Порівняйте адміністративно-політичний устрій і становище соціальних станів Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст. 2 страница

В тім же часі трохи не дійшло до війни з Туреччиною, а з татарами були дуже успішні бої, в яких, само собою козаки грали першу ролю. Але, поладнавши діло з турками миром, польський сойм 1635 р., боячись занадто великого розгону козацької енергії, виніс постанову «вгамувати козаків», а щоб не пускати їх в море, рішено було, за ініціативою гетьмана Конецьпольського, збудувати коло порогів кріпость Кодак, яка б тримала козаків в руках. Цю кріпость дійсно було збудовано. Її вибудував французький інженер Боплан, автор знаменитої книги «Description de l'Ukraine», і обсадила її польська залога під командою французького полковника Моріона. Це була велика прикрість для запорожських козаків, але тимчасом вибухла шведська війна, і ми бачим, що козаки оперують на Балтійськім морі. Козацькі майстри побудували чайки на Німані, і на них козаки виплили в море й блокували Кенігсберґ. Вони захопили там шведський воєнний корабель.

Одначе війна скоро закінчилась. Думаючи використати те, що увага була звернута на північ, козацький гетьман Іван Сулима несподіваним наскоком захопив Кодак і зруйнував його цілком. Одначе, боячись кари за свій вчинок, козаки рішили відкупитись головою свого ватажка й видали Сулиму правительству. Сулимі відрубали у Варшаві голову.

Польські власті, використовуючи те, що серед козаків знову виявився розкол на дві течії — лояльну супроти уряду й опозиційну — вдержали на якийсь час спокій. Було вислано на чолі комісії, яка мала заспокоїти козаків, відомого вже нам соймового депутата Кисіля; козаки списали реєстр на 7.000 і присягли на вірність.

Реєстрові козаки були поділені на сім полків; пять на правому березі Дніпра: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський і Чигиринський; два на лівому: Переяславський і Миргородський. Кожен полк ділився на сотні, по десять в кожному, а сотні на куріні або десятки Вся старшина була виборна. Жили козаки головно з сільського господарства, почасти з рибної ловлі й мисливства. Платня від держави була засобом допомагаючим. Козацькі ґрунти були розкидані серед інших маєтностей, приватних і державних. Але козаки вибороли собі імунітет від королівської або панської юрисдикції й підлягали свому власному козацькому суду.

Якийсь час все було тихо. Але невдовзі знов почались заворушення. Очевидно, розбурхана козацька стихія не могла уложитися в ті тісненькі рямці, в які хотіла її впровадити польська держава. Як і раніше, найбільше незадоволеного елементу, головно селян, що вийшли од своїх панів, було на Запорожжі. Вони були незадоволені як на панів, так і на реєстровиків, отих «дуків», що позахоплювали луги і луки та позаводили собі господарства на зразок шляхетських. Провідником незадоволених явився Павло Бут, або Павлюк. В кінці літа 1637 року Павлюк являється на Україну, захоплює артилерію реєстрових козаків в Корсуні, бунтує їх, ті арештують і розстрілюють свою старшину з гетьманом Савою Кононовичем на чолі. Так розпочалася нова козацька війна. Павлюк видав універсал до козаків і до селян, закликаючи всіх на війну. Наказував ловити й приставляти до нього козацьку старшину, називаючи її зрадниками. Гасла повстання мали особливий успіх на Лівобережжі. Селяне почали громити панські маєтки. Почали бити й жидів. Частина реєстрових козаків пристала до повстанців, але друга частина (головно полки білоцерківський і канівський) залишилась вірною правительству.

Коли в кінці 1637 року польська армія під проводом польного гетьмана Миколи Потоцького виступила проти козаків, вони сміливо рушили на одсіч і дали бій під селом Кумейками (в околиці Черкас). Козаки мали 23.000 вояків і добру артилерію. Вони бились дуже хоробро, а їх провідники виявили дуже добру стратегію. Одначе все діло вирішила польська кіннота, яка своєю сміливою атакою прорвала козацький табор, захищений по зразку чеських таборів кількома рядами возів, і козаки потерпіли страшний погром. Біля 5.000 козацьких трупів залишилося на полі. Але козацькі ватажки не втратили голови. Провід узяв на себе старий полковник Дмитро Гуня. Він зумів замкнути табор і почав відступати в порядку. До козаків підійшли свіжі сили, і вони близько Черкас, коло села Боровиці дали новий бій. Але і цей бій був ними програний. Тоді, знеохочені й зневірені в успіхові, козаки: рішили скапітулювати. Вони видали свою старшину з Павлюком на чолі, виявили повну покору, прийняли нову призначену їм старшину й зложили присягу на вірність. Текст цієї присяги був підписаний в імени козацького війська військовим писарем Богданом Хмельницьким. Павлюк, Томиленко і четверо других ватажків були страчені у Варшаві.

Але з капітуляцією реєстрових козаків війна не закінчилася. Треба було перенести кампанію на лівий берег Дніпра, в теперішню Полтавщину, де також вибухло повстання. В початку 1638 року Потоцький переправився з військом за Дніпро і в кількох упертих боях знищив повстанчі козацькі відділи. Приборкавши повстання, Потоцький повернув з трофеями, але частина війська залишилась на Україні, піддержуючи установлений порядок. Сойм 1638 року встановив шоститисячний реєстр, позбавив козаків самоуправи, — вся старшина мала бути призначувана, і ухвалив відбудувати Кодацьку кріпость.

Хоча правительствене військо приборкало реєстрових козаків і втихомирило Лівобережжя, але воно не знищило гнізда козацької самоволі — Запорожської Січи. Там скупчились недобитки козаччини, озлоблені й непримиримі. Вони й не думали коритись. Вибравши за гетьмана собі Якова Острянина (Остряницю), запорожці почали готовитись до нової боротьби. Вислана проти них експедиція не удалася, і вже весною 1638 року запорожці появилися на Україні. Правительствене військо вирушило під проводом Потоцького. На цей раз тереном боротьби було виключно Лівобережжя. Тепер реєстрові козаки мусіли битись проти своїх, в рядах коронного війська. Повстанці захопили Чигирин, Кременчук і дуже зручно одбились од Потоцького, знищивши цілий відділ німецької піхоти, яка була в польськім війську. Остряниця був паном усієї східньої Полтавщини і міг вільно зноситися з Москвою і Донськими козаками, од яких він сподівався помочи. Повстання почало вже перекидатись на правий берег, самому Київу загрожувала небезпека. Але на поміч Потоцькому явився із свіжими силами князь Єремія Вишневецький, який ішов рятувати свої Задніпрянські латифундії. Козаки виявили тоді надзвичайну енергію. Коли після упертого бою під селом Жовнином близько Дніпра коронному війську удалось було прорвати козацький табор, і Остряниця з кількома сотнями козаків пробився й утік, решта вибрала на гетьмана героя торішньої війни Гуню, і боротьба відновилася з новою енергією. Потоцький обложив козацький табор під тим же Жовнином і безнастанно бомбардував обложенців з великих гармат. Але козаки дуже зручно укріпили свій табор і твердо витримували блокаду і бомбардування. Вони дожидалися допомоги, яка плила по Дніпру з Січи під проводом полковника Філоненка і везла запаси провіянту. Але Філоненко лиш з великим трудом й великими жертвами пробився до табору Гуні з кількома сотнями козаків, він стратив усю артилерію, а запасів привіз усього на два дні. Ця неудача зломила енергію козаків. На них напала депресія. Одначе й коронне військо було надзвичайно стомлене й виснажене. Обидві сторони охоче розпочали переговори. Козаки пішли на капітуляцію. На цей раз фінал кампанії був тихий і мирний. Питання про видачу ватажків не підіймалося. Повстанське військо видало зброю, гармати й військові клейноди; частина його зараз же розійшлася, при чім реєстрові козаки й запорожці склали взаємно присягу, що не будуть, одні другим мститись. В осени 1638 року відбулася в Київі козацька рада, яка вибрала від себе депутацію до короля скласти заяву покори й прохати пробачення. До цієї депутації увійшов в числі інших сотник Богдан Хмельницький. Капітуляція була повна. Польські начальники попризначали реєстровим козакам полковників — майже самих поляків, і тільки середня старшина була допущена з українців. Козаків узято під суворий догляд. Здавалось, що на цей раз козацтво було зломане остаточно. Знову було відновлено Кодак, щоб тримати в руках Запорожжя. Запанувала глуха реакція. Настав нарешті спокій, який тривав аж десять років.

Але виявилось, що це був спокій перед новою бурею. Процеси відмірання феодальної системи, що боляче переживалися в цілій західній Европі, знайшли собі аналогічний вираз і на терені польської держави. Соціяльно-економічний режим, який тепер запанував на східній Україні в наслідок не чуваного досі розвитку магнатського господарства, з його широко орґанізованою формою визиску праці селянської верстви, стояв в різкій протирічності з стремліннями цієї верстви, з її ідеалом вільної праці; він особливо прикро відчувався селянством саме тут, на широких степових просторах, в сусідстві з козацькою волею. Навіть розмірно краще становище селян, в порівнанні з західньо-українськими землями, і їх кращий матеріяльний добробут не могли злагодити соціяльних протилежностей між землевласницькою й селянсько-кріпацькою верствами. І це таїло в собі зародок нових конфліктів.

*

В першій половині XVII століття майже всі землі, заселені тоді українським народом, опинилися в складі польської Річи-Посполитої: поза нею лишився тільки західній окрайчик української землі — Закарпаття, яке належало до Угорщини, та ще на схід від теперішньої Полтавщини простягались порожні степи, які належали з XVI століття Москві і які тільки що починали колонізуватись переселенцями й утікачами з польської України і вже з другій половині XVII віку склали з себе так звані слобідські козацькі полки або Слобідську Україну.

На основі Деулінського трактату на початку 1619 року до Польщі одійшла стародавня українська земля — Чернігово-Сіверська область, яка на початку XVI століття була одвойована Москвою від Великого Князівства Литовського. Поляновський «вічний мир» 1634 року закріпив за Польщею нову область, і вже в слідуючім 1635 році в ній були скрізь заведені польські адміністраціині й судові порядки. Сіверщина склала нове Чернігівське воєвідство, поділене на два повіти: Чернігівський і Новгород-Сіверський. Стародубський повіт був прилучений до воєводства Смоленського. Ще в 1620 році польський уряд вислав на Сіверщину своїх комісарів «для ординації замков од Москви рекуперованих, для одбирання замков сіверських од Москви, так теж і для ревідовання прав од людей стану духовного, яко і дворян, і синов боярських, як зачим хто всякії добра ойчистії держат», — так писано було в урядовій грамоті. Окрім документів, які могли свідчити про належність маєтків певним особам, комісари розпитували місцевих старожилів про межи маєтків і ґрунтів, а тоді вже затверджували за власниками показані з документах володіння. На підставі комісарських «листів» власники одержували потім королівські універсали на маєтки. Окрім монастирів, осіб духовного стану і «синов боярських» дістала землю й та частина людности, що призначена була для «замкової прислуги» під назвою «козацьких корогов». Кожен такий козак, що служив на своїм коні, одержував по чотири «уволоки» полевої землі окрім двору. Задержав свої володіння ряд старовинних українських родів (наприклад Рубці, Бороздни, Бакуринські) зпоміж більших земельних власників, які подіставали маєтки за Московського панування. Решта землі була роздана здебільшого шляхті, що понаїхала з українських і польських областей Річи-Посполитої. Величезні простори одержали пани-магнати, наприклад Микола Абрамович одержав цілий Мглинський повіт, а Олександер Пісочинський — частину Стародубщини і трохи не всю Новгород-Сіверщину та Глухівщину. В Чернігово-Сіверській области за московських часів більш густо була заселена лиш північна частина краю, на правому березі Десни, більш захищеному природою од нападів степових хижаків. Тут були скупчені важніші міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин; тут, завдяки богатству лісів були розвинуті різні лісові промисли (гути, рудні, буди, бортництво, звірині лови і т. інше) і провадилась доволі жвава торговля. Більш одкриті південна і південно-східні частини краю були заселені дуже рідко, і багато міст і сел з часів татарської руїни XIII віку лежали пусткою. Одже пани, які подіставали латифундії на цих порожніх просторах, енергійно взялися до їх колонізузання. Ця колонізація відбувалась в таких самих формах, що й на середній Наддніпрянщині після Люблинської унії: так само осажувались міста, містечка й села, а людність приваблювано різними льготами і свободами. Дуже часто осади повставали на місці колишніх селищ. Переселенці ішли переважно з правобережної України і так, наприклад, більша частина Глухівщини заселилася переселенцями з Поділля, які принесли з собою і свої старі назви сел та містечок.

Селяне мусили одбувати на користь земельних власників повинности: платити грішми «чинш» і «дякли» хлібом, а також певне число робочих днів робити на панському полі. На нове воєводство була поширена чинність Литовського Статута і заведено суди ґродські (карні), земські (цивільні) і підкоморські (межові). Головні міста краю: Чернігів, Новгород-Сіверський, Ніжин, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин, дістали самоуправу на основі Магдебурського права. Одначе в королівських грамотах звичайно зазначалося, що війтами можуть бути лиш особи римо-католицької або греко-католицької віри. Офіціяльною мовою в Ніженськім і Чернігівськім магістратах мала бути мова польська, а в Стародубі перших 20 років польська, а потім латинська.

Міста дістали в свою власність значну земельну територію під оранку, сінокоси, й вигони. Прибутки з господарства на цій території мали йти на удержання органів міської самоуправи. Міщане мусіли виконувати й військову повинність.

Громадський лад і порядок за польського панування стали кращі, ніж були під Москвою. Навіть панщизняні повинности, встановлювані за нової влади, були легші від московської кріпаччини, до якої прилучався й суворий гніт з боку московської адміністрації. Але ті самі причини, які викликали незадоволення українського населення на Наддніпрянщині, мали свій вплив і тут: в міру скріплення й інтенсифікації великого панського господарства, росла панщина, збільшувалися повинности селян, ставала все дошкульнішою опіка панської адміністрації по маєтках; це викликало серед селян незадоволення, тим більше, що Сіверщина брала участь в московській «смуті» початку XVII століття, бачили у себе повстанчі й козацькі загони і мала нагоду зазнати козацької волі. Українське міщанство було незадоволене з тої переваги, яка давалася в міській самоуправі захожому чужому елементу і яка грозила відсунути автохтонів зовсім на другий план. А все православне населення разом з неохотою дивилося на поширення впливів католицького духовенства, протегованого владою: вже скоро після прилучення краю в Чернігові й Новгороді-Сіверському появились уніятські й домініканські монастирі, й єзуїти почали засновувати свої школи. Край помалу втягався в реліґійно-національні суперечки, які кипіли по інших українських областях Річи-Посполитої.

Обєднання майже всіх українських земель під однією державою мало свої далеко йдучі наслідки для українського народу: скріплювалися зносини і взаємини між окремими українськими областями; впливи західньо-українських осередків поширювалися далеко на схід, Київ ставав всеукраїнським духовним і разом із тим культурно-національним центром. Українська козаччина, яка помалу вибивається на становище провідної національної верстви, заступаючи потроху місце панів і шляхти, поширює свій вплив на весь простір української території, скрізь здобуваючи собі симпатії соціяльних низів: селян, незадоволених з збільшення панщизняних тягарів; міщанства, яке по заведенні Магдебурського права дуже часто тратило своє значіння у власному місті на користь нового, зайшлого елементу. А шляхта й духовенство бачили в козаках союзників у боротьбі за права православної віри. З другого боку українська шляхта, втягнута в парламентарне життя Річи-Посполитої, діставала певне політичне виховання і виробляла собі політичні ідеали в дусі свободи, що, як побачимо, мало свої важливі наслідки, коли повстала трохи пізніше Українська Держава.

Самий натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукували українське громадянство орґанізуватися для самооборони і братися за насадження у себе школи й просвіти на західно-европейський зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські области, обєднані тепер під одною державою. І коли між цією державою й її українським населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт на ґрунті соціяльно-економічному й політичному, то він дуже скоро прибирає характер всенароднього руху, обєднує всі верстви українського народу і перетворюється в справжню національну революцію. Її відгуки доходять аж до найдальших закутків української землі. Навіть відрізана державним кордоном од решти українських земель Закарпатська Русь, яка сотні років жила в зовсім відмінних умовах, зазнала на собі впливу українського ренесансу на порозі XVI-XVII століть і втягалася в орбіту загально-національного життя. І саме в цій боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну емансипацію виховується і скріплюється, як ми далі побачимо, почуття його національної свідомости, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої державности й чужих культурних впливів, оживають традиції своєї власної державности і стремління її відбудувати.

Література до розділу 15

До історії козацьких рухів 20-ох і 30-ох років XVII століття;

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909, і т. VIII, частина І, Київ-Львів, 1913.

Н. Василенко, Очерки исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

П. Кулишъ, Украинскіе козаки и паны въ двадцатилетие передъ бунтомъ Хмельницкаго, «Русское Обозр Ђ ніе», 1895, I-V.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба, тт. I-VI, Петербург, 1903-1912.

І. Крипякевич, Нові матеріали до історії сінодів 1929 р. «Записки Наук. Тов. ім. Ш.», т. 116, Львів, 1913.

В. Никифоровъ, Куруковскій договоръ козаковъ съ поляками въ 1625 г., «Кіевск. Старина», 1885, IV.

Ст. Рудницький, Козацько-польська війна 1625 року, «Записки Наукового Тов. ім. Шезченка», т. XVII, Львів, 1897.

Ф. Николайчикъ, Новый источникъ о козацкомъ возстаніи 1625 г., «Кіеєская Старина», 1889, X.

К. Мельникъ, Св Ђ д Ђ нія о поход Ђ въ Крымъ М. Дорошенка. «Кіев. Стар.», 1896 г. XI.

М. Dubiecki, Kodak, twierdza kresowa i jej okolice, Warszawa, 1900.

Ст. Рудницький. Українські козаки в 1625-30 рр. «Записки наук. тов. ім. Шевченка», т. XXXI, Львів, 1899.

О. Целевич, Участь козаків у смоленській війні 1633-34 рр., там же, т. XXVIII.

Wł. Tomkewicz, Ograniczenie swobód kozackich w roku 1638, „Kwartalnik Historyczny", 1930, T. І.

До історії Могилянської доби:

М. Грушевський і Н. Василенко як вище.

С. Голубевъ, Кіевскій митрополитъ Петръ Могила и ero сподвижники, Т. І. Київ, 1883; т. II, Київ, 1898.

С. Голубевъ, Западно-русская церковь при митрополит Ђ Петр Ђ Могил Ђ, «Кіевская Старина», 1898, I-VI. Біоґрафія П. Могили у Костомарова, Українська історія в житєписах, Львів, 1918, також:

Ф. Терновскій, Кіевскій митрополить П. Могила, «Кіевская Старина», 1882, IV.

М. Макарій, Исторія русской церкви, т. XI, Москва, 1882.

М. Петров, Київська Академія, «Записки іст. філол. відділу Укр. Академії Наук», т. І, Київ, 1919.

С. Голубевъ, Исторія Кіевской Академій, В. І, Київ, 1886.

A. Jabłonowski, Akademja Kijówsko-Mohilańska, Kraków, 1899-1900.

М. Возняк, Історія української літератури т. II, Львів, 1921. X в. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні, Київ, 1924.

ЗМІСТ

Джерело:
Дмитро Дорошенко. Нарис історії України
Видавництво "Дніпрова Хвиля" - Мюнхен, 1966
"Глобус" Київ 1992
Передрук з першого видання, що вийшло в УНІ у Варшаві 1933 року.
Перше видання зредагував проф. Роман Смаль-Стоцький.

Сканування книги, редагування й форматування текстів виконав Varnak.

Тексти розділів 7 і 8 взято з web сайту: "Дмитро Дорошенко. Нарис історії України (фраґменти) "

що входили до її складу, панувало свавілля польських магнатів І ШЛЯХТИ.

Причини визвольної війни формувалися з кінця 30-х і протягом 40 х рр. XVII ст Серед них можна виділити такі.

1. Соціально-економічні

1) Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5—6 днів на тиждень, збільшилася також натуральні та грошові податки.

2) Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що перебували в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різну роботу на користь.власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміністрації.

3) Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст Польський уряд видав у 1638 р. «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». Цей документ скорочував козацький реєстр до 6 тис. осіб, перетворював не записаних до реєстру козаків у кріпосних селян, забороняв козакам обирати гетьмана, зменшував-територію мешкання та пересування реєстрового козацтва.

2. Політичні — відсутність в Україні власної держави вела до масового ополячення української правлячої верхівки (магнатів, шляхти)

3. Національно-релігійні - перебування українців у масовому релігійному та національному пригнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-каголицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити використання рідної мови.

З

■і

За характером війна була визвольною, антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами. Слабкість королівської влади та зміцнення влади великих польських землевласників (магнатів) зумовили початок Визвольної війни.

Очолив Національно-визвольну війну українського народу гетьман Богдан (Зиновій) Хмельницький (1595--1657 рр.).

У перших же битвах з поляками виявився талант полководця Б. Хмельницького. Були здобуті перемоги в битвах під Жовтими Водами. Корсунем, Пилявцями, що мали величезне значення для розгортання Визвольної війни. Український народ збирався під знамена 6. Хмельницького.

Уже влітку 1648 р. велика територія України була звільнена від поляків (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства).

У грудні 1648 р. Хмельницький приїздить з військом до Києва, де його зустрічають як національного героя. Саме в Києві відбувається зміна поглядів Б. Хмельницького на кінцеву мету війни. Спочатку він намагався шляхом повстання примусити Річ Посполиту на поступки, надати права та привілеї козацькій старшині. Тепер гетьман вирішує звільнити Україну від -ляхів» та створити Українську державу.

В. Хмельницький був видатним дипломатом та політиком. Він зумів згладити соціальні протиріччя між реєстровими та нереєстровими козаками, запорожцями, селянами та об'єднати їх у боротьбі за спільну справу — звільнення України від панування Речі Посполитої. Б.Хмельницький розумів, що в боротьбі з Польщею потрібні союзники. Він мав активні дипломатичні відносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією, вів переговори з пра-

вителями дунайських держав, підтримував дипломатичні зв'язки зі Швецією, прагнучи, щоб вона почала війну проти Польщі.

Великі надії Б. Хмельницький покладав на союз з Московською державою як союзником через єдину віру, схож. культури, традиції. Між Москвою та Б.Хмельницьким починається обмін посольствами, що продовжувалося аж до 1654 р.

У січні—березні 1654 р. було юридично оформлено договір про умови прийняття України «під високу царську руку». Результатом тривалих переговорів стали «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького», Історики неоднозначно оцінюю гь такий крок Б. Хмельницького. Однак зрозуміло одне — гетьман не збирався поступатися незалежністю держави, творцем якої він був.

Отже, у результаті Визвольної війни виникла Українська козацька держава. Гетьман провадив активну державну діяльність: зміцнює козацьку адміністрацію, здійснює адміністративно-територіальний розподіл підвладної території на полки, сотні; запроваджує контроль за фінансами, податками; охороняє торгівлю та розвиток ремесла; надає пільги на розвиток церковно-монастирського господарства. Хмельницький створює державний апарат управління, спираючись на допомогу козацької старшини — своїх наближених, добре освічених людей: Івана та Данили Виговських, П. Тетерю. С-Зарудного, М. Крису таін.

Європейські держави визнавали суверенітет України, направляючи своїх посланців, для укладення з нею угод.

Висновок, б. Хмельницький назавжди увійшов в історію як творець української держав.; середини XVII ст., великий державний діяч, геніальний політик, полководець та дипломат

Білет 2

2.1. Схарактеризуйте державне, культурне та господарське життя античних міст-держав Північного Причорномор'я.

VIII — кінець VI ст. до н. є. ввійшли в історію як період Великої грецької колонізації. її складовою було освоєння грецькими переселенцями територій Північного Причорномор'я.

Перші колонії в Північному Причорномор'ї заснували вихідці з Мілета, Гераклеї Понтійської, Ефеса, Колофона, Теоса.

У II ст. до н. є. на о. Березань грек;; заснували місто Брисфеніду. Пізніше виникли Ольвія, Тира, Лантікапей, Херсонес, Феодосія. Фанагорія та ін. Найбільш освоєні греками-колоністами були райони Дністровського та Дніпро-Бужського лиманів, території Керченського і Та-манського півостровів, Південно-Західного Криму та пониззя Кубані.

Основою соціально-політичного й економічного життя грецьких колоній були поліси (міста-держави), навколо яких були сільськогосподарські округи (хори) з селищами, хуторами, окремими садибами.

За формою політичного устрою грецькі поліси були рабовласницькими республіками (виключенням було Боспорське царство). Вони мали законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії і магістрати) і судову владу. Громадяни полісів (крім жінок і рабів) користувалися широкими правами.

Грецькі міста-держави торгували із сусідніми кочовими племенами скіфів, сарматів та ін. Велася торгівля з Грецією, куди везли хліб, худобу, хутро, рибу, ліс, рабів.

З Греції привозили маслинову олію, вина, тканини, зброю, предмети розкоші.

Незабаром грецькі поліси перетворилися на ремісничі центри, у яких виплавляли й обробляли залізо, виробляли тканини та кераміку, карбували монети. Навколо міст будувалися оборонні вали, планувалася архітектура міських кварталів.

Поліси стали центром розвитку культури Північного Причорномор'я. Велика увага приділялася літературі, музиці, театру.

В Ольвії народилися філософи та вчені Біон і Сфер. Вони створили низку філософських та історичних творів. У Боспорському царстві виготовляли розписні вази з кольоровими каміннями, вставками зі скла та емалі. Херсонес був великим культурним центром. Тут мешкали поети, музиканти, скульптори, живописці, лікарі, архітектори.

Греки-колоністи брали активну участь у спортивних змаганнях, що відбувалися в Елладі. Звідти вони привозили нагороди-амфори (великі розписні вази).

Починаючи з І ст. до н. є. античні міста занепадають. Деякі з них припинили своє існування, інші ввійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

Висновок. Тисячолітня грецька колонізація в Північному Причорномор'ї мала величезне значення. Вона сприяла економічному, політичному і культурному розвитку сусідніх племен (у тому числі і слов'янських), що ознайомилися з прогресивними методами обробки землі, досягненнями ремесел. Колонізація вплинула на поширення у Північному Причорномор'ї демократичних традицій.

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини склався у роки Національно-визвольної війни під про-

водом Б Хмельницького. Територія держави поділялася на 16 полків (7— на Лівобережній Україні, 9 — на Правобережній), які складалися із сотен. За формою правління Гетьманщина (офіційна назва держави — Військо Запорозьке) була козацькою республікою, тому її адміністративно- територіальний устрій нагадував устрій Запорізької Січі:

1) генеральний уряд на чолі з гетьманом;

2) полковий уряд на чолі з полковником;

3) сотенний уряд на чолі з сотником;

4) влада міських і сільських козацьких отаманів. Найвищим органом законодавчої влади була Загальна

(Генеральна) військова Рада, яка скликалася для схвалення заздалегідь підготовлених ключових питань розвитку держави.

Однак поступово роль Ради зменшилася. її повноваження перебрала на себе Рада генеральної старшини (Старшинська рада), до складу яко» входили генеральна старшина і полковники. На засіданнях такої Ради могли бути присутні представники міст, вищого духівництва, шляхти. На розгляд виносилися питання щодо укладання миру чи початку війни, винесення смертних вироків за найтяжчі злочини, надання привілеїв містам, церкві тощо.

Генеральний уряд очолював гетьман. Під час правління гетьмана Б. Хмельницького відбулося суттєве зміцнення гетьманської влади. У його руках фактично була сконцентрована виконавча й судова влада. Б. Хмельницький зменшив владу Старшинської Ради, видавав універсали, скликав Генеральну військову Раду, вів переговори з представниками іноземних держав, конгролював розвиток фінансової системи, оголошував війну та укладав мир, був головнокомандуючим Війська Запорозького.

джено Володимирськии собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка).

У Харкові за проектом О. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища {нині Національна юридична академія) й Земельного банку.

Багато цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові — будинок політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, тепер Національний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Горголевський), у Чернівцях — резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка) (тепер приміщення університету), в Ужгороді — синагога (тепер філармонія) та ін.

Висновок. Архітектура і мистецтво в Україні у другій половині XIX ст. зазнали помітних змін. Характерними рисами розвитку стали нові напрямки і жанри в образотворчому мистецтві, певна криза в архітектурі.

Дата добавления: 2015-05-23