Причини та джерела появи козацтва. Запорізька Січ. Реєстрові козаки

Релігійно-національна ситуація в Україні по Люблінській унії 1569, та особливо по Берестейській 1596 року, породили нові братства, першочерговим завданням яких була охорона українського православ'я від латинізації та наступної полонізації українського народу.

Братства.

Перше відоме нам православне братство заснувалось 1453 року у Львові при храмі Успіння Божої Матері. Воно послужило взірцем для інших братств які постали в Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

Як приклад можна навести Луцьке Хрестовоздвиженське братств, про створення якого свідчать джерела, які сягають своїм корінням 1617 року. Засновниками братства було духовенство Луцьку через декілька років у братстві уже було вписано багато української шляхти. Першим ктитором братства бачимо ігумена Чернчицького Свято-Преображенського монастиря Герасима Микулича, в схимі Григорія. Через освітню, благодійницьку, місійну церковно-релігійну діяльність братство скріплювало християнську віру і Церкву. На кошти братства вибудувано братський храм Чесного Хреста, а 1624 року засновано при ньому братський спільножитний монастир. Від 1623 року Луцьке Хрестовоздвиженське братство має статут та ставропігію від Константинопольського патріарха.

З 1617 року діяла при братстві школа, побудована на зразок латинського колегіуму. Шкільний статут 1624 року мав дві частини: перша - права й обов'язки учнів греко-латино-словянської школи; друга -порядок функціонування школи, роль вчителя в ній. З останньої дізнаємось про предмети, які викладалися в братській школі: граматика, поезія, риторика, діалектика, арифметика, богословські науки, церковний спів та інші. Власне, це була програма тогочасних середніх освітніх закладів. Щоб активно здійснювати освітній процес, необхідно було мати достатню кількість підручників, книг у братській бібліотеці. Вони надходили з волинських друкарень, з Галичини. Луцьке хрестовоздвиженське братство також заснувало власну друкарню.

Важливою справою Луцького братства стало заснування притулку для немічних, хворих, сиріт і бездомних. Ними опікувались братчики як рідними. Усе це ставало великим прикладом християнської братської любові. Також слід наголосити, що опікуном Луцького Хрестовоздвиженського братства був великий митрополит Київський Петро Могила, а членами братства найвідоміші люди волинська: Гулевичі, Пузини, Кисилі та інші.

Окремою сторінкою діяльності братств в Україні, і зокрема, на Волині, є так звані “молодечі братства”, або як їх названо в грамоті єпископа Львівського Гедеона Балабана від 9 грудня 1606 р. “братство младечеське”. З благословення Київського митрополита Ісаї Копинського молодече братство св. Юрія постало в Луцьку при Чеснохресному братстві 1632 року.

“Наставлення книжне”, тобто освітня діяльність того часу посідала почесне місце в праці об’єднаних у молодечі братства юнаків і дівчат. Слід пам’ятати, що серед членів молодечих братств було багато учнів і випускників братських шкіл, утримуваних старшими братчиками. Молодечі братства на рівні зі старшими опікувались хворими, каліками, убогими, братськими бібліотеками, займались місійною діяльністю

16. Брестська унія.

У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників. У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу. Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію. Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію. Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами. Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман

РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ — козаки сформованого в 70-х рр. 16 ст. польс.-шляхетським урядом війська для боротьби проти нар. рухів на Сх. Україні і охорони її пд. кордонів. Виступи нар. мас України проти феод.-кріпосницького і нац.-реліг. гніту, що особливо посилився після Люблінської унії 1569, часто набували форми покозачення. Занепокоєні цим правлячі кола Речі Посполитої спробували розколоти козацтво, взявши на держ. службу певну частину заможних козаків, а також вихідців з міщан та дрібної укр. шляхти, і використати таке військо в своїх інтересах. У 1572 король Сигізмунд 11 Август наказав сформувати з низових козаків загін чисельністю 300 чол. Прийняті на держ. службу вписувалися в реєстр (список), звідки і дістали назву. Офіційно козаками визнавалися лише Р. к. (див. також Нереєстрові козаки). В 1578 король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 чол. Р. к. звільнялися від юрисдикції феодалів або відповідних установ (напр., міськ. магістратів), від податків і повинностей, крім обов'язкової військ. служби на власний кошт, здобували право судитися в своїх судах, право власності на землю, право займатися різними промислами і торгівлею, одержували грошову платню з держ. скарбниці. Р. к. дістали привілей на володіння містечком Трахтемировом (тепер село Канівського р-ну Черкас. обл.), Трахтемирівським монастирем і землями від Трахтемирова до Чигирина. Р. к. користувалися певним самоврядуванням. Старший реєстрового війська, пізніше гетьман, та ін. козац. старшина обирались на козацькій раді. Старшина, що походила переважно з дрібної укр. шляхти, і багаті рядові козаки володіли хуторами, промислами, водяними млинами, корчмами. Заможні Р. к. експлуатували працю наймитів, підсусідків тощо. Під час воєн польс. уряд закликав до вступу в Р. к. всіх бажаючих, у т. ч. кріпаків, коли ж потреба в таких козаках минала, уряд переважну більшість їх виключав з реєстру і примушував повертатися до поміщиків. Ці т. з. виписні козаки становили масу невдоволених, які домагалися повернення в реєстр. Утиски з боку феодалів і нац.-реліг. гніт зумовили те, що основна маса Р. к. під час нар. повстань (під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, М. Жмайла, Т. Федоровича, Павлюка, Я. Острянина, Д. Гуні), визвольної війни українського народу 1648—54 переходила на бік народу. Чисельність Р. к., незважаючи на опір польс. уряду, поступово зростала. За Куруківською угодою 1625 реєстр було розширено до 6 тис. і поділено на 6 полків, за Переяславською угодою 1630 — збільшено до 8 тис, а після поразки повстання 1637— 38 під проводом Павлюка, Я. Острянина — знову зменшено до 6 тис, за Зборівським договором 1649 реєстр офіційно розширено до 40 тис, за Білоцерківським договором 1651 — зменшено до 20 тис. Під час нар.-визвольної війни 1648—54 замість реєстрів почали складати компути. Назву "реєстрові козаки" замінено терміном городові козаки, а з 1735 — виборні козаки. Р. к. зробили великий внесок у боротьбу укр. народу проти тур.-тат. агресії.

Дата добавления: 2015-05-22