Особливості корейської моделі розвитку

Після закінчення війни між Південною та Північною частинами Кореї на початку 1950-х рр. встановилося перемир'я, і саме з цього періоду розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та господарським устроєм держав — Пів­денної Кореї (Республіка Корея) та Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки реформування їх економік виявили різні підходи урядів щодо піднесення еко­номіки, а відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку. Саме з цього періоду розпочалася поляризація госпо­дарств двох Корей, при цьому в основу першої з них було покла­дено ринкову концепцію з жорстким державним регулюванням не тільки основних макропропорцій, а навіть випуску і реалізації продукції, в основу другої — командно-адміністративну систему, головним завданням якої була побудова соціалізму, з доміную­чою ідеологією Чучхе (соціалізм з національною специфікою корейського народу). Подальший розвиток КНДР був багато в чому тотожним до сусіднього Китаю, з тією різницею, що період систем­них реформ та «політики відкритих дверей» у цій країні ще не наступив. Натомість економічна модель Південної Кореї являє собою хоча і подібний до Японії феномен «післявоєнного еконо­мічного дива», проте має чимало й відмінних рис.

У середині 1950-х рр. Південна Корея була однією з найбідніших азіатських країн, а згадуваний вище військовий конфлікт завдав великої шкоди її господарству. Достатньо сказати, що то­дішній ВВП РК становив менше 100 дол. на душу населення за валютним курсом. Кризовий стан економіки був багато в чому зумовлений також високим приростом населення, низькою ква­ліфікацією робочої сили, високим рівнем безробіття, переважан­ням у структурі економіки екстенсивного аграрного сектору, знач­ним дефіцитом торгового балансу. Спроби різних урядів вплину­ти на економічну ситуацію в країні впродовж 1955—1961 рр. виявилися марними, а неврожай 1962 р. і викликаний ним еконо­мічний занепад та інфляція виступили каталізаторами дій уряду щодо здійснення системних реформ у господарстві цієї країни. Певною мірою стали у пригоді також поради американських екс­пертів і та фінансова допомога, що надходила із США.

Необхідність жорсткого державного регулювання в цей період була очевидною, а це призвело до встановлення планового меха­нізму управління господарством. У тому ж 1962 р. в Кореї був прийнятий перший п'ятирічний план і тоді ж з'явилося Управління економічного планування, яке в 1963 р. очолив заступник прем'єр-міністра. Цей орган регулювання був визнаний головним у проведенні південнокорейської реформи і саме на його диверсифікований інституційний апарат було покладено непритаманні для ринкової системи функції контролю руху товарів і капіталу всередині країни, надходження інвестицій, іноземної допомоги тощо. Тоді ж було визначено три пріоритетні галузі, яким держа­на надавала всебічну підтримку і допомогу: цементна, нафтопе­реробна промисловість, виробництво мінеральних добрив. У се­редині 1960-х рр. країна визначила для себе два основні напрями розвитку господарства — стратегію імпортозаміщення та експортної орієнтації внутрішнього виробництва. У 1965 р. уряд Кореї у 2,2 раза девальвував свою національну грошову одиницю нон, пій максимально полегшило експорт країни, сприяло залученню значних інвестицій в економіку, у тому числі у цільні економічні зони, які почали створюватися у 1966 р. З кінця 1960-х рр. активно йде процес розвитку обробних галузей, а на початку 1970-х держава оголошує про три нові галузеві пріоритети розвитку на­ціональної економіки, ними стали: машинобудування, хімічна промисловість та інфраструктура. Дефіцит кваліфікованих кадрів у 1970—80-ті рр. згодом зумовив ще один пріоритет — освіту. Численні гуманітарні програми, які реалізовувалися в країні у цей період, мали на меті не тільки доведення рівня кваліфікації корей­ських робітників та службовців до американського чи до японського рівня, а й створення передумов для технологічного прориву на світовому ринку інновацій, максимальне стимулювання науково-прикладного вектора розвитку національної економіки.

Досить специфічною в країні була система організації бізнесу, і її характерною формою стали чеболі, які виникли наприкінці 1950-х рр. і були організовані за типом японських дзайбацу (при­гадайте, чому в Японії вони були розпущені?). Відмінними риса­ми нового утворення стали: висока галузева диверсифікація, сі­мейність в управлінні, обмеження ринкового механізму регулю­вання (держава всебічно опікувалася діяльністю чеболей, ство­рюючи для них пільговий податковий режим і лобіюючи їх інте­реси на внутрішніх та зовнішніх ринках). Подальша концентрація та централізація капіталу, створення в складі чеболей потужних банківських систем, посилило позиції останніх, які у 1970-80ті рр. вже являли собою потужний конгломерат виробників, торгових фірм і банків сімейного типу (родинні клани й зараз володіють майже 60% акцій чеболей) з чіткими структурними зв’язками і високою підтримкою уряду (експортні квоти, субсидії, централізоване планування виробництва тощо). До найбільших чеболей у країні відносять «Лаккі-Голдстар» (більш відома під новою маркою «LG»), Хьонде», «Самсун», «Деу» та ін. У 1983 р. 50 провідних чеболей (чіптан — друга назва цих об'єднань) ви­робляли близько 25 %, а 100 — 47 % ВВП країни (В. Ломакін, 1999 р.). На них припадало близько 75 % банківських кредитів, а перші міжнародні позики (кредити), які зробили чеболі у 1960— 70-ті рр. гарантувала держава, нерідко сплачуючи за них тоді, ко­ли сам позичальник не зміг вчасно повернути гроші.

Разом з тим, важливим чинником стрімкого збагачення чеболей можна вважати жорстку експлуатацію трудящих цієї країни, що ма­ла вияв у низькій заробітній платі робітників та службовців, великій розбіжності у рівнях доходів населення (коефіцієнт Джині у 1976 р. становив 39,0, а в 1993-му зменшився до 31,6), значній тривалості робочого часу (до середини 1980-х рр. вона становила 60 год., проте в корпорації «Деу» тривалість робочого дня становила 12 год. на шестиденний тиждень. Зараз держава регламентувала робочий час на тиждень 44-ма годинами). Низькі витрати на виробництво та по­літика жорсткої авторитарної модернізації дозволяли підтримувати низькі світові ціни на корейські товари на регіональних, а згодом і глобальних ринках та зберігти закритим від світових товарних по­токів внутрішній ринок країни. Це привело до зменшення пільгових кредитів з-за океану, а в 1970—90-ті рр. до суттєвого скорочення їх загального обсягу, у тому числі у зв'язку із відмовою Південної Ко­реї повністю відкрити свій ринок для американських товарів.

Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до по­чатку 1970-х рр. розвивалося переважно в межах традиційної для Кореї аграрної моделі. Системних реформ цей сектор зазнав ли­ше впродовж 1970-х рр. у рамках «Руху за нове село» (1971 р.). З цією метою розгорнулося будівництво доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та створювалося багато інших елементів інфраструктури. Допомога мала вибірко­вий характер і насамперед направлялась у ті провінції, де селяни могли більш раціонально розпорядитися фінансовими ресурсами. Внаслідок цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі, підвищилася товарність виробництва тощо.

Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на по­чатку 1990-х рр. у число промислових лідерів планети. У першу чергу це стосувалось високих темпів економічного зростання (впродовж 1980-х рр. щорічне зростання ВВП становило 10,4%, у 1990-ті — 7,6 %), скорочення рівнів інфляції (з 20 % у 1980-ті до 5—6 % у 1990-ті рр.), стрімкого нарощування експорту тощо. Велике значення для модернізації моделі економічного розвитку мало так зване «подвійне економічне зростання» 1970-80-х рр., за якого експортна орієнтація у трудомісткій галузі готувала базу для капіталомісткої промисловості, у тому чиїми для наукомістких виробництв. У середині 1980-х рр. Південна Корея здійснила низку ліберальних реформ, які мали на меті суттєве підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом, зменшення ціновою регу­лювання. Держава залишила за собою макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення антимонопольної політики.

Таким чином, чинниками економічного зростання Південної Кореї у 1961—1991 рр. були:

• підтримка макроекономічної стабільності через консервативну (у ряді випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;
• максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК (че­болей);
• створення експортно-орієнтованої та імпортозаміщувальної моделі економічного розвитку та збереження на перших порах закритості внутрішнього ринку;
• специфічна митно-тарифна політика, що була орієнтована на абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;
• чітке позиціювання галузевих пріоритетів у відповідні пері­оди реформування економіки країни;
• високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для біль­шості постіндустріальних держав;
• поєднання західної системи організації з традиційними віру­ваннями і уподобаннями корейського народу¹.

Азійська криза 1997—1998 рр. рельєфно висвітлила численні хиби корейської моделі економічного розвитку, яка ще донедавна вважалася зразковою на континенті. Основними з них, на думку уряду та міжнародних експертів, були:

1. опікування державою чеболей, що призвело до високого рів­ня корупції серед державних чиновників, від яких залежало на­дання тих чи інших пільг. Незадоволеними залишалися дрібні та середні фірми, які вважали несправедливим для себе стимулю­вання з боку уряду корейських ТНК та відсутність подібного ін­тересу до малого та середнього бізнесу;

¹ У літературі наводяться численні посилання на переваги конфуціанства у госпо­дарській діяльності країн АТР виходячи з того, що саме воно дає можливість максима­льної свободи діяльності. Не думаю, що це справді так, адже в основі «корейського дії ва» нерідко лежали авторитарні методи керівництва, а еволюція системи господарю­вання від зубожіння (на початку 1950-х рр.) до процвітання (середина 1990-х) відбувалася за тих релігійних пріоритетів, які не змінювалися віками.

1. гіпертрофоване співвідношення боргів за акціями, інтенсив­ні позички за кордоном та відсутність фінансового досвіду керу­вання боргами;
2. провал низки інвестиційних проектів з боку провідних ко­рейських фірм насамперед через технологічне відставання та по­силення конкуренції;
3. високий рівень державного регулювання, який в умовах глобалізації світового господарства виступає стримулювальним чинником подальшого розвитку країни.

9.2.3. Галузева структура економіки та зовнішньоекономічні зв'язки

У структурі ВВП країни на промисловість припадає 41,4%; сільське, лісове та рибне господарство — 4,4 %, решта створю­ється в сервісних галузях (2000 р.). Аналізуючи його динаміку, можна сказати, що кризовим був 1998 р., коли ВВП країни впер­ше з 1960-х рр. зменшився на 6,7 %, проте вже в 1999 р. він зріс на 10,9 %, та на 9,3 % у 2000-му і лише на 3 % у 2001 р. Далі си­туація стабілізувалася на щорічному показнику позитивних тем­пів у 4 5 %, проте про випереджаючий феномен 1970-х рр. годі було й думати.

Лідерами корейської економіки за рівнями капіталізації ста­ном на січень 2002 р. були Samsung Electronic Company Ltd (53 трлн вонів), SK Telecom Company Ltd (24 трлн вонів), Korea Telecom Corporation (18 трлн). Провідні позиції серед чеболей як і раніше посідають Samsung, Hyundai, LG, активи яких станов­лять відповідно 70 трлн, 54 трлн та 52 трлн вонів.

Структура зайнятості РК є дещо відмінною від більшості постіндустріальних країн. Так, питома вага аграрного сектора становить близько 12 %, але навіть і за цих умов він повністю не забезпечує населеним Південної Кореї продовольством. Питома вага зайнятих у промисловості становить 20 % і 68 % — це робо­ча сила, що задіяна у сфері послуг.

Основними сферами сучасного господарства Кореї є: випуск сталі, автомобілів й електроніки, суднобудування, виробництво тканин, одягу, взуття, харчова промисловість (передусім рибна). Враховуючи експортно-орієнтовану модель країни саме перелічені вище галузі виробництва утворюють основу зовнішньої торгівлі РК. Головними статтями імпорту є високотехнологічне обладнання — переважно те, яке з різних причин не може випускатися в країні, а також нафта, транспортне обладнання, окремі тканини, органічні хімічні сполуки і зерно (переважно рис та кукурудза). Країна має позитивний торговий баланс, її експорт у 2002 р. дорівнював 162,8 млрд. дол., а імпорт при цьому становим лише 152 млрд. дол. У географічній структурі імпорту на перше місце у 2002 р. вийшла Японія (раніше це були США) — 28,8 %, далі йдуть США 22,3 % та Китай — 16,9 %. Подібним до цього є експорт: США — 31,4 %, Китай — 22,8 %, ЄС — 20,7 %, Японія — 16,5 %.

Упродовж останніх п'яти років відбулися значні зміни у бан­ківському секторі країни, які зумовлювались світовими процеса­ми централізації та концентрації банківського капіталу, а також спричинених цими процесами злиття та поглинання. Внаслідок цього виник найпотужніший у країні Kookmin Bank, активи якого становлять 17,5 млрд. дол. (станом на вересень 2002 р.), далі йдуть такі банки, як National Agricultural Cooperative Federation, Woori Bank та ін.

Поширеною формою зовнішньої торгівлі с численні ярмарки, які організовують дві компанії СОЕХ (проведено близько 100 ярмарок у 2001 р.) та ВЕХСО (30). Понад 3 тис. корейських ком­паній брали участь у 2001 р. у 145 міжнародних торгових ярмар­ках в інших країнах за допомогою спеціально створеної агенції КОТRА (Korea Trade-Investment Agency).

9.3. Особливості економіки держав — «драконів»

Гонконг (особливий район Китаю, чи Аоминь) та Тай­вань нерідко розглядаються фахівцями з міжнародної економіки та китайськими економістами й політиками в складі Китайської Народної Республіки, проте рівень розвитку виробництва в них та в розташованому на південному сході Азії Сінгапурі яскраво свідчить про фактично постіндустріальну фазу еволюції цих пріоритетних для азійської та світової економіки територій, які мають високий рівень локалізації господарської діяльності на не­великій території і чітко вписуються в парадигму «регіонів — квазікорпорацій»¹. Основними рисами, які відрізняють ці країни в глобальному конкурентному середовищі, є:

¹Цією парадигмою передбачається, іцо у конкурентній моделі XXI ст. виділяти­муться мІста-держави, в яких зосереджуватимуться фінансові, людські, промислові та інформаційні ресурси. Саме вони визначатимуть економічний і соціальний прогрес м;ііі бутнього суспільства. Гонконг та Сінгапур є ілюстрацією такої квазідержавної м киті корпораційної моделі.

• значні відносні показники ВВП, які перевищують 20 000 дол. на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) і мають стійку тенденцію до щорічного зростання (винятком є хіба що пері­од азійської фінансової кризи 1998—1999 рр.) в межах 5—6 %;
• постіндустріальна структура економіки, в якій частка сфери послуг перевищує 60, а інтенсивний характер сільського господарства, приміром на Тайвані (в цій країні на нього припа­дає лише 3 % ВВП), мало чим відрізняється від більшості країн-
  лідерів (у Гонконзі та Сінгапурі цей сектор національного госпо­дарства майже зовсім не розвинутий через відсутність придатних для цього територій);
• інноваційний характер розвитку різних секторів економіки. Країни цього мегарегіону мають провідні міжнародні позиції за значеннями індексу технологічних досягнень і посідають місця з 10-го (Сінгапур) по 24-те (Гонконг) (1999 р.). Важливим є також
  наявність у них світових технологічних центрів, які за шіснадцятибальною шкалою оцінюються світовими експертами в межах 7—13 балів, у тому числі:

Ø Тайбей (Тайвань) -13;

Ø Хсинчу (Тайвань)-11;

Ø Гонконг (Гонконг)-9;

Ø Сінгапур (Сінгапур) — 7;

• високі позиції конкурентоспроможності національної еко­номіки, які посилюються рік у рік. За індексом конкурентоспроможності, що зростає, Тайвань вийшов у 2004 р. на 4-те місце у світі (у 2003-му посідав 5-е). Сінгапур на 7-ме (був на 6-му), Гонконг на 21-ше (був на 24-му). За рівнем ділової конкурентоспроможності у 2004 р. ці країни посідали такі місця: Сінгапур —10-те, Гонконг -11 -то, Тайвань — 17-те;
• міцні фінансові позиції в світі та наявність одних з найбіль­ших у глобальній економіці фондових бірж. Капіталізація однієї з них Singapur Exchange (SGX) після періоду злиття та поглинань 1990-х рр. досягла 274 млрд. дол. Досить значущою у світовій економіці виступає подібна до неї фондова біржа у Гонконгу Hong Kong Exchanges and Clearing (HKE);
• значні обсяги експорту та реекспорту, які в окремі роки можуть перепитувати ВВП країн цієї групи. Найбільш типовим при цьому с зовнішня торгівля між Китаєм та Тайванем через Гон­конг, що пов'язано з політичним несприйняттям урядом КНР Тайваню як окремого державного утворення, проте така система торгівлі виявилася корисною для всіх учасників міжнародного обміну товарами та послугами в АТР;
• низький рівень безробіття та висока кваліфікація робітників і службовців¹; велика питома вага нелегальної робочої сили;
• значне соціальне розшарування населення (порівняно висо­кий показник коефіцієнта Джині (522) у Гонконзі у 1996 р. пояснюється значним припливом іноземців з менш вдалих регіонів ПСА та континентального Китаю).

Названі вище спільні риси і в першу чергу високий інноваційно-інвестиційний динамізм національних економік є позитивними чинниками розвитку цих держав у складній конкурентній моделі АТР. Разом з тим Сінгапур, Тайвань та Гонконг мають чимало спе­цифічних рис свого господарства, притаманних тільки їм одним.

Тайвань є країною, яка активно використовує елементи пла­нового ведення господарства та індикативного планування. При­йнятий у 2000 р. План Глобального розвитку логістики передбачає підвищення технологічності національної економіки, розвиток нових напрямів хай-тех, електронної торгівлі і логістики. Планується, що саме в цих галузях упродовж наступних десяти років країна може досягти світового лідерства.

Упродовж 2002—2007 рр. уряд Тайваню поступово вводитиме новий інноваційний план, метою якого стане створення «Супер-пицтва-2008», нового суперінноваційного центру, що буде ана­логічним до Силіконової долини США (Green Silicon Island).

Сучасну економіку Тайваню відрізняє досить низький рівень інфляції та безробіття, позитивне торгове сальдо, великі обсяги зарубіжних інвестицій (третє місце у світі). Ті трудомісткі галузі, з яких країна починала свою індустріалізацію у 1%() 70 х рр., поступово замінюються на високотехнологічні виробництва та виводяться за межі країни. Достатньо сказати, що у 2001 р. продукція високих технологій у структурі експорту Тайваню стано­вила 54 %. Найбільшими за ринковою капіталізацією компаніями на цьому острові станом на початку квітня 2002 р. були Taiwan Semicon (46,5 млрд. дол. США) та United Micro Electronic (20 млрд.), саме ці дві корпорації є лідерами виробництва продук­ції електроніки та електротехнічної промисловості, основної статті експорту Тайваню.

На відміну від інших держав АТР країна меншою мірою постраж­дала від фінансової кризи кінця 1990-х рр., тому що проводила консервативну фінансову політику та реалізовувала своєрідну підприємницьку стратегію. Сучасний Тайвань активно інвестує в

¹Приміром, витрати на освіту в бюджеті Сінгапуру становлять щорічно не меннн-20 % загальної суми видатків.

промисловість Малайзії, Таїланду, Індонезії і опосередковано в Китай, останнім часом також проявляє активність щодо вкладан­ня капіталу в економіку ряду постіндустріальних держав.

Гонконг входить до складу КНР, утворюючи особливий адмі­ністративний район Китаю, статусу якого він набув 1 липня 1997 р., проте кінцеві процедури входження були завершені у 1999 р. Разом з тим, Гонконг буде впродовж наступних 50-ти років зберігати свою незалежність практично в усіх галузях за винятком сфери оборони та закордонних справ. Протягом останніх двадцяти років цей регіон Китаю розвивався швидкими темпами, забезпечуючи щорічне 5-відсоткове зростання ВВП. Основними секторами економіки стали: виробництво тканин, туризм, електрон­на промисловість, виробництво пластмас, годинників тощо. Про­те реальну сучасну структуру господарства відображає все ж таки структура зайнятості, яка напередодні азійської фінансової кризи (від якої Гонконг суттєво постраждав) мала такий вигляд:

• оптова і роздрібна торгівля, ресторани та готелі — 31,9 %;
• громадська сфера послуг— 9,9 %;
• обробна промисловість — 9,2 %;
• фінанси, страхування та торгівля нерухомістю — 13Д %;
• транспорт та комунікації — 5,7 %;
• будівництво — 2,6 %;
• інші галузі — 27,6 % (жовтень 1998)¹.

Скорочення обсягів експорту під час азійської кризи і, що особ­ливо важливо для цієї країни — реекспорту (сумарний ВВП Гон­конгу за ПКС в 1999 р. становив 158,2 млрд. дол., а експорт, вклю­чаючи реекспорт, — 170 млрд.), викликало значні зміни в структурі зовнішньої торгівлі. Проте основними статтями імпорту Гонконгу залишилися продукти харчування, транспортне обладнання, сиро­вина, напівфабрикати, нафта. Основними торговими партнерами зараз є Китай, США, Японія, СС, Південна Корея.

На початку XXI ст. великої шкоди економіці Гонконгу завдала епідемія атипічної пневмонії, яка суттєво скоротила обсяги екс­порту, мало місце також зменшення потоків іноземного туризму та зниження зовнішньої і внутрішньої фінансової активності в господарстві країни. Проте після невдалого для Гонконгу 2001 р. зростання економіки розпочалося знову вже в 2002 р. Основними чинниками подальшого розвитку цього особливого району Ки­таю впродовж наступних десяти років будуть:

Страньї мира; Ииформационжьаналитический справочник ЦРУ. — Екатепинбуог
У-фактория, 2001. — С. 153. '

• поступове перетворення Гонконгу в ділову столицю світу, що пов'язано з диверсифікацією фінансової сфери;
• відкриття юаневих рахунків у гонконзьких банках (як відо­мо, в країні діє своя валюта – гонконзький долар, курс якого жорстко прив'язаний до долара СІМА), що дозволить перебрати на себе додаткове посередництво у конвертації інвестицій, що
  надходять в КНР;
• посилення обсягів транскордонного руху товарів;
• розвиток матеріально-технічного забезпечення комерційної діяльності;
• суттєве збільшення обсягів туризму, який уже зараз забезпечує 3 % виробництва ВВП країни; передбачається, що суттєво має збільшитися потік відвідувачів з КНР, майбутній потенціал якої досить великий.

Прикладом пості індустріальної економіки на азійському континенті справедливо можна вважати Сінгапур, місто країну, щоріч­ний ВВП якої на одного жителя наближається до 30000 дол., а за рівнями конкурентоспроможності цю державу варто відносити до країн-лідерів. У Сінгапурі створено належні умови для розвитку біз­несу, а рівень корупції є одним з найнижчих у світі. Основою су­часного виробництва Сінгапура є електронна промисловість, фінан­сові послуги, нафтопереробка, біотехнології, судноремонт, транс­портні послуги, харчова індустрія. Проте майбутнє своєї країни уряд бачить у створенні інноваційних комплексів та Індустрії знань.

9.4. Особливості економіки держав-«тигрів»

До країн цієї групи належать чотири держави: Індоне­зія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, які значно пізніше ніж «драко­ни» почали модернізацію своєї економіки та структурні реформи господарства, а відтак хоча й мають традиційно високі темпи на­рощування основних макроекономічних показників, значно від­стають від країн-лідерів Східної та Південно-Східної Азії щодо рівнів ділової активності, залучення інновацій та інших типових Індикаторів постіндустріального суспільства. Разом з тим в струк­турі господарства «тигрів» чітко проглядаються спільні риси їх економіки, які можна погрупувати у такий спосіб:

1. Низькі відносні макроекономічні показники розвитку еко­номіки. Так, ВВП цих країн коливається від 2940 дол. на одного жителя в Індонезії (табл. 9.1) до 8750 дол. у Малайзії, а показники ІЛР дозволяють відносити ці держави до групи країн з серед­нім рівнем розвитку людського потенціалу.

Таблиця 9.1

Дата добавления: 2015-05-23