Церковна реформа Петра Могили

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.

Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.

Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,

«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.

«Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.

Однією з важливих складових церковної реформи митрополита Петра Могили було відновлення єдиної церковно-адміністративної системи та ефективного механізму здійснення архієрейської юрисдикції (влади). Він зберіг Києво-Печерську архімандрію (був на цій посаді з грудня 1627 р.). Києво-Печерська лавра, найбільший та найбагатший монастир, надавала митрополитові, крім авторитету, ще й значних матеріальних можливостей. Могила також ставав настоятелем Києво-Софійського собору, "дозорцем" кількох київських монастирів і залишався патроном та "старшим" Київського братства. Важливим був титул патріаршого екзарха (раніше екзархами були Львівські єпископи). Так формувалися адміністративні та матеріальні важелі для подальших реформ.

Першою за часом внутрішньоцерковною справою щодо дисципліни для Могили стала боротьба з порушенням канонів при вступі у духовний сан та обійманні церковних посад. Найпоширенішим було так зване двоєжонство духовних, яке траплялося навіть у вищих церковних верствах.

Яскравий приклад — справа обрання на перемишльську кафедру шляхтича Івана Попеля. Попель навіть отримав "привілей" від короля Владислава. Але, вдруге одружений, не дістав згоди Могили на висвяту (хіротонію). Принципова позиція митрополита служила прецедентом для зміцнення авторитету православної ієрархії, для протидії будь-яким спробам неканонічного отримання ієрархічних посад.

Зміцнювала церковну дисципліну також ретельна перевірка законності священицьких рукоположень. Протягом десятиліть ця справа була надто стихійною; панування патронату часом призводило до появи на священницьких посадах навіть мирян. За часів П.Могили священики мусили підтверджувати законність свого служіння документально (через надання "ставленних грамот" або письмових свідоцтв від громади). Канонічно поставлений священик отримував митрополиче підтвердження. Там, зокрема, фіксувалися його обов'язки щодо турботи про паству, доброї поведінки, правильного здійснення відправ, а також про послух старшим ієреям та митрополитові.

Наступним кроком зміцнення церковного організму в ЗО — 40-і роки XVII ст. стала реформа адміністрації в Київській митрополії.

Складовими цієї реформи були:

— запровадження регулярного нагляду за станом церковного життя на всій території митрополії (через діяльність спеціальних візитаторів, протопопів, митрополичих намісників, через особисті візитації митрополита); Протопопи та візитатори наглядали за парафіяльним духовенством, збирали "доход митрополітанський". Вони фактично забезпечували єдність та чинність системи церковного управління на території митрополії. Митрополичих намісників було наділено досить широкими повноваженнями — аж до тимчасового заміщення єпископських кафедр. Вони також представляли митрополита в судах, урядових установах та наглядали за монастирями. Позитивно впливали на церковне життя й особисті візитації Могили, неможливі при митрополитах — найближчих попередниках. Найвідомішими були майже п'ятимісячні відвідини місцевих церковних осередків, здійснені Могилою в 1635 р., після Варшавського сейму. Митрополит побував тоді у Вільні, багатьох білоруських та українських містах на Дніпрі, відвідуючи парафії, братства та монастирі "яко пастир".

— заведення регулярних єпархіальних соборів; Засобом справжнього відродження повноти церковного життя стали регулярні єпархіальні собори. Сам Могила намагався у своїй Київській єпархії скликати їх щороку. Крім уже згаданої перевірки канонічності поставлення духовенства, на тих соборах йшла додаткова підготовка священиків. Вони екзаменувалися на предмет знання пастирських обов'язків, наставлялися на канонічне виконання таїнств та треб тощо.

— діяльність створеного у кінці 1634 — на початку 1635 р. митрополичої консисторії — церковного судового органу. Митрополича консисторія здійснювала "митрополітанський суд", тобто практичну юрисдикцію над духовними у справах, що стосувалися церкви — насамперед шлюбних, порушення церковної дисципліни або канонів, внутрішніх майнових справах. Членами консисторії призначалися особи, шановані у церкві. Переважно це були освічені ченці, котрі мали досвід управлінської та богословської праці — ректори Київської колегії, ігумени київських монастирів, візитатори, протопопи.

Дата добавления: 2015-05-23