РОЗДІЛ 1. - Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства. 2 страница

В нашiй країнi понад сiмдесят рокiв панувала як офiцiйна та единоiстинна марксистсько-ленiнська фiлософiя. Що ж ця фiлософiя являла з точки зору основних фiлософських роздiлiв? Перш за все треба зауважити, що офiцiйна радянська фiлософiя вибирала з марксизму лише те, що в тiй чи iншiй мiрi обгрунтовувало тоталiтарну систему та силовi методи управлiння суспiльством. Приймалося й те, що не заважало волюнтаристськiй системi адмiнiстративного контролю за суспiльними процесами. Звiдси досить активно розроблялись окремi проблеми онтологiї. Осмислювались вiдкриття фiзикiв в галузi квантової механiки, фiлософськi узагальнення були зробленi в зв'язку з останнiми досягненнями математики (в Українi помiтна постать в цьому планi київський професор Дишльовий). Київська фiлософська традицiя в роки хрущовської вiдлиги сформувала гносеологiчну школу пiд керiвництвом П.В.Копнiна. А до аксиологiї та праксиологiї радянським фiлософам пiдступатись було прямо - таки заборонено. Можна було лише коментувати в цих сферах класикiв марксизму та й то в руслi iнтересiв правлячої верхiвки.

В чому справа? Розробляючи аксиологiю, треба було б якось конкретизувати висловлювання Маркса, що в фiлософiї вiдоме ще з часiв Сократа про найвищу цiннiсть - людину. В умовах, коли офiцiйнi полiтики вважали людину "гвинтиком" (термiн ввiв Сталiн), проголосити її найвищою цiннiстю було неможливо. Для тоталiтарної системи праксиологiя таїла в собi небезпеку, бо вона допомагала визначатись отому гвинтику у власних полiтичних, економiчних, iдеологiчних вчинках та дiях. А що ж людинi робити та як дiяти радянськiй людинi визначала та ж тоталiтарна система.

В iсторiї фiлософської культури склалось так, що складовi частини цiєї науки з рiзнним ступенем iнтенсивностi розвивались в рiзний час. Просвiтницька епоха з її колосальними природодослiдницькими вiдкриттями активно сприяе розвитку онтологiї та гносеологiї. Праксиологiя виходить на перший план в перiод соцiальних революцiйних потрясiнь дев'ятнадцятого та двадцятого столiть. Друга половина ХХ ст. в Європi знаменується розвитком аксиологiчного напрямку в фiлософiї. Та, розглядаючи фiлософiю як едине цiле, слiд зазначити, що це наука, яка теоретично обгрунтовує свiтогляд. Тому в будь-яку епоху поминути розгляд всiх чотирьох роздiлiв практично неможливо. В тому чи iншому аспектi люба фiлософська система торкаеться всiх складових фiлософiї як цiлiсної науки.

Є й iншi способи визначати складовi фiлософiї, членувати її. Фiлософська думка обрала своїм орієнтиром вiльнi, критичнi, керованi розумом роздуми про свiт та людину з одного боку, а про людську свiдомiсть та духовнiсть з iншого. Це мало певнi наслiдки для класифiкацiї самої фiлософiї.

Для розумiння сутностi фiлософiї, окрiм знання її внутрiшньої структури, певне значення має i розумiння структури самої фiлософської культури, фiлософської науки як складової частини суспiльної свiдомостi. Довгий час в iсторiї фiлософської культури Європи iснував подiл на матерiалiстичне та iдеалiстичне фiлософствування. Матерiалiстична концепцiя пiдтримувалась природодослiдниками, iдеалiстична - тогочасними суспiльниками та частково i опосередковано церквою. Звiдки взявся цей подiл? Справа в тому, що онтологiчна проблема - походження свiту i людини була сформульована як загальнофiлософська: "Що первинне: матерiя чи свiдомiсть, природа чи дух?" Для розумiння сутностi природи та сутностi людської свiдомостi це дiйсно важливе питання. Особливо гострого характеру проблема спiввiдношення матерiї i духу набирає в добу просвiтництва i Нового часу. Йде своєрiдне змагання природодослiдницького свiторозумiння з свiторозумiнням, яке вiдстоювали гуманiтарiї того часу, якi взяли собi в спiльники теологiю, хоча нiколи з нею не зливались. В марксистській фiлософiї подiл на матерiалiзм та iдеалiзм догматизувався. Звiдси вся фiлософська мудрiсть минулого i сучасного розглядалась пiд кутом зору подiлу на ма-терiалiзм та iдеалiзм. Матерiалiзм розглядався як наукова фiлософiя, iдеалiзм як антинаукова. А вiдтак фiлософськi теорiї, якi й не претендували на новi онтологiчнi розробки в галузi природи, космосу обов'язково квалiфiкувались як матерiалiстичнi, або iдеалiстичнi. Лише з позицiй матерiалiзму визначався і рiвень науковостi фiлософiї.

Та в iсторiї фiлософiї багато, навiть бiльшiсть фiлософiв, не визнавали й не визнають питання спiввiдношення матерiї та свiдомостi головним для всiєї фiлософської науки. В свiй час I. Кант сформулював три основнi питання, на якi мусить вiдповiсти фiлософiя: "Що я можу знати?", "Що я повинен робити?", "На що я можу надiятись?". Заперечувати нiмецькому фiлософу немає пiдстав. Питання, якi вiн поставив, є дiйсно важливими фiлософськими проблемами, та справа в тому, що не лише цi проблеми вирiшує фiлософiя. Видатний французький фiлософ ХХ ст. А. Камю основне питання фiлософiї сформулював так: " Вирiшити, чи варте життя працi, бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї". На користь такого способу постановки основного питання фiлософiї орiєнтує аксиологiя. Як бачимо, якоїсь чiткої єдиної орiєнтацiї в основному питаннi фiлософiї рiзнi фiлософськi школи не мають. Та якi б питання не розглядались i не вирiшувались представником того чи iншого фiлософського напрямку, нiхто в iсторiї фiлософської культури ще не поминув людини та її вiдношення до себе й до оточуючої реальностi.

На сьогоднiшньому рiвнi розвитку фiлософської культури не варто було б шукати й видiляти одного - єдиного основного питання фiлософiї, однієї проблеми, котра могла б охопити собою в теоретичному планi все поле людського свiтогляду. Мало ймовiрно, щоб така проблема виникла й оформилась в найближчiй iсторичнiй перспективi розвитку фiлософської культури. В соцiально-полiтичному розвитку суспiльства може скластись ситуацiя, за якої на перший план вийде конкретна фiлософська проблема. Скажiмо, проблема життя i смертi в людськiй духовностi надзвичайно актуалiзується в перiод другої свiтової вiйни. В фiлософiї А.Камю i вiдобразилась мудрiсть епохи. Але проходить час i змiнюються фiлософськi акценти свiтогляду, змiнюється й iєрархiчна структура основної фiлософської проблематики. Та змiна актуальностi зовсiм не означає появи принципово нових фiлософських питань чи вихiд в тираж iнших. Фiлософськi проблеми з розряду вiчних. Кожен етап розвитку фiлософської культури лише ставить та розглядає їх у вiдповiдностi з особ-ливостями суспiльно iсторичної дiйсностi.

Стосовно основної фiлософської проблематики слiд зауважити, що кожен роздiл фiлософiї розглядає важливi свiтоглядовi проблеми. Онтологiя, розкриваючи сутнiсть буття, як мiнiмум, повинна дати вiдповiдь на питання:"Що таке реальний свiт природи?", “Що таке людина?", "Що таке людська духовнiсть?", " Що таке Бог?". Якщо в процесi фiлософського дослiдження вдається розкрити суть цих питань /по сутi свiтоглядових проблем/, то формується певна картина свiту, розкривається сутнiсть буття. Тобто, мова йде про свiторозумiння, науково-iнформацiйну сторону /базу/ свiтогляду. А традицiйне питання: " Що первинне - матерiя чи свiдомiсть?" похiдне вiд перелiчених ранiше.

Гносеологiя розширяє наш свiтогляд, пiдкрiплюючи наше розумiння свiту впевненiстю в iстинностi знань. Звiдси кантiвське:" Що я можу знати?", або " Чи може людина пiзнати свiт?" /саме так це питання поставлено в марксизмi /. Це ще одна свiтоглядова проблема, вагома та значуща.

Краще поставити основну проблему аксиологiї, нiж те зробив А.Камю, важко. В цiй постановцi сконцентрована вся система людських цiнностей та закладена їх iєрархiя. В тезi "Вирiшити, чи варте людське життя працi бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" закладено сенс людського буття. До такої постановки проблеми є лише одне зауваження. Камю має на увазi фiлософiю взагалi, а реально мова йде про ту її частину, що займається теорiєю цiнностей. Та людське життя як цiннiсть може бути визначене лише у спiвставленнi з iншими сторонами реальної дiйсностi, хоча в кiнцевому планi все останнє в фiлософськiй культурi так чи iнакше виходить на аксиологiю, на найдорожчу цiннiсть - людське життя. Тому заперечувати А. Камю можна лише в певних рамках та за певних умов iсторичного розвитку фiлософської культури.

Засновник аксиологiї грецький фiлософ Сократ основну аксиологiчну проблему сформулював так: "Що є благо?". Така постановка проблеми двi тисячi рокiв тому аж нiяк не суперечить сучасним його модифiкацiям.

Нарештi праксиологiя повинна допомогти людинi усвiдомити на теоретичному рiвнi:" Що таке людська дiяльнiсть?" в найширшому аспектi розгляду цiєї проблеми (суть, функцiя, можливостi, перспективи). Звiдси традицiйне - "що робити"? - в поєднаннi з аналiзом людської дiяльностi основна проблема праксиологiї.

Фiлософiя як наука розглядає комплекс проблем, без освоєння яких сформувати теоретичний рiвень свiтогляду просто неможливо. Намагання звести всю фiлософську проблематику до одного, єдиного, навiть найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку.

В данiй темi ми вже розглянули об'єкт i предмет фiлософського дослiдження, розглянули складовi частини фiлософiї як науки, з'ясували проблематику, якою займається фiлософiя. Для остаточного визначення фiлософiї як науки нам ще треба зрозумiти способи та принципи побудови фiлософської теорiї.

3. Способи побудови фiлософської теорiї

Ще зi шкiльної парти вiдомо, що не iснує єдиної фiлософської науки. Сучасний свiт багатий на рiзнi типи свiтогляду, а звiдси i на рiзне його теоретичне оформлення. Ще з сивої давнини фiлософськi теорiї сперечаються та змагаються одна з одною. Кожна намагається довести свою iстиннiсть та соцiальну значимiсть i вагомiсть, а при цьому всi прискiпливо аналiзують концепцiї конкурентiв /опонентiв/, вишукуючи неповноту, неточнiсть, хиби, помилки i т. д. Фiлософськi дискусiї набирали в iсторiї культури рiзного характеру, мали рiзнi наслiдки.

Учень старогрецького фiлософа Платона Арiстотель не погодився з певними концепцiями вчи-теля й зауважив з цього приводу: "Платон мiй друг, та iстина дорожча". Отже вчителi та учнi в фiлософiї, друзi в життi можуть дотримуватись протилежних, або вiдмiнних фiлософських концепцiй. Протистояння в фiлософiї не завжди було коректним. Чи можна в такому випадку стверджувати, що фiлософiя є наука? Чи не є вона чимось занадто особистим, iндивiдуальним, таким, що не пiдлягає узагальненню?

Ми звикли, що наука дає чiткi вiдповiдi на чiтко поставленi питання. Якщо такi питання однаковi, або однотипнi, то й вiдповiдi будуть такими ж. Таблиця множення в математицi, валентнiсть елементiв в хiмiї, константи фiзики - це те, що не змiнюється i не залежить вiд позицiї спостерiгача та рiвня його розумiння природного свiту. З перших рокiв навчання така об'єктивнiсть i незалежнiсть природничих знань вiд позицii того, хто вивчае природу, стає синонiмом науки й науковостi. Фiлософiя, як виявляється, такої незалежностi вiд позицiї дослiдника чи автора концепцiї не має. На однi й тi ж питання вона може дати рiзнi вiдповiдi.

Та зачекаймо. В самих "точних" науках не все вже так й однозначно. Пригадаймо, що є Евклiдова й не Евклiдова геометрiя. Рiзниця мiж цими поважними науками в тому, що в них рiзнi вихiднi позицiї. Центральним постулатом першої теорiї є уявлення, що паралельнi прямi, скiльки б ми їх не продовжували, нiде не перетнуться. Вихiдним постулатом другої теорiї /автор Лобачевський/ є твердження /знов таки уявне/, що паралельнi прямi за деяких умов обов'язково перетнуться. Отже, для будь-якої теорiї, для її результатiв та висновкiв визначальними будуть вихiднi положення, постулати. Саме вiд них залежить i характер теорiї та висновки, результати. Тому, що фiлософiя є наукою, в якiй є можливiсть основну, вихiдну позицiю формувати кiлькома способами, точнiше є можливiсть обирати рiзнi вихiднi позицiї, й з'явилось все розмаїття свiтової фiлософської культури. Пригадаймо особливостi об'єкту, який вiдображається в свiтоглядi. В свiтоглядi вiдображено в надзвичайно складному спiввiдношеннi чотири основнi об'єкти: людина, суспiльство, природа та Бог. Якщо свiтогляд аналiзувати, виходячи з того, що людина є головна цiннiсть, своєрiдне ядро, центр реальностi, то формується один з варiантiв антропо-центричної фiлософiї (людиноцентричної).

Коли за основу свiтобачення взяти Бога, то формується теоцентрична фiлософська концепцiя. Варiантом такої фiлософiї є сучасний неотомiзм.

В iсторiї фiлософської культури не поодинокi випадки, коли суспiльство розглядається як центр свiтоглядової позицiї. Вже вiд суспiльства залежить i сама людина, й перетворена людством природа. В такому випадку формується соцiоцентрична фiлософiя, конкретним проявом якої є марксизм.

Коли свiтоглядова позицiя формується на основi уявлень про природу як першооснову всього iснуючого, а людину i людство розглядають як пасивний фактор, що виник внаслiдок розвитку природи, то виникають природоценричнi фiлософськiї теорiї. Це погляди Ж. Ж. Руссо, росiйська соцiологiчна думка в цiй школi представлена Сеченовим. За природоцентризмом закрiпилась назва "ма-терiалiзм". Матерiалiзм на протязi всього перiоду свого iснування основу всього iснуючого вбачав в найпростiших субстанцiйних елементах природи. Для Демокрiта це недiлимий атом, для матерiалiстiв ХХ ст. це елементарнi чакстiвки, що рухаються за законами квантової механiки. Розумiючи, що i елементарнi часттівки не межа дiлимостi, фiзики висунули гiпотезу iснування кваркiв. Для матерiалiзму характерна слiдуюча позицiя: є деяке щось, котре виступає основою всiх проявiв реальностi. Це щось iснуе незалежно вiд свiдомостi людини, людиною вiдображається, а зветься це щось матерiєю. Матерiальна субстанцiя конституюється у всiх проявах реальностi вiд атома до вищих проявiв духовностi.

Природоцентричний напрям в фiлософiї ми будемо вiдповiдно до традицiї в нашому курсi iменувати матерiалiзмом.

Iсторiя фiлософiї багата на ситуацiї, коли в основу свiтоглядової позицiї бралась духовнiсть. Часом це була духовнiсть iндивiда. В такому випадку формувалась суб'єктивно-iдеалiстична фiлософська концепцiя. Часом духовнiсть розглядалась як щось об'єктивне, незалежно вiд людини iснуюче (скажiмо, Свiтовий Дух Гегеля). При такому варiантi формувалась об'єктивно iдеалiстична теорiя. I в першому, i в другому випадку це "духоцентричнiсть" свiтоглядової позицiї. За традицiєю цей напрямок фiлософської культури отримав назву "iдеалiзму". В нашому посібнику ми будемо надалi притримуватись в найменуваннi "духоцентризму" традицiйної термiнологiї. До iдеалiзму в радянськiй фiлософськiй культурi зараховували i теоцентричну фiлософiю. Всi iншi напрямки фiлософствування зараховувались в табiр матерiалiзму послiдовного, коли вiн вiдповiдав всім канонам марксизму, або непослiдовного, коли в матерiалiстичнiй концепцiї щось не вiдповiдало уявленням певних iдеологiв вiд фiлософiї про "чистоту марксистської теорiї".

Подiл всiєї фiлософської культури на "переважно" матерiалiстичну та "переважно" iдеалiстичну має свою основу i вiдiграв свою роль в розвитку фiлософiї. Зауваження "переважно" вживається тому, що в чистому виглядi "рафiнованого" матерiалiзму чи iдеалiзму практично не iснує. А коли окремi школи намагались досягти такої "чистоти", то в матерiалiзмi це вело до вульгаризацiї, а в iдеалiзмi до мiстики. За iншими принципами фiлософiю можна подiлити на гуманiстичну i антигуманістичну, натурфiлософську та сцiентичну, релiгiйну та наукову i т.д. Та немає жодних пiдстав стверджувати, що одна група фiлософських концепцiй, а в нiй лише одна теорiя є послiдовно науковою, а вся решта то бiльш, або менш помилковi фiлософськi конструкцiї.

Той чи iнший фiлософ, взявши за вихiдну позицiю фiлософствування людину, Бога, суспiльство чи природу, далi може розбудувати теорiю за всiма правилами логiки, може не допустити жодної похибки, але i сама фiлософська теорiя та її свiтоглядовi результати будуть значно вiдрiзнятись вiд всiх iнших й по-iншому будуть орiєнтувати людину на дiяльнiсть.

Крiм цього, фiлософська теорiя може значно вiдрiзнятись й в силу того, як той чи iнший автор трактує суть своєї вихiдної позицiї, тобто суть одного з елементiв свiтоглядового вiдображення. Вiзьмем для прикладу й розглянем антропоцентричний напрям фiлософiї. Змiст конкретної концепцiї залежить вiд того, як розкривається та розумiється сутнiсть людини, або ведуча сторона в цiй же сутностi. Українська класична фiлософська традицiя гуманiстичної спрямованостi, котру започаткував Г. С. Сковорода як "Фiлософiю серця", в основу людини та її сутностi бере духовнiсть, мораль, релiгiйне ставлення до вищих моральних принципiв. Все це виводить український кордоцентризм /так зараз iнколи iменують "Фiлософiю серця"/ на найбiльш послiдовно гуманiстичний напрям фiлософствування. Антропоцентризм нiмецького фiлософа Феербаха має всi ознаки класичного нiмецького стилю. Тут розум, рацiональне виходить на перший план. I навiть "фiлософiя кохання" рацiонально обгрунтована, точнiше, рацiонально обумовлена. Австрiйський фiлософ Фрейд головним в людинi вважає iнстинктивну дiяльнiсть, що обумовлена природними чинниками. Природне походження людини в цiй концепцiї переважає i над соцiальним, i над духовним. Фрейд створюе оригiнальну теорiю, що знаходить багато прибiчникiв i не менше критикiв.

Якщо в центр фiлософської теорiї поставити волю - одну з властивостей людської духовностi, - як - то свого часу зробив нiмецький фiлософ ХХ ст. Нiцше, то формується дуже суперечлива фiлософська концепцiя, де присутнi i елементи гуманiзму. Та з нiцшеанства певним чином випливає i людиноненависництво, яке частково припало до смаку нiмецьким фашистам.

Своєрiднi та оригiнальнi теорiї екзистенцiалiзму, персоналiзму. Цi теорiї теж беруть за основу фiлософствування людину (з їх точки зору) - ведучу сторону людської сутностi.

Отже, виходить, що антропоцентризм це не обов'язково гуманiзм i не обов'язково альтруiстична фiлософська позицiя чи вiдповiдний свiтогляд. Справа в тому, що та як трактувати в самiй людськiй сутностi.

Характер тiєї чи iншої фiлософської концепцiї залежить не лише вiд вихiдних позицiй даної теорiї. Кожна фiлософська теорiя певним чином залежить i вiд методу, який вона застосовує. Коли людина орiєнтується в свiтi, то вона фiксує два його стани. Реальнiсть постiйно змiнюється, трансформується, перебуває в русi. Ця властивiсть буття вiдобразилась в дiалектичному методi, який дозволяє вивчати пластичнi, трансформативнi об'єкти та процеси. Поряд з цим в реальностi iснує й спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть. Метафiзичний метод увiбрав у себе досвiд вивчення всього того, що знаходиться саме в такому станi.

Коли та чи iнша система свiтогляду починає надавати перевагу одному з цих методiв, вона набирає рис дiалектичностi або метафiзичностi. Скажiмо, марксизм привласнив собi назву дiалектичного матерiалiзму на тiй основi, що фiлософiю Енгельс розумiв як науку про всезагальнi закони розвитку природи, суспiльства та мислення. Той же марксизм критикував своїх матерiалiстичних попередникiв за метафiзичнiсть. Про вплив методу на ту чи iншу теоретичну систему свiтогляду мова йтиме дещо пiзнiше. Зараз зазначимо лише сам факт такого впливу.

Окрiм змiстовної та методологiчної сторони, фiлософськi теорiї вiдрiзняються глибиною та способом розгляду свiтоглядових проблем. А це в свою чергу залежить вiд рiвня розвитку духовної культури взагалi та розвитку науково-пiзнавальної дiяльностi зокрема. За визначенням великого нiмецького фiлософа Гегеля, фiлософiя є "дзеркалом епохи". Тобто, вона вiдображає рiвень розвитку суспiльно-полiтичного життя, рiвень загальної культури. До цього треба додати, що в свiтоглядi вiдображена iсторична доля народу. Фiлософiя вбирає в себе досягнення тiєї культури, в руслi якої формуються теоретичнi основи свiтоглядової концепцiї.

Недарма за окремими фiлософськими теорiями закрiпилось їх нацiональне походження, їх зв'язок з конкретною нацiональною культурою, скажiмо, французький матерiалiзм 18 ст., нiмецька класична фiлософiя, американська фiлософiя неоконсерватизму 20 ст. i тому подiбне.

Завершуючи наше перше знайомство з тим, що таке фiлософiя, ми прийшли до висновку, що цим термiном називається деяка кiлькiсть теорiй. Отже, фiлософiя - це не одна наука. Ми приступили до вивчення величезного пласту духовної культури, який має всi ознаки окремої форми суспiльної свiдомостi.

Визначення:

ФIЛОСОФIЯ є формою суспiльної свiдомостi, що розглядає та дослiджує пiзнавальне, морально-етичне, цiннiсне, практично-перетворююче ставлення людини до дiйсностi та формує систему узагальнених поглядiв на свiт i мiсце в ньому людини. Як форма суспiльної свiдомостi фiлософiя складається з великої кiлькостi теорiй, що на теоретичному рiвнi вирiшують свiтоглядовi проблеми. Кожна конкретна фiлософська теорiя являє з себе теоретичне оформлення певного типу свiтогляду.

Пропонований курс лекцiй розрахований на знайомство з основними теоретичними проблемами фiлософiї, що будуть розглянутi в руслi української гуманiстичної фiлософської традицiї.

4. Українська гуманiстична фiлософська традицiя

Користуючись викладеним методом, спробуймо проаналiзувати нашу українську фiлософську культуру, той напрям фiлософствування, що склався в Українi як ведучий.

Головною цiннiстю, що є центром свiтогляду українства, вихiдною позицiєю поглядiв на свiт в Українi, завжди була людина. Мова йде про людину, що сформована в послiдовно гуманiстичному дусi. Гуманiзм українства є реальним наслiдком долi самого народу, що вiковiчно живе на степових просторах, котрi є перехрестям дорiг Старого Свiту. Надзвичайно суперечливi умови життя народу: благодатнi природно - клiматичнi умови, в яких людина "як у Бога за пазухою", i найтяжчi соцiально - полiтичнi випробування на протязi тисячолiтньої iсторiї. Отже, особливiсть українського гуманiстичного свiтогляду в тому, що вiн сформований в екстремальних соцiальних ситуацiях при сприятливих для землеробства умовах. Другою особливiстю українського погляду на свiт є те, що українець не вiдривається вiд рiдної природи. Українська природа для українця ненька, джерело щастя, високе натхнення.

Можна трактувати еднiсть українства з природою краю як залишок язичества, що так поетично зобразила свого часу Леся Українка, як iсторичний перегук української фiлософської парадигми з індiйською, як український генiй, що передчував екологiчнi проблеми i т.д. Але заперечувати зв'язок української духовностi, українського гуманiзму з природою свого краю, це йти проти здорового глузду рядового українця, проти свiтовiдчуття виразникiв української духовностi, починаючи з Т.Шевченка i кiнчаючи Л.Костенко, В.Стусом та iншими представниками рiзних сфер української культури. Фiлософське узагальнення цiєї властивостi українського свiторозумiння ми знаходимо в роботах Г.Сковороди, М.Костомарова та Д.Чижевського.

Якщо зв'язок українського свiтосприйняття, української ментальностi з природою рiдного краю лежить, так би мовити, "на поверхнi", то український гуманiзм - явище глибинне. Ця сторона української духовностi своїм корiнням входить в товщу тисячолiть, i вона не проаналiзована грунтовно. Якщо ж спробувати проаналiзувати гуманiстичну спрямованiсть українського менталiтету, то її витоки слiд шукати в геополiтичному положеннi України. Центр Європи з родючим степом та лiсостепом приваблював цiлi народи i в добу великих переселень i значно пiзнiше. Сюди тяглись не лише грабiжники з мечем, хоча цi в першу чергу. Праця на українськiй землi давала бiльше, анiж тяжкий бойовий похiд в безвiсть за примхливою вдачею. Тому, коли по українськiй територiї прокочувались вали сарматiв, скiфiв, булгар, угрiв i бог вiсть ще кого, то на родючих ланах прикипали тi представники свiтової людностi, що землi та працi на нiй вiддавали перевагу над звабою грабунку в подальших скитання по свiту. Працелюбнiсть українства йде не тiльки безпо-середньо вiд землi, а це ще й своерiдна генетична селекцiя працелюбiв з усього того, що колись проходило по нашiй благословеннiй Українi.

Якщо ж говорити про писану iсторiю, то тут ми бачимо постiйнi торговi зв'язки нашого краю зi свiтом. По-перше грецькi та римськi торговi колонiї. Потiм складнi стосунки з Вiзантiєю, з нею не тiльки воювали, а й постiйно торгували. Згодом венецiанцi, турки, татари не лише вороги, а й сусiди, частина яких осiдає на українських землях. Постiйна iсторична iн'єкцiя працелюбного генофонду до українства мала й ще одну сторону. Україна пiдтримувала сталi зв'язки з усiм навколишнiм свiтом, основою яких був український хлiб. Торгiвля хлiбом - це особливий вид контактiв серед людностi. Хлiботорговець - завжди життєдавець. Певною мiрою звiдси i йде висока цiна людського життя в українськiй духовностi. Попри все треба жити, а щоб жити треба робити хлiб. Той, хто йшов торгувати хлiбом до сусiдiв, нiколи не йшов вiйною. Зрозумiло, що збройно хлiб можна вiдняти. Дають же хлiб сусiдовi, як правило, через торгову операцiю, а виходить через специфічно людський, а не хижацький спосiб стосункiв.

Одже, гуманiстична риса масової свiдомостi тiєї людностi, що коли б то не було населяла нашу територiю, постiйно пiдкрiплювалась способом життя українського хлiбороба. I це ще не все. Iсторично склалося так, що український етнос, окрiм порiвняно невеликого часу Києворуської імперiї, нiколи не був iнiцiатором чи базою загарбницьких воєн. Україна нiколи не була регiоном, котрий провокував кровопролитнi вiйни мiж народами регiону. Щоправда, люднiсть, яка населяла нашу територiю в рiзнi часи, повинна була вмiти вправно володiти зброєю, бо бажаючих заволодiти українськими землями завжди було багато. Та участь в збройних конфлiктах, в якi українство втягувалось Сходом, Пiвднем чи Заходом, суттєво не впливала на формування духовностi, свiтоглядової позицiї українства.

Дослiджуючи українську ментальнiсть, М.Костомаров найбiльш рельєфно видiляє демократизм духовностi та суспiльного життя українства. Демократiя в соцiальних стосунках та в полiтичному життi пiдтримує гуманiстичнi тенденцiї в духовному свiтi українства i для своєї реалiзацiї вимагає гуманiзму.

Таким чином гуманiстична риса української духовностi, української ментальностi - не випадкове явище, не модна iдеологiя епохи, не релiгiя (бодай i найпрогресивнiша), що запозичена в сусiднього народу, не творiння елiтарно мислячої меншостi, а суть самої української самосвiдомостi.

В iсторiї свiтової культури гуманiзм формувався не у всiх вогнищах культури. Особливо в часи середньовiччя Україна була одним з тих небагатьох регiонiв людської всезагальної спiльностi, де гуманiстична традицiя стала важливим елементом суспiльного життя. Демократизм тiєї ж козацької державностi виростав не з чисто релігiйної iдеологiї свого часу i не на авторитарному свiторозумiннi широкого європейського загалу. Можливо, в цьому i є частка якогось перебiльшення, але принагiдно можна висловити припущення, що Україна той осередок Старого Свiту, який жив гуманiстичними тенденцiями в стосунках з iншими народами навiть в часи, найлихiшi для Європи. На тлi такого менталiтету, на царинi української духов-ностi починає складатись класична гуманiстична традицiя української фiлософської культури.

Українська фiлософська концепцiя є варiантом антропоцентричного фiлософського спрямування. Головна цiннiсть, яка стоїть в центрi українського погляду на свiт, є людина. Мова йде про людину, якостi якої сформованi в послiдовно гуманiстичному дусi. Українськiй фiлософськiй культурi, починаючи вiд її витокiв, притаманний саме гуманiстичний спосiб осмислення буття, що випливає з української ментальностi. Формується цей напрямок фiлософствування в Українi в творчостi Г. С. Сковороди. Як ми пам'ятаємо, вiн назвав свою концепцiю "Фiлософiєю серця". В сучаснiй українськiй фiлософськiй лiтературi концепцiю Сковороди iменують як "кордоцентричну". В чому суть сковородинського кордоцентризму?

В противагу європейськiй фiлософськiй рацiоналiстичнiй традицiї 17 - 19 ст., котра в основу сутностi людини клала її здатнiсть до мислення, а знання, розум, мислення, освiченiсть виводились на чiльне мiсце в самiй людинi, Сковорода ведучою стороною людської сутностi вважає "серце". По сутi справи мова йде про морально-етичну сторону людської сутностi, про духовне начало в людинi, котре iдентифiкується з Божим. Бiблiя теж вважає, що основа високоморальної поведiнки в людинi закладена в її серцi. (Конкретно про це буде йти мова в наступних темах).

Фiлософський кордоцентризм Сковороди є українським варiантом, українською модифiкацiєю гуманiзму. Лiнiю Сковороди в осягненнi буття продовжує великий український фiлософ Юркевич (в його роботах назва "фiлософiя серця" зберiгається).

Гуманiстична традицiя українського фiлософствування (киiвська школа) знайшла свою реалiзацiю в доказi наявностi природних прав людини. Це було здiйснено в Київському унiверситетi 1896 року. Зауважимо, що європейська політична культура пiдiйшла до осягнення природних прав людини в серединi 20 столiття. Українську гуманiстичну традицiю продовжують розвивати Бердяєв та Шестов/Шварцман/. Творчiсть цих мислителiв виявилась спiвзвучною сучасному французькому гуманiстичному екзистенцiалiзму.

Гуманiстичнi мотиви в українськiй фiлософськiй культурi не зникають навiть в перiод панування офiцiйного марксизму-ленiнiзму/ фактично тоталiтарної iдеологiї сталiнiзму/. Творчiсть П. В. Копнiна, В. I. Шинкарука та iнших вiдразу ж пiсля настання хрущовської вiдлиги показала, що потяг до аналiзу людини та людського в українськiй свiтоглядовiй спрямованостi явище не випадкове. Українська фiлософська традицiя певною мiрою вбирала в себе кращi свiтоглядовi теорiї Заходу. На перше мiсце в сучаснiй фiлософськiй лiтературi варто поставити роботу колективу пiд керiвництвом I. В. Бичко, котрий фактично зробив порiвняльний аналiз французького екзистенцiалiзму та українського кордоцентризму. Українська гуманiстична фiлософiя, дослiджуючи основнi проблеми, що створюють фундамент свiтової фiлософської культури, має свою специфiку, надану їй українською ментальнiстю.

В руслi українського гуманiзму i буде розглядатись фiлософiя як наука в пропонованому курсi.

Дата добавления: 2015-05-23