Чинники і динаміка економічного розвитку

США стали світовим економічним лідером наприкінці XIX — у першій половині XX ст._, коли значною мірою була змі­нена розстановка сил у глобальній економіці. Основними чинни­ками такого домінуючого становища були:

1. Перша та Друга світові війни: під час останньої країна не тільки не зазнала руйнації свого господарського комплексу, а й навпаки, подвоїла свій економічний потенціал, у той час коли єв­ропейські держави та Японія надовго вибули з конкурентної бо­ротьби;
2. культ ринкових відносин та «гармонізоване державне втру­чання» в економіку країни, яке, з одного боку, стимулювало діяль­ність приватного бізнесу, з другого — не порушувало високий ступінь конкуренції;
3. високий рівень конкурентоспроможності товарів та послуг, що вироблялися в США на світових ринках та стійкий попит на них;
4. авангардні позиції американських фірм у виробництві високотехнологічних товарів, у тому числі таких їх видів, аналогів яким не існує в усьому світі;
5. наявність великого внутрішнього споживчого ринку, купі­вельна спроможність якого є найбільшою у світі;
6. відсутність (після Великої депресії 1930-х рр.) системних економічних криз. Відносно незначна амплітуда циклічних коли­вань не тільки не змінювала глобальний тренд розвитку США, а й навпаки, стимулювала модернізацію виробництва та сфери послуг, яка найбільшою мірою відповідала потребам суспільства;
7. велика ресурсна база, що значною мірою задовольняє внут­рішній попит;
8. гнучка економічна та соціальна політика, що зазнавала по­стійних змін з огляду на конкретну економічну ситуацію в США та у світі.

Подібного роду чинники істотно вплинули на посилення по­зицій США у світовій економіці. Разом з тим, циклічність внут­рішнього розвитку цієї країни у післявоєнний період продовжу­вала відігравати значну роль у зміні економічного курсу не тіль­ки у самих США, айвінших державах світу. Різні дослідники виділяють кілька періодів у розвитку цієї країни у другій полови­ні XX ст., проте найбільш доцільною, на наш погляд, є запропо­нована О. Погорлецьким (2001 р.) етапність розвитку країн упро­довж 1945—2000 рр. з деякими доповненнями та уточненнями.

I. Пасивна антициклічна бюджетна макрополітика (1945—1962 рр.), період президентів Г. Трумена та Д. Ейзенхауера.

У цей період домінуючими були кейнсіанські заходи держав­ного регулювання, які мали на меті прискорення темпів економіч­ного зростання, скорочення безробітні, використання федераль­ного бюджету для активізації інвестицій. Замість збалансованого бюджету в країні переважав бюджетний дефіцит, за Д. Кейнсом, з типовим для нього недоліком - інфляцією.

II. Бюджетний активізм (1962—1977 рр.) припадає на епоху президентства Дж. Кеннеді. Л. Джонсона, Р. Ніксона та Дж. Форда, На цьому етапі економічної історії США прийшло розуміння того, що ресурси екстенсивного економічного зростання вичер­пані, сприятливі чинники розвитку економіки замінилися не­ сприятливими, розпочалися суттєві циклічні коливання, що були пов'язані зі структурними кризами (енергетична, сировинна), а також стагфляцією. Норма валових нагромаджень у промислово­сті знижувалася, відбувалося стійке падіння норми прибутку.

На початку 1960-х рр. адміністрація Дж. Кеннеді перейшла до бюджетного впливу на сукупний попит, що отримав назву «кейнсіанський фіскалізм». З початку 1970-х рр. виявився негативний бік забезпечення повної зайнятості, інфляція значно зросла (пригадай­те з курсу макроекономіки, яку залежність ілюструє крива Філліпса?). Як результат — країна вимушена була перейти до політики градуалізму, тобто поступового регулювання сукупного попиту.

III. Кейнсіанський бюджетний консерватизм (1978—1980 рр.) припадає на період президента Дж. Картера. У цей період домі­нуючою стає ідея бездефіцитності бюджету, яка виявилася важ­ливим інструментом боротьби з інфляцією. Попри все, останню подолати не вдалося, а «кейнсіанський ефект» щодо регулювання макроекономічних процесів не спрацював через відхід від засто­сування типових для цієї моделі інструментів та механізмів дер­жавного регулювання.

IV. Неоконсервативний етан розвитку (1981—1992 рр.)

припадає на період президентства Р. Рейгана та Дж. Буша. Сукуп­ність заходів, яку запропонувала адміністрація Р. Рейгана, мала всі ознаки консервативної моделі і здобула назву «рейганоміки». Ця політика передбачала розв'язання трьох основних завдань: а) зниження рівня інфляції; б) збільшення темпів економічного зростання; в) забезпечення збалансованості федерального бюдже­ту. До її розроблення та реалізації були підключені кращі еконо­місти СПІД та Канади. Серед них окремо слід назвати Мілтона Фрідмена, Роберта Манделла (майбутні Нобелівські лауреати) та визначного економіста Артура Лаффера (пригадайте криву Лаф­фера). Ними була запропонована нова модель «економіки пропо­зиції» (supply-side economics), яка і стала важливою складовою «рейганоміки», а наукову економічну школу почали називати «чикагською» — за місцем роботи названих професорів. Трохи пізніше ідеї «чикагців» вилилися в основні постулати теорії монетаризму, домінуючої моделі розвитку суспільства кінця XX ст. Основними заходами реалізації нової економічної політики США були:

1. жорстка кредитно-грошова політика, яка сприяла зниженню інфляції та підвищенню відсоткової ставки, що заохочувало іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку США. Дуже скоро вона дала очікуваний ефект — у США з'явилися європей­ські, японські, арабські інвестори, що викликало як позитивний, так і негативний резонанс у суспільстві;
2. нова фіскальна політика, яка передбачала зменшення феде­ральних податків, що сприяло збільшенню рівня заощаджень та інвестицій;
3. перегляд соціальної політики, що примусило американців працювати більш енергійно, не розраховуючи на постійну під­тримку з боку держави.

V. Модернізована макроекономічна політика 1990-х рр. припадає на період президентства Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого. Особливістю дії адміністрації Б, Клінтона стало від­новлення регулятивної ролі держави та забезпечення стійкого економічного зростання. Основними заходами щодо реалізації нових цілей макроекономічної політики стали:

1. підвищення основних федеральних податків (ставка індивіду­ального прибуткового податку у цей період зросла з 31 до 36,9 %);
2. скорочення федеральних видатків;
3. збереження доцільної соціальної інфраструктури, в якій чіт­ко визначалася адресність цільової допомоги (у разі бідності, на період безробіття, догляду за дитиною після полог) тощо. При цьому забезпечувалося дотримання соціальних, федеральних та регіональних стандартів.

1999 р. був апогеєм розвитку американської економіки. Якщо у 1992 р. дефіцит державного бюджету становив 290,4 млрд. дол., то вже у 1999 р. позитивне сальдо становило 80 млрд. дол. Інфля­ція була знижена до 2—3 %, безробіття — до 4,5 % (нижче при­йнятої норми безробіття), індекс ділової активності Доу-Джонса зріс з 3310 (1993 р.) до 10 913 (1999 р.). 14 січня 2000 р. названий вище показник досяг свого піку — 11 723 пункти.

Цей же період характеризується значним припливом іноземно­го капіталу в США, який уповільнився вже у 2000 р. (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Дата добавления: 2015-05-23