Тема: «Суспільно – політична десталінізація. Зародження дисидентського руху в Україні Культурні прцеси»

ПЛАН

1. Радянізація західноукраїнських земель.

2. Боротьба ОУН-УПА в повоєнний період.

3. Культура України в перші повоєнні роки.

5.1 Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, привести у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату.

В період звільнення Західної України розпочинається процес відновлення радянської влади. Спершу - органи влади: проведені вибори в місцеві органи і Верховну Раду УРСР (недемократичні, безальтернативні), відновлювалась мережа партійних, комсомольських, профспілкових організацій, при ЦК КП(б)У створено спеціальний відділ по західним областям, який контролював стан справ в цьому регіоні.

Завершується цей процес в 1947 р.

Другий етап: радянізація економіки, яка полягала в націоналізації і частковій індустріалізації промисловості, колективізації сільського господарства. В грудні 1944 р. - утворена Рада допомоги західним областям (надано матеріальну допомогу у 10 млрд. крб.). Було досягнуто значних успіхів:

• відбудовано і реконструйовано значну кількість підприємств, збудовані нові заводи (на 1950 р. - діяло 2500 підприємств);

• створено нові галузі - хімічна, металообробна, швейна;

• на 1950 р. західні області давали 10% загальнореспубліканського виробництва, в 10 р. виросла валова продукція промисловості (з 1940 p.).

• Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз'єднаних» землях мав свої особливості:

• По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7%загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).

• По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

• По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.

• По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Київ, а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Ведеться активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 рази більше, ніж 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Негативні наслідки радянізації:

• майже все керівництво регіону були вихідцями із східних областей, лише 13% посад займали місцеві мешканці і ті, як правило другорядні;

• проведена і майже завершена насильницька колективізація сільського господарства (до сер. 1950 р. створено 7200 колгоспів, що об'єднували 98%) с/г), яка супроводжувалась масовими репресіями; Незважаючи на те, що неодноразово наголошувалося на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, застерігалося проти надмірної поспішності, на практиці домінували форсовані темпи і примус. Ситуація ускладнювалася і тим, що колективізація здійснювалася без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.

• інші традиційні вади радянської системи (домінування партійних структур, командно-адміністративна система управління, перевага кількісних показників над якістю, залежність від союзного центру тощо).

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

5.2 Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців, у тому числі частина командного складу і 46 тис. захоплено в полон.

Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

Завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина - нічого страшного в цьому немає».

За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 35 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

5.3 Головні проблеми розвитку культури в післявоєнний період:

- в умовах відновлення народного господарства, на інші сфери і, передусім, на культуру не вистачало коштів (вони йшли в першу чергу на відновлення шкіл та вищих навчальних заходів, без чого відбудова економіки була неможлива;

- перемога у війні сприяла зростанню національної свідомості населення Україні, сподівання на поліпшення життя. Сталінський режим відповів на ці настрої посиленням ідеологічного тиску та терору;

- традиційно негативне ставлення сталінського керівництва до України, посилене продовженням боротьби з боку ОУН-УПА та підтримкою цього руху частиною населення.

Продовжувалася розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. у повному обсязі відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити матеріального мінімуму, необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/49 навчальному році з цього фонду одержали допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування тощо 140 тис. дітей. Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Було відновлено роботу піонерських та комсомольських організацій, зростала їхня чисельність. Виховання відданості більшовизму, і особисто Сталіну, оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.

Об'єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого військового потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов'язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково побудувати шкільних приміщень на 400 тис. учнівських місць. У середині 50-х рр. у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них - директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В.Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.

Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948 по 1954 р. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис, а російських - збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 рази. До того ж російськомовні школи були значно чисельнішими за кількістю дітей. У 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних - 3,9 млн. дітей. Закривалися також національні школи.

Протягом четвертої п'ятирічки було відновлено роботу всіх вузів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. Викладання в більшості вузів велося російською мовою.

У перші повоєнні роки розвивається наука. Відновилася робота науково-дослідних установ України, переважна більшість яких перебувала у роки війни в евакуації. У 1950 р. їхня кількість у республіці становила 462, а чисельність працівників досягла 22,3 тис. чоловік. Головною науковою установою України залишалася Академія наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О.Палладій. Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, використанні наукових відкриттів для потреб народного господарства. У республіці 1946 р. було запущено перший експериментальний атомний реактор.

Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лебедєва, якого власті підозрювали в «буржуазній лженауковості», в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У1948—1951 рр. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина «МЕОМ», що на той час відповідала рівню світових стандартів.

Учені Інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження у виробництво автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є.Патона, докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції.

Об'єктивні труднощі в розгортанні наукових досліджень, спричинені відсутністю найнеобхіднішого, надзвичайно ускладнювала тоталітарна система. Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля авантюристів, корисливців (так званих організаторів науки). Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетику, було оголошено ідеалістичними, «лженауковими». Так, на серпневій (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСХНІЛ), підтриманий верхами, у тому числі й Сталіним, невіглас і шахрай Т.Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами-генетиками. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також учені, що працювали в Україні.

Перемога у війні з нацизмом викликала емоційне піднесення в суспільстві, яке діячі літератури і мистецтва намагалися відобразити у своїх творах. Але жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань не пробилися. Усі митці зобов'язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму, який зводив функції мистецтва до коментування і прославляння діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.

Але навіть за цих несприятливих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих і колоритних творів. У другій половині 40-х років з'являється трилогія О.Гончара «Прапороносці», перша частина роману М.Стельмаха «Велика рідня» під назвою «На нашій землі», «Київські оповідання» Ю.Яновського, прозові твори, гумористичні оповідання О.Вишні. Вдосконалювали свою творчу майстерність М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Творчість саме цих письменників визначила характер літературного процесу в Україні і, так би мовити, рівень художньої майстерності національної школи «красного письменства» повоєнних років.

Помітним явищем у літературному житті України повоєнного часу стало видання колишнім фронтовиком, киянином Віктором Некрасовим однієї з кращих книг про Другу світову війну - «В окопах Сталінграда».

На традиційно високому рівні стояло театральне мистецтво, особливо оперного, а також драматичного жанру. Захоплення глядачів викликали вистави творчих колективів за участю видатних майстрів сцени Б.Гмирі, С. Козака, В. Огневого, Н. Ужвій та ін. Розвивалося музичне мистецтво, живопис, скульптура.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму.

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребовата ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

Середній рівень навчальних знань:

- Поясніть поняття «ждановщина», «лисенківщина».

- Назвіть основні цілі індустріалізації та колективізації в Західній Україні.

Достатній рівень

- Які позитивні і негативні наслідки мала радянізація для Західної України?

- З якими факторами пов'язана зміна тактики боротьби та в задачах ОУН-УПА в повоєнний період?

Високий рівень

- Які наслідки, на Ваш погляд, мали події, що відбувалися у повоєнний період на західноукраїнських землях для подальшого розвитку міжнаціональних та міжконфесійних відносин в Україні?

Домашнє завдання:

- повторити матеріал лекції;

- опрацювати рекомендовану літературу по темі;

План заняття

Дисципліна: Історія України.

Мета заняття:

навчальна: - схарактеризувати суспільно-політичні перетворення, що відбулись в Україні після смерті Сталіна і характеризували собою відхід від його методів правління;

- розкрити причини та зміст діяльності дисидентського руху, його особливості в Україні;

- проаналізувати головні тенденції розвитку культури республіки в період десталінізації.

розвиваюча: - розвивати вміння аналізувати, зіставляти історичні факти та події, робити відповідні висновки;

виховна: - виховувати студентів в дусі гармонійного поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

Вид заняття: лекція.

Тип заняття: лекція з елементами бесіди.

Методи проведення заняття: словесні (лекція, бесіда);

наочні (карта; таблиці).

Методичне забезпечення: - конспект лекції; тестові завдання, карта «Україна в повоєнний період», атлас з Історії України, 10-11 клас.

Література :

1.Бойко О.Д. Історія України: підручник. – К.: Академія, 2002.

2.Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О. та ін. Історія України та її державності: навч.посібник.- Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005.

3.Історія України / керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 2002.

4.Історія України / керівник авт кол. О. Гуржій.- Київ: Академія, 1997.

5.Історія України (посібник), 10 – 11 кл., Гусєв В.І. та ін., Вища школа, 2002;

6.Короткий довідник з історії України / І.Ф. Курас, М.О. Багмет, І.І. Федьков та ін. – К.: Вища школа, 1994.

7.Новітня Історія України ч. ІI (підручник), 11 кл., Турченко Ф. Г., Генеза, 2003;

8.Новітня Історія України (підручник), 11 кл., Турченко Ф.Г. та ін., Генеза, 2007

Дата добавления: 2015-05-22