Люблінська Унія та її наслідки для України

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою
– король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни.
Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав.
Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки).
Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.

15.Суспільна організація та соціально економічні відносини у......Магдебурзьке право.Литовські статути.Православні братства в Україні.

Магдебурзьке право — скодифіковані у XIII ст. норми звичаєвого права міста Магдебург (Німеччина), які пізніше запозичили інші міста Німеччини, а пізніше Польщі, Чехії, Угорщини. У РусьУкраїну М. п. було перенесене німецькими колоністами, що осідали у західноукраїнських містах. Його надавали спочатку німецьким переселенцям, а згодом усьому населенню міста великікнязі литовські й польські королі. Першими містами, що дістали магдебурзьке право, були: ВолодимирВолинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1352 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). Згідно з магдебурзьким правом міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був магістрат, який складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів і двох колегій — ради, що складалася з радців («райців») і займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо, та лави (складалася з лавників), яка відала судами, переважно карними.

Більшість українських міст мали неповне магдебурзьке право, лише Львів, Київ і Кам'янець користувалися повним правом самоврядування. В багатьох великих містах були окремі національні юрисдикції — католиків і православних.

За часів Гетьманщини більшість значних міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Старо дуб, Ніжин, Полтава, НовгородСіверський та ін.) користувалися магдебурзьки правом, яке дістали ще від польських королів і яке було підтверджене відповідно до Переяславсько-Московської угоди 1654 р. царським урядом. Крім міст з магдебурзьким правом, існували непрнвілейовані, ратушні міста, які іноді користувалися деякими статтями М. п. З ліквідацією Гетьманщини почало занепадати і самоврядування українських міст. Царським указом від 1831 р. (для Києва — від 1835 p.) магдебурзьке право було остаточно скасоване. УГаличині магдебурзьке право скасоване 1786 р.

Литовські статути. Кодекси правових норм, що діяли у Великому князівстві Литовському в XVI — 1-й пол. XIX ст. 1-й Статут затвердив 6 жовтня 1522 р. польський король і литовський великий князь Сигізмунд І. Це був перший письмовий звід законів Литви включно з ухваленими раніше, де фіксувалися й старі норми, узяті з усного звичаєвого права. Статут мав на меті довести закони до всього населення Литовського князівства. Однак 1-й Статут не вийшов друком, бо невдовзі з'ясувалося, що він потребує доповнень і уточнень. Редагування здійснювалось під керівництвом литовського канцлера Альберта Гаштольда. Нова редакція Статуту набула чинності 1 жовтня 1530 р. Цей кодекс, відомий у джерелах як Старий Статут, побачив світ державною — руською — мовою Литовського князівства. Згодом він вийшов латинською і польською мовами. Наступними роками Статут удосконалювався, доповнювався і видозмінювався на литовських сеймах: у Бресті 1544 p., у Вільні в 1547—1563 pp. А Люблінський сейм 1569 р. прийняв 2-й Литовський Статут великого князя і польського короля Сигізмунда II Августа. Він також лишився ненадрукованим. 28 січня 1588 р. після доповнень наприкінці 70-х —у 80-х pp. його прийняли. 3-й Статут було опубліковано руською мовою 1588 p., а польською — лише 1614-го. Ці три Статути залишалися чинними на всій території Великого князівства Литовського включно з українськими землями аж до 6 вересня 1840 р. Дехто з істориків вважає їх одними з найкращих правових кодексів у Європі XVI ст.

Дата добавления: 2015-05-22