класу, кількість розкуркулених не могла бути меншою за кількість куркулів напередодні колективізації. Насправді ж під час колективізації на Україні зникло, майже вдвоє більше селянських господарств. Значна їхня частка розпалася з волі самих селян: не в силах упокоритися новим порядкам, вони розпродували особисте майно, кидали землю, напризволяще та виїздили на новобудови в міста або й узагалі за межі України...

Продрозкладка з колгоспів. Колективізація призвела до утвердження на селі командної економіки шляхом одержав-лення ное-'утворених сільгоспартілей, знищення економічних стимулів до праці. Продрозкладка здійснювалася не індивідуально, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов'язкових хлібопоставок колгоспами. Держава не вступала у податкові відносини з ними, вона про-сто вилучала весь хліб, за винятком насіннєвого, фуражного та продовольчого фондів.

Обсяг хлібозаготівель з урожаю 1930 р. досяг в УСРР 477млн пудів проти 310 млн у попередній заготівельний сезон. В усіх зерновиробних районах країни теж був зафіксований рекордний показник товарності хліба. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив: зернова проблема в основному розв'язується. Проте у селян результати першого колгоспного літа викликали розгубленість: хоч замість грізного слова «Продрозкладка» вживався нейтральний термін— «план», у колгоспне село поверталися часи воєнного комунізму. Держава могла вже не побоюватися хлібозаготівельних криз, оскільки створений механізм викачування продовольства з колгоспів діяв, на перший погляд, ефективно.

За вказівкою «згори» тривав наступ на селян- одноосібників: через посилене оподаткування, погрози розкурку-лення, обмеження землекористування тощо. Тому в 1930— 1931 рр. більшість тих, хто залишався на селі, вважали за краще об'єднатися в колгоспи..

Продрозкладка з урожаю 1931 р. відбувалася дуже напружено, в обстановці репресій як проти селян, так і міс- цевих керівних кадрів, коли ліквідовувалися або, навпаки, об'єднувалися колгоспи, розпускалися або переобиралися їхні правління, а голови артілей, сільрад та уповноважені звільнялися з посад, засуджувалися до тюремного ув'язнення чи засилалися в табори. Керівника, котрий насмілювався залишити в колгоспі товарне зерно для харчування людей і на фураж, таврували як саботажника. Люди були деморалізовані.

У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. «Про темпи дальшої колективізації та завдання зміцнення колгоспів» роз'яснювалося: суцільну колективізацію можна вважати в основному завершеною там, де 68—70 % селянських господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75— 80 % усієї посівної площі. Виходячи з цього критерію, колективізацію Степової та Лівобережної України оголосили здійсненою. А до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств а охопленням понад 80 % посівних площ.

Колективізація супроводжувалася масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець, кі.ч. Продуктивні сили сільського господарства знесилюва-.іііігя також експропріацією заможного прошарку селян-сі ті. Тому валові збори зернових культур на Україні по-всякчас зменшувалися. В 1931 р. вони становили 98,1 % від рівня 1929 р., а у 1932 р,—відповідно лише 78,6%;

поголів'я коней у 1932 р. досягало 66,7 % від рівня 1928 р., великої рогатої худоби—відповідно 58,2, свиней—37,7, овець і кіз — 26,0 %.

У ході колективізації була ліквідована мережа підприємств та організацій сільськогосподарської кооперації, яка розвивалася протягом 20-х років. Вважалося, що колгоспники не можуть бути, подібно до селян-одноосібників, учасниками спеціалізованих кооперативів. Унаслідок таких теоретично хибних уявлень значно обмежувалися можливості колгоспів у виробництві, переробці та збуванні багатьох видів своєї продукції. Практично повністю зникла матеріально-технічна база кооперації, розпорошився кооперативний апарат, урвалися давно налагоджені торговельні зв'язки із споживачами, в тому числі закордонними.

Найістотнішим показником кризи, яка вразила колгоспний лад у момент його становлення, були незаінтересованість селян у розвитку громадського господарства, їхнє відверте небажання працювати. За вказівкою ЦК КП(б)У на початку 1933 р. були обстежені 340 колгоспів різних районів України. Виявилося, що 19 % працездатних колгосп-ииків за рік не заробили жодного трудодня, а ЗО % мали від одного до 50 трудоднів. Оголосивши ці цифри на партактиві Запорізького району, секретар ЦК КП(б)У та Дніпропетровського обкому партії М. М. Хатаєвич сказав: «...те, що... селяни не виходять на колгоспні роботи, е перший показник і наслідок того, що погано керували колгоспами, що ми не забезпечили в колгоспників потрібної заінтересованості до результатів усуспільненого колгоспного виробництва».

Недоліки в управлінні колгоспами. Бюрократичні методи керівництва колгоспами часто-густо являли собою некомпетентне втручання з боку різних інстанцій. Намагаючись пояснити, чому врожай пшениці в колгоспі ім. Г. І. Петровського Шполянського району на Київщині знизився з 17 ц з та у 1930 р. до 2,7 ц з га в 1932 р., один із керівних працівників Компартії України, вчений-аграр-ник О. Г. Шліхтер убачав головну причину цього в зруй. нуванні сівозміни. Одержуючи з району посівні плани, колгоспи, підкреслював він, змушені виконувати необгрунтовані вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Найважливішою умовою подолання вказаних і подібних до них негативних явищ був розвиток внутрішньокол-госпної демократії. Однак Примірний статут сільськогосподарської артілі не давав гарантій проти адміністрування й бюрократизму, його недемократичний характер ви-кривлював природу колгоспу як виробничого кооперативу та підривав заінтересованість селян у розвитку громадського господарства. Не випадково у листі хліборобів Одеського району, надісланому Сталіну у вересні 1931 р., разом із розповіддю про руйнування сільського господар-ств.а, голодування й острах перед репресіями йшлося про відсутність демократії в колгоспах: «Чому ми тепер не можемо вільно висловлюватися на зборах про всі недоліки й обирати у своє правління для керівництва нами осіб, котрі, на наш поґляд, спроможні правильно керувати?»

Складовим елементом колгоспного ладу, без якого він не міг існувати, були державні машинно- тракторні станції,,(МТС). Мережа МТС розвивалася швидко: в період з жовтня 1930 до кінця 1932 р. в УСРР кожні два дні з'являлася нова станція. Наприкінці 1932 р. у республіці діяли вже 592 МТС. Однак вони обслуговували тільки поло- вину з 25,3 тис. колгоспів України. Праця ж в усіх інших колективних господарствах грунтувалася на усуспільнених селянами примітивних знаряддях та реманенті. Таким чином, кількісне розгортання мережі МТС ще не вирішувало справи. Потрібно було так налагодити їхню роботу, щоб вони сприяли організаційно-господарському зміцненню колгоспів. Це стало' можливим тільки в другій п'ятирічці, а в першій МТС ще не справляли будь-якого впливу на життя колгоспів: тоді лише розв'язувалися проблеми формування трудових колективів станцій, одержання, розміщення та освоєння техніки, налагодження виробничих зв'язків із господарствами тощо.

На становищі сільськогосподарського сектора економіки УСРР негативно позначилося безладдя в адміністративно-територіальному устрої. XVI з'їзд ВКП(б) вирішив спростити громіздку систему управління, яка складалася з чотирьох ланок (центр— область—округ—район), і за рахунок ліквідації округів зміцнити кадрами найслабшу—• районну—ланку. Однак на Україні областей не існувало, й замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті ліквідації округів виникла дволанкова система управління (центр—район). У вересні 1930 р. територію республіки розподілили на 503 адміністративні одиниці, керовані безпосередньо з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст цен«трального підпорядкування та 434 сільські райони. Управляти такою кількістю районів з одного центру було неможливо. С. В. Косіор, В. Я. Чубар та інші партійно-дер-л<;шяі лідери України визнали на Третій Всеукраїнськійконференції КП(б)У (липень 1932 р.), що через поспіх у здійсненні реформи сільські райони опинилися без достатнього управління в найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу. Тож із лютого по жовтень 1932 р. в УСРР відбувався складний процес утворення областей. їхній адміністративний апарат тільки формувався й си- туацією на місцях ще не опанував, тоді як обтяжливі для центру прямі зв'язки з районами фактично припинилися. Таким чином, недоліки у сфері адміністративно-територіального управління стали додатковим фактором поглиблення кризових явищ у сільському господарстві.

Голод 1932—19ЇЗ рр. Найжахливішим наслідком колективізації й безрозмірної сталінської продрозкладки було вростаюче з року в рік голодування селян. Хлібозаготівлі а урожаю 1931 р. тривали до його кінця та перейшли на наступний рік. Через ці зимові заготівлі в селян не залишилося будь-яких запасів продуктів харчування, і в пер^ шій половині 1932 р. у багатьох районах республіки спалахнув справжній голод.

6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася Третя Всеукраїнська конференція КП(б)У. На порядок денний виносилася доповідь С. В. Косіора «Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кампанії і завдання організаційно- господарського зміцнення колгоспів». Скликання конференції напередодні жнив, безпрецедентне обмеження порядку денного одним питанням, участь у роботі конференції членів політбюро ЦК ВКП(б^ Л. М. Кагановича і В. М. Молотова — все це свідчило про надзвичайність тогочасної ситуації на Україні. В доповіді Косіора визнавалося, що «ряд районів опинився на весну в дуже важкому харчовому стані». Про голодування й апатію селян «ряду районів» згадували також Г. І. Пет-ровський, М. О. Скрипник, Р. Я. Терехов, О. Г. Шліхтер та інші делегати. Торкнувся цього болючого питання й • Молотов. Основну причину трагічного становища, в якому опинялося українське селянство, голова Раднаркому СРСР убачав не в розмірах вилученої продукції, а в «помилках, допущених під час хлібозаготівель». Молотов і словом не прохопився про органічну ваду принципу продрозкладки, що на ньому почали грунтуватися відносини між містом і селом. У резолюції ж конференції ця вада характеризувалася так: «...план хлібозаготівель розверстано на райони і колгоспи і проводили його не організованим порядком, а за „принципом" зрівнялівки, проводилимеханічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».

Отже, хоча це твердження свідчило пре все ще незжи-ті воєнно-комудістичні ілюзії щодо можливості побудува* ти «безпосередні» (тобто позаринкові) відносини між містом і селом, сам принцип розкладки державного плану по районах і колгоспах уже піддавався сумніву. І відбулося це в присутності трьох членів політбюро ЦК ВКП(б)-^-Л. М. Кагановича, С. В. Коеіора, В. М. Молотова, а також Двох кандидатів у члени політбюро ЦК ВКП(б) — Г. І. Петровського і В. Я. Чубаря. Та на відміну від ситуації, що склалася в березні 1930 р., коли Сталін поступився своїм наміром комунізувати селянство, влітку 1932 р, він уперто тримався за «економічно неможливу і політичне небезпечну» (вислів В. І. Леніна) систему продрозкладки. Єдина поступка з відстроченою дією, зроблена в 1932 р., стосувалася ринкової торгівлі. Постановою Р-НК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 травня 1932 р. план хлі. бозаготівель по селянському сектору (колгоспи та одноосібники) скоррчувався з тим, щоб приблизно п'яту частину товарної продукції спрямувати у вільну торгівлю, на< звану колгоспною. Дозвіл торгівлі за цінами попиту й пропозиції означав: здійснена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом визнавалася невдалою. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану—не раніше січня 1933 р.

З архівних даних постає страхітлива картина становища в українських селах, пограбованих сталінською продрозкладкою. Так, до бюро скарг Наркомату Робітничо-Селянської інспекції УСРР 8 'березня 1932 р. надійшов лист від жителів с. Лосятин Білоцерківського району (Київщина): «Чи законно це, що людей залишили без шматка хліба, жодного фунта зерна, чи можна ж прохарчувати п'ять місяців дітей однією картоплею, якої вже нема, день від дня [число] голодних збіль< шується». Колгоспник Федот Мусієнко із с. Кумарі Любашівського ра< йону (Одещина) у квітні 1932 р. звернувся до ЦК ВКП(б) ІЗ запитаннями, серед яких було й таке: «Чи знає ЦК ВКП(б), що в ряді зсипних пунктів хліб згнив, незважаючи на те, що в ряді колективних господарств було забране останній центнер насіння? До чого все це неде? Це веде, по-перше, до злиденності самих колгоспників, по-друге, до незадоволення Радянською владою взагалі й Комуністичною партією в особливості». Таких прикладів можна навести багато.

Разом із тим у джер'ел-ах майже не міститься протестів партійно-державного керівництва України проти грабіжницької продрозкладки. Скуті партійною дисципліною, делегати Третьої Всеукраїнської конференції КП(б)У у своїх виступах не торкалися цієї теми, хоча в резолюції конференції, нагадаємо, несміливий сумнів щодо політики на гол» таки висловлювався. Судячи з промови Молотова, мали місце та-кож якісь пропозиції переглянути в бік зменшеная хлібозаготівельний план. І все ж конференція змушена була прийняти до виконання по- станову РНК СРСР і ЦК ВКП(§) від 6 липня 1932 р., згідно якої хлібозаготівельний план України з урожаю 1932 р. визначався по се-' лядському сектору в розмірі 3.56 млн пудів. Новий план на 40 млн пу«дів поступався обсягові заготівель попереднього року, але й він був явно непосильним для дедалі більше деградуючого сільського господарства республіки. Тож після конференції для ьсіх незгодних залишився тільки один метод боротьби — прихований саботаж продрозкладки.

Продиктований Сталіним хлібозаготівельний план справив на укра< їнсі.ких селян гнітюче враження. Голова колгоспу в Лебединеькому ра< йоні на Харківщині, який побоявся підписатися власним прізвищем, сповіщав 8 серпня 1932 р. «всеукраїнського старосту» Г. І. Петровсько< го: «В колгоспі люди працювати не бажають, люд, діти, старики го< лодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу проклинають, ніхто їй нічого не вірить. Земля опинилась у бур'янах... Хлібні авансе видають по 400 гр. на день здебільшого фуражних культур, надії немає на додержання, тому що плани в цьому році дані більші, або менші дуже нс'піл'іііо, а врожай через загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що пллии більші, ніж валовий урожай?» Не сподіваючись вже на отоиарсння трудоднів зерном, селяни в масовому порядку почали розтягати вироблену в громадському господарстві продукцію (до її оприбуткування й вивозу). Поширилися випадки переналадки молотарок таким чином, щоб частина зерна йшла в солому й полову (а со-лому потім потайки ще раз перемолочували— для себе).

Замість відмови від порядків, які змушували колгоспників красти власну продукцію, очолювана Сталіним партійно-державна верхівка стала на шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної)і власності». Відповідно до цього законодавчого акта, власноручно написаного генсеком, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а «за пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. розпочались у серпні. Серпнева «атака» на українське селянство дала державі 47 млн пудів хліба. У вересні із села «вичавили» ще 59 млн пудів. Проте вже з кінця цього місяця потік зерна перетворився на тонесеньку цівочку. За станом на 5 жовтня із 23270 колгоспів України тільки 1403 виконали річний план хлібозаготівель. У листі ЦК КП(б)У за підписом Косіора, надісланому в обкоми партії, застерігалося: «Обкоми повинні врахувати, що таке зниження хлібозаготівель, яке відбулося в першій п'ятиденці жовтня, е абсолютно неприпустимим і ставить під загрозу не тільки мінімальні зобов'язання України по вивозу, експорту, але й уже зриває план постачання хлібом нашихосновних промислових центрів». Проте обсяг хлібозаготівель зменшувався й надалі. В третій п'ятиденці жовтня заготовили менше 3 млн пудів.

Судячи з пробних обмолотів, на ланах України у 1932 р. визрів непоганий урожай—у середньому 7,2 ц з га проти 8,3 ц у 1931 р. і 10,2 ц у 1930 р. Тільки в деяких південних районах показники були гіршими. Куди ж подівся зібраний продукт?

Тодішня статистика оперувала даними про так звану біологічну врожайність. Однак це ще не зерно в коморі. А на шляху від поля до комори воно втрачалося в кожній технологічній ланці: при жнивах, обмолоті, перевезенні... Колгоспники не були заінтересовані в збиранні врожаю без втрат, бо він. їм не належав. Типовою є інформація, надіслава в Наркомзем УСРР з Очаківського району на Одещині: «Десятки гектарів скошеного хліба лежать у валках і псуються під дощами... З тракторної бригади заявляють: хай гине, все одно й це заберуть». Таким чином, руйнування колгоспного виробництва продрозкладкою, котре тривало вже третій рік, особливо виявлялося у зростаючих втратах продукції. На Третій Всеукраїнській конференції КП(б)У П. П. Любченко і Г. І. Петровський оцінювали втрати з урожаю 1931 р. у розмірі від 100 до 150 млн пудів, О. Г. Шліхтер — у 150 млн пудів, М. О. Скрипник — близько 200 млн. Не претендуючи, як бачимо, на точність, всі ці цифри дають загальне уявлен- ня про масштаби збитків: у згаданому році загинула кількість зерна, порівняна з половиною нормального річного продовольчого фонду селян.

Втрати з урожаю 1932 р. ніхто не підраховував. Але ми знаємо, що дезорганізація господарства вже набула в цей час жахливих розмірів. Відповідно до катастрофічної позначки впав і валовий збір зерна. Якщо раніше від зниження виробництва хліба терпіли тільки колгоспники, то в 1932 р. воно вплинуло й на обсяг хлібозаготівель. До кінця жовтня 1932 р. аграрний сектор України дав не більше 132 млн пудів зерна (в 1930 і 1931 рр.— відповідно майже по 400 млн). У черговому листі ЦК КП(б)У до обкомів партії, в якому аналізувалися результати остан- ньої п'ятиденки жовтня, вперше було вжито слово «саботаж». Районні та сільські працівники партапарату звину- вачувалися в «небаченій розмагніченості, цілковитій бездіяльності в боротьбі з куркульським опором хлібозаготівлям». Справді, саботаж продрозкладки мав тоді місце, причому в широких масштабах. Змушувані прийматинереальні плани, які зовсім не враховували втрат, місцеві працівники відмовлялися їх виконувати (звісно, імітуючи при цьому бурхливу діяльність). Вони розуміли: вилучення решток від значною мірою занапащеного врожаю 1932 р. призведе до масового голоду. Там, де хлібозаготівлі виконувалися «успішно», або там, де безгосподарність зайшла надто далеко, селяни вже почали голодувати. Незмінні супутники голодування — епідемічні хвороби—поширювалися в Донбасі, на Київщині та в інших місцевостях України. У зв'язку з цим на початку листопада довелось відкликати з хлібозаготівель відповідальних працівників Наркомату охорони здоров'я УСРР.

Продрозкладка з урожаю 1932 р. зазнала краху не тільки на Україні, а й у інших хлібовиробних регіонах СРСР. Чим далі, тим швидше военно-комі/ністична політика штовхала країну в безодню. Централізо- вані ресурси продовольстіїіі швидко танули, через що скоротилися й без того ииіькі норми розподілу продуктів за картками серед робітників 1 службовців. Різко зменшився хлібний експорт, а це спричинилося до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило виникнення на західних валютних ринках «чорної біржі» радянських векселів. Під час продовольчої кризи 1932 р. особливо активізувався розпродаж музейних коштовностей: із провідних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів великих художників, у тому числі Рембрандта й Тіціана.

Наприкінці жовтня 1932 р. Сталін вирядив до Харкова, Ростова-на-Дону та Саратова хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями. Українську комісію очолив В. М. Молотов, північнокавказьку—Л. М. Кагано- вич, поволзьку — П. П. Постишев. Початком роботи комісії на Україні слід уважати виступ Молотова на політбю-ро ЦК КП(б)У ЗО жовтня 1932 р. з інформацією про те, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн пудів, в тому числі по селянському сектору — 261 млн. Інакше кажучи, з селян треба було «вичавити» стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. «Балачки» про відсутність хліба не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб з боку апарату. Присадибне господарство, котре в попередні роки так-сяк годувало селян, теж не лишилося поза увагою надзвичайної комісії: в порядку натуральних штрафів конфіскувалися й незернові їстівні припаси. В поїздах і на залізничних станціях працівники ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковува-ли харчі, придбані колгоспниками за великі гроші абообмінені на коштовні речі в сусідніх з Україною місце* востях.

Дата добавления: 2015-05-22