Сільськогосподарська освіта і наука в Україні за радянської доби

Після встановлення радянської влади, в існуючих та новостворюваних наукових і навчальних закладах працювали вчені та педагоги старої генерації. Вони прагнули внести свій вклад у вирішення проблем відбудови та подальшого розвитку економіки, в тому числі аграрного сектора.

На початку 1920-х pp. серед вчених-аграріїв СРСР. в тому числі України, визначилося два напрямки в питанні прогнозування шляхів сільськогосподарського виробництва в Україні.

Перший представляв О.Г. Шліхтер і його численні послідов­ники. О.Г.Шліхтер був першим наркомом продовольчих справ Російської Федерації. Йому належить ідея введення хлібної монополії та продовольчої розверстки У січні 1919 р. О.Г.Шліхтера призначили наркомом продовольства Радянської України. За його активної участі була підготовлена спеціальна постанова ЦК РКП(б) "Про продрозверстку на Україні" (19 лютого 1919 p.). З 1921 по 1927 р. О.Г. Шліхтер перебував на дипломатичній роботі. Одночасно у 1924-1927 рр. - сектор Комуністичного університету імені Артема у Харкові. У 1924-1926 pp. - член оргбюро, у 1926-1937 pp. - кандидат у члени політбюро ЦК КП(б)У. Обирався делегатом XIV-XV; з'їздів ВКП(б) і з 1923 р. - всіх з'їздів і конференцій КП(б)У. У 1927-1929 pp. - народний комісар землеробства Української СРР. У 1930 р. очолив Інститут соціа­лістичної перебудови¹ сільського господарства.

О.Г.Шліхтер автор більш як 100 праць, зміст яких дає можливість охарактеризувати його підходи до вирішення аграрно-селянського питання в Україні у 20-30-х рр. У 1920 р. О.Г.Шліхтер ще пропагував ідеї хлібної монополії та продовольчої диктатури, А у працях, опублікованих у 1927 p., він вказував, що завданнями Наркомзему є: здійснення широкої системи заходів по утверджен­ню найпростіших форм виробничої кооперації, пересувних колон радгоспів, машинно-тракторних станцій, проведення контрактації, широкої системи землевпорядкування.

У працях 1928-1929 pp. О.Г.Шліхтер змінив свої позиції щодо вирішення аграрно-селянського питання в Україні. Він, відповідно до сталінських настанов, доводив, що в рамках дрібного селянського господарства не можна впровадити в сільське господарство складну техніку, провести комплекс землевпорядних робіт, організувати наукову систему сівозмін, підвищити рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, удосконалити систему організації праці, підвищити її продуктивність. О.Г.Шліхтер вважав, що необхідно якнайшвидше провести соціалістичне усуспільнення індивідуального селянського господарства. Він був прихильником насильницьких методів колективізації, введення високих розмірів державних замовлень на сільгосппродукцію. Цими ідеями проникнута його доповідь на І Всеукраїнській конференції аграрників-марксистів, присвяченій проблемам соціалістичної реконструкції сільського господарства, він виступав за будівництво великих колгоспів, утворення міжселищних виробничих одиниць сільськогосподарського типу, організацію аграрно-індустріальних комбінатів.

Другий напрямок представляла група послідовників М.Кондратьева - О.Чаянова, яка орієнтувалася на розвиток і зміцнення трудових селянських господарств на базі хуторів і відрубів. І.П.Коротков, наприклад, вважав колективне землеволодіння нерентабельним. Він пропонував надавати всебічну матеріально-фінансову допомогу лише індивідуальним селянським господарствам, розвивати заповзятливість господаря, як організатора виробництва. А.Р.Резніков вважав, що в Україні доцільно провести землевпорядкування по хутірському і відрубному шляху (з урахуванням досвіду проведення столипінських реформ), передати державну землю у довгострокову оренду раціональним трудовим господарствам.

Відвертим противником створення колективних господарств виступав М.П.Макаров "Колгосп, - писав він, це форма усуспільнення, якою користуються бідні верстви селянства, щоб підвищити свій елементарно злиденний рівень життя".

Ряд вчених аграрників (О.Ф.Дідусенко, Б.І.Кононенко. В.М.Соловейчик та ін.) виступали за те, щоб "звести до мінімуму націоналізацію землі", тобто значно скоротити державні підприємства в аграрному секторі, а надані їм сільськогосподарські угіддя передати індивідуальним селянським господарствам. Вони рекоме­ндували сприяти розвиткові самостійності та підприємництва селян, забезпечити кооперації свободу від держави.

О.В.Чаянов, Н.Д.Кондратьев та їх послідовники ніколи не були прихильниками ідеї колективізації. Вони не розглядали кооперацію як передумову усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Для них кооперація являла собою одну із форм вертикальної концентрації сільського господарства. Колгоспи (артіль, комуна) повинні доповнювати систему кооперації, а не протистояти їй. Для цілого ряду галузей селянського господарства, вважали вони, його крупна форма дає одразу велику вигоду.

О.В.Чаянов вважав за важливе і доцільне розвивати такі форми кооперації, як закупівельну, кредитну, збутову та по переробці - молока, овочів, фруктів тощо. Водночас, він застерігав від захоплення дуже великими господарствами.

Сталін негативно сприйняв листи О.В.Чаянова і М.Д.Кондратьева, які вони відповідно 6 і 8 жовтня 1927 р. надіслали до комісії ЦК ВКП(б) по підготовці тез з питання про роботу на селі для XV з'їзду ВКП(б) (головою комісії був В.М.Молотов). О.В.Чаянов, підтверджуючи свою прихильність принципам сільськогосподарської кооперації, вказав, що "в ряді інтенсивних районів (лівий берег Волги, Яхтуба) і у районах спеціальних культур (Крим) господарства фермерського типу можуть стати єдиним апаратом, здатним справитися із виробничими завданнями, які стоять перед ними та перед якими безсилі одно- та двокінневі господарства середняка і для яких в умовах сучасного села майже не можливо організувати виробничі кооперативні об'єднання. наявність цього фермерського типу господарств, втягнутих у систему контролюючого сільського господарства, буде повністю безпечним при умові обмеженого територіального поширення і при умов паралельного наростання елементів суспільного господар­ства" Однак О.В.Чаянов вважає, що в цілому ж фермерські господарства не мають домінувати в аграрному секторі. Він підтверджує свою прихильність до кооперативних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві.

М.Д.Кондратьев вважав, що при визначені перспектив розвитку сільського господарства СРСР важливо врахувати ряд його пропозицій. По-перше, при цьому виходити з принципів ринкової економіки та можливостей постачання сільського господарства засобами виробництва. По-друге, враховувати, що при наявній технічній базі сільського господарства не слід здійснювати курс на прискорений розвиток колективних господарств; в силу прояву ряду факторів колективне сільськогосподарське виробництво не відіграватиме великого значення у виробництві сільськогосподар­ської продукції, вирішенні продовольчої проблеми. По-третє, у найближчому майбутньому питання про розвиток сільського господарства буде, насамперед, питанням розвитку індивідуальних селянських господарств (навіть при умові їх об'єднання у кооперативи на основі переробки і збуту продуктів сільського господарства). По-четверте, слід здійснювати дійові заходи, які забезпечують достатню зацікавленість сільськогосподарських дрібних виробників у розвитку продуктивних сил сільського господарства і у підвищенні його товарності.

На спеціально організованій конференції у грудні 1929 р. Сталін оцінив курс О.В.Чаянова, Н.Д.Кондратьева на утвердження в аграрному секторі сільськогосподарської кооперації та сімейного виробництва, як антимарксистський. О.В.Чаянов та його прихильники були звинувачені у прагненні насадити в аграрному секторі крупного фермера-експлуататора, тобто куркуля, утверд­ження і зміцнення капіталізму на селі. Було оголошено, що О.В.Чаянов, Н.Д.Кондратьев та інші створили Трудову селянську партію, яка нібито прагнула повалити радянську владу.

Конференція підтвердила настанови Сталіна щодо проведення у найкоротші строки суцільної колективізації та посилення боротьби з куркульством. У справі так званої Трудової селянської партії репресовано понад дві тисячі чоловік, в тому числі близько п'ятисот в Україні. Серед них були в основному члени "Всеукраїнського агрономічного товариства", яке існувало в 1922-1925 pp. Воно домагалося забезпечення умов для розвитку різних форм власності у сільському господарстві, зміцнення індивідуальних селянських господарств, розширення кредитування для аграрного сектора, розвитку сільськогосподарської кооперації, впровадження у рільництво нових технологій. Між тим, на початку 1930 року чимало колишніх членів "Всеукраїнського товариства" було репресовано. Серед них відомі вчені-аграрії М.З.Резніков, В.М.Соловейчик, І.П.Коротков, К.С.Кононенко, К.П.Маньковський, О.К.Філіповський, А.Ф.Дідусенко. В момент арешту більшість з них працювали у системі Наркомзему України, частина займалася практичною агрономією, науково-дослідною справою на селекційних станціях. Усі вони не підтримували офіційного курсу на суцільну колективізацію. М.З.Резнікова обвинувачували в тому, що він очолював підпільну шкідницьку організацію, яка нібито ставила за мету відновлення капіталістичного ладу, зміцнення його з носіїв -куркулів. І.І.Мацкевича, О.К.Філіповського звинувачували у шпигунстві. 1 червня 1930 р. надзвичайна сесія Верховного суду УРСР винесла вирок в справі так званої "Контрреволюційної організації у сільському господарстві України". Подібний процес відбувся і в Москві. Н.Д.Кондратьєв, О.В.Чаянов, М.З.Резніков та інші були страчені, а більшість тих, хто проходив по цих процесах, були засуджені до тривалих термінів тюремного ув'язнення. Лише в липні 1987 р. рішенням Воєнної колегії Верховного суду СРСР вони були реабілітовані.

Поряд зі справжніми ученими, патріотами в аграрній науці існували й такі особи, котрі власний добробут ставили вище за її інтереси, за самий прогрес. До таких відноситься Т.Лисенко - людина за злою волею якої країна втратила багатьох талановитих вчених. Його "наукові амбіції" практично зупинили та відкинули далеко назад розвиток генетики і біології, ботаніки і агротехніки. Із лисенківщиною пов'язані такі процеси в усіх галузях аграрної науки, як ідеологізація природознавства, протиставлення радянської і "буржуазної" науки, надзвичайна централізація управління наукою і спрощені підходи до управління нею, використання такого надуманого поняття як принцип партійності науки, що служив інструментом для нещадних репресій щодо наукових опонентів. В аграрній науці все це набрало особливо потворної форми і призвело до надзвичайно важких політичних, економічних і моральних наслідків.

Гаряче підтримав лисенківське "вчення" В.Вільямс, який згодом "прославився" своєю травопільною системою землеробства. Суть її зводилася де виконання двох завдань: у короткий строк створити умови родючості ґрунту і забезпечити тваринництво зеленою кормовою масою. Проте багаторічна практика показала, що вирішити це завдання в одній сівозміні не вдається.

Провалом закінчилися досліди Т.Лисенка з яровизації, які були перенесен на поля. Між тим, вони представлялися як "переворот у зерновому господарстві". До того ж, Т.Лисенко почав кампанію проти М.Вавилова, директора Всесоюзного інституту рослинництва t видатного вченого-аграрія. Підтримувалися атаки Т.Лисенка й проти інших діячів аграрної науки (Г.Карпенка, С.Левита, Г.Левитського І.Агола, М.Левина та багато інших). Наприкінці 1930-х років Т.Лисенко монополізував значні галузі біології. Він став президентом ВАСГНІЛ, академіком, директором Інституту генетики АН СРСР.

Трагічне за своїми наслідками мали рішення серпневої сесії ВАСГНІЛ (1948 р.). Внаслідок їх виконання сотні вчених з проблем генетики, ботаніки, фізіології, аграрних проблем були звільнені з роботи.

В подальшому "ідеї" лисенківщини знайшли відображення у законодавчих і нормативних актах радянської влади, у практичних діях М.С.Хрущова. Це виявилося у значній мірі у негативному ставленні до травопільної системи землеробства. її творця В.Р.Вільямса він звинувачував в усіх земних та небесних гріхах аж до попівщини.

Хрущов особисто організував розправу над президентом Української академії сільськогосподарських наук П.А.Власюком, рекомендації якого враховував в період роботи в Україні. Посіви багаторічних трав в Україні були зведені до мінімуму. Зникли чорні пари. Насаджувалися квадратно-гніздовий і квадратний способи посіву кукурудзи, соняшника, картоплі, ряду овочевих культур, механізований міжрядний обробіток у двох напрямках.

Відступи від травопільної системи призвели, по-перше, до погіршення кормової бази для тваринництва, по-друге, до посилення ерозії земель, по-третє, до збільшення захворювань худоби, викликаних порушенням фізіологічних процесів у зв'язку з відсутністю у кормовому раціоні достатньої кількості зеленої маси. Це ускладнило становище у тваринництві взагалі.

Монополізації Т.Лисенком і його прихильниками права на наукову істину в аграрній і біологічній науці дорого обійшлося державі. Ці історичні уроки досить важливі для розуміння та правильної оцінки тих негативних тенденцій, які мали місце в 30-х -першій пол. 60-х pp.

Вирішення проблем розвитку сільськогосподарського виробництва зумовлювало необхідність вирішення кадрового питання. На початку 1920-х pp. в органах державної влади і радгоспах працювали спеціалісти, які закінчили сільгоспвузи до 1917 р. Зміни в економічних відносинах, розвиток різних форм господарювання, особливо створення тсозів, колгоспів, коопера­тивів, викликали потребу розширення підготовки кадрів сільсько­господарського профілю. Це стало надзвичайно важливим завданням у зв'язку із проведенням колективізації сільського господарства.

У 1921-1928 pp. організаторами і керівниками колгоспів виступали члени комітетів незаможних селян. Переважна більшість із них не мала не лише сільськогосподарської, але й відповідної загальної освіти. Серед них домінували члени КП(б)У та колишні червоноармійці, які сприймали принципи колективізації.

Відповідно до рішень листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) на постійну роботу до сільської місцевості СРСР було направлено 25 тис. робітників. В українські села переважне у регіони, де планувалося провести колективізацію, у 1930 с з міст відрядили 8,5 тис. чоловік. Серед них 60% становили комуністи та 10% комсомольці. Більшість із них були обрані головами колгоспів, призначені директорами радгоспів, направлені на роботу в державні машинно-тракторні станції. Вони, як і незаможники, що стали керівниками колгоспів, не мали спеціальної сільсько­господарської освіти, а інколи навіть уяви про специфіку сільгоспвиробництва.

Взагалі, проблема кадрів, які б могли керувати колективними селянськими господарствами, вимагала якнайшвидшого вирішення. Одним з найважливіших завдань стала підготовка спеціалістів, насамперед, агрономів.

У 1920-х pp., по суті, не існувало ефективної агрономічної служби. В першу чергу це зумовлювалося малочисельністю агроперсоналу. У 1923 р. в Україні було 900 агрономів, у 1924 р. - 950, у 1925 р. - 1000. У 1926 р. на 5 млн. селянських господарств припадало 1500 агрономів. На кожного в середньому - 3300 господарств. Агрономи в основному працювали у райвідділах губернських і повітових органів радянської влади. За кожним агрономом закріплялася певна кількість господарств. Значний дефіцит існував на спеціалістів технічного профілю. Бракувало і сільгосптехніки. У 1928 р. в Україні було 8800 тракторів, 56% їх кількості знаходилося у земельних громадах, 26% - у колгоспах, 18% - у радгоспах. До того ж, в учбових закладах України до кінця 20-х pp. інженери технічного профілю не випускалися.

У наступні роки в Україні різко зросла кількість агрономів. Цьому сприяло відродження і подальший розвиток мережі сільськогосподарської освіти в Україні.

26 лютого 1921 Укрголовпрофорс прийняв рішення про реорганізацію Кам’янець-Подільського державного українського університету в два самостійних інститути-сільськогосподарський та народної освіти. 19 березня Рада сільськогосподарського факультету, розглянувши зазначене питання. ухвалила: вважати сільськогосподарський інститут юридичною особою зі всіма правами вищої школи.

У 1922 р. почав функціонувати Київський сільськогосподарський інститут, створений на основі відповідного факультету Київського політехнічного інституту. В цей же час вузи аграрного профілю виникли у Харкові, Дніпропетровську.

Прийом до сільгоспвузів відбувався специфічно. У 1923-1928 роках вони в основному комплектувалися за рахунок так званих 25-ти тисячників тобто демобілізованих червоноармійців, селян, які отримали путівки комнезамів. Більшість із них не мала навіть семирічної освіти Серед них домінували комуністи та комсомольці.

У вказані роки була створена широка мережа сільсько­господарських шкіл_: які готували середній технічний персонал для аграрного сектора.

У 1920 р. на базі Білоцерківської жіночої гімназії було відкрито Білоцерківський технікум, а в 1930 р. - Білоцерківський сільсько­господарський інститут. У 1921-1923 pp. діяв Уманський агрополітехнікум, у складі якого був робітничий факультет профшколи, агрономічний, садово-городня Тальянківська філія. У 1929-1930 роках вуз діяв як плодоовочевий, а з 1936 р. - сільськогосподарський інститут.

У травні 1929 р. в Україні діяли 25 сільськогосподарських вищих шкіл з 45 факультетами, в яких навчалося 9 тис. студентів. Переважна кількість з них оволодівали фахом агронома, інша - ветеринара, зоотехніка. Сільськогосподарські профшколи охоплювали 21,5 тис. учнів.

Вважалося, що протягом першої п'ятирічки для сільського господарства потрібно буде 16 тис. спеціалістів аграрного профілю і 15200 працівників середнього технічного персоналу. З урахуванням цього планувалося довести кількість студентів у сільськогосподарських вищих закладах до 19 тис, а кількість учнів у сільськогосподарських профшколах до 4710.

Виникла необхідність готувати кадри інженерного профілю. З початку 30-х років на село почала надходити значна для того часу кількість техніки. У червні 1930 р. у сільській місцевості України вже було 70 тис. тракторів - майже у 8 разів більше, ніж у 1928 р. Планувалося у другій половині 1930 - 1931 pp. довести кількість тракторів до 140000. Водночас на село поступали інша сільськогосподарська техніка, більшість якої направлялася у створювані машинно-тракторні станції. З урахуванням цього у ряді вузів, зокрема Київському сільськогосподарському, почалась підготовка кадрів інженерів-механіків. У Харкові створено інститут механізації та електрифікації сільського господарства. В цілому передбачалося протягом 1931-1935 pp. підготувати понад три тисячі інженерів-механіків аграрного профілю.

У вказані роки відкрито ряд нових сільськогосподарських вузів у східному і південному регіонах України (Дніпропетровськ, Херсон, Одеса).

У 1932-1939 pp. сільгоспвузи України закінчили майже 12 тис. чоловік, в тому числі близько 3 тис. технічного профілю, інженери-механіки в основному направлялися на роботу до машинно-тракторних станцій, а спеціалісти інших спеціальностей - до колгоспів і радгоспів. Короткострокові курси та школи підготували більше 160 тис. бригадирів, понад 250 тис. трактористів комбайнерів та механіків.

Впровадження нових принципів організації праці вимагало оволодіння колгоспниками і працівниками машинно-тракторних станцій новими виробничими технологіями та методами господарювання. З цією метою була організована широка сіткакурсів і шкіл по підготовці масових кадрів механізаторів. На кінець 1937 р. в машинно-тракторних станціях України працювало 158 тис. трактористів і бригадирів тракторних бригад, 18600 комбайнерів, 18400 шоферів, 5700 механіків, 8500 машиністів молотарок та багато інших спеціалістів.

У вказаний період було організовано масове навчання колгоспників провідним професіям. Особливо велике значення мала організація навчання жінок, які становили понад 60% сільськогосподарських товаровиробників. У 1934-1937 pp. провідними професіями сільськогосподарського виробництва оволоділо до 100 тис. колгоспниць і працівниць радгоспів. Майже третина з них стали трактористками.

Однак, більшість спеціалістів та кадрів масових професій не направлялися у колгоспи. Майже половина агрономів та інженерів - механіків, які закінчили сільгоспвузи у 1932-1939 pp., працювали у відповідних органах державної влади (в основному в обласних і районних земвідділах). Механізатори стали робітниками машинно-тракторних станцій. Ті, хто оволодів фахом бригадира, в основному направлялися у радгоспи. Таким чином, кадрове забезпечення колгоспів не поліпшилося. Спеціалісти, які працювали у сільгоспартілях, в основному займали керівні посади (голови та заступники голів правлінь, головні спеціалісти).

Конфлікти, що виникли в ході колективізації в Україні на початку 1930-х pp. по ряду напрямків були більш гострими, ніж в інших республіках і навіть оцінювались як прояв націоналізму.

Протягом 20-х pp. XX ст. в Україні значно розширилася мережа навчальних закладів аграрного профілю. Старші класи сільськогосподарських шкіл стали відповідними технікумами. На базі сільськогосподарських, агрономічних відділів були створені самостійні інститути.

У 1929 р. в Україні були такі сільськогосподарські заклади освіти: 1) Кам'янецький сільськогосподарський інститут, базою якого став сільськогосподарський факультет Кам'янецького університету; 2) Київський сільськогосподарський інститут (на базі сільськогосподарського відділу Київського політехнічного інституту); 3) Одеський сільськогосподарський інститут, базою якого став сільськогосподарський відділ Одеського політехнічного інституту; 4) Харківський ветеринарний інститут; 5) Харківський сільсько­господарський інститут, який утворено на базі агрономічного відділу Харківського університету. Далі йдуть чотири інститути, утворення яких належить радянській владі: Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, Полтавський сільськогосподарський інститут, Харківський геодезичний інститут та Херсонський сільськогосподарський інститут.

Щодо сільськогосподарських технікумів, то всі вони виникали на базі вищих сільськогосподарських шкіл (їх було 6) та на базі нижчих сільськогосподарських шкіл (їх було 54), з числа найбагатших і найкраще обладнаних. Решту нижчих сільсько­господарських шкіл переоформлено на профшколи звичайного типу.

Студентами вказаних навчальних закладів були в основному вихідці із селян. Своєрідним був і їх національний склад. У 1929 році серед студентів сільськогосподарських інститутів українці становили 73,6%, росіяни - 11,7%, євреї - 7,6%, поляки - 3,1%, німці - 2,1%, інші національності - 1,9%, а в технікумах відповідно 83,1%; 4,3%; 7,7%; 2,0%; 0,6%; 2,3%.

У 1920-1930-х pp. сформувалася школа агрономічної хімії видатного вченого О.І.Душечкіна, який написав понад 200 наукових праць, В них відображені результати досліджень з таких важливих проблем сільськогосподарської науки, як: динаміка рухомого азоту в ґрунті та її залежність від зовнішнього середовища, зокрема від внесення органічних добрив; форми і динаміка фосфору в ґрунті та шляхи підвищення ефективності фосфорнокислотних добрив; створення раціональної системи живлення рослин на основі правильного сполучення різних способів і строків внесення добрив; хімізація землеробства УРСР.

Тривалий час О.І.Душечкін вивчав особливості живлення цукрових буряків. Одержані дані вчений використовував для обґрунтування системи удобрення цієї культури в сівозміні, суть якої висвітлена у монографії "Розвиток надходження найваж­ливіших поживних речовин у цукрові буряки у зв'язку з їх ростом".

Із школи О.І.Душечкіна вийшли дійсний член АН УРСР і ВАСГН1Л П.А.Власюк, професори П.А.Гірко, І.Л.Калоша та ін.

Понад 100 праць П.А.Власюк присвятив обґрунтуванню системи ефективного використання добрив, дослідженню складу, збереженню і підвищенню їх якості, активності мікрофлори ґрунту. Результати цих досліджень викладено у монографіях "Система живлення рослин бурякової сівозміни" (1945), "Агрофізичні основи живлення цукрових буряків" (1950), "Живлення і удобрення рослин" (1955), "Ефективність органо-мінеральної системи добрив у зернобуряковій сівозміні" (1961) та ін.

Помітне місце у примноженні наукової школи академіка О.І.Душечкіна належить професору П.А.Гірку, який з 1928 р. займався питаннями культури махорки і використання фосфоритів для її удобрення. Професор І.Л.Калоша написав понад 120 наукових праць, в яких узагальнені результати експериментальних досліджень біологічних властивостей цукрових буряків, озимої пшениці, гречки, розроблені системи добрив, обґрунтовані умови заміни суперфосфатів фосфорним борошном. Результати своїх наукових досліджень він використовував у курсах "Система удобрення в спеціальних сівозмінах", "Фізіологічні основи застосу­вання добрив і біохімія культурних рослин".

Значні наукові доробки у 1920-1930-х pp. виконали вчені в галузі ветеринарії.

Результатом багаторічних досліджень є фундаментальні праці В.Г.Касьяненка "Анатомо-хирургическое исследование области холки лошади" (1944), "Аппарат движения й опоры лошади (функциональный анализ)" (1947), "Вклад вітчизняних біологів і лікарів у розвиток морфології на Україні" (1954). У вказаних та багатьох інших працях відображені позиції вченого щодо закономірностей будови, розвитку і функцій органів руху й опори ссавців у процесі еволюції, нові підходи в оцінці призначення різних компонентів суглобів. В.Г.Касьяненко започаткував дослідження у новій галузі науки біоніці, мета якої - пізнання деяких особливостей будови живих організмів з тим, щоб використати в техніці запозичені у природи принципи.

Один із організаторів Київського ветеринарного інституту В.П.Устьянцев присвятив свою наукову діяльність вивченню проблем загального і мінерального обміну речовин у сільсько­господарських тварин, організації їх годівлі. Найбільш повно результати проведених досліджень відображені у його працях "Місцеві породи сільськогосподарських тварин на Україні" (1923), "Біологічна підготовка грубих кормів" (1931), "Годівля сільськогосподарських тварин" (1931), "Один мільйон силосних ям і траншей".

З іменем І.О.Поваженка - одному з перших вчених, кому в Україні було присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР, пов'язані становлення і розвиток ветеринарної хірургії. Його положення про роль лімфатичної системи в хірургічній патології та описання особливості практики проведення черевно-порожнинних операцій відображені у працях "Об оперативном лечении копитного хряща" (1934), "Профілактика та лікування травматичних захворювань свійських тварин" (1939), "Післяопераційні набряки, їх патогенез і профілактика" (1940), "Спеціальна хірургія свійських тварин" (підручник, співавтором якого були К.І.Шакалов, І.Д.Медведев, В.А.Никифоров (1955), "Общая ветеринарная хирургия" (1956).

Школа професора С.Іноземцева - спеціаліста в галузі електротехніки та електричних машин, розробляла питання постачання та застосування електроенергії в сільському господарстві.

Основним напрямом наукових пошуків кафедри ремонту машин під керівництвом члена-кореспондента ВАСГНІЛ професора В.С.Крамарова була розробка теоретичних основ взаємозамінності деталей, ремонтної технологічності машин.

Важливим етапом у розвитку української аграрної науки та сільськогосподарської освіти стали 50-80-ті pp. XX ст.

У 1954 p. Київський сільськогосподарський інститут об'єднали з Київським лісогосподарським інститутом в один навчальний заклад під назвою сільськогосподарська академія, яка відіграла велику роль у подальшій організації сільськогосподарської та лісогосподарської освіти і науки в Україні

У 50-х pp. УСГА була не тільки одним з головних центрів підготовки кадрів сільського господарства України, а й центром його наукового забезпечення. З ініціативи провідних вчених цього навчального закладу Рада Міністрів УРСР 20 грудня 1956 р. прийняла постанову про створення Української академії сільськогосподарських наук. її першим президентом став академік П.А.Власюк. УСГА увійшла в її структуру як навчальна частина, а її керівниками були віце-президенти УАСГН академіки В.С.Крамаров (1957-1959) і Сі.Лебедев (1959-1962). У 1957 р. до складу навчальної частини УАСГН ввійшов Київський ветеринарний інститут, на базі якого було створено два факультети - ветеринарний та зоотехнічний.

Отже, період існування навчального закладу в одній структурі з Академією сільськогосподарських наук був досить продуктивним, оскільки існувала реальна можливість інтеграції освітянської і наукової діяльності, що дало змогу завоювати йому славу одного з найкращих вищих навчальних закладів колишнього СРСР. Це був прообраз великих навчально-наукових університетських центрів високорозвинених країн Заходу.

В 1991 р. Україна стала суверенною державою. її політичний курс щодо входження у світову співдружність та орієнтації на ринкову економіку обумовив ряд суттєвих змін як статусу і структури, так і перегляду навчальних планів і програм з усіх спеціальностей, запровадження нових дисциплін, організацію нових факультетів, кафедр в сільськогосподарських навчальних закладах. Особливе значення у цей період мало вивчення та запровадження передового досвіду провідних Університетів США і Європи, що спонсорувалося окремими міжнародними програмами (TACIS), урядом США та українською діаспорою в США і Канаді, та інших країн світу.

Дата добавления: 2015-05-23