Історія України 7 страница

ЛЕКЦІЯ 7
РЕВОЛЮЦІЯ НА УКРАЇНІ (лютий 1917—січень 1918 р.)
• Історична альтернатива • Мирний розвиток революційного процесу (лютий—липень 1917 р.) • В умовах загальної революційної кризи (липень—жовтень 1917 р.) • Дальший розвиток революції • Встановлення радянської
влади
Історична альтернатива. Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії перемогла. Перед політичними силами, які свідомо сприймали події, постало питання:
куди йти далі, який шлях обрати для здійснення своїх планів, надій, програм, в який фарватер направити корабель історичного розвитку багатомільйонної Росії, як визначити перспективи розвитку кожного з народів, що її населяли? Складні питання. Здається, простіше всього було їх вирішувати партіям, які прийшли до влади, ідеологам класу, в інтересах якого перш за все здійснювалась буржуазно-демократична революція — класу буржуазії. їхня програма на цей час зводилася до єдиної мети: робити все можливе для зміцнення влади Тимчасового уряду, тієї команди, яка мала втілити в життя надії та сподіван- ня російського фінансового, промислового і аграрного капіталу. Що ж до тих сил, які визначали шляхи і перспективи подальшого розвитку революції в національних районах країни, то для них вироблення політичних програм було пов'язане з величезними труднощами. Насамперед це стосувалося України, Так, шлях інтенсивного розвитку капіталістичних відносин влаштовував впливові фінансові й промислові кола національної буржуазії. Водночас політика Тимчасового уряду, що формувалася явно в інтересах російської буржуазії, викликала в них серйозні заперечення, більше того — протест. Місця під сонцем нової влади їм було явно замало. Отже, розвиток післялют-невих подій звав національну буржуазію до активних дій, спрямованих на захист своїх інтересів. Цьому значТюю мірою сприяли обставини, що склалися на той час. Народні маси України не хотіли миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яка мало в чому розходилася з політикою царизму. Вони були готові до боротьби за свої демократичні права, за національне відродження. Наміри української буржуазії використати ці вимоги народних мас для збереження, чи й розширення власних привілеїв, були цілком реальними. Партії української буржуазії, її ідеологи активно діяли саме в цьому напрямі. Однак політика є політика. Класові інтереси маскувалися загальнонародними, демократичними вимогами. Слід також мати на увазі, що багато хто з політичних діячів того часу щиро вірили в те,-що саме вони виражають інтереси всього народу. Ось що писав з цього приводу голова Центральної Ради М. Грушевський: «Знайти те, що відповідає потребам України як краю і українського народу як народу робочого, трудящого, що не має своїх власних, українських буржуазних, великоземельних і капіталістичних верств і мусить дбати про інтереси всього трудящого люду».
Не піддаючи сумніву щирість цих слів, не слід все ж забувати про історичний підхід до явищ і подій. В той вогняний час, період найгостріших класових битв, аналіз. подій, їх оцінка мали бути відповідними.
Отже, більшість політичних партій України обрали шлях розвитку революції в напрямі зміцнення її буржуазно-демократичних завоювань, підтримки економічної; соціально-політичної та воєнної політики Тимчасового уряду.
Події того буремного часу на Україні відбувалися у тісному зв'язку з подіями у всій країні, і перш за все в Петрограді та Москві. Який же шлях обрали там сили, які в період двовладдя очолили най< більш масові організації, народжені революцією — Ради? До керівництва ними прийшли соціалістичні партії. Насамперед меншовики та есери. На гребінь подій їх підняли широкі народні маси, сама революція. Тому звинувачення цих сил у контрреволюційності, як це робилося до останнього часу в історичній науці, не можна вважати виправданим. Дійсно, В. І. Ленін неодноразово характеризував дії лідерів цих партій як контрреволюційні. Слід, однак, ураховувати, до яких етапів розвитку революції ці характеристики стосуються, а також гостроту політичної боротьби й характер тогочасної полеміки.
Соціал- демократи (меншовики), весь спектр партій народницького напряму (есери та різні групи, що примикали до них) були партіями соціалістичними, вони ставили своєю кінцевою метою створення соціалістичного суспільства. Члени цих партій багато зробили для повалення самодержавства, перетворення Росії в демократичну республіку. Водночас їхня програма подальшого розвитку країни корінним чином відрізнялася від планів, політики і тактики найбільш радикального напряму російської соціал-демократії — більшовицького.
З чого виходили ці партії, всіляко сприяючи приходу до влади буржуазного Тимчасового уряду, а потім беззастережно підтримуючи його? Вони дотримувалися погляду (до речі, як і всі партії II Інтернаціоналу), що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має пройти порівняно довгий шлях «чисто» капіталістичного розвитку, досягти такого рівня продуктивних сил, коли їм уже стане тісно в рамках капіталістичних виробничих відносин, Ось тоді й складеться та ситуація, яка обумовить необхідність і неминучість соціалістичної революції і переходу до соціалізму. Помірковані соціалісти передрікали, що це буде період бурхливого розвитку продуктивних сил, піднесення промисловості, сільського господарства на капіталістичних засадах. Зростатимуть кількість найманих робітників, їх культурний рівень. Суспільство досягне того рубежу, коли робітничий клас становитиме переважну більшість населення країни. Ось тоді й настане час соціалістичних перетворень. Вони будуть закономірними й виправданими, здійснюватимуться в інтересах більшості. Якщо для цього й потрібно буде революційне насильство, то це буде насильство над меншістю суспільства. А хто більше всього зацікавлений у розвитку капіталізму? Звичайно ж капіталісти — фабриканти, заводчики, банкіри. Вони зможуть найбільш кваліфіковано вести країну по шляху капіталістичного розвитку. Отже, їм і повинна належати вся повнота державної влади після перемоги буржуазно-демократичної революції.

Меншовики, скажімо, сподівались, що російський капіталізм, звільнившись від феодальних пережитків і кайданів царизму, виконає свою місію щодо модернізації країни і тим самим наблизить народ до «берега обітованого», де легко й безболісно можуть бути втілені в життя соціалістичні засади. Виходячи з цього лідери меншовиків та есерів (в ім'я здійснення майбутніх соціалістичних ідеалів) підтримали перехід влади до буржуазного Тимчасового уряду. «Влада, яка йде на зміну царизму, повинна бути буржуазною»,— стверджував один із теоретиків і лідерів меншовизму М. Суханов (Н. Н. Гімер). «Робітничий клас Росії не може взяти на себе організацію виробництва тому, що він складає меншість населення країни, при цьому дрібні й середні підприємці не дозволяють мріяти про соціалізм»,— солідаризується з ним ще один лідер меншовизму М. Маслов. Оцінюючи значення теоретичної платформи поміркованих соціалістів, центральний орган меншовицької партії «Рабочая газета» зауважувала з цього приводу: «Росії передбачається ще довгий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може й не повинен прагнути до влади...»
Таким чином, чітко й ясно визначився один із альтернативних шляхів розвитку країни після Лютневої революції — буржуазно-демократичний, а соціалізм—це за обрієм, далека й приваблива мрія. Приклад такого розвитку показали буржуазні демократії Західної Європи, і приклад, слід визнати, багато в чому позитивний. Такий шлях, така політика влаштовували й соціалістів національного забарвлення на Україні.
На протилежних позиціях стояло більшовицьке крило соціал-демократичної партії—найбільш радикальна сила революції. Більшовики стверджували, що Росія досягла в своєму розвитку вищого щабля капіталізму — імперіалізму, тобто такого ступеня розвитку, який дозволяє їй прямувати до вимріяного людством майбуття — соціалізму. «Державно-монополістичний капіталізм,—писав В. І. Ленін,—є цілковита матеріальна підготовка соціалізму, є переддвер'я його, є той щабель історичної драбини, між яким (щаблем) і щаблем, що називається соціалізмом, ніяких проміжних щаблів нема» '. Хоча це не зовсім «по Марксу», адже Росія далеко не передова капіталістична країна, вона не вичерпала всіх можливостей буржуазних форм розвитку, Ленін переконаний: готовність Росії йти по соціалістичному шляху слід розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Світова система капіталізму, яка на початку XX ст. досягла вищої фази—імперіалізму, в цілому визріла для переходу до соціалізму. Революцію в Росії Ленін розглядав як початок світової'соціалістичної революції (ми почнемо, а потім передові країни Заходу, які також стануть на шлях соціалістичних перетворень, допоможуть першопроходцям). Ці надії не збулися, що призвело до надзвичайно тяжких наслідків для нашої країни, яка першою стала на шлях соціалізму.
Проте було б помилкою вважати, що Ленін у своїх теоретичних висновках покладався лише на світову революцію. Конкретно-історичний аналіз свідчив, що війна поставила Росію на грань катастрофи. Порятунок він вбачав лише в соціалістичній революції. Не чекати «повного» визрівання матеріальних передумов соціалізму, а встановити владу робітників і селян, щоб на її основі ефективно розвивати продуктивні Сили, підіймати культуру мас—таким був хід думок, які лягли в основу ленінських положень, підтриманих його однодумцями.
Таким чином, після перемоги Лютневої революції історична альтернатива була такою: соціалізм або капіталізм. За капіталістичний шлях виступали кадети й інші буржуазні партії, підтримані меншовиками, есерами, рядом національних партій. Посилаючись на «незрілість» країни, вони відстоювали буржуазно-демократичний «варіант» побудови суспільства, вважали можливим перевести локомотив Історичного розвитку на соціалістичні рейки десь у віддаленому майбутньому. Більшовики сповідали революційно- пролетарський шлях переходу до соціалізму.
Виходячи із своїх ідеологічних та теоретичних засад, ці політичні сили й діяли після Лютневої революції як у Країні в цілому, так. і в національних районах зокрема. Крім того, партії національних окраїн висували й власні програми, спрямовані на здійснення національних вимог народів, інтереси яких вони прагнули репрезентувати.
Мирний розвиток революційного процесу (лютий — липень 1917 р.). З перемогою Лютневої революції у країні створилась досить складна й суперечлива обстановка.
Робітники і солдати, йдучи на штурм самодержавства, з повним правом розраховували на припинення війни, запровадження демократичних свобод, передачу селянам поміщицької землі, ліквідацію національного гніту. Ці надії не здійснилися. Тимчасовий уряд не скупився на щедрі обіцянки, та практичних справ від. нього народ чекав марно. Щоб заспокоїти трудящих, Тимчасовий уряд пропонував чекати скликання Установчих зборів, розраховуючи тим часом зміцнити свої позиції, нагромадити сили і врешті-решт приборкати маси, які вимагали від нього виконання минулих обіцянок. Ці плани уряду чітко виклав воєнний міністр О. Гучков на одній з таємних нарад у квітні 1917 р.: «Революція—тяжке лихо для держави. Вона зриває життя з його звичної колії, маси виходять на вулицю.. Тепер ми повинні знову загнати натовп на місце... Для цього ми повинні зібрати достатню кількість збройних сил і в перший слушний момент завдати удару».
Таку ж лінію проводив Тимчасовий уряд і в галузі зовнішньої політики, насамперед у питанні про війну. Продовжуючи фактично політику царизму, міністри водночас твердили про зміну характеру війни, яка, мовляв, тепер ведеться з метою захисту завоювань революції. Частина трудящих вірила цим запевненням.
На Україні процес повалення старої влади йшов надзвичайно бурхливо. Робітники та солдати роззброювали поліцію та жандармерію, заарештовували представників царських властей. Створювались нові органи місцевої влади — Ради робітничих 1 солдатських депутатів. У Харкові Рада робітничих депутатів остаточно сформувалась і почала діяти 2 березня, у Києві — 3—4 березня. Всього ж протягом цього місяця виникло понад 170 Рад, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Єли-Саветграді, Полтаві, Чернігові. У селах розгорнувся процес створення Рад селянських депутатів. Створення цих органів революційно-демократичної диктатури робітничого класу і селянства означало, що революція пішла далі «традиційних» буржуазно-демократичних революцій, які завершувались організацією влади буржуазії.
Вийшли з підпілля більшовицькі організації України. Загальна кількість членів партії на той час у них була невелика — близько 3 тис. Та з кожним днем лави більшовиків зростали. Організовувались партійні комітети. У Харкові загальноміський партійний комітет було створено 3 березня. На початок квітня Харківська більшовицька органі- зація налічувала 2 тис. чоловік.
У Катеринославі загальноміський комітет було обрано на партійній конференції, що відбулася 5 березня. На початок квітня Катеринославська більшовицька організація налічувала близько 1000 членів партії.
Значно зросли більшовицькі організації Донбасу. Так, Луганська організація, до складу якої в перші дні революції входило близько 100 чоловік, у квітні об'єднувала вже 1500 комуністів.
На своєму першому засіданні обрали партійний комітет і київські більшовики. До нього ввійшли В. О. Ватін (Би-стрянський), І. М. Крейсберг, М. М. Лебедєв, М. М. Майо-ров, М. О. Савельєв (Петров) та ін. На початку квітня Київська більшовицька організація налічувала близько 2 тис. членів партії. У ряді міст України—Одесі, Мико-і, лаєві, Херсоні, Маріуполі, Полтаві, Чернігові.та деяких. інших — більшовики входили до складу об'єднаних соціал-демократичних організацій. На середину літа більшовицькі організації України налічували 33 000 чоловік.
Одночасно із створенням Рад формувалися й органи місцевої влади Тимчасового уряду — так звані громадські комітети. Ініціаторами їх створення виступали гласні колишніх міських дум, фабриканти і заводчики, земські поміщики, ліберальна професура тощо. Все ж у ряді промислових центрів України, зокрема в Донбасі, авторитет Рад вже в перші дні їхнього існування був значно вищим, ніж у громадських комітетів.
Одразу ж після перемоги Лютневої революції на Україні виник ще один центр, який претендував на репрезентацію інтересів українського народу та здійснення владних функцій у регіоні,— Центральна Рада. Це громадське об'єднання було створено 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради був обраний визначний історик та громадський діяч М. С. Гру-шевський — лідер Товариства українських поступовців — партії, програма якої у соціальній та політичній сферах багато в чому була близькою до програми російських кадетів. Провідну роль у Центральній Раді відігравали партії соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, есерів та їх лідери — В. Винниченко. С. Петлюра. С. Єфремов. Це були партії соціалістичної орієнтації, розрахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, учасники якої звернулися до Центральної Ради з вимогою вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом для вирішення питання про автономію. 7—8 квітня Центральна Рада скликала у Києві Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від губерній України, а також українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. На цей час до складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які представляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади—так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові). Керівники Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі- тичного життя.
Однак Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити вимогу щодо політичної автономії України. В цих умовах Центральна Рада намагалася якомога більше розширити свою соціальну базу, притягнути на свій бік нові верстви населення. Тільки спираючись на реальну силу, можна було з надією на успіх розпочинати переговори з Тимча- совим урядом. Дуже важливою у цьому відношенні для Центральної Ради виявилась підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого.
Перший з них хоча й висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», здатним вирішити усі наболілі питання життя України. Учасники з'їзду ухвалили резолюцію щодо «націоналізації армії», тобто формування з солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно представників заможних прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайдамаків» та «вільного козацтва».
Селянський з'їзд відбувався в обстановці дедалі більшого загострення відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори Грушевського з Корейським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду у своїх вимогах до Тимчасового уряду пішли значно далі, закликавши розв'язати питання про національне са- моврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установчих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України.
Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас. Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну, шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. В. І. Ленін негайно відгукнувся на цю подію статтею «Україна», опублікованою на сторінках газети «Правда».
Позитивно оцінивши вимоги І універсалу, Ленін зазначав, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче, він вимагає лише автономії. «Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агіту- вати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією».2
Право українського народу самому вирішувати свою історичну долю Ленін захищав і в ряді інших статей, таких, як «Не демократично, громадянине Корейський», «Україна і поразка правлячих партій Росії», «Правлячі і відповідальні партії».
Зрештою, керівництво Центральної Ради, яке в соціальній політиці не мало ніяких розходжень з Тимчасовим урядом, після переговорів з прибулими до Києва в кінці червня міністрами Тимчасового уряду, пішло на поступки в питанні про автономію України. У виданому Центральною Радою 3 липня II універсалі проголошувалося: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не відділяти Україну від Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання і сповіщаємо всіх громадян України: «Ми рішуче ставимось проти замірів самочинного здійснення автономії України до Всеукраїнського Учреди-тельного зібрання». Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати крайовим органом влади утворений Цент- ральною Радою уряд України — Генеральний секретаріат (згідно з досягнутою домовленістю його влада поширювалася лише на п'ять із дев'яти губерній України). Генеральний секретаріат був підзвітний і Малій Раді (до її складу входило 40 осіб) — органу, утвореному Центральною Радою для оперативного вирішення поточних питань. Центральна Рада погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення» за умови, що вони визнають її як «вищий правомочний орган українського народу». Визнання Генерального секретаріату крайовим органом влади Тимчасового уряду на Україні призвело, за оцінкою М. Грушевського, до «порозуміння Української Центральної Ради з Російським Центральним Урядом, довершеного в переговорах президії Ради й Генерального Секретаріату з представниками Тимчасового уряду, міністрами Керен-ським, Терещенком і Церетелі 29 і ЗО червня, відкрило собою нову сторінку в життю України. Організоване українське громадянство... з сим порозумінням переходило на грунт тісного союзу і співробітництва». Таким чином, в період мирного розвитку революції на Україні склався блок сил, що діяли з позицій зміцнення буржуазної влади. Політику Тимчасового уряду в головних її напрямах підтримали партії, що входили до Центральної Ради, в тому числі й дрібнобуржуазної Української соціалістичної партії. Розходились вони з Тимчасовим урядом практично лише в питаннях, пов'язаних з національною перспективою розвитку України. Яким би важливим не, було це розходження, все ж у головному, найістотнішому питанні — відношенні до основ державного устрою й характеру влади — їхні позиції співпадали. Оглядаючись на пройдений шлях і оцінюючи політику українських національних партій, лідер українських соціал-демократів В. Винниченко пізніше визнавав: «Ми в соціальну революцію зовсім не вірили (хоча й говорили в своїх резолюціях слідом за більшовиками гучні слова), ми вірили в непохитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазних держав, прагнули й собі такої ж держави «як у людей», отже й шукали признання й піддержки таких солідних фірм, як Германія, Австрія, Англія, Франція, а не якоїсь там дикунської, хаотичної, соціалістичної Великоросі!"».
Домінуючим у політиці українських дрібнобуржуазних соціалістичних партій було питання національного відродження українського народу, що забезпечило їм підтримку мас. Стосовно ж економічної, земельної, воєнної політики, то вона відзначалася половинчатістю і крайньою непослі- довністю, що призвело в майбутньому до краху цих партій.
Дрібнобуржуазним партіям, які прагнули вести Україну по капіталістичному шляху розвитку, протистояв революційний пролетаріат, очолюваний більшовицькою партією. Програмою їхньої боротьби стали Квітневі тези В. І. Леніна. В них давався аналіз процесу історичного розвитку Росії після Лютневої революції. Ленін охарактеризував його як період переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Важливе місце в тезах відводилося визначенню позиції партії з питань війни і миру. Ленін підкреслював, що імперіалістичний, загарбницький характер війни зовсім не змінився після повалення царизму, тому закінчити війну демократичним миром, без анексій і контрибуцій, не скинувши владу капіталу, неможливою В тезах визначалась тактика більшовиків щодо Тимчасового уряду: ніякої підтримки йому! Ленін закликав трудящих до встановлення республіки Рад. Висунуте в тезах положення про владу Рад націлювало робітничий клас на боротьбу за створення держави диктатури пролетаріату.
У галузі економічної політики в тезах- висувалися такі вимоги: націоналізація землі -і передача її в розпорядження місцевих Рад; злиття всіх банків країни в єдиний загальнонаціональний банк, встановлення контролю за його діяльністю; здійснення контролю з боку Рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів.
Квітневі тези обговорювалися в усіх більшовицьких організаціях країни, на фабриках і заводах, партійних зборах і конференціях міст, районів та областей.
Більшовики України сприйняли тези як конкретну програму боротьби за мирне переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, завоювання мас на бік революції.
Першими на Україні обговорили і схвалили Квітневі тези більшовики Донбасу, зокрема Луганської партійної організації. Активно обговорювалися тези також в більшовицьких організаціях Харкова, Катеринослава та інших міст. І хоча деякі керівники місцевих партійних організацій (Г. Пятаков, Є-. Бош, Е. Лугановський) висловили свою незгоду з ленінськими тезами, переважна більшість партійних організацій України сприйняли їх як керівництво до дії.
24—29 квітня 1917 р. в Петрограді відбулася VII (Квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б), на якій були широко -представлені й партійні організації України — Київська, Харківська, Катеринославська, Луганська, Оде- ська, Макіївська, Миколаївська та ін. В основу всіх рішень конференції були покладені положення Квітневих тез. Курс на соціалістичну революцію став генеральним напрямом діяльності більшовицької партії. Розмежування між двома політичними силами поглиблювались, дві лінії розвитку революції все більше розходились і шанси на їх зближення зникали.
Розвиток подій навесні та влітку 1917 р. зумовив подальшу конфронтацію обох таборів. У день, коли трудящі маси під лозунгами миру святкували Першотравень (18 квітня за новим стилем), міністр закордонних справ Мілюков направив урядам союзних держав ноту, в якій розкривались головні напрями зовнішньої політики Тимчасового уряду. Про демократичний мир у цьому документі не було жодного слова, зате знову йшлося про війну до переможного кінця, про вірність союзницькому обов'язку.
20 квітня про ноту Мілюкова стало відомо з газет широким масам. Почалися багатолюдні демонстрації протесту, спочатку в Петрограді, потім у Москві та інших містах. Кадети організували контрдемонстрації. Країна була на грані громадянської війни. Тимчасовий уряд переживав першу кризу. Робітники харківського заводу ВЕК, як і сотень інших підприємств країни, вимагали не тільки припинити війну, а й усунути Тимчасовий уряд, а всю владу передати до рук Рад.
Виступаючи на першому Київському обласному з'їзді Рад, більшовик А. В. Іванов заявив: «Ми тут чули, що, як і раніше, треба підтримувати уряд. Ні, ми повинні групуватися навколо Рад солдатських і робітничих депутатів, щоб здійснити завдання революції».
Але це були голоси більшовиків, революційне настроєних робітників. Основна ж маса трудящих все ще довіряла есеро-меншовицьким керівникам Рад. Останнім удалося переконати трудящих припинити виступи.
Зробила для себе висновки з першої урядової кризи й буржуазія. Вона здійснила тактичний маневр, залучивши до уряду представників дрібнобуржуазних партій, яким до- віряли маси і позиція яких у питанні про владу збігалась з інтересами буржуазії. В результаті угоди між Тимчасовим урядом і виконкомом Петроградської Ради на початку травня було створено коаліційний уряд, що являв собою блок буржуазних і соціалістичних партій.
Вступ дрібнобуржуазних соціалістів до коаліційного уряду мало що змінив у співвідношенні сил. Тимчасовий уряд був і залишився знаряддям влади буржуазії. В цих умовах більшовицькі організації активізували роботу серед усіх верств населення міста і села, солдатів для зміцнення їхнього революційного союзу, створення Червоної гвардії, робітничих, селянських, солдатських організацій. Особлива увага приділялася діяльності Рад робітничих і солдатських депутатів. Діяльність більшовиків у Радах принесла певні успіхи вже в перші місяці після Лютневої революції. Все частіше відкликалися з Рад меншовики й есери, а замість них обиралися більшовики. І хоча в період мирного розвитку революції більшість у Радах залишалася за меншовиками та есерами, представництво більшовиків значно зросло. У Радах Луганська, Горлівки, Щербинівки та інших міст Донбасу більшовики здобули більшість. Вже на кінець першого півріччя 1917 р, на Україні налічувалося понад 250 Рад. Вони активізували свою діяльність у всіх сферах політичного та економічного життя міст, робітничих селищ, ряду сіл. Водночас зростала й протидія Радам з боку органів Тимчасового уряду, Центральної Ради. Консолідувалися сили, які захищали позиції цих інституцій.
Значно зросли кількісно і якісно робітничі організації —• профспілки, фабрично-заводські комітети, їх об'єднання в масштабах районів, міст і навіть областей. На Україні особливо активно діяли фабрично-заводські комітети, майже повністю очолювані більшовиками. У Харкові, наприклад, до складу робітничих комітетів заводів і правлінь професійних спілок міста входили майже всі члени Харківського комітету РСДРП(б). У Луганську більшовики очолили завком найбільшого в місті підприємства — паровозобудівного заводу.
Пролетаріат України посилював боротьбу за свої права, за встановлення робітничого контролю над виробництвом. Контрольні комісії виникли на найбільших підприємствах Донбасу, Катеринослава, Києва, Одеси, Харкова. Вони брали на себе господарсько-розпорядні функції адміністрації, втручалися в питання найму і звільнення робітників тощо.
Із зростанням селянського руху пожвавилась діяльність Рад селянських депутатів, земельних комітетів, що обиралися на місцях для вирішення аграрних проблем. Революційне настроєні робітники й солдати закликали селян негайно захоплювати поміщицькі землі. Уже навесні 1917 р. у. ряді губерній України почався розподіл поміщицьких маєтків.
Готуючись до вирішальної боротьби за владу, партія більшовиків приділяла особливу увагу створенню Червоної гвардії і робітничої міліції. У квітні-травні загони Червоної гвардії, робітничої міліції діяли в усіх великих робітничих;
центрах. У Харкові, наприклад, уже в травні всі заводські дружини були об'єднані в ЗО червоногвардійських загонів, загальною чисельністю 1,5 тис. чоловік. У Києві було створено 15 таких загонів, у яких налічувалось 2 тис. бійців.
Обстановка в країні загострювалась з кожним днем. | Багатолюдні демонстрації робітників і солдатів під лозун- • гами «Геть війну!», «Геть міністрів-капіталістів!», «Вся влада Радам!» відбулися 18 червня 1917 р. у Петрограді, Москві, Києві, Луганську, Одесі, Харкові та інших містах.
Уряд був уже неспроможний справитись із зростаючим революційним рухом. Невідомо, чим би завершилась урядова криза в червні, коли б її не загальмував наступ на фронті. Організовуючи наступ, Тимчасовий уряд розраховував успіхами на фронті зміцнити своє внутрішнє становище. Однак цей задум обернувся великою трагедією для народу. В ході невдалих воєнних дій російська армія втратила десятки тисяч солдатів і офіцерів убитими, пораненими, полоненими. На початку липня по всій країні піднялася нова хвиля протестів діями уряду, незрівняно вища від червневої. Назрівав збройний виступ.
У ряді досліджень, виданих, в основному, за кордоном, прямо говориться, що липневі події свідчили про намір більшовиків силою зброї повалити Тимчасовий уряд і встановити диктатуру Рад. Відомий історик і політолог США О. Рабінович у своїй книзі «Більшовики приходять до влади», виданій у 1989 р., розділ, присвячений цим подіям, назвав «Липневе повстання». З подібними твердженнями важко погодитись. Тверезий аналіз ситуації свідчив: час вирішального наступу ще не настав. Тому ЦК РСДРП(б) закликав трудящих утриматися від збройного виступу. На вулиці Петрограда 4 липня 1917 р. вийшло майже 800 тис. чоловік. Основний лозунг демонстрантів — «Вся влада Радам!».
Вперше Тимчасовий уряд вирішив кинути проти революційного народу збройні сили. Загони юнкерів, офіцерів та козаків напали на робітників і солдатів. Подекуди на вогонь урядових військ відповідали пострілами й озброєні демонстранти. У кривавій сутичці загинуло кілька сотень чоловік.
Липневі події викликали хвилю обурення революційного робітництва у всій країні. З рішучим засудженням дій уря«ду виступили робітники Києва, Харкова, міст Донбасу та інших районів України. Тут пройшли збори і мітинги солідарності з пітерськими робітниками, солдатами і матросами столичного гарнізону. Пролетарі Харкова надіслали до Тимчасового уряду телеграму, в якій висловлювався протест проти переслідувань борців за революцію.
Іншу позицію зайняла Центральна Рада.
Виступаючи 4 липня на засіданні Генерального секретаріату, В. Винниченко запропонував «вчинити тиск на Петроград, показавши більшовизму, якщо він візьме верх, що українська демократія не на його боці». Незважаючи на протилежні підходи до національного питання, керівники Центральної Ради вирішили підтримати Тимчасовий уряд у скрутний для нього час.
Таким чином, у липні закінчився період хиткої рівноваги двох антагоністичних сил російської революції. Бур- жуазія тимчасово здобула перемогу, точніше — напівпере-могу. Двовладдя скінчилося на її користь. В цих умовах мирний розвиток революції став неможливим.
В умовах загальної революційної кризи (липень—жовтень 1917 р.). Після липневих подій в країні склалася нова історична обстановка, яка не могла не вплинути на перебіг подій на Україні. Період мирного розвитку революції вичерпав себе. В процесі протиборства сформувався союз суспільних сил, зацікавлених у збереженні існуючих порядків. Серед них була й Центральна Рада. В умовах, які склалися, лише збройна боротьба могла вирішити основне питання революції — питання про владу. На це орієнтував партію більшовиків VI з'їзд РСДРП, що відбувся у Петрограді 26 липня—3 серпня 1917 р. На ньому були представлені й більшовицькі організації міст та робітничих центрів України: Харківська, Київська, Одеська, Луганська, Горлівська, Полтавська та деякі інші. «Тепер мирний розвиток і безболісний перехід влади до Рад,—зазначалося в резолюції з'їзду,—стали неможливі, бо влада вже перейшла на ділі до рук контрреволюційної буржуазії.
Правильним лозунгом тепер може бути тільки повна ліквідація диктатури контрреволюційної буржуазії. Тільки революційний пролетаріат, при умові підтримки його бідні- шим селянством, в силі виконати це завдання...»
За дорученням і від імені з'їзду Центральний Комітет звернувся з маніфестом «До всіх трудящих, до всіх робітників, солдатів і селян Росії» з закликом готувати сили до нових битв з буржуазією та поміщиками. 6 серпня 1917 р. у Києві на загальноміській партійній конференції виступили делегати VI з'їзду Є. Б. Бош та А. В. Іванов. Київські більшовики схвалили рішення з'їзду. «Конференція,— записали вони в своїй резолюції,— цілком схвалює ту лінію поведінки, яка намічена- з'їздом, і ухвалює: докласти всіх зусиль до того, щоб привести київський пролетаріат і київський гарнізон у повну бойову готовність».
Подібні резолюції приймалися на багатьох партійних зборах, сходках і мітингах робітників заводів, фабрик і шахт "України. Катеринославська загальноміська конференція більшовиків 11—17 серпня обговорила доповідь про з'їзд і схвалила його рішення. У декларації більшовицької фракції Харківської Ради з приводу рішень VI з'їзду проголошувалось: «На сучасному етапі правильним гаслом може бути тільки те, яке закликатиме до повалення контрреволюційної диктатури буржуазії. Лише революційний пролетаріат при умові підтримки його найї біднішим селянством зможе здійснити це завдання, добившись перемоги в новій революції в Росії».
Однак не дрімали й сили реакції. Невдоволена липневою «напівперемогою», велика буржуазія докладала максимум зусиль, щоб установити в країні контрреволюційну військову диктатуру і водночас завдати нищівного удару більшовицькій партії, покінчити із залишками демократизму, розгромити робітничі організації, ліквідувати економічні й політичні завоювання пролетаріату.
Імпергалістичі кола країни, лідери кадетської партії, монархічна верхівка армії висунули на пост військового диктатора одного із лідерів контрреволюції, головнокомандуючого російською армією генерала Л. Г. Корнілова, 25 серпня 1917 р. Корнілов направив 3-й кінний корпус на Петроград, щоб розгромити революційні сили і встановити в країні військову диктатуру. Сили реакції вирішили дати остаточний бій своїм політичним противникам.
На захист революції піднялися маси трудящих. Не останню роль у розгромі корніловщини відіграли й революційні сили України.
Готуючись до перевороту, Корнілов великі надії покладав на підтримку контрреволюційних генералів та офіцерів Південно-Західного й Румунського фронтів, штабів Київського і Одеського військових округів. Вони одержали накази направити проти революційного Петрограда надійні військові частини, захопити Київ та Одесу, з тим щоб перетворити їх на опорні пункти контрреволюції. Необхідно було негайно організувати рішучу відсіч силам контрреволюції. В Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Черні- гові та інших містах червоногвардійці, підтримані революційними солдатами, брали під свій контроль пошту, телеграф та інші установи; на залізничних станціях пильно стежили, щоб не допустити перекидання фронтових частин на підтримку Корнілову. Революційні солдати та червоногвардійці заарештували командуючого Південно-Західним фронтом Денікіна, одного з вірних сподвижників Корнілова, та ряд інших генералів і офіцерів— учасників заколоту. Не виступив на допомогу Корнілову отаман Війська Донського генерал Каледін. Маючи у своєму розпорядженні до 20 козачих полків, він усе ж не наважився вступити в збройний конфлікт з червоногвардійськими за- гонами робітничого Донбасу.
Заколот Корнілова активізував усі контрреволюційні сили країни. Вищі верстви буржуазії вміло організовували економічний саботаж. Донецькі капіталісти закрили близько 200 шахт, залишивши без роботи десятки тисяч пролетарів. У Катеринославі підприємці викинули на вулицю 60 тис., у Києві — 15 тис. робітників. Така ж картина спостерігалася і в інших містах та селищах. Але тепер робітники давали рішучу відсіч подібним акціям. Вони все ширше стали запроваджувати свій контроль над виробництвом. Саме в цей час почалася більшовизація Рад.
31 серпня 1917 р., коли розгром заколоту Корнілова став очевидним. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка до цього підтримувала Тимчасовий уряд, вперше за весь час свого існування ухвалила біль- шовицьку політичну резолюцію, що вимагала передачі всієї влади до рук робітників і селян. 9 вересня ця перемога була закріплена організаційно: депутати обрали більшовицький за своїм складом виконком Петроградської Ради. П головою став Л. Д. Троцький. 5 вересня 1917 р. більшовицькою стала також і Московська Рада, яку очолив В. П. Ногін.
Процес більшовизації Рад відбувався по всій країні, у тому числі й на Україні. В Луганській Раді у вересні більшовики дістали 95 % місць; Ради Краматорська, Маріуполя, Чистякового та ряду інших міст очолили біль- шовики.
Більшовицьку резолюцію про владу 1 вересня ухвалило об'єднане засідання Рад робітничих, селянських, солдатських і матроських депутатів Одеси. Таку ж резолюцію 8 вересня ухвалила Київська Рада робітничих депутатів.
Вплив більшовиків посилився в усіх Радах України, хоча й не всі вони на той час стали більшовицькими. В умо- вах, коли Ради перетворились на органи революційної діяльності мас, органи народної влади, партія більшовиків знову висунула лозунг «Вся влада Радам!».
Але якщо до липневих подій цей лозунг означав заклик до мирного розвитку революції і передачі влади до рук есеро-меншовицьких Рад, то тепер він закликав до зброй- ної боротьби й передачі всієї влади більшовицьким Радам, встановлення в країні диктатури пролетаріату. Принаймні з половини вересня, зазначав В. І. Ленін, цей лозунг став рівнозначним закликові до повстання.
Ленін висунув цей заклик тоді, коли для його втілення в життя визріли всі необхідні умови. Восени країна вступила в загальнонаціональну революційну кризу. Економіка Росії була доведена до катастрофічного стану. Влада виявилась безсилою проти тих, хто прагнув «кістлявою рукою голоду» поставити робітничий клас на коліна. У містах почався голод. Робітники та їх сім'ї опинилися перед загрозою голодної смерті. Однак труднощі лише зміцнювали прагнення трудящих революційним шляхом повалити владу буржуазії. Політичні страйки, в ході яких висувалися вимоги передати всю владу Радам, охоплювали вже не окремі фабрики і заводи, а й цілі галузі промисловості в масштабах великих регіонів і всієї країни. Робітники у відповідь на локаути промисловців все частіше захоплювали підприємства і організовували управління ними. Селянські виступи, якими були охоплені 90 % повітів європейської частини Росії, перетворилися у справжню війну проти поміщиків. Відмовлялася коритись командуванню армія. Восени основна маса солдатів і матросів уже йшла за більшовиками. Склалося становище, коли не тільки народні маси не хотіли жити по-старому, а й «верхи» не могли оволодіти ситуацією. Настала криза влади. Абсолютно неспроможним виявився Тимчасовий уряд, втрачали свій вплив на маси й дрібнобуржуазні партії.
Робітники, ігноруючи місцеві органи влади, прагнули революційними методами боротися з локаутами і саботажем капіталістів. Так, на харківських заводах — паровозобудівному, сільськогосподарського машинобудування, «Гельферіх-Саде» та інших робітники заарештували адміністрацію і взяли управління до своїх рук.
В Києві 18 вересня застрайкували робітники 16 металообробних підприємств. У наступні дні до них приєдналися нові загони страйкарів. Всього у виступі брало участь 50 тис. чоловік. Налякані масовістю виступу, його політичною спрямованістю, власники підприємств змушені були піти на поступки і підписати колективний договір, який дещо поліпшив умови праці робітників.
У вересні розпочався Всеросійський залізничний страйк. В авангарді страйкової боротьби на Україні йшли залізничники Катеринослава і Харкова. Майже 70 тис. робітників України взяли безпосередню участь у цьому страйку, що набув чітко вираженого політичного характеру. Поряд з іншими вимогами залізничники висунули гасло «Геть Тимчасовий уряд!».
У жовтні 1917 р. відбулися масові страйки в Донбасі, під час яких робітники брали до своїх рук управління виробництвом, встановлювали на місцях владу Рад. У Луганську, Шербинівці, Микитівці, Горлівці, Краматорську та інших містах Донбасу, де більшовики дістали в Радах більшість місць, вони ще до перемоги Жовтня встановили радянську владу. З'їзд Рад Горлівсько-Щербинівського району в середині вересня оголосив районну Раду «владою диктатури пролетаріату та найбіднішого селянства» і просив ВЦВК Рад «взяти кермо влади до своїх рук і оголосити свою революційну диктатуру».
Готуючись до вирішальних битв за владу Рад, пролетаріат України докладав значних зусиль для створення власних збройних сил. У вересні—жовтні 1917 р. значно зросла чисельність робітничої Червоної гвардії, формувалися її центральні штаби в містах, промислових центрах. Г-азета харківських більшовиків «Пролетарий» у вересні опублікувала статут харківської Червоної гвардії, в основу якого було покладено статут петроградських червоногвар-діііців. У цей час керівники бойових дружин Києва звернулися до міської Ради з вимогою вжити всіх заходів для їх озброєння. До кінця жовтня чисельність Червоної гвардії на Україні зросла утричі порівняно з травнем 1917 р. і становила близько 20 тис. чоловік.
Під впливом революційного робітничого руху масового характеру набували селянські виступи. Селяни України дедалі частіше захоплювали поміщицьку землю, реманент, худобу, виганяли поміщиків з їхніх маєтків. Особливо широкого розмаху й гостроти набув селянських рух у Київській, Полтавській і Подільській губерніях.
Оцінюючи загальне становище на Поділлі, губернський комісар Тимчасового уряду в доповідній записці міністру внутрішніх справ від 15 жовтня 1917 р. писав: «Розгроми (поміщицьких маєтків)... провадяться... з тих мотивів, що знищення культурних господарств примусить власників швидше втекти й передати землю селянам. Пропаганда ц ведеться наполегливо й широко солдатськими елементами, здебільшого з центральних губерній, які заявляють, що в Росії вже давно всі господарства зруйновані і що землі вже поділені».
Хвиля селянських виступів котилась по всіх губерніях і повітах України. За офіційними даними, у липні — першій половині жовтня тут відбулося 525 селянських виступів — майже в чотири рази більше, ніж за період двовладдя. Це було ще одним характерним проявом загальнонаціональної кризи.
Дальший розвиток революції. Перевага революційних сил, які боролися за владу, була зумовлена активною діяльністю більшовиків, а головне тим, що широкі маси переконалися в необхідності докорінних змін у країні. Ці фактори забезпечили швидку й фактично безкровну перемогу збройного повстання у Петрограді. Вирішальні події відбулися в ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. У зверненні «До громадян Росії!», написаному В. І. Леніним, говорилось: «Тим- часовий уряд скинутий. Державна влада перейшла в руки органу Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів — Військово-революційного комітету, який стоїть на чолі петроградського пролетаріату і гарнізону.
Справа, за яку боровся народ: негайне запропонування демократичного миру, скасування поміщицької власності на землю, робітничий контроль над виробництвом, утворення Радянського уряду, ця справа забезпечена.
Хай живе революція робітників, солдатів і селян»3.
У ніч з 25 на 26 жовтня II з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід всієї влади до рук Рад, а на своєму другому засіданні, увечері 26 жовтня, прийняв Декрети про мир і землю, створив робітничо-селянський уряд. На з'їзді були присутні делегати від більшості районів Росії. З України прибуло 140 делегатів від 75 Рад. Абсолютна більшість з них голосували за більшовицькі резолюції. Однак процес переходу влади до рук робітників і селян був довготривалим і складним. Він гальмувався не лише органами Тимчасового уряду, що діяли на Україні, а й Центральною Радою, яка підтримувала сили, що вели боротьбу проти Рад.
Звістка -про Жовтневе збройне повстання у Петрограді, про II з'їзд Рад швидко досягла України. Вже 27 жовтня Київський комітет РСДРП(б) звернувся до населення міста з відозвою, в якій говорилося: «Робітники і солдати Києва, всі ті, хто стрваждає від війни, дорожнечі й безробіття, всі пригноблені та знедолені, голодні й холодні повинні тепер зімкнути свої лави для підтримки повсталих робітників і солдаті -в Петрограда, для боротьби проти контрреволюційної буржуазії». З аналогічним закликом до мас звернувся Катерюнославський більшовицький комітет. В підтримку пролетарів столиці, влади Рад виступили ро- бітники найбільших харківських заводів (паровозобудівного, ВЕК, «Гельферіх-<^аде», Дитмара та ін.). В численних резолюціях, ухвалени х на зборах гірників, металістів, залізничників Донбасу і Криворіжжя висловлювалася солідарність з революційними робітниками Петрограда.
Соціалістичну революцію вітала революційне настроєна частина трудящих, о^)нак переважна більшість народних мас України в той час підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради. Тому перехід влади до Рад вдалося здійснити лише в пролетарському Донецькому басейні. Крама»орськ, Луганськ, Дружківка, Кадіївка, Чистякове, Лозово-Павлівка, Горлівка, Щербинівка та багато інших міст і робітничих селищ гірницького краю стали радянськими. Ві інших, районах України події розвивалися драматично. Особливо напружене становище склалося у Києві. Позиці я Центральної Ради в цей складний час не відзначалася послідовністю—25 жовтня під її керівництвом тут бу ло утворено «Крайовий комітет для охорони революції на Україні», до складу якого ввійшли представники військових організацій Центральної Ради, Київської ради робітниичих і солдатських депутатів та представлених у них партій, у тому числі й більшовицької. Центральна Рада в своєм^у зверненні «До громадян України» заявляла, що новий громадський орган покликаний зберігати спокій у краю жа боронити завоювання революції, оскільки існує загроза-, що вороги революції, скориставшись подіями, які розгорнулися у Петрограді, зроблять спробу повернути старий ц^рвький лад.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Ц_ентральної Ради змінило свою позицію. Була прийнята резолюція, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді і заявлялось про недопустимість переходу влади «як в- державі, так і в кожному окремому краю... до рук Рад робітничих і солдатських депутатів». Подібне рішення озна_чало повний розрив Центральної Ради з Радами робітничяих і селянських депутатів, її явне протистояння створеній у Петрограді Раді Народних Комісарів як загальноросійеькій державній владі. За цих умов київські більшовики вирішили також вдатися до рішучих заходів. 27 жовтня за їх ініціативою на об'єднаному засіданні київських Рад робітничих і солдатських депутатів, представників фабзавкомів та профспілкових організацій було обрано революційний комітет, до складу якого ввійшли І. Крейсберг, Л. Пятаков, Я. Гамар-ник, Г. Пятаков, І. Кулик та ін. Ревкому доручалося взяти владу в місті з метою реалізації постанов II Всеросійського. з'їзду Рад. Наступного дня ревком видав і розповсюдив у місті листівку, в якій засуджувалася позиція Центральної Ради. Співробітництво з нею київські більшовики відверто визнавали своєю помилкою: «Ніякі кроки до згоди з нашого боку ні до чого не привели. Рада обдурила і нас, і вас, товариші робітники та солдати!
Товаришії Не довіряйте Українській Центральній раді, котра хоче перемоги контрреволюції та переходу влади до буржуазії».
Однак, не маючи у своєму розпорядженні достатніх сил, ревком не наважився перейти до рішучих наступальних дій проти Центральної Ради та військових частин, підпорядкованих штабу Київського округу. Вичікувальною тактикою ревкому негайно скористалися сили контрреволюції. 28 жовтня за наказом командуючого військами Київського округу юнкери і козаки ввірвалися до приміщення колишнього царського палацу на Печорську, де розміщувалися ревком, виконком Київської Ради робітничих депутатів, Київський більшовицький комітет та інші організації. Вони заарештували майже ввесь склад Київського ревкому. Того ж дня юнкери захопили друкарню Ради робітничих депутатів, почали громити пролетарські організації.
Робітники, революційні солдати київського гарнізону взялися до зброї.
Основні події збройного повстання у Києві розгорталися в районі Печорська, де знаходилися не тільки основні сили контрреволюції — штаб Київського військового округу, два військових училища тощо, але й головний пролетарський осередок міста — завод «Арсенал». Тут же дислокувались революційні частини гарнізону, зокрема, 3-й авіаційний парк, у якому налічувалося близько 1200 солдатів. Здебільшого це були колишні робітники-металісти, призвані в армію з найбільших промислових центрів Росії, які мали вже значний досвід революційної боротьби. В авіапарку діяв один з найміцніших більшовицьких осередків міста. Дізнавшись про арешт ревкому, авіапарківці негайно, в ніч 29 жовтня, утворили новий ревком. його очолили А. Іва-иов, В. Затонський, А. Карпенко.
28 жовтня о п'ятій годині дня над Києвом закружляв літак. Це був визначений ревкомом сигнал до початку з бройного повстання. Як і передбачалося, його почали ро-біітники «Арсеналу» та авіапарківці. Слідом за ними виступили червоногвардійці Подолу, Шулявки, Солом'янки, Деміївки. Одні йшли на допомогу арсенальцям та авіапар- ківцям, інші блокували підступи до міста, щоб не пропустити сюди нових контрреволюційних військ. Три дні у Києві тривали запеклі бої. Повсталим, чисельність яких становила 6600 чоловік (у тому числі 3 тис. червоногвардій-щів), протистояло понад 10 тис. добре озброєних офіцерів, юнкерів, козаків.
Серйозною допомогою для повсталих став загальний страйк київських робітників, що розпочався ЗО жовтня. Боротьба була важкою. Червоногвардійці і солдати билися мужньо, самовіддано. 1 листопада «Вестник областного й Каевского Советов рабочих й солдатских депу-т-атов» повідомляв: кУчоріа цілий день з перернвами тривав бій між революційними військами, які укріпилися на Печерську, і юнкерами та козаками, що їх оточили. Революційні війська б'ються з великим революційним ентузіазмом і г ероїзмом. Незважаючи на чисельну перевагу сил контрреволюції, юнкери весь час зазнавали поразок. Наступ на «Арсенал», в якому задрізшлися солдати та червоногвардійці, був відбитий з великими втратами для наступаючих. Печорська школа юнкерів після артилерійського обстрілу змушена була здатися революційним військам».
День, про який писала газета, став днем перемоги збройного повстання у Києві. Контрреволюційні війська поспішно залишали місто.
Однак у жовтні 1917 р. встановити в Києві радянську владу не вдалося. Генеральний секретаріат 28 жовтня заявив у своєму зверненні до населення України, що «буде рішуче боротися з усіма спробами підтримки петроградського повстання». У наступні дні, коли ще тривали бої захисників «Арсенал'у» проти контрреволюційних військ, ІДентральна Рада, спираючись на стягнуті до Києва загони ^вільних козаків», «січових стрільців», українізовані військові частини (їх загальна чисельність становила майже -18 тис. чоловік), взял а владу в Києві.
Збройні виступи київських робітників і солдатів сприя-ли розвитку революційних процесів в інших містах України. Радянську владу було встановлено (теж короткочасно) у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Коростені, Рівному, Луцьку та ікших прифронтових містах.
Центральна Рада прагнула скористатися з ситуації, що склалася, і робила все можливе для зміцнення своїх пози- цій як урядової влади на Україні. Сподіваючись на віднов- лення буржуазної влади в Росії, Центральна Рада виступила 3 листопада 1917 р. з заявою, в якій стверджувалося, що «всякі чутки й пересуди "про сепаратизм, про відокремлення України від Росії — це або контрреволюційна пропаганда, або звичайна обивательська непоінформованість. Центральна Рада і Генеральний секретаріат твердо і ясно заявили, що Україна повинна бути в складі Федеративної Російської Республіки як рівноправне державне тіло. Сучасне політичне положення цього рішення ніяк не міняє». А вже через декілька днів (7 листопада) Центральна Рада приймає III універсал, де зазначається, що «центрального прави-тельства нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна».
Охарактеризувавши подібним чином становище в країні, Центральна Рада проголошувала свою владу на всіх землях, заселених українцями. «Віднині Україна стає українською народною республікою. Не відділяючись від рес- публіки російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів». Положення III універсалу ясно свідчили:
Центральна Рада зважилася на цей рішучий і серйозний крок, щоб відгородити Україну від більшовицької революції, яка перемогла в центрі країни, не руйнуючи, однак, всі містки між українським і російським народами. Більш того, розуміючи всю привабливість для трудящих мас лозунгів, проголошених у Радянській Росії, вона декларує їх і в III універсалі. Тут йдеться і про землю селянам, і про мир народам, і про восьмигодинний робочий день. Але реальне здійснення цих лозунгів відкладалося до Установчих зборів,
Всі політичні сили, що діяли на Україні в той час, розгорнули надзвичайно активну діяльність. Вона відображена в численних постановах, рішеннях, деклараціях, резолюціях. Особливою «продуктивністю» у цьому плані відзначалася Центральна Рада. Вона ухвалювала постанови, видавала розпорядження, інструкції, умовляла та погрожувала. Стосовно ж фактичного співвідношення сил, то формально влада на Україні належала Центральній Раді. Але на значній частині території республіки вона була мізерною. У робітничому Донбасі влада належала Радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав з кожним днем. В інших районах і містах, у тому числі в Києві, фактично встановилося міжвладдя: йшла боротьба між Радами робітничих і селянських депутатів, міськими думами, місце- вими органами Центральної Ради. В перші місяці після перемоги Жовтневого перевороту вона користувалася значним впливом серед трудящих мас. Та стрілки політичного барометра не стояли на місці. З кожним днем зростав авторитет Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, все більшої ваги набували не слова та декларації, а конкретні справи, що стояли за ними.
Центральна Рада не поспішала виконувати свої обіцянки щодо ліквідації поміщицького землеволодіння і введення восьмигодинного робочого дня, контролю над виробництвом. Більш того, один із керівників Центральної Ради Є. Мартос у відповідь на вимоги селян наділити їх землею застеріг: «Хто буде грабувати, той підлягає тяжкій карі і сплатить штраф, у 5 разів більший від награбованого». Таким чином, боротьба за землю розцінювалася лідерами Центральної Ради як грабіжництво. В цей час на Україні швидкими темпами зростало безробіття, у геометричній прогресії росла дорожнеча на продукти харчування, товари першої необхідності.
В своїх офіційних розпорядженнях Центральна Рада ясно давала зрозуміти, що вона не визнає декретів і законів, виданих Радою Народних Комісарів. Генеральний секретар з військових справ С. Петлюра наказав солдатам-українцям, де б вони не перебували, не виконувати розпоряджень Ради Народних Комісарів Радянської Росії, а прибути на Україну в розпорядження командування Українського фронту, створеного згідно з угодою, досягнутою між Центральною Радою, Ставкою російського верховного го- ловнокомандування та військовим керівництвом країн Антанти на основі злиття двох фронтів: Південно-Західного і Румунського. Керівники Центральної Ради звернулися до антирадянських урядів, що виникли у ряді регіонів (Дон, Кубань, Крим, Башкирія та ін.), з пропозицією приступити до переговорів про створення нового федеративного уряду Росії — на противагу вже діючому Радянському урядові.
Раднарком не залишався байдужим до антибільшовицької політики керівництва Центральної Ради і розпочатої робітниками України боротьби за встановлення радянської влади.
З грудня Раднарком проголосив написаний В. І. Леніним «Маніфест до українського народу з ультимативними гимогами до Української ради». Цим документом він ви-.чішвав Українську Народну Республіку і все,.що стосува-•нося національних прав і національної незалежності українського народу. Саму ж Центральну Раду «як повноваж- ного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» Раднарком не визнавав і вимагав від неї припинити дезорганізацію фронту, не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу генералу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців і відданих радянській владі солдатів. Надіслана у відповідь нота Генерального секретаріату Центральної Ради не містила ніяких зобов'язань, а тому Раднарком направив до Києва для переговорів спеціальну повноважну делегацію. В результаті одержаної інформації було вирішено знову «відкрити ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які були викликані політикою Ради».
Однак Центральна Рада не виявила серйозного бажання вести переговори і продовжувала підтримувати каледін-ців. ЗО грудня 1917 р. Раднарком ухвалив резолюцію, у якій звинувачував Центральну Раду в зриві мирних переговорів і покладав на неї всю відповідальність зафозпочату громадянську війну. Розрив між обома урядами став неминучим. До того ж на той час на Україні вже було проголошено радянську владу, а Центральна Рада 9 січня видала свій IV універсал, у якому проголошувалось:
«Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилася на Українській Землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!..
Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікогоне залежною, суверенною Державою Українського Народу...
...Всіх горожан самостійної Української Народної Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки.
Українська Центральна Рада. У Києві. 9(22) січня 1918 р.»
Універсал закликав до боротьби проти «так званих більшовиків та інших напасників».
Ми розглянули всі чотири універсали Центральної Ради — найважливіші, основоположні її документи. Звертав на себе увагу такий факт. У перших трьох із них мова йшла про тісні зв'язки між Україною і Росією. Жодного натяку не було про самостійне існування України, про відокрем- лення Її від Росії. В IV універсалі позиція Центральної Ради різко змінилась. Чому? Та перш за все тому, що Росія стала іншою. З шляху демократичного розвитку, який імпонував діячам Центральної Ради, вона стала на інший шлях — соціалістичний. 7 реакція була відповідною. Вона недвозначно відбилася у IV універсалі: з більшовицькою Росією нам не по дорозі.
Та історія йшла своїми шляхами. Більшовицька револю- ція крокувала по Україні.
Встановлення радянської влади. Для перемоги більшовицької революції на Україні важливе значення мало встановлення радянської влади в Харкові—одному з найбільших промислових і адміністративних центрів регіону.
10 листопада 1917 р. Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів проголосила себе вищим органом влади в місті. Проте її виконавчий комітет залишався в руках соціалістичних партій, які виступали проти передачі всієї повноти влади Радам. 19—21 листопада на вимогу більшовиків відбулися перевибори виконкому Ради, в якому більшовики одержали більшість місць. 24 листопада головою виконавчого комітету було обрано Артема (Ф. А. Сергєє-ва). Через кілька днів Харківська Рада на своєму пленарному засіданні ухвалила більшовицьку резолюцію, у якій політика Центральної Ради характеризувалася як контрреволюційна і висувалася вимога про негайне скликання Все- українського з'їзду Рад. Керівник харківських більшовиків Артем у своєму виступі заявив: «Після робітничої і селянської революції Центральна Рада стала опорою для контрреволюційних сил... Тому ставлення до Центральної Ради у більшовиків таке саме, як і до колишнього уряду Корейського. Уся влада на Україні має перейти до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
24 листопада Харківська Рада ухвалила спеціальну резолюцію про ставлення до Центральної Ради, в якій підкреслювалось, що вона «не заслуговує довір'я трудових робочих і селянських мас». «Ми вимагаємо,— говорилося далі в резолюції,— негайного скликання Всеукраїнського:і"ізду Рад робітничих і солдатських депутатів і якомога швидше також і селянських депутатів... Єдиною законною нерховною владою Федеративної Російської Республіки ми іиі.чнаємо уряд Народних Комісарів».
Харківські більшовики розгорнули активну діяльність, спрямовану на остаточне утвердження влади Рад і ліквідацію органів, що протидіяли їм. У цій боротьбі більшовики спиралися на підтримку більшості робітників великих підприємств, загони Червоної гвардії, революційних солдатів 30-го і 232-го піхотних полків, 4-й артилерійський дивізіон та інші військові частини.
їм протистояли 28-й український полк, 29-й бронедиві-зіон, загони «вільних козаків», білогвардійський загін. Крім того, Центральна Рада зосередила вірні їй війська в районах навколо Харкова. Становище ускладнювалося ще й тим, що генерал Каледін захопив значну частину Донбасу і готувався до наступу на Радянську Росію саме через Катеринослав і Харків.
На початку грудня 1917 р. до Харкова прибули червоно-гвардійські загони, направлені Раднаркомом Російської Федерації для боротьби з Каледіним. Це активізувало дії тих сил, які виступали за встановлення влади Рад у Харкові.
8 грудня 1917 р. червоногвардійські загони, революційні солдати харківського гарнізону за допомогою прибулих з Росії військових частин захопили всі важливі пункти та установи міста, а наступного дня рішучими діями змусили скласти зброю тих, хто виступав на боці Центральної Ради, заарештували офіцерів гарнізону.
За рішенням міського комітету РСДРП(б) 10 грудня було створено новий Військово-революційний комітет, який очолили Артем, В. Межлаук та інші керівники харківських більшовиків. Пролетарський Харків поряд з Донбасом став основною базою встановлення влади Рад на Україні, опорним пунктом боротьби проти Центральної Ради.
Це суттєво змінило співвідношення сил на користь більшовиків.
Готуючи збройну боротьбу проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали максимум зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. який би проголосив владу робітників і селян на Україні, створив Українську Радянську державу. Вперше ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва 3 листопада 1917 р. Пропозиція була схвалена переважною більшістю депутатів обох київських Рад.
Ідею скликання з'їзду Рад підтримали більшовики Харкова і Катеринослава. Останні виступили із заявою, що братимуть участь у маніфестації трудящих міста 19 листопада під лозунгом: «Уся влада Радам робітничих і солдат- ських депутатів, негайний з'їзд/Рад і перевибори Української Центральної Ради». Полтавська Рада повідомляла, що вона вважає скликання Все

Дата добавления: 2015-05-22