Розділ 14 2 страница

І цей духовий звязок козаччини й селянської маси дуже скоро виявився в реальних формах підчас перших отвертих конфліктів між козаками й польскою державою. Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної: в цій традиції, яка довго держалась в українській історіоґрафії аж до кінця XVI віку, провідники перших козацьких рухів наділялись героїчними прикметами й були оточені ореолом борців за віру й за народність. На цім ґрунті виросло чимало легенд, які лиш в недавні часи були розвіяні історичною критикою.

Говорючи про початок козацьких рухів, не треба забувати, що в межах самої козаччини в останнім десятилітті XVI віку все яскравіше помічається певна класова диференціяція: з одного боку більш заможні, статечні козаки, які мали свої господарства, хутори, пасіки, які мешкали іноді доволі глибоко в краю, наприклад, в Київському Поліссі, живучи на землях королівських, церковних, а іноді й приватних. Це з них головно набирались козаки на службу в тих полках, що їх формовано було за Стефана Баторія. Це був більш консервативний, лояльний елемент, котрий не так то легко було підбити на якусь авантуру. Їх звали козаками «городовими», в протилежність до козаків низових, запорожських в точнім розумінні слова. Ці низові козаки складали другу категорію козаччини, більш рухливу, більш опозиційно настроєну, власне тому, що вони чим далі, то все більш вбирали в себе елементи, незадоволені соціяльним ладом, який скріплявся на Україні з поширенням панського господарства. Козаччина низова в своїх перших же виступах виявила дуже яскраво соціяльний характер своїх рухів і зразу ж знайшла відгук серед широких народніх мас.

Цей перший виступ звязаний з іменем Криштофа Косинського, шляхтича з Підляшшя, про якого властиво й досі напевно не відомо, чи він був поляк, чи українець, католик, чи православний. Перша звістка про нього зустрічається в листі запорожського кошового Богдана Микошинського, де про Косинського згадується, як про заслуженого члена запорожського товариства. В 1590 році він, разом з кількома козацькими провідниками шляхетського походження, дістав від короля маєтність на Київщині. Але староста Білоцерківський, Ян Острожський, не допустив його заволодіти подарованою маєтністю. Це дуже обурило Косинського, він зібрав ватагу козаків — низових, а може й городових, і кинувся з ними в кінці 1591 року грабувати маєтності князя Острожського. Друга ватага козаків отаборилась в містечку Трипіллі над Дніпром. Правительство призначило для слідства й кари над своєвільцями комісію, до якої попав і козацький «старший» від уряду Язловецький. Комісія зібрала військо й рушила на козаків, які засіли з гарматами в Трипіллі разом з Косинським Але комісія нічого не вдіяла, бо здобувати Трипілля штурмом не зважилася. Пропонувала козакам видати Косинського, але ті не погодились на це, і тоді комісія обмежилась тим, що умовилась з козаками, що вони не будуть більше своєвільничати й виберуть собі іншого ватажка замість Косинського. Тимчасом козацький рух знайшов відгук серед селян за Дніпром, на Волині й на Поділлі. Цілий 1592 рік прокидались селянські розрухи то тут, то там. Та й сам Косинський не залишає у спокою маєтностей Острожських та інших панів, що були з ним за одно. Це викликало велику трівогу серед українських панів і шляхти, і вони рішили своїми силами приборкати Косинського. Мобілізовано було шляхту Волинського воєводства, на чолі став сам старий князь Костянтин Острожський, і на початку 1593 року під містечком Пяткою (близько Житомира) стався справжній бій. Козаки були побиті, залишили дві тисячі вбитих (інші кажуть — три тисячі), 26 гармат і кілька коругов. Косинський мусив піддатися й заключити умову, якою козаки зобовязувалися скинути Косинського й вибрати собі іншого старшого, забратися за пороги й тихо там сидіти. Мусили повернути все пограбоване майно, а селяне, які пристали були до козацького війська, мали повернутись до своїх панів. Косинський по умові тричі вклонився князю Острожському й його синам і був одпущений на волю з своїми козаками.

Але Косинський не вгамувався. Він зараз же почав готовити реванш і вже в маю 1593 року притяг під Черкаси з двома тисячами козаків і арматою, відкрито похваляючись помститись над учасником свого погрому під Пяткою князем Олександром Вишневецьким. Але тут по одній версії загинув в бою з Вишневецьким, а по другій просто під час пяної сварки в шинку. Але це може б не зупинило козаків у їхніх ворожих замірах проти панів і шляхти, якби козацьку увагу не відтягли, правда, на деякий лише час, справи зовнішньої політики.

В 1592-93 роках на Заході відновились плани європейської коаліції проти турків. Головними ініціяторами цієї коаліції виступали з одного боку римський папа Климент VIII, а з другого — цісарь Рудольф II. Відгомони цих планів долетіли й на Україну, де їх гарячим прихильником явився київський католицький біскуп Йосиф Верещинський, котрий носився з ідеєю ліги проти турків, до якої мали бути притягнені й українські козаки. До цієї думки пристав і той самий князь Януш Острожський, який ще вчора розбив козаків під Житомиром. Може бути, він хотів звернути надмір козацької енергії проти турків, замісць того, щоб вони руйнували панські маєтки. Так або інакше, але про запорожських козаків, яко про бажаних спільників в боротьбі з турками, прочули рівночасно і в Римі, і в Празі. Папа вислав в осени 1593 року спеціяльного посла до козаків, хорватського священика Комуловича, який віз з собою 12.000 золотих дукатів, задаток козакам за їх участь в турецькій війні. Але Комулович не доїхав до козаків; він обмежився тим, що зустрівшися на Поділлі з двома козацькими ватажками (один з них був Наливайко, котрий скоро після того наробив богато шуму) і передав їм гроші для козаків. Більш пощастило цісарському послові, шляхтичеві Ериху Ласоті, який вибрався з Праги весною 1594 року. Він доїхав аж до Запорожської Січи й тут кілька тижнів вів пертрактації з козаками. Він передав їм подарунки від цісаря: труби, бубни, корогви і 8.000 дукатів. Але козаки, видко, уміли цінити свої послуги, бо дуже довго торгувались і ставили з свого боку ріжні умови. Ласота застав на Січі післанця од московського царя, який прибув з аналогічною метою: намовляти козаків до походу проти татар. Безпосереднього успіху місія Ласоти не мала: козаки обмежились невеличкими диверсіями проти татар, і до серйозніших операцій між ними й турецько-татарською стороною на цей раз не дійшло. Зате українська історіоґрафія збогатилась прекрасним дневником Ласоти, в якому він докладно змалював свою подорож од Праги через Київ на Запорожжя й назад. Цей дневник служить дорогоцінним джерелом для початкової історії козаччини.

Що козаки не мали цим разом великого бажання битись з татарами та турками, до чого їх раніш не треба було закликати й заохочувати подарунками, бо вони вважали це за свій святий обовязок, — це можна пояснити тим, що у їх розпалилася охота до подвигів і поживи на іншому фронті: на тому, куди їм недавно показав шлях Косинський, а саме грабувати панські й шляхетські маєтки. Чим можна пояснити такий зворот козацької енергії? Нічим іншим, як тільки тим, що козацькі ряди за останні роки наповнялися втікачами з селянської верстви, які принесли з собою дух злоби проти кріпацьких порядків і бажання помститися на своїх недавніх гнобителях. Ці козаки з селян під проводом підприїмчивих ватажків, потягли за собою, як ми зараз побачим, і старих «статечних» козаків, які сиділи понад середнім Дніпром, на теперішній Київщині. Коли українському селянству дошкуляла панщина, яка чим далі, то все більше скріплювалася на Україні, під впливом нових порядків, то наддніпрянській козаччині дошкуляла польська адміністрація, яка чим далі, то все більше старалася обмежити їх волю й прибрати їх ближче до рук.

Провідником нового козацького повстання став Северин Наливайко, міщанин з містечка Сатанова над Збручем. Дехто з істориків гадає, що він був шляхтич. Батько Наливайка за щось потерпів від власника містечка Гусятина Калиновського. Як сам Наливайко писав потім в однім листі до короля, «пан Калиновський мому батькові, що був у мене один, без усякої прачини полатав ребра, і тим батька мого світу позбавив». Помстою за батька пояснялося згодом плюндрування маєтків Калиновського. Старший брат Наливайка священик Даміян жив при дворі князя Костянтина Острожського й брав близьку участь в культурно-просвітній роботі Острожського осередку. Був у нього ще й молодший брат і сестра. Северин Наливайко козакував з молодих літ. Один з сучасних письменників каже, що з його був добрий пушкарь. Той же самий письменник (Бєльський) оповідає, що Северин Наливайко був дуже гарний на вроду й взагалі людина дуже здатна. Наливайко служив якийсь час у міліції князя Острожського й мусив разом з ним воювати Косинського й битися проти козаків під Пяткою. Як думають деякі дослідники, це й поріжнило Наливайка з Острожським. Він покинув його, і вже в слідуючім 1594 ми бачимо його в ролі отамана козацького відділу (можливо, навербованого за панські гроші, привезені Комуловичем), з яким він оперує проти турків в теперішній південній Бесарабії. Маючи дві з половиною тисячі козаків, він погромив турецькі осади на нижнім Дністрі, а від татар одбатував кілька тисяч коней. Він посилає післанців на Січ і закликає низових козаків до спілки. Звідти прийшло кілька тисяч козаків з своїм гетьманом Григорієм Лободою.

Вже сучасники, говорячи про Лободу й Наливайка, підкреслювали ріжницю між ними і між їхніми військами. Лобода був представником статечної частини козацтва. Він сам одружений з шляхтянкою, купив собі маєтність на Київськім Поліссі, був у добрих відносинах з українськими панами, шляхтою й духовенством. Під його проводом стояли козаки орґанізовані, напів визнані польським урядом, ті, що з їх комплектувалися реєстрові полки. Наливайко хоч і походив з статечної родини, мав під собою дружину, зложену найбільш з селян, що повтікали від своїх панів. Тепер доля звязала і Наливайка й Лободу до купи, але обидва відділи тримались якось окремо, а між самими ватажками панувало суперництво й якесь взаємне недовірря. Треба ще додати, що Лобода виявив значний стратегічний талант у пізнішій війні з польською державою.

Сполучене військо Наливайка й Лободи в осени 1594 року вирушило в поход на Молдавію. Було його коло 12.000 під 40 корогвами, серед них дві цісарські, прислані Рудольфом II. Вони перейшли Дністер під Сорокою, розбили господаря Арона, взяли його столицю Яси й спустошили ввесь край. Господарь мусив зріктися турецького підданства й присягти на вірність цісареві. Козацький сотник Демкович сам приймав від господаря цю присягу, а Наливайко сповістив польського короля листом про свої подвиги. На початку 1595 року Лобода й Наливайко, вже як спільники Арона, разом з його військом ходили на турецькі городи Тягиню, Білгород і Килію. Замків не добули, але спустошили всю околицю; потім козаки весною повернулись на Брацлавщину.

Певна річ, польському правительству були не до вподоби такі козацькі вчинки, що вже зовсім виходили поза межі їхньої компетенції, як підданих Польської Річи-Посполитої, але воно постаралося використати становище, яке утворилося в наслідок козацької інтервенції до молдавських справ. Коронний гетьман Ян Замойський сам вирушив з військом до Молдавії й посадовив на господарський трон боярина Еремію Могилу, який визнав над собою польський протекторат. Могила порозумівся з Туреччиною, і та з свого боку признала його господарем. Козакам Замойський наказав не втручатися більше до молдавських справ і вертатися на Низ.

Але козаки не думали забиратися з Поділля. Вони розложилися на шляхетських маєтностях і вимагали собі «стацію», себто удержання, а де не діставали добровільно, брали сами, чинячи всякі насильства й збитки. Коли шляхта зібралася, узброївшись, до Брацлава, щоб приборкати козаків, Наливайко напав на неї з своїми козаками, побив і розігнав. Брацлавські міщане, які здавна були не чужі козакуванню, пристали до козаків і захопили місто Брацлав цілком у свої руки. Тільки в осени 1595 року, коли прийшло польське військо з гетьманом Жолкєвським, воно приборкало брацлавських міщан. Тимчасом Наливайко вирушив був знову в поход на Угорщину, але скоро вернувся й пішов в осени просто на Волинь, пограбував місто Луцьк, далі пішов на Білорусь, напав на Слуцьк і взяв з нього контрибуцію, далі пограбував Бобруйськ і Могилів. Коли надійшло литовське військо, Наливайко одбився від нього й вернувся на Волинь. Саме тоді вислав він згаданого вже листа до короля, де описував всі свої подвиги в Молдавії, а свій рейд на Білорусь представив як невинну екскурсію, щоб роздобути воєнні припаси й поживу. Себе і своє військо він пропонував до послуг Річі-Посполитій.

В той час як Наливайко оперував на Білій Руси, Лобода розложився з своїми козаками в Овручі, на Київськім Поліссі й так само поводився своєвільно, як і Наливайко, хоч і не допускався таких грабунків. Один козацький відділ під проводом Шаули пішов на Білорусь. Лобода удавав (а може казав це й щиро), що не має нічого спільного з Наливайком і не відповідає за його вчинки, але фактично значна частина Волині й Київщини опинилася в руках козаків, і життя тамошньої шляхти стало невиносиме. Саме тоді в кінці 1595 р. і в початку 1596 року кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, сильно пограбував маєтності Кирила Терлецького, одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії. Це дало привід ворогам православного діла закидати православним спілку з «наливайківцями», а в українську історіоґрафію Наливайко перейшов з ореолом борця за православіє. Тільки досліди Куліша та інших пізніших істориків показали, що релігійний момент зовсім не грав жадної ролі в акції Наливайка: вона носила характер руху чисто соціяльного.

Рух Наливайка та його відгуки серед нижчих верств українського населення примусили нарешті польське правительство вийти з пасивного стану, — досі воно обмежувалось лиш висиланням до козаків наказів, щоб припинили свої своєвільства, і вжити рішучих заходів. Воно доручило польному гетьманові Сталіславові Жолкєвському приборкати козаків, як повстанців, оружною рукою. Жолкєвський, один з кращих полководців свого часу й людина дуже розумна виступив весною 1596 року з невеликим, але добрим військом і значчною артилерією. До нього прилучилися по дорозі кілька українських панів із своїми відділами. Помічником Жолкєвського й його правою рукою був князь Кирик Ружинський. Ще недавно він сам отаманував у козаків, але тепер козацькі грабунки допекли його до живого він бачив у них тепер своїх класових ворогів і палав помстою Жолкєвський хотів використати розкиданість козацьких відділів і розбити їх по одинці, не давши часу сполучитись до купи. Свій наступ він почав од Кремянця на Волині й кинувсь перш за все на Наливайка. Той почав відступати. Жолкєвський гнав за ним день і ніч і здогнав під Прилукою на Поділлі. Але Наливайко вислизнув і втік в уманські ліси. Поки Жолкєвський робив екзекуції над Наливайковими прихильниками в Брацлаві, Наливайко скорим маршем рушив на Корсунь і під Білою Церквою сполучився з запорожцями, що були тепер під проводом Шаули й мали при собі армату. Тут вони добре побили авангард Жолкєвського, що був під командою Ружинського але мусили мерщій відступати до Дніпра, бо вже наближався сам Жолкєвський. Він таки здогнав козаків по дорозі на Трипіллі, і коло урочища Гострий Камінь стався бій. Козаки заложили табор з возів і відбивалися завзято. Шаулі гарматна куля одірвала руку. Козаки вибрали гетьманом замість його Наливайка. Жолкєвський не міг нічого вдіяти відступив до Білої Церкви й послав по підмогу. Козаки перейшли Дніпро, й на раді в Переяславі Наливайка було скинуто й вибрано гетьманом Лободу. В Переяславі зібралось багато городових козаків з жінками, з дітьми. Багато селян, що пристали до козаків також мабуть мали при собі родини. Це потім дуже утруднювало військові рухи. Козаки безнастанно радились в Переяславі, що їм далі робити: одні казали, що треба йти за московську границю й віддатись під протекцію царя; другі радили йти під кримського хана й потім разом воювати проти Польщі; були й такі, що готові були здатись на ласку Жолкєвського. Тимчасом Жолкєвський одержав підмогу з Польщі й з Литви та рушив на Київ. Козаки, довідавшись про це, вислали флотилію чайок під проводом Каспара Подвисоцького не допустити його до пререправи через Дніпро. Але польська артилерія відбила їх, а Жолкєвський встиг переправитись через Дніпро в іншім місці. Козаки спробували вступити в переговори, але Жолкєвський зажадав видачі ватажків повстання, на що козаки не пристали. Лобода повів тоді козаків в глиб полтавських степів, думаючи, що Жолкєвський туди не піде. Але Жовлкевський рушив у погоню й обложив їх з усіх боків на річці Солониці близько від Лубен. Було це в кінці мая 1596 року. Серед козаків почалися незгоди й сварки, й під час однієї гарячої суперечки Лободу було вбито. Але рада вибрала в гетьмани не Наливайка, а полковника Кремпського. 16 мая Жолкевський почав справжню облогу. Два тижні громив він козацький табор з гармат і кілька разів посилав свої полки на штурм, але козаки їх відбивали. Становище козацького табору було дуже тяжке. Здатних до бою козаків було 6.000, але стільки ж було жінок і дітей, крім того багато коней і худоби. Не стало паші, поляки відрізали табор від води, почалися хвороби. Тим часом гармати ввесь час громили табор зблизька. Була ще надія на підмогу, дійсно, з Низу плив на байдаках з Запорожжя Каспар Подвисоцькии з свіжими силами. Тоді Жолкевський наказав стріляти без перерви. Після двохденної канонади дух обложенців був зломлений. Побачивши, що Жолкєвський готується до рішучого штурму, вони почали переговори й нарешті капітулювали на ласку переможця: видали Наливайка, Шаулу та ще кілька ватажків, видали зброю, в тім числі 20 цілих гармат, видали свої клейноди, серед яких були корогви цісаря Рудольфа II й ерцгерцога Максиміліяна, срібні труби, булаву. Одначе це їх не врятувало. Розлючені довгою й важкою облогою, польські жовніри кинулись на обезброєних козаків і почали їх рубати. Полягло кілька тисяч людей. Тільки 1500 конним козакам під проводом Кремпського удалося вирватись з табору й утікти на Запорожжя. Туди ж повернувся й Подвисоцький з своїми козаками, не змігши пробитись до Солониці.

Жолкєвський поїхав з своїми трофеями до Львова, де його дожидав король. Тут було страчено козацьких ватажків, крім самого Наливайка, якого повезли до Варшави, де й стратили 11 квітня 1597 р. Польські й козацькі літописці кажуть, що його дуже мордували в тюрмі. Щодо самої смерти Наливайка, то склалася версія, ніби його живим спалено в мідному бику. Були ще й інші легенди про спосіб його замордування, але в новіші часи доведено, що все це вигадки жорстокої фантазії сучасників, і що Наливайкові просто відрубано голову. Іван Франко зясував і літературну історію легенди про страту Наливайка (в статті «Наливайко в мідянім биці» у Науковім Збірнику на честь М. Грушевського, Львів, 1906).

Ефект солоницького погрому був величезний. Козацька небезпека прийняла була в очах польського громадянства грізні розміри. Під впливом цих настроїв варшавський сойм весною 1597 р. проголосив козаків ворогами держави: perduelles et hostes patriae. Заряжено було конфіскату козацького майна, гетьману доручено «винищити їх до останку». Одначе всі ці постанови залишились на папері. Перш за все козацьке гніздо за порогами не було знищене, і козаки, які врятувались після солоницького погрому, знайшли там притулок. Військо Жолкєвського само було так виснажене тяжкою кампанією, що не могло зробити експедиції на Січ. Туди по прежньому збирались втікачі з України, і число їх побільшилося всіми тими, хто тікав од панської помсти за участь в повстанні. Правда, в осередку самої козаччини настав внутрішній розлам: одна частина козаків, бувші реєстрові, тужили за своїми родинами й за хатами, вони хотіли заслужити льояльним поступованням амнестію від польського уряду й повернутись до своїх наддніпрянських сел. Вони старались вислужитись перед урядом, обороняючи гряниці від татар. З другого боку, козацька голота, люде безрідні, всякі втікачі, яким не було повороту й які не мали, що тратити, додержувались ворожого супроти уряду настрою. Не раз діло доходило до взаємної усобиці. Але скоро всіх помирила зовнішня війна, в якій самому польському правительству була потрібна козацька поміч.

Спочатку в 1600 році настало знову замішання в молдавських справах, і козаки в числі 4000 оперують тут в рядах польської армії. В слідуючім 1601 році сойм формально касує свою «баніцію» проти козаків і накази про їх знищення, а козаки беруть участь у війні проти шведів в далекій Ливонії. Так було привернуто знову легальне становище козаків, і помалу забувалися рани, завдані обопільно в повстанні Наливайка.

Література до розділу 13

Для церковної унії:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905 і VI, Київ, 1907.

Митрополитъ Макарій, Исторія русской церкви, т. IX і XI.

И. Чистовичъ, Очеркъ исторіи западнорусской церкви, 2 т., Петербургъ, 1882-1884.

I. Pełesz, Geschiehte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältensten Zeiten bis auf die Gegenwart, 2 т., Wien 1879-81.

Б. Бучинський, Змагання до унії руської церкви з Римом в 1498-1506 роках, «Записки Українського Наукового Товариства», тт. IV, V, VI, Київ, 1910-11.

Б. Бучинський, Студії до історії церковної унії, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 108, 111, 112, 114, 115, Львів, 1912-13.

М. Кояловичъ, Литовская церковная унія, 2 т., Петербург, 1859-62.

Ор. Левицкій, Южнорусскіе архієреи въ XVI-XVII вв., «Кіевская Старина», 1882, І, і «Памятники старины въ западныхъ губерніяхь, изд. Л. Батюшковымъ», т. 3, Петербург, 1885 (І. Потій і К. Терлецький)

L. Likowski, Unia Brzeska, Poznań, 1896, (укр. переклад: «Берестейська унія», Жовква, 1916).

A. Prochazka, Dążenia do unii za Jagiełły, „Przegląd Powszechny", 1896, VI i VII. Його ж: Z dziejów unii brzeskiej, „Kwartalnik Historyczny", 1896. Його ж: Unia brzeska, „Przegląd Polski", 1896, XII.

A. Lewicki, Unia Florencka w Polsce, „Rozprawy Akad. Um.", t. 37, Kraków, 1899.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба православного западно-русскаго дворянства съ церковной уніей (до 1609 г.). Петербург, 1901.

Ф. Кудринскій, Судьба екзарха Никифора въ западной Россіи, «Кіевская Старина», 1892, VI і VII.

І. Franko, Z dziejów synodu brzeskiego 1596 r. „Kwartalnik Historyczny", 1895, І. «Ювілейна книга в 300-літні роковини смерти м. Іпатія Поті я», Львів, 1914.

Про полемічну літературу кінця XVI — початку XVII в. — в курсах історії української літератури С. Єфремова, М. Возняка й М. Грушевського, а крім того спеціально:

М. Грушевський, Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Відень, 1919.

А. Архангельскій, Борьба съ католичествомъ и западно русская литература конца XVI и первой половины XVII в., Москва 1888.

П. Харламповичъ, Западно-русскія православныя школы XVI и начала XVII вв. Казань, 1898.

К. Студинський, Пересторога, руський памятник початку XVII віку, Львів, 1895.

Н. Скабалановичъ, Объ Апокрисис Ђ Христофора Филалета, Петербург, 1873.

О. Макарушка, Огляд літературної діяльности Іпатія Потія, Львів, 1914.

Н. Петровъ, Западно-русскія сочиненія XVI в., «Труды Кіевской Духовной Академіи», 1894, II-IV.

Ів. Франко, Іван Вишенський і єго твори, Львів, 1895.

Н. Сумцовъ, Іоаннъ Вишенскій, «Кіевская Старина», 1895, VI.

А. Крымскій, Иванъ Вишенскій, его жизнь и сочиненія, «Кіевская Старина», 1895, IX-X.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, т. II, Петербург, 1874.

До історії перших козацьких рухів:

М. Грушевський, Історія Украіни-Руси, т. VII. Київ, 1909.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII століть (1591-1603), «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», тт. 60-64, Львів, 1904.

Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

Н. Костомаровъ, Бунтъ Косинскаго и Наливайка, «Собраніе Сочиненій», кн. I. Петербург, 1903.

Ф. Николайчикъ, Первыя козацкія движенія въ Р Ђ чи Посполитой, «Кіевская Старина», 1884, III-IV.

Dr. Antoni J, (Иосиф Ролле) Semen Nalewajko, opowiadanie z końca XVI w., „Opowiadania historyczne", Warszawa. 1882. Його ж: Książe Bazyli Ostrogski i jego zatarg z Kosińskim, там же, с. IV, Lwów, 1891.

Є. Барвінський, Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климентія VIII з козаками року 1593 і 1594, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. X, Львів, 1895.

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23