Покраїнові відмінності

Незважаючи на різні інструменти та механізми регу­лювання макроекономічних пропорцій економічні моделі, які ви­користовувалися в цих державах, можна звести в основному до трьох груп:

¹Communication from the Commission to the Council and the European Parliament. Wider Europe-Neighborhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbors. Com (2003) 104 final. – Brussels, 11.3.2003. – 26p.

1. Соціально-орієнтованої ринкової економіки кейнсіанського типу з високою частиною перерозподілу ВВПчерез бюджет (Ізраїль). Сучасна економіка цієї країни представлена рядом інноваційних комплексів у селективних галузях національного господарства. У сільському господарстві специфічною формою с кіббуци — еклектична форма соціально-ментального розподілу ре­зультатів праці. Понад 115 тис. жителів цієї країни проживали і працювали у 1999 р. у 268-ми подібних утвореннях. Крім цього,
   виділяються також квутци (комунальні колективні поселення), мосхави (колективні робочі господарства) тощо.
2. Трансформаційна модель. Являє собою перехід від соціаліс­тичної економіки радянського зразка, підвалини якої було сформовано у 70—80-ті рр. XX ст. шляхом індустріалізації господарства, збільшення питомої ваги державної форми власності, соціалізації суспільства (Алжир, Лівія, Єгипет, Ірак та ін.) до ринкового господарства. Якщо Єгипет, наприклад, значно просунувся у цьому напрямку, то Лівія (точніше Лівійська Арапська Джамахерія) зберігає чимало елементів «арабського соціалізму» (ручне регулю­вання економіки, безкоштовність деяких послуг тощо).
3. Аравійська модель, характерними органами якої є висока державна частка ВВП, високий життєвий рівень громадян (це не відноситься до іноземної робочої сили), значні соціальні витрати бюджету, стимулювання диверсифікації виробництва, яка орієн­тується на самозабезпечення країни. Таку модель розвитку вико­ристовують у Саудівській Аравії, державах Перської затоки. Певною мірою тяжіє до неї Іран.

Найбільший у цьому мегарегіоні ВВП створюється у Королівстві Саудівська Аравія, яка поступово стає центром арабського світу насамперед завдяки своїй нафтовидобувній галузі (на неї припадає близько 26 % всіх розвіданих на планеті запасів). Саме ця галузь дає близько 75 % бюджетних надходжень, 40 % ВВІ і та 90% доходів від експорту. Ринкова економіка в країні багато у чому поєднується з плановими елементами ведення господарст­ва, хоча приватний сектор у пій можна вважати максимально за­хищеним від політичних змін. Сьомий п'ятирічний план розвитку Саудівської Аравії (2000-2004 рр.) чітко регламентував основні галузеві пріоритети країни, в яких мають відбиватися основні на­ціональні інтереси, ними стали: охорона здоров'я, виробництво електроенергії та водопостачання.

Країна активно використовує іноземну робочу силу (таких мі­грантів налічується в ній понад 4 млн. осіб при загальній кількості населення Королівства у 20 ми 11 осіб). Соціальні пільги на іноземців, як правило, не поширюються, проте значення їх для відтво­рення ВВП є вирішальним (понад 35 % населення у віці від 15 до 64 років є іноземцями).

Разом з тим, внутрішнє безробіття є досить високим у цій країні і має останнім часом тенденцію до зростання з 8% (1999 р.) до 12 % (2002 р.), то ж невипадково, що країна намагається регу­лювати міграцію іноземної робочої сили (головним чином з Індії та Єгипту), а заходами Міністерства планування Саудівської Аравії передбачають створити впродовж п'яти років близько 800 тис. нових робочих місць.

Програми уряду несуть у собі значне соціальне навантаження для економіки цієї держави, приміром щорічні витрати на освіту становлять близько 7,5 % ВВП країни та 23 % її бюджетних ви­датків (2002 р.). Зразковою для всього арабського світу є система охорони здоров'я (оснащення лікарень практично нічим не по­ступається європейським, японським чи американським, а по ря­ду показників навіть випереджає пересічний рівень останніх).

З метою зменшення залежності від обсягів експорту нафти та ціни на неї країна максимально підтримує створення нових під­приємств та галузей на своїй території, активно проводить полі­тику приватизації підприємств енергетичного сектору, а останнім часом й телекомунікаційних компаній. Важливого значення набуває проблема самоокупності сільського господарства, яке поки що не повністю вирішує потреби країни у продовольстві, а ви­трати на його функціонування в умовах зони тропічних пустель нерідко перевищують отримуваний дохід.

Експорт Саудівської Аравії майже у 3 рази перевищує її ім­порт (2000 р.). Основними статтями імпорту є машини, облад­нання, технології, продовольство, продукція хімічної промисло­вості, автомобілі, текстилі.. 90 % експорту припадає на нафту та нафтопродукти. Основними торговельними партнерами країни виступають США, Японія, ЄС, Південна Корея.

Складну систему господарювання являє собою економіка Іра­ну, в якій зберігаються елементи централізованого планування, домінування націоналізованих нафтових та інших великих держав­них промислових кампаній, в аграрному секторі зберігається низькотоварне виробництво, на яке припадає 12,7 % створюваного ВВП країни. Залучення інвестицій у країну обмежується законо­давством 1995 р., згідно з яким іноземні капіталовкладення не мо­жуть перевищувати 50 % статутного фонду спільних підприємств.

Економіка цієї країни, як і інших арабських держав, напряму залежить від цін на сиру нафту на світовому ринку енергоносіїв, яка є основою її експорту (близько 85%). Проте останнім часом Іран намагається розвивати й інші галузі виробництва: машинобудування (передусім авіаційну промисловість), чорну та кольо­рову металургію, цементну, легку промисловість, а також виробництво продуктів харчування, з метою зменшення залежності країни від імпорту. Заходи цієї держави, що буми спрямовані на диверсифікацію експорту, привели до збільшення и його струк­турі частки сталі, прокату, килимів, фруктів, горіхів та шкіри, проте питома вага продукції машинобудування залишається ще й зараз досить низькою. Натомість у структурі імпорту домінують якраз машини, військова техніка та зброя, продовольчі та фарма­цевтичні товари тощо. Бажання Ірану зміцнити позицію своєї на­ціональної валюти — реала за умов того, що 70 % промислової продукції виробляється на державних підприємствах, а їх якість мало чим відповідає аналогічним зразкам з країн-лідерів, створило унікальне явище — формування практично трьох курсів реала до долара США: офіційного, експортного та «тіньового ринку», що дуже нагадує радянську модель валютного регулювання. Ос­новними торговими партнерами країни в міжнародній торгівлі є Європейський Союз, Японія, ОАЕ. Частка США незначна, тому що ця країна нерідко застосовує економічні санкції проти Ірану.

Прикладом іншої країнової моделі може бути Ізраїль, якому притаманна технологічно розвинута ринкова економіка зі знач­ною державною участю. Обмежені природні ресурси та висока кваліфікація кадрів дозволили створити ефективну трудомістку економіку зі значною питомою вагою в експорті технологічного обладнання, дорогоцінного каміння (переважно діаматів), програмного забезпечення, продукції хімічної промисловості, тканин, одягу, сільгосппродукції, окремих видів зброї. Щорічно Із­раїль відвідують близько 2,5 млн. туристів, залишаючи країні близько 3 млрд. дол. чистого прибутку. Приплив мігрантів із країн колишнього Радянського Союзу наприкінці 1980 — на по­чатку 90-х сприяв піднесенню економіки в цій державі, проте по­чинаючи з 1996 р. він зменшився, а відтак закінчився період екстенсивного зростання. Перехід до нової моделі зумовило проведення більш жорсткої фіскальної та монетарної політики уряду, метою якої було зниження рівня інфляції. Проте ці ж самі заходи призвели до уповільнення темпів економічного зростання країни. Упродовж останніх років Ізраїль мав негативне сальдо зовнішньої торгівлі, значна чає типа якого покривалася зовнішні­ми запозиченнями та завдяки масованій фінансовій допомозі з боку США, щорічний обсяг якої перевищує 1 млрд. дол. (ця держава посідає перше місце у зовнішніх пріоритетах надання уря­дом США фінансової підтримки зарубіжним країнам). Тим не менш Ізраїлю вдалося створити зразкову на Близькому Сході со­ціальну сферу свого господарства, передусім — освіту, охорону здоров'я та соціальне забезпечення. Досить показовим при цьому може бути існування рідкісної у світовій економіці угоди - «соці­ально-економічного пакту», який був підписаний у травні 1991 р. між урядом, профспілками та працедавцями. Однак безробіття в цій країні й зараз тримається на рівні 9 %. Найбільшими за ринко­вою капіталізацією корпораціями країни у 2002 р. були: фармацев­тична Teva Pharmaceutical Industries (8 млрд. дол.), інформаційних технологій Check Point Software Technologies (4 млрд. дол.) та телекомунікацій BEZEQ (3 млрд. дол.). Основними торговельними парт­нерами Ізраїлю є США, країни ЄС, Японія, Швейцарія.

Прикладом швидких трансформаційних змін під час переходу від соціалістичної моделі розвитку до політики «відкритих две­рей», тридцятиріччя якої відмічалося у 2004 р., може бути Єги­пет (Арабська Республіка Єгипет). Упродовж 60—70-х рр. XX ст. у цій країні створювався за допомогою СРСР могутній промис­ловий потенціал, основою якого вважалися найпотужніші в Аф­риці підприємства енергетики (Асуанська ГЕС — ще й зараз є найбільшою в країні, проте доцільність в її будівництві й досі ви­кликає значні суперечності як у країні, так і за її межами), чорної металургії, хімічної промисловості. Економічна лібералізація, яка розпочалася у період 1974—1984 рр., привела до значних змін у структурі господарства країни, а саме:

• були залучені значні іноземні інвестиції в модернізацію об­робної промисловості та сферу туризму;
• створилися хороші умови для розвитку національного бізнесу;
• зменшилася частка нерентабельних державних підприємств за рахунок приватизації їх майна (у 2003 р. питома вага державного сектору становила близько 27 % ВВП);
• отримала швидкий розвиток сфера послуг (у 1998 р. на цю галузь припадало вже 50,2 % ВВП; в 2000 р. країну відвідало 5,1 млн. туристів, які принесли близько 4,5 млрд. дол.);
• швидкими темпами розвивалась хімічна та хіміко-фармацевтична промисловість, які забезпечили країні системне лідер­ство серед африканських держав.

Разом з тим, кінець 1990-х рр. був складним для економіки країни; в умовах послаблення державного регулювання посили­лись диспропорції, зріс імпорт (у 2000 р. він уже вдвічі був біль­ший за експорт), невиправдано виросло споживання, мав місце значний дефіцит бюджету, уповільнилися темпи приватизації та прийняття нового бізнесового законодавства, знизилися надхо­дження валюти від туризму, нафти зборів від експлуатації Суецького каналу, розпочався відплив прямих та портфельних іно­земних інвестицій. Втім, стабілізаційні заходи уряду, збільшення експорту газу та пожвавлення туристичної галузі на поч. XXI ст. дозволили країні досягти у 2003 р. 4 % зростання ВВП, яке у 2004 р., за попередніми даними, збільшилося до 4,75 %.

Разом з тим, країна мас високий дефіцит держбюджету та державний борг, який в 2003 р. становив 60,8 млрд. дол. — внут­рішній та 29,3 млрд. —зовнішній. Основними джерелами сучас­ного надходження валюти до Єгипту є доходи від туризму 5 млрд. дол., експорту нафти - 2,9 млрд., перекази єгиптян з-за кордону — 2,6 млрд. та збори від експлуатації Суецького каналу —2,3 млрд. дол. Велике значення має для країни також надходження іноземної допомоги, щорічний обсяг якої становить близько 3 млрд. дол. (у тому числі із США – 1,9).

Дата добавления: 2015-05-23