Розділ 2 - частина І. - буття 1 страница

2.1. Поняття буття та структура об'єктивної реальностi. Категорiя буття в духовнiй культурi людства. Структура буття. Основнi властивостi буття.

2.2. Дискретнiсть. Поняття дискретностi. Роль дискретностi в розумiннi реальностi. Структура об'єктивної реальностi.

2.3-4. Простiр та час. Просторова характеристика реальностi. Час як властивiсть процесiв буття.Проблема вимiру простору та часу. Простiр та час в гуманiстичних вимiрах.

2.5.Взаємодiя. Поняття взаємодiї. Роль взаемодiї.

2.6. Вiдображення. Передача в процесi вiдображення. Творча властивiсть вiдображення.

2.6-а. Проблема живого в буттi. Життя як форма iснування бiлкiв та як процес.

РОЗДІЛ 2 - Частина І. - БУТТЯ

БУТТЯ

1. Поняття буття та структура об'єктивної реальностi

В попереднiй темi ми ознайомились з предметом фiлософської науки та об'єктом її дослiдження. Предметом фiлософської науки є свiтоглядове вiдношення людина - свiт, тобто, тi закономiрностi, котрi забезпечують свiдоме визначення людини в оточуючому середовищi. Об'єктом фiлософського дослiдження виступає свiт, в якому живе людина, та й сама людина.

Завдання даної теми бiльш глибоко розкрити саме об'єкт фiлософського дослiдження. Коли мова в нас пiде про людину, про свiт, в якому вона живе, а головне - про ставлення людини до самої себе та до дiйсностi, в якiй розгортається її життя, то перш за все треба знати про що буде йти мова, ставлення до чого буде розглядатись. А йдеться тут про всю реальнiсть, в якiй людина та всi складовi об'єктивної дiйсностi є лише елементами самої системи.

Постає питання, а чи можна все це розмаїття i людської, i позалюдської дiйсностi охопити якимось поняттям, дати всьому наявному багатству форм деяку загальну характеристику.

Вивчення будь-якого об'єкту розпочинається з розкриття його властивостей, з розгляду його рис. Розглянувши властивостi ми дiзнаємось, що саме вивчаємо, а потiм поведем пошук закономiрностей функцiонування та розвитку предмету нашої допитливостi.

Яка ж в об'єктi фiлософського осмислення загальна риса, властивiсть, сторона, спiльна ознака, що притаманна i неосяжному космiчному простору, i людинi на планетi Земля, i її духовностi - свiдомостi, - а разом з тим й такому феномену як Бог? В iсторiї людської культури природа, думка, Дух, Бог трактуються дуже часто як явища не сумiснi. Та нам треба знайти щось спiльне i в таких несумiсних явищах. I така спiльнiсть є. В чому вона?

Справа в тому, що всi цi об'єкти iснують. Саме iснування всього того, чого може торкнутися людська думка: природного й фантастичного, реального й вигаданого, рацiонального й мiстичного, iдеального й грубо матерiального i об'єднує все те, що вмiщає в себе фiлософське поняття Буття.

Це поняття є основним, вихiдним поняттям кожної фiлософської концепцiї. Вiд того, що саме в буттi визначається первинним, з нашої точки зору, головною цiннiстю, залежить вся подальша теоретична конструкцiя тiєї чи iншої фiлософської системи.

Категорiя буття на перший погляд здається не такою вже й складною. Все, що iснує в реальнiй дiйсностi разом зi мною, ото i є буття. Та варто хоч трiшечки заглибитись в проблему й поставити собi питання, "а що ж воно є?", як вiдразу на свiдомiсть, на наш розум навалюється таке громаддя зовсiм не простих питань, така Говерла знаного й незнаного, що з'являється бажання вiдгородитись, вiдмахнутись вiд складностi свiтоглядних проблем, зустрiч з якими неоднозначна, зваблива, навiть трагiчна (трагедiйна). В повсякденному життi людина не торкається проблем буття. Коли ж хтось хоче осягнути його суть, то треба перейти в зовсiм iнший духовний регiстр, в iнший духовний стан, в якому людина не знаходиться повсякчасно. Необхiдно вийти з стану повсякденностi, з необхiдностi спiлкування з масою буденних справ, людських буденних клопотiв i увiйти в контакт з вiчним й нетлінним, в стан мобiлiзацiї своїх духовних сил, наявних наукових, побутових знань, понять, уявлень. Зустрiч з буттям є своерiдним екзаменом на зрiлiсть людської духовностi. До осягненя категорiї буття треба пiдготувати свiй розум, свою духовнiсть так, як вiруючий готуеться до урочистого спiлкування з Богом в найвищi релiгiйнi свята. Для осягнення категорiї буття потрiбна й смiливiсть, бо заглядає людина в безодню всесвiту, в безодню своеї iсторiї, в безодню свого буття й небуття.

Для того, щоб прояснити все це, розглянемо випадок не осягнення, а, можливо, дотику до буття однієї людини.

Одного разу на вiдпочинку під час вiдпустки на мальовничому березi української невеликої рiчки Синюхи зiбрався чималий гурт задоволених життям i собою, ще далеко нестарих, але досвiдчених людей. Клалося на вечiр, велитенська дiжа розпеченого Ярила поступово ховалась за пагорб по той бiк рiчки, покритий золотою ще не скошеною пшеницею. Мальовничий краєвид й урочистiсть моменту згасання дня вплинули на настрiй вiдпочиваючих. I ось молода, красива щаслива мати двох пiдростаючих легенiв не втрималась й промовила:" Боже мiй, невже ж так станеться, що ось ця краса буде, а мене й Костi /це її чоловiк/ не буде? Як неможливо про це навiть думати!" Вiд емоцiйного напруження при зiткненнi двох станiв реальностi буття й небуття, в якому сконцентрована вiдвiчна фiлософська проблема, у всього товариства мурашки побiгли поза спинами, не всi витримали всю силу безмежної краси i також безмежної трагедiйностi буття людини. Дехто почав ховати своє збентеження, свiй страх за дрiб'язковi зваби життєвих подробиць.

Цей факт iлюструє конкретнiсть буття однієй людини, але в тiсному зв'язку з природою, планетою, зiркою, з космосом. Все оце Я i Не Я в складному поєднаннi конкретних i загальних проявiв оточуючої дiйсностi, в абстрактному розумiннi всеєдностi кожної митi часу, в розвитку реальної дiйсностi й буде вiдображено в фiлософськiй категорiї Буття. В наведеному прикладi обставини пiдвели людину до контакту з фiлософською проблемою. Так буває не щодня i нечасто. Для того, щоб такi контакти були науковими, свiдомими й плiдними та виваженими, фiлософська думка мусить працювати над такими проблемами постiйно, вдумливо, натхненно, але розважливо.

Людське ставлення до категорiї буття досить влучно розкрив сучасний нiмецький фiлософ М. Хайдеггер. Вiн говорить, що буття є те найближче для людини, яке лишається для неї найдальшим. Ця хайдеггерiвська вiддаленiсть певним чином пояснюється великим ступенем узагальнення, межею масштабiв людського мислення, i не кожен здатен дістатись до тiєї межi, а діставшись, втриматись на нiй, щоб огледiтись й усвiдомити її велич. При такому ступенi загальностi не можна не вичленити окремi сторони буття, окремi сфери, окремi прояви людського й природного iснування.

Як завжди в подiбних випадках доцiльним буде абстрактний аналiз буття, його розчленування. Спочатку визначимо тi складовi буття, що йдуть вiд свiтоглядного самови-значення людини. Тобто визначимо в буттi Я й не Я. Так ми матимемо кiлька складових буття.

1. Вiдокремимо буття речей, тiл, процесiв, якi ми визначаєм як природнi. Iснує буття природи як цiлiсної цистеми та окремих її складових. Природа iснує об'єктивно, однак для людини об'єктивне iснування природи практично нiколи не є абсолютним фактом, бо людина не мислить себе без природи, а природу без людини може уявити лише на рiвнi досить високої абстракцiї. Ранiше вже наводився приклад, як складно людинi вiдторгнути себе вiд природного свiту.

2. Не дивлячись на всю складнiсть такого вiдокремлення, людське буття повинно бути розглянуте як феномен " самостiйний". Та його розглядати вiдокремленим вiд природи ще важче. Тому розрiзняємо буття людини соме по собi, буття людини в природному свiтi, буття людини в суспiльному середовищi, буття людини в системi олюдненої природи. При цьому деякi сторони людського буття "самого по собi" треба теж видiляти з метою бiльш глибокого аналiзу. Мова iде про людську духовнiсть.

3. Звiдси третьою складовою фiлософського поняття буття визначаємо буття духовне, або iдеальне буття. В ньому ми розрiзняємо буття суб'єктивної духовностi, тобто буття духовностi iндівида. Крiм цього мусить бути вiдокремлена об'єктивна духовнiсть як позаiндивiдуальна.

4. З буттям людської духовностi в нероздiльному зв'язку знаходиться буття Бога. Ранiше вже зазначалось, що люди або визнають Боже буття, або не визнають його. В залежностi вiд цього формуеться певний тип свiтогляду. Боже буття розглядається нами як самостiйний феномен, що iснує як сторона чи самодостатня риса людського середовища. Боже буття є своєрiдний мiсток, скреп, принцип гармонiзацiї природного, соцiального та духовного в людинi, воно існує лише в людині. В цьому його суть i в цьому його "призначення".

5. Нарештi буття соцiальне, яке в свою чергу подiляється на буття iндивiдуальне в людському середовищi й буття суспiльне як специфiчне системне буття взаємодiючих iндивiдiв.

Першу операцiю "розчленування" буття ми вже виконали. Це найпростiше розчленування, що йде вiд свiтоглядового самовизначення людини. В подальшому вивченнi фiлософiї ми будемо користуватися цим способом розчленування буття, коли із свiтоглядових позицiй вивчатимемо людину, природу, суспiльство, духовнiсть, Бога. Та фiлософська категорiя буття це своєрiдний результат довготривалої роботи людського розуму, що намагався й намагається охопити всю iснуючу реальнiсть єдиним поняттям. Потреба формування такого поняття буде розкрита пiзнiше, коли стане зрозумiло, що буття єдине.

В традицiйнiй радянськiй фiлософiї категорiя буття хоч i була у вжитку, але їй не надавалось на-лежного значення. В матерiалiстичнiй фiлософiї, а саме тiльки така фiлософiя й визнавалсь в радянськi часи, вихiдною, основоположню категорiєю вважаеться матерiя. Протилежна фiлософська концепцiя - iдеалiзм вiддає перевагу iдеї, свiтовому Духу чи просто надприроднiй силi -Богу. Але i перша i друга кон-цепцiї визнають iснування як матерiї, так й iдеї, матерiального та iдеального. Вся дискусiя мiж цими фiлософськими теорiями зводиться до походження свiту. Однi стверджують, що матерiальний свiт вiчний, незнищуваний i несотворимий, а свiдомiсть, духовнiсть, iдеальне сформувались в процесi розвитку матерiального свiту. Протилежна сторона стверджуе, що вiчно iснуе лише духовне, iдеальне, надпри-родне, а матерiальне, природа є результатом розвитку iдеальної субстанцiї.

Дискусiя про походження свiту має лише одне реальне значення. Iдеалiзм дає можливiсть вiдстояти бiблейну легенду про створення свiту Богом, а звiдси довести реальнiсть iснування Бога як надприродної iстоти. В противагу iдеалiзму матерiалiзм стверджує, що нiчого окрiм природи та її проявiв реально не iснує. Iдеальне є феномен, породжений розвитком природи, розвитком людства, а звiдси Бог породжений людьми в їх уявi. Коли так, то Бога немаае, вiн проста вигадка, фантазiя. В цьому суть дискусiї.

Навiть Ульянов-Ленiн, котрого радянськi марксисти поважають як фiлософа, згоджувався з тим, що поза межами основного питання фiлософiї проблема первинностi матерiї чи iдеї втрачае свою ак-туалість, абсолютгість.

Фiлософiя є теоретичним свiтоглядом. Зрозумiло, що для наукової орiєнтацiї людини, тобто для створення науково обгрунтованого свiторозумiння, важливо знати походження i природи, i свiдомостi. Та все ж принципово свiтоглядово першорядним є не проблема походження реальностi, а проблема її сутi. Походження реальностi це допомiжний засiб пiзнання сутi. I матерiалiзм й iдеалiзм не задовольняються з'ясуванням походження реальностi, бо так чи iнакше суть можна зрозумiти лише вивчаючи властивостi предмета нашої допитливостi. Звiдси починати формування наукового свiторозумiння треба не з походження реальностi, а з вивчення її властивостей. Саме так ми розпочинаемо вивчати буття. З позицiй пiзнання буття як складної, але цiлiсної системи в ньому можна видiлити, побачити рiзнi властивостi, форми iснування, за iншою термiнологiєю, способи iснування. Та як би ми не називали цi складовi буття, для людини це будуть форми його прояву. Тобто те, що ми в буттi, в реальностi спостерiгаємо, вивчаємо, осмислюємо. В фiлософськiй лiтературi є декiлька понятiйних синонiмiв для характеристики буття: спосiб iснування, сторона буття, властивiсть буття. Кожен з них має свiй вiдтiнок, але для того, хто лише розпочинає вивчати фiлософiю, доцiльна така орiєнтацiя. Мова йде про властивостi реального свiту, тi властивостi, якi людина здатна сприйняти, вiдчути, охопити, тобто все те, що для людини є явищем. Буття людинi, як свiдомiй iстотi, "являється", входить в її духовнiсть, розум через органи чуття, а тому для людини iснує як форма його (буття) прояву.

Отже коли йдеться про буття, то з чим ми маємо справу?

Спробуймо визначитись. Мова йде про Космос, Сонце, Землю, Людину, людську духовнiсть та про Бога. А як ми можемо стверджувати, що все це є? Дуже просто. Космос ми спостерiгаємо за допомогою астрономiчних приладiв. Сонце, землю, людей ми просто бачимо. А Бога? Нi Бога ми не бачимо, ми в нього вiримо, або протилежна позицiя - не вiримо, бо не бачимо. Отже, е об'єкти буття незримi для нашого чуття. Та, крiм Бога, є ще багато дечого, чого ми не бачимо, але в iснуваннi чого ми впевненi. Тобто, визнаем його iснуючим. Хто бачив закон Ома? Не дiю цього закону в приладi чи в технiчнiй системi, а сам закон як такий. Хто бачив чи чув Добро як таке, Зло як таке. Не злi та добрi вчинки, а саме Добро i Зло. Тут йдеться про iдеальнi поняття, а значить про буття iдеальних об'ектiв та про ту реальнiсть, що криється за ними.

В масовiй свiдомостi утверджується впевненiсть, що свiтiв, подiбно нашому (не фiзично подiбних, а структурно системних), iснує безлiч.

Отже, в буттi iснує те, що ми сприймаємо органами чуття, є також те, чого ми не бачимо й не чуємо, але в iснуваннi чого впевненi на пiдставi опосередкованих свiдчень. Прояв дiї закону Ома нам показують в школi на фiзичному приладi. Крiм того, є ще й те, iснування чого ми теоретично можемо довести, але контактувати з ним безпосередньо чи через прилад не можемо.

А тепер помiркуємо ще так. До недавнього часу людство нiякого уявленя про iснування квазарiв не мало, але чи дiяли квазари в космосi? Звичайно дiяли. А зараз в реальнiй дiйсностi ближнього й дальнього космосу, реальнiй дiйсностi нашої планети є щось таке, про iснування чого ми просто й гадки не маємо. Звичайно, такi об'єкти та їх прояви iснують. А фiлософiї треба осягнути в категорiї буття все - i те, що дано нам у вiдчуттях i те, що дається тiльки розуму, абстрактному мисленню, i те що ми можемо змалювати лише в уявi, i навiть те, про що ми й гадки не маємо зараз i не матимемо ще досить довгий час.

Ще I.Кант дiлив буття на двi частини. Буття для нас, тобто ту реальну дiйснiсть, з якою ми контактуємо, на яку ми впливаємо, яка на нас впливає, взаємодiя з якою нам зрозумiла. Друга частина буття - це буття в собi. Мова йде про ту частину об'єктивної реальностi, яка iснує, можливо, в тому чи iншому планi на людину впливає, але про цю сторону буття ми нiчого не можемо сказати, окрiм того, що гiпотетично вона є.

Фiлософськi концепцiї гносеологiчного оптимiзму стверджують, що в процесi пiзнання оточуючої дiйсностi людина все буття в собi в решті решт перетворить в буття для нас. Та для такого оптимiзму мало пiдстав. Чим бiльше людина пiзнає буття, тим бiльше впевнюється, що непiзнаного значно бiльше, нiж пiзнаного. Отже, коли йде мова про буття, то ми вивчаємо лише ту його складову, яка є буттям для нас. Про буття в собi ми можемо лише говорити, що можливо його властивостi, бодай найзагальнiшi, якось схожi, збiгаються з властивостями буття для нас. Природоцентричнi фiлософськi концепцiї при характеристицi матерiї як вихiдної фiлософської категорiї акцентують увагу на розглядi структурної першооснови буття: атома, елементарної часточки, кварка, i т.д. Так чи iнакше, цi концепцiї зводять поняття матерiї до тих чи iнших фiзичних проявiв реальностi.

Безперспективнiсть чисто фiзичного пiдходу до розгляду сутностi буття тим очевиднiша, чим бiльше ми звертаємо увагу на буття людської духовностi. Духовнiсть як феномен явище iснуюче, бутiйне, але явище не фiзичне з науково-природничої точки зору. Це змушує нас пiдiйматись на такий рiвень абстракцiї, на такий ступiнь узагальнення, яккий булв би спiвмiрний поняттю iснування.

Характерною рисою всього iснуючого можна вважати перш за все дискретнiсть, тобто вiдокремлення окремих елементiв буття, дякуючи чому ми й можемо фiксувати в оточуючому середовищi якiсь його властивостi. Ми встановлюємо iснування чогось вiдокремленого вiд всього iншого iснуючого. Далi при розглядi конкретних дискретних об'єктiв, предметiв, процесiв, думок, iдей i т. д. вiдкривається можливiсть дослiджувати конкретнi їх характеристики. Коли ми говоримо про дискретний об'єкт, то вiдразу ж видiляємо його з - помiж iнших об'єктiв i всього iншого iснуючого.

Таке видiлення речей, певне їх розташування одних стосовно других вiдразу ж пiдводить нас до розумiння ще однієї властивостi буття - простору. Дискретнi об'єкти iснують просторово. Iснуванню об'єкту передує його неiснування, а пiсля iснування реальнiстю стає його небуття, про що вже йшлося. Отже, є ще одна характеристика дис-кретних об'єктiв - вони є процесом, що йде вiд неiснування через iснування до неiснування. Звiдси буття реальностi є процес, що вимагає вiдокремлення такої риси, як час.

Якщо говорити про буття, як про процес, то в такому аспектi його не можна розглядати iнакше, як в станi руху. Рух - це властивiсть буття, яка виступає як спосiб iснування всього розмаїття реальностi. Рухаючись, дискретнi об'єкти обов'язково взаємодiють один з одним, утворюючи простi та складнi системи. Взаємодiя виступає однією з глобальних характеристик буття. Такою ж глобальною характеристикою, що по сутi є способом iснування буття, треба визнати i вiдображення.

Як пiдсумок, пiдкреслимо, що найбiльш загальними характеристиками буття, суттєвими для людини, є: iснування, дискретнiсть, простiр, рух, час, взаємодiя та вiдображення.

2. ДИСКРЕТНIСТЬ

Розгляд основних властивостей буття найдоцiльнiше розпочати з такої його характеристики як дискретнiсть, або перервнiсть, котру ми усвiдомлюєм, як властивiсть реальної дiйсностi.

Перервнiсть (дискретнiсть) буття (термiни вживаються як синонiми) розкриває певну ло-калiзацiю складових частин реальної дiйсностi або певних станiв розвитку, або елементiв складних систем, що i є власне буттям. Дискретнiсть вказує на вiдносну самостiйнiсть окремих об'єктiв, на дiлимiсть складних систем на бiльш простi складовi, що iснують в межах цiлого. Перервнiсть обумовлює саму можливiсть iснування складної системи. Локалiзацiя елементiв системи є необхiдною умовою виконання цим елементом специфiчних своїх функцiй в межах цiлого. В складних системах тiльки завдяки дискретностi елементiв можлива взаємодiя окремих частин.

Перервнiсть є своєрiдна "зернистiсть" буття, що базується на його внутрiшнiй дифе-ренцiацiї. Дискретнiсть можна проiлюструвати такими фiзичними складовими реального буття, як елементарнi часточки, ядра атомiв, атоми, молекули, кристали, живi органiзми, планети, зорянi системи. В суспiльствi  iндивiди, нацiї, класи, держави i т.д.. В свiдомостi людини: окремi уявлення, поняття, судження, конкретнi умовисновки, гiпотези, теорiї.

Бiльше того, унiверсальнiсть дискретностi тiльки й дає можливiсть пiзнавати оточуючу дiйснiсть, видiляючи з неї виокремленi об'єкти. Дискретнiсть дає можливiсть будь-якому об'єкту буття бути самим собою; "не розчинятись" в оточуючому середовищi, що безперервно рухається, змiнюється, трансформується. Перервнiсть в рухомому буттi фiксує такi прояви буття, як спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть.

В процесах, в розвитку перервнiсть (дискретнiсть) виступає як вiдносна обмеженiсть окремих стадiй, станiв розвитку чи руху взагалi, є об'єктивною основою для виокремлення та спiвставлення окремих етапiв процесу.

В природничих науках проблемою дискретностi найактивнiше займаються фiзика, математика та ще кiбернетика. Прикладами фiзичної дискретностi вже iлюструвалось саме поняття, яке ми зараз розглядаємо. В математицi дискретною є всяка кiнцева множина та всяка логiчно безмежна множина, елементи якої можна розташувати у виглядi послiдовного натурального ряду.

Розвиток кiбернетики та пов'язаних з нею галузей знання стимулює розробку багаточисельних напрямкiв “дискретної" математики. Це пов'язано з появою все бiльшої кiлькостi науково-технiчних та економiчних завдань, котрi можуть бути вирiшенi лише по " дискретнiй" схемi. При моделюваннi на електронно - обчислювальнiй технiцi будь-яких, навiть "безперервних" процесiв, використовуються дискретнi схеми. Уявлення про дискретнiсть процесiв управлiння i побудови систем управлiння є одним з провідних принципiв кiбернетики.

Разом з тим пiзнання дискретностi фiлософiєю iсторично вiдбувалось в єдностi з пiзнанням безперервностi буття. Безперервнiсть, буття це реальнiсть, яка iснує лише через взаємодiю, взаємозв'язок дискретних об'єктiв.

Дискретнiсть є унiверсальною властивiстю реальностi. Розглядаючи iншi властивостi буття, людина в першу чергу звертає увагу на якiсть дискретних об'єктiв. Лише через дискретнiсть щось має просторове виокремлення. Перервнiсть процесiв вiдокремлює часовi етапи розвитку. Рухаються, взаємодiють, вiдображаються виокремленi дискретнi об'єкти буття.

Iнша справа, що в буттi "немає пустоти". Ранiше стверджували, що "природа пустоти не терпить". Буттю протистоїть небуття, а не "iснування нiчого". Виходячи з того, що буття є заповненням реальностi якимось iснуванням, було зроблено висновок про неперервнiсть матерiального свiту, як то вважалось в радянськiй фiлософськiй традицiї, та й в матерiалiстичнiй фiлософiї взагалi. За неперервнiстю буття закрiпився термiн континуальнiсть, але в нашому курсi буде вживатись зрозумiлiший читачевi термiн неперервнiсть.

Неперервнiсть буття - це надзвичайно складна взаємодiя дискретних об'єктiв, де "цiльна упаковка" реальних систем рiзного типу органiзацiї переплiтається iз взаємопроникненням рiзнорідних об'єктiв буття. Реальнiстю буття є i процеси, де перервнiсть i неперервнiсть нiби "зливаються в єдностi". Ця ситуацiя аналiзувалась ще Зеноном в апорiях. Повне "злиття" дискретностi в деяку неперервнiсть є фактичним бiблійним хаосом, який зараз фiзика знайшла в буттi вакууму на вiдстанi 10^-33 см., про що мова пiде пiзнiше.

Упорядкованiсть буття реалiзується через дискретнiсть. Використовуючи матеріалiстичну традицiю, можна було б по аналогiї так промоделювати зв'язок дискретностi й неперервностi: дискретнiсть "первинна в органiзованому свiтi". Неперервнiсть - "вторинна властивiсть буття". Тобто неперервнiсть є форма органiзацiї дискретно оформленого буття як цiлого. Безмежне розмаїття дискретних об'єктiв буття ставить питання про його класифiкацiю за рiвнями структурної органiзацiї. I тут нам не обiйтись без даних природничих наук.

Найнижчим структурним рiвнем буття, вiдомим людству на сьогоднi, є гiпотетичнi, так званi "кварки". Їх ймовiрне iснування доведено теоретично, але практична фiзика ще не має iнструментiв та методiв їх вивчення.

Другим рiвнем буття є елементарнi частточки. Його природа вже вивчена досить досконало. Вiдкритi закони руху елементарних частiвок - квантова теорiя. За певних умов елементарнi часточки створюють атоми. Атомно-молекулярний структурний рiвень досконало вивчено вже давно.

Атоми й молекули створюють макротiла, або макроструктурний рiвень буття. До нього належать як найдрiбнiшi пiщинки, так i зорянi системи, галактики. Ймовiрно iснує й метагалактичний структурний рiвень буття, але про нього, окрiм загального припущення, сучаснiй науцi мало що вiдомо.

Окремо слiд видiлити за принципом системно-структурної органiзацiї такий макросвiт, як жива природа, а ще складнiшим рiвнем буття за органiзацiєю буде людство.

Все, про що йшлося, торкається рiвня складностi дискретних об'єктiв в природному свiтi. За таким же принципом, по рiвню складностi структурується й iдеальний свiт, де є рiвень уявлень, рiвень суджень, рiвень понять, рiвень умовисновкiв та рiвень гiпотез i теорiй.

Таким чином ми маємо класифiкацiю буття за принципом рiзного рiвня складностi дискретних об'єктiв. При подальшому розглядi iнших сторiн буття ми спиратимемось на дискретнiсть як на фундаментальну характерну його рису, що пов'язана з такими ж фундаментальними формами, сторонами, рисами. Лише дискретнiсть буття дає нам можливiсть розкрити такi його прояви, як простiр та час.

3-4. ПРОСТIР ТА ЧАС

В iсторiї фiлософської культури пiзнанню простору та часу завжди вiдводилось достатньо уваги й наполегливостi. Скажiмо, Арiстотель розумiв простiр як "мiсце", де повинно знаходитись щось. Мiсце за Арiстотелем суттева властивiсть:" Те, що мiсце є щось, це ясно iз взаємодiї перестановки речей: де зараз є вода, там пiсля її виходу знаходиться повiтря, а iнодi це ж саме мiсце займає iнше тiло; само ж воно здається чужим для всього, що укорiнюється в ньому та змiнюється" (Аристотель. Физика. Соч. в IУ-х томах, М. 1981. т. 3, с.123.) До мiсця як до своєї сутi (в Арiстотеля до сили) тягнеться будь-яий предмет. Вода тече вниз, дим піднімається догори i т.д. Арiстотелiвське розумiння простору довго трималось як незаперечне. Слiдуючою найбiльш впливовою думкою про простiр було уявлення Ньютона, котрий вважає простiр "порожньою" формою, щось на зразок "безмежної коробки" без стiнок, в якiй взагалi немає "нiчого". I це "нiчого" заповнюється механiчними тiлами, якi взаємодiють мiж собою за законами механiки. Можна сказати, що таке розумiння простору з сучасної точки зору було кроком назад в порiвняннi з арiстотелiвським, бо в Арiстотеля простiр є мiсце, є "щось", а в Ньютона простiр " нiщо".

Та все ж абстрагування вiд просторових властивостей буття виявилось плiдним для класичної механiки. Тому, ньютонiвськi уявлення про простiр певний перiод активно слугували розвитку фiзики. Сучасне повсякденне уявлення про простiр має багато ньютонiвських ознак. Як i поняття простору, уявлення про час змiнювались в зв'язку з розвитком людського пiзнання. В стародавньому свiтi вони в основному формувалися пiд впливом розумiння того, що час та рух пов'язанi мiж собою. Час розумiвся головним чином як рух по колу. Звiдси i уявлення про повторнiсть людського життя та й взагалi повторнiсть всього iснуючого. За межi “круговороту часу" вийшов Арiстотель. Вiн показує двоїстiсть часу. Минулого вже немає, майбутнього ще немає. Iснує лише "тепер", мить, що поєднує минуле з майбутнiм. Але "тепер" не лише поєднує минуле з майбутнiм, а й розриває їх. Арiстотель теж пов'язує час з рухом i визначає його як "число руху у вiдношеннi минулого та майбутнього". Уявлення Арiстотеля про час дозволили середньовiчнiй теоцентричнiй фiлософськiй думцi остаточно розiрвати "коло часового руху". Час в середньовiччi вже плине вiд створення Богом свiту i до страшного суду, вiн неповторний, неповторне i людське життя. А тому в неповторному людському життi треба "тепер" заробляти милiсть яку душа отримає в потойбiчному свiтi вiд Бога. Iдея неповторностi часу, не дивлячись на її релiгiйно-мiстичну оболонку, входить в подальше фiлософське розумiння часу.

За Ньютоном час є теж "порожньою" формою. Це нескiнченна, одноманiтна зростаюча функцiя, вiд нескiнченного минулого до нескiнченного майбутнього. Якщо взяти ньютонiвську" коробку" простору, то в будь-якій її точцi час плине однаково, а у всiх точках вiдразу синхронно. Ньютон, як бачимо, не зв'язує простiр i час з буттям матерiальних тiл. Ньютон вживає поняття вiдносного простору й часу, але цi поняття в його розумiннi стосуються конкретних людей та їх особистого сприйняття простору й часу. Час i простiр незмiннi, а от їх сприйняття це вже справа людської психiки.

До сучасного розумiння сутi часу пiдiйшов Гегель. Вiн стверджує: "Не в часi все виникає й минає, а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням" (Гегель. Философия природы. Соч.:в 14 т. М., 1934. Т. 2 С. 50).

Розвиток уявлень про простiр i час в сучаснiй фiзицi йшов одночасно з ломкою ме-ханiстичної картини свiту, тобто iз спростуванням уявлень Ньютона про простiр та час як про деяку порожнечу, що "наповнюється" механiчними об'єктами. В той же час механiстичний матерiалізм визнає реальне iснування лише за об'єктами, що мають масу. Все iнше або "пустота", або iдея, що має iншу природу.

Дослiджуючи простiр та час, А.Ейнштейн в спецiальнiй теорiї вiдносностi приходить до важливих висновкiв. Принцип вiдносностi поширюється на закони електромагнiтних явищ. Виявилось, що коли швидкiсть часточки зростає у величинах, котрi наближаються до швидкостi свiтла, її власний час уповiльнюється, а просторова протяжнiсть скорочується. Таким чином простiр i час стають певними характеристиками самої частки, якi обумовленi не зовнiшнiми умовами, а процесами, що зв'язанi з самою часткою. Тобто частка "задає" простiр, а не простiр " видiляє" мiсце для частки. Так само розумiється й час. Вiн є характеристикою тiєї ж частки, що здiйснюе послiдовнi перетворення.

Дата добавления: 2015-05-23