Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії

Хоча урядові круги й рішили приборкати козаччину до краю, а солоницький погром, здавалось, завдав їй смертельний удар, про те в дійсності козаччина пустила вже занадто глибокі коріння на українському ґрунті. Правда, після погрому на Солониці внутрі самої козаччини загострюються протилежності між статечними городовими козаками, які хотіли вернути собі легальне становище в польській державі, які мали своє майно, своє господарство, і козацькою голотою, якій нічого було губити і якій взагалі не було місця в суспільстві Річи Посполитої. Антагонізм між Лободовцями й Наливайківцями знову випливає наверх і виявляється в тім, що деякий час, безпосередньо після солоницької кампанії, кожна з двох, незгідних між собою груп вибірає собі окремих ватажків. Більш лояльні козаки, що шукали примирення з урядом, вибрали собі за старшого якогось шляхтича Христофора Нечковського. На чолі непримиренної партії стояли борці з кампанії 1595-96 років Подвисоцький та Кремпський. Трохи згодом на чолі першої групи стоїть Тихон Байбуза, на чолі другої Федір Полоус. Але обставини склалися так, що саме польське правительство мусило йти на зустріч примиренню з козаками. Якраз з початком XVII століття для Польщі наступає доба безпереривних війн, спочатку волошської, потім шведської й нарешті московської. Козаки стають потрібні, і це мабуть впливає так, що вони сами між собою доходять до якогось порозуміння, та вже в 1600 році на чолі цілої козаччини стоїть гетьман Самійло Кішка. Ця особа дуже спопуляризована знаменитою думою, найдовшою й найдокладнішою з усіх, де оповідається про те, як гетьман запорожський Кішка Самійло, після довголітнього перебування в турецькій неволі на ґалері, робить з полоненими козаками повстання, опановує ґалеру, вирізує турків і щасливо вертає на Україну. Що такі випадки визволення козаків з неволі дійсно траплялися, про це ми маємо ряд автентичних звісток, але чи саме з Кішкою трапилася така пригода, про це документальних даних немає, і взагалі історичні відомості про Кішку доволі скупі. Але те все, що звісно, свідчить, що Кішка був доволі зручний політик. В 1600 році волошський воєвода Михайло почав війну з молдавським господарем Могилою, який тягнув до Польщі. Треба було йому помогти, і польський уряд звернувся до козаків. Вислано було для переговорів Яна Оришевського, який колись сам гетьманував над козаками. Але Кішка виставив свої умови: щоб скасовано було над козаками баніцію (оповіщення поза законом), повернуто вільності з часів Стефана Баторія, визначено певну платню за службу й прислано корогву (це мало б служити зовнішнім символом легалізації козацького війська). Про все це писав Кішка в листі до короля Жигимонта III. Король пообіцяв, що піддержить козацькі бажання на соймі, і тоді коло 4000 козаків рушило на допомогу коронному гетьману Замойському й відбуло з ним поход у Валахію. Коло Плоєшт сполучене польсько-козацьке військо розбило Михайла, і Замойський посадив на волошський трон Могилиного брата Семена Могилу й поспішив назад до Польщі, бо там уже починалася нова війна на півночі: як звісно, Жигимонт III, з шведської династії Ваза, по смерти свого брата Івана Вази в 1592 році, внаслідував шведський трон і один час правив обома державами. Але як фанатичний католик, Жигимонт не був популярний в лютеранській Швеції, і це використував його дядько, герцог Карл Зюдерманландський, що сидів у Швеції, як регент у відсутності короля. Він оповістив себе у 1598 році королем, окупував Естонію і в 1600 році вже загрожував польській Ливонії (т. зв. Інфлянтам). Почалася війна. Замойський став закликати козаків до Ливонії. Знову Кішка в делікатній, правда, формі, поставив свої старі вимоги. Тимчасом у січні 1601 року зійшовся у Варшаві сойм, і козаки прислали на нього свою депутацію. Сойм ухвалив скасувати баніцію для тих козаків, які підуть на шведську війну. Ті з козаків, які, працюючи по городах, мешкали в королівських маєтках, мали підлягати королівським старостам, а ті, що мешкали по панських маєтностях, мали підлягати юрисдикції панів. Хоч це й не було повне задоволення козацьких бажань, але саме головне для козацтва було досягнуте: баніцію з нього здіймалося, й воно переходило на легальне становище.

Козацький відділ з 2032 людей узяв участь в операціях у Ливонії. Зберігся документ про видачу йому платні, й це дає змогу познайомитися з складом того козацького відділу: він ділився на 4 полки по 5 сотень в кожному. Сотня ділилася на десятки. Тих десятків було 152. На чолі відділу стояв гетьман — Самійло Кішка, при ньому був обозний і писарь. На чолі полків стояли полковники. Кожен полковник мав двох осаулів, 4 сотників і 50 десятників. При війську було три пушкарі, один прапорщик, сурмач, трубач і троє возних. Як бачимо, організація нагадує ту, яку застав на Січі Ласота й яка в головних рисах та сама, яку ми знаємо з пізніших часів. Узброєні були козаки рушницями й списами.

Поход був тяжкий. В бою під Фелліном сам Кішка наложив головою. Замість його вибрано Гаврила Крутневича, що вже раніше був на цьому уряді. Козаки багато натерпілись у спустошеному краю, але й сами пограбували не мало. Після перших успіхів правительство побачило, що війна затягається, бо у нього не було флоту, а шведи, маючи флот, успішно блокували побережжя й держалися в приморських містах. Запал до війни почав остигати, і козаки перші покинули фронт та рушили через Білорусь до дому. По дорозі вони чинили страшенні ґвалти й насильства, як про це оповідає один білоруський літопис. Місто Витебськ, яке хотіло боронитись від них, вони взяли силою й дуже пограбували. Вернувшись до дому, козаки дуже пишалися своїми «заслугами» перед державою й забули всякі недавні обмеження й заборони.

Вони зразу ж обернули свою енергію на південь і весною 1602 року пропонували свої послуги молдавському господарю. Той не прийняв козацьких послуг, і тоді козаки на 30 чайках і кількох одбитих у турків ґалерах виплили в море й під Кілією погромили турецький флот. І в дальших роках козаки шарпали то турків, то татар. Число їх дуже зросло і вони поводилися на Україні все вільніше. Король і шляхта почали трівожитися і вже жалували, що знесено було баніцію. Але тут розпочалася московська авантюра, і перед козаками відкрилося нове широке поле для попису. Починалася так звана московська смута й польська інтервенція до московських справ.

Як звісно, ця смута, підготовлена політичними й соціяльними потрясеннями, які пережило московське царство в часі панування Івана IV, почалася формально з появи претедента на царський престол, загадкової особи, яка видавала себе за царевича Дмитра, ніби то сина Івана Лютого. Довший час історіоґрафія вважала його за креатуру єзуїтів, підготовлену й виставлену в цілі опанування православним сходом. Але в останні часи історики схиляються до думки, що це була креатура московської боярської партії, яка висунула його, щоб скинути Бориса Годунова, цього parvenu серед московської аристократії. Таємний претедент появився в Польщі, як слуга князів Вишневецьких, і оповістив свій намір добувати московський престол. За мовчазною згодою уряду він зформував собі дружину з добровольців і з нею рушив через Україну на Москву. Вона складалась переважно з польсько-української шляхти. Цілий ряд погряничних українських магнатів, які фігурували колись, як козацькі ватажки, опинились тепер у війську «царевича». Нарешті до нього приєдналося 12.000 запорожців. В 1605 році Димитрій опановує Москвою. Але це була тільки прелюдія до довгої політичної й соціяльної революції, яка обхопила московську державу, яка привела до польської й шведської інтервенції і з якої Москва вирятувалась ціною страшних зусиль та великого патріотичного підйому аж в 1613 році. В усіх перипетіях цієї революції українська козаччина так само, як козаччина великоруська — донська, взяла дуже близьку участь. Ми бачимо козаків в рядах війська ріжних самозванців і просто грабіжників, які шарпали московську землю, бачимо їх і в рядах королівського війська, яке ходило на Москву, щоб там посадити царем польського королевича Володислава. Число козаків страшенно намножилось. Так, у війську короля Жигимонта, яке брало в 1609 році Смоленськ, було аж 30.000 козаків, і майже стільки ж козаків оперувало на Сіверщині та по других провінціях московської держави. Козаки дозволяли собі страшенну сваволю не тільки в ворожих землях, але і в себе вдома. Українська шляхта гірко нарікала на цю козацьку сваволю, сойми виносили грізні ухвали проти козаків. Але, розуміється, ці ухвали не мали реального значіння, доки Польща воювала з Москвою. Козацька активність виявлялася не тільки на московськім терені: в той же самий час, як одні козаки воюють на півночі, другі обертають свій розмах проти турків. В 1606 р. флотилія козацьких човнів здобуває Варну на Чорнім морі. Ця подія знайшла свій відгук у народній пісні, записаній на початку XIX віку в Галичині. В 1608 році козаки здобувають Перекоп, який одділяє Крим од континенту. В 1609 році вони оперують на нижнім Дунаї, палять турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород (теперішній Акерман). Розуміється, все це були тимчасові здобутки, укріпитися в цих містах і вдержати їх в своїх роках козаки не мали сили, але самий факт здобуття сильних турецьких фортець в таких далеких краях показує широту козацького розмаху.

Евакуація Московщини польським військом в 1613 році й тимчасове замирення на цьому терені примушують козаків звернути цілу свою активність проти турків і татар. Польське правительство дивилось на це крізь пальці, бо бачило в цьому найкращий вихід для нагромадженої козацької енергії, дарма, що це могло накликати грізний реванш з боку турків. Роки 1614-1620 були справжнім героїчним періодом в історії запорожських козаків. Їхні сміливі морські походи можуть порівнятись тільки з морськими походами їх предків, русів старокнязівської доби. Обєкт походів той самий: прежня Візантія, теперішній Царьгород, або ж Чорноморське побережжя в Малій Азії й Криму. І мета та сама: поживитися на кошт багатих турків, так як колись живилися коштом багатих греків. Але в руйнуванні татарського побережжя в Криму ми добачаємо ще й інший мотив: це реванш татарам за їхні набіги на українські землі, відплата за ту руїну, яку вони там чинили, бажання визволити українських невільників, яких було повно в Криму, і взагалі — ослабити це страшне гніздо хижаків, яке вже більше сотні років тягло живі соки з України, пожирало цвіт її населення. Тому то в очах не тільки самого українського народу, але і в очах цілого тодішнього християнського світу козацькі успіхи знаходили живе признання й викликали радість. В сторонах Середньоземного моря, на Балкані та в Італії особливо уміли цінити тріюмф козацької зброї, бо там сами майже постійно вели аналогічну боротьбу з магометанським світом.

Характер козацьких нападів на турецькі міста дуже живо малює нам оповідання одного сучасника-турка. Це стосується до козацького морського походу 1614 року. «Козаки. — оповідає цей турецький свідок, — напали на кріпость Синоп, що лежить на березі Анатолії і з огляду на свої чудові околиці прозваний містом коханків. Здобувши тутешній старинний замок, козаки вирізали його залогу, пограбували й спустошили мусульманські будинки, а під кінець так спалили й знищили місто, що цей прегарний і чудовий куточок обернувся в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили ґалери і човни. Шкоди рахують на 40 мільйонів золотих. Перш ніж встигли зібрати проти них узброєних людей з околиць, козаки забрали свою здобич на чайки й поплили назад.

Султан, почувши таку новину, впав у страшенний гнів і жаль, він звелів повісити великого візиря Насух-башу, і на превелику силу жінка, дочка й інше жіноцтво ублагали, щоб султан подарував йому життя, але добре побив його будзиґаном (палицею), — чутка про це зараз же облетіла ціле місто. Візир виправдувався тим. що він уже вислав був військо й флот, щоб знищити козаків при повороті». Паша Ахмет, висланий з цим дорученням, мав задержати козаків при повороті коло Очакова й вислав туди з Білгороду військові кораблі. Так само туди були вислані кораблі й з Царьгороду під проводом Алі-Паши. Але козаки своєчасно довідались про це й поділилися на дві частини: одна поплила в обход, виладувалася на схід від Дніпрового устя й потягла свої човни суходолом на колесах. Але тут напали на них татари, й козаки втратили багато людей і здобичі. Друга частина козацької флотилії пішла пробоєм через очаківський лиман. Вона теж мала великі втрати; щоб облекшити свої чайки, козаки мусили власними руками покидати багато добра у воду. Одначе все ж таки пробились. Усього 20 людей попало в полон. Їх відіслали до Царьгороду, щоб було на кому зірвати серце. Коли до султана поприходили люде з Синопа й з плачем почали оповідати про своє нещастя, султан звелів видати їм цих 20 козаків-полонених, щоб вони, як хотіли, могли над ними помститися. Це козаки зробили в 1614 році. На слідуючий рік вони знову виплили в море й спалили місцевість між Мізевною й Архіокою — під самим Царьгородом, так що султан бачив дим. Турецька ескадра погналась за козаками, догнала їх аж коло устя Дунаю, але козаки сміливо пішли на абордаж (зчепилися з турецькими кораблями), розгромили турецьку ескадру й взяли в полон пораненого турецького адмірала. Вони захопили кілька турецьких кораблів, повели їх з собою й спалили під Очаковом на глум туркам. Потім пробилися в устя Дніпра й щасливо вернулися на Січ. Знов таки в 1616 р. морські операції повторилися ще в більшому розмірі. Велика турецька ескадра, вислана проти козаків, була цілком розгромлена коло Дніпрового лиману. Кільканадцять кораблів і коло сотні човнів попало в козацькі руки. Адмірал, який проводив ескадрою, ледве втік. Ця блискуча побіда була ділом Петра Сагайдачного, в особі якого козаччина дістала не лише хороброго вождя, але й видатного політика, котрий зумів направити козацьку силу не тільки на здобування слави й добичи, але й на користь національних інтересів усього українського народу.

Безумовно, Петро Конашевич-Сагайдачний являється найбільш видатною фіґурою, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і одним з видатніших українських діячів взагалі. Його особа й діяльність заслужили високу оцінку вже з боку сучасників і перейшли в потомство, окриті ореолом слави. Та про те ми маємо дуже небагато точних даних з його біографії. Першим науковим дослідником життя й діяльности Сагайдачного був М. Максимович, якому пощастило знайти вірші ректора братської школи в Київі Касіяна Саковича на похорон Сагайдачного, видані в 1622 р., які являються головним джерелом до біографії гетьмана. З цих віршів виходить, що Сагайдачний був шляхтичем з під Самбора в Галичині, що він вчився в Острожській школі, потім вступив до Запорожського війська, брав участь в походах на татар, турків, волохів, в Ливонію. Максимович зібрав до купи всі відомості про Сагайдачного й належно зясував його історичну діяльність (1843). Після біографії Сагайдачного, написаної В. Антоновичем в серії біографій гетьманів (1885), в якій одначе не було нових даних, появилася в 1901 р. спеціяльна розвідка І. Каманина, в якій він високо ставить заслуги Сагайдачного в ділі відродження української народности, але зовсім безпідставно вважає Сагайдачного прихильником ідеї злуки України з Москвою. Останню ревізію й оцінку діяльности Сагайдачного перевів М. Грушевський у VII томі своєї «Історії України-Руси» (1909). Він також вважає Сагайдачного талановитим політиком, який перевів у життя союз козаччини з духовною й світською інтелігенцією України й старався втягнути Польщу у воєнні підприємства, при яких козаччина робилась дуже потрібною й могла диктувати свої вимоги. Козаків він тримав у послуху й дисципліні, через що не був популярний в козацькій масі, не вважаючи на славу, якою він окрив козаччину своїми походами, і яка знайшла свій відгук у відомій народній пісні. В справі цієї пісні виникла свого часу наукова суперечка: про якого саме Сагайдачного каже ця пісня («Ой, на горі та женці жнуть»): чи про гетьмана, чи про кошового отамана часів Дорошенка — Григорія Сагайдачного? Б. Грінченко доводив, що пісня каже про отамана, І. Каманин та М. Грушевський — про гетьмана.

В останні часи вийшла монографія Б. Барвінського (1930), присвячена походженню Сагайдачного, в якій він установляє, що гетьман дійсно належав до шляхетського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі, відомого вже в XV столітті.

Коли народився Сагайдачний, — невідомо. Так само невідомо й коли саме він учився в Острозі, й коли вступив до козацького товариства. Навіть щодо одного з найблискучіших фактів його воєнної діяльности, здобуття Кафи в Криму, існують ріжні погляди, коли саме це сталося: Максимович, Антонович і Каманин думали, що це сталося в 1606 році, Грушевський відносив здобуття Кафи до 1616 року. Так само й початок гетьманування Сагайдачного Максимович відносить до 1601 року, Антонович — до 1605, Каманин — до 1606, а О. Чайківський, автор розвідки про початок гетьманування Сагайдачного, — до 1610 року. В усякому разі Сагайдачний розпочав своє козакування раніш, ніж ми застаємо його в ролі козацького гетьмана й провідника козацької політики, яким він виступає в 1616-17 роках: безперечно на чоло козаччини він міг вибитись лиш попередньою своєю козацькою службою й своїми заслугами.

Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польське правительство, стрівожене зростом козаччини й її своєвільствами, почало знову пришукувати способи, як би її приборкати. Властиво кажучи, від самого початку XVII століття майже не проходило ні одної соймової сесії без того, щоб на ній так або інакше не було зачеплене козацьке питання. Виношено ухвали, щоб козаки, які жили «на городах», слухалися королівських старост, якщо мешкали в королівщинах, і панів світських або духовних, якщо мешкали на їхніх добрах; заборонявся вихід на Запорожжя й своєвільні вчинки (постанова сойма в 1607 році). В 1609 р. сойм знову радив над козацькою справою й визначив спеціяльну комісію для впорядкування відносин на «кресах». В 1611 і в 1613 роках було сконстатовано, що козаки нікого не слухають, крім своєї старшини, і знову визначено комісію, яка цим разом зійшлася в осени 1614 року в Житомирі. До неї належали дуже поважні особи: коронний гетьман Станислав Жолкєвський, князь Януш Острожський, князь Януш Заславський і Олександер Калиновський. Було викликано козацьких представників і поставлено їм умови, щоб козаки перебували тільки на Запоріжжі й несли там охоронну службу проти татар та турків; за це вони мають діставати 10.000 золотих і 700 штук сукна річно; старшого мав призначати в імени короля коронний гетьман; ті ж козаки, що пробували по городах, мали слухатись старост і панів, і ніякої окремої козацької юрисдикції тут не мало бути. Без дозволу короля козаки не повинні були робити ніяких походів і приймати до себе своєвільних людей. Козацька відповідь не збереглася, але відомо, що вони тими умовами не були задоволені. Одначе признання за козаками, що діставали платню, свого козацького суду й управи, було офіціяльним підтвердженням козацької автономії. Та коли правительство ніколи не виплачувало, як слід, обіцяної платні, то й козаки не зважали ні на які постанови й обмеження. В 1614-1617 роках особливо зростає козацька активність на Чорному морі.

На чолі козацької ескадри Сагайдачний весною 1616 року розгромив турецький флот коло устя Дніпра, взяв кільканадцять ґалер і коло сотні човнів. Потім поплив круг Кримського побережжя, напав на Кафу (Теодосію), цей страшний невольницький ринок, здобув її й спалив, при чім було визволено з неволі багато полонених. В осени тогож самого 1616 року козаки перепливають Чорне море, здобувають Трапезунт. На них ударила турецька ескадра під проводом адмірала Цікалі-Паши, родом генуезця, але козаки розбили її й потопили три ґалери. Потім вдарили на самий Босфор, пограбували побережжя й поплили назад. Їх стерегла друга турецька ескадра під проводом Ібрагіма-Паши коло Очакова, щоб заступити дорогу, як козаки будуть вертатись назад. Але вони довідались про це заздалегідь і, замість вертатись Дніпром, поплили в Азовське море і звідти малими річками й волочучи по суху човни, вибрались у Дніпро.

Тимчасом Ібрагім-Паша поплив був вгору Дніпром аж до Січи. Невелика козацька залога вийшла з неї, і турки розруйнували порожнє козацьке гніздо. Самі ж козаки щасливо з богатою здобиччю повернулись після відходу Ібрагіма-Паши.

Ці козацькі походи трохи не викликали війну між Туреччиною й Польщею. З великими зусиллями польському правительству вдалося на якийсь час зберегти мир, зобовязавшись перед турками вгамувати козаків і не допускати їх до виходу в Чорне море. Щоб виконати це зобовязання, старий гетьман Жолкєвський, колишній переможець над Наливайком і герой московської війни, вирушає з своїм військом на Україну, змобілізувавши окрім того усю шляхту київського воєводства. Супроти такої грізної постави Жолкєвського розумний і обережний Сагайдачний, який взагалі додержувався цілковитої лояльности супроти Польщі, зумів нахилити козаків до уступок і погодитись формально на вимоги з боку уряду, які зводилися до демобілізації козацького війська: козаки мали виключити з поміж себе "ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмістрів, різників, кравців, що налізли до війська", як каже текст правительственого ультиматума. Цей документ разом із тим кидає світло на соціяльний склад козацького війська. Переговори велися над річкою Россю в Старій Ольшанці. Козаки погодилися не нападати на сусідні краї й нести за платню сторожову службу. Але вони настояли на тім, щоб самим вибирати старшого, якого правительство тільки мало затвердити. Питання про число козаків залишилося невирішеним, але козаки зобовязались виключати всіх непрофесіоналів козаків і взагалі всіх тих, хто при став до війська не раніше двох останніх років. Остаточні ухвали було відложено до сойму 1618 року. Згоджуючись на урядові до магання й редукуючи козацьке військо. Сагайдачний розумів, що це все тимчасово, і що скоро саме польське правительство знов буде потрібувати козацької помочи.

І дійсно: за цею помоччю польський уряд звернувся в тім самім 1618 році, коли королевич Володислав, вирушивши з невеликими силами знову здобувати московську корону, яка вже сиділа на голові молодого Михайла Романова, опинився під самою Москвою в дуже критичному стані. Рятувати його могла тільки негайна поміч. Але серед збройних сил Річи Посполитої тільки козаки могли найскорше мобілізуватись і найскорше виступити в поход. До них тому й звернулись. І Сагайдачний, вирушаючи на чолі 20.000 армії, переходить цілу Московщину, розбиваючи по дорозі московські відділи й беручи укріплені міста: Путивль, Елецьк, Лівни й саме в пору виручає королевича з тяжкої ситуації. Сполучені польсько-українські сили штурмували Москву й ледве-ледве не взяли. В самім кінці 1618 року було заключено перемирря у Деуліні, й козаки вернулись на Україну. Польща на основі цього перемирря задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину.

Польське правительство одначе не вважало можливим залишити козацьке військо в його численному контингенті й залишити йому свободу рухів. Той самий Жолкєвський таки примусив козаків 17 жовтня 1619 року на річці Раставиці (коло м. Паволочи) скласти умову, підписану їх старшиною з Сагайдачним на чолі про те, що вони мають зредукувати свій контингент до 3.000 (козаків тоді було всього по реєстру 10.600), що вони не будуть виходити в Чорне море, а що їхня старшина має бути призначена самим королем. Нема що й казати, що легче було підписати такі зобовязання ніж перевести їх в життя, особливо що торкалось редукції числа козаків. З цього випливало лиш те, що на самій Україні, в наддніпрянських містах і селах, залишалось невелике легальне число козаків під управою визначеної правительством старшини. Вся ж маса козаків, яка не укладалась в легальний список, мусила шукати собі пристановища на Січі, за порогами, складаючи собою той резервуар, з якого завжди можна було зачерпнути козацьку силу в разі потреби.

Певна річ, що погодження козацької старшини на вимоги Жолкєвського не могло подобатись ширшим масам козацтва. Серед них виникло незадоволення і, як завжди бувало в подібних ситуаціях, козацтво поділилося на дві партії: одна, зложена з статечніших, заможніших, старших козаків, якої властиво менше й доторкались урядові вимоги, піддержувала Сагайдачного. Козацька ж голота й молодь були проти його в опозиції. Одначе Сагайдачному, завдяки незломній волі та залізній дисципліні, яку він умів піддержувати серед козаків, удалося зберегти свій авторитет і провідне становище. Навіть більше: йому вдалось, як я вже згадував, обернути козацьку силу на піддержку православної церкви, що в ті часи було справою національної ваги.

*

В той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить з сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистарчає сил самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, — козаччина й переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народности.

Певна річ, що не відразу усвідомили й засвоїли собі це завдання козаки. Їх перші рухи, повстання Косинського й Наливайка, зовсім не мали реліґійної закраски, як потім твердила про це стара українська історіоґрафія. Але загостреня реліґійної боротьби після проголошення Берестейської унії знайшло свій відгук і серед козаччини, серед якої було багато елементів шляхетських і міщанських, які вже брали участь в реліґійній боротьбі.

Вже в кінці першого десятиліття козаки починають вмішуватися в цю боротьбу; вони йдуть спочатку легальною дорогою: так само як і шляхта козаки складають формальні протести проти уніятських претенсій на добра православної церкви. Але коли емісари уніятського митрополита появляються в Київі й хочуть наложити руку на багаті київські монастирі, козаки силою не допускають до того. Один з найбільш активних емісарів приплачує навіть своїм життям. Діячі православної церкви скоро починають розуміти, що в Київі під охороною козаків можна далеко безпечніше й ширше розвивати культурно-реліґійну діяльність, ніж у Львові й взагалі на західньо-українських землях. І ось уже в початку другого десятиліття XVI віку центр реліґійного, а разом з тим і національного життя помалу пересувається до Київа. Передовсім туди переходить цілий ряд видатних культурних сил із Галичини й займає в Київі важливіші церковні посади. Сюди переходять в 1599 році Єлисей Плетенецький (син шляхтича з-під Золочева) і стає архимандритом Печерського монастиря, перейнявши цю посаду після Никифора Тура, що збройною рукою оборонив Печерський монастир від уніятів. На Печерській архимандрії залишився Плетенецький аж до своєї смерти в 1624 році. За Плетенецьким прийшли інші галичане: Захарій Копистенський, Памва Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та інші, все видатні вчені й культурні діячі. Вони заложили в Київі науковий осередок, як колись було в Острозі та у Львові. В 1615 році закладається в Київі братство, якому жінка мозирського маршалка Степана Лозки, Гальшка Лозкина Гулевичівна записує щедру фундацію на культурно-просвітні цілі. Братство закладає школу, котра скоро реформується в колегію на зразок європейських університетів. Її ректором стає Іов Борецький. До братства вписується сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом запорожським». Цим актом козаччина офіціяльно переймає протекторат над культурно-національним рухом у Київі. В 1617 р. Єлисей Плетенецький засновує у себе в Печерськім монастирі знамениту друкарню, яка за короткий час розвиває надзвичайно інтенсивну видавничу діяльність: вона випускає церковні й богослужебні книжки, підручники, словники, полемічні й теологічні твори, наукові праці, взагалі стає осередком цілого українського видавничого руху. Нарешті, як увінчання всіх змагань українських національних діячів того часу, приходить відновлення православної ієрархії, переведене під покровом козацького гетьмана. Після того як майже всі православні епіскопи перейшли на унію, а ті двоє, що залишились вірні своїй вірі, вмерли, православній церкві загрожувала повна дезорганізація; передовсім не було кому висвячувати священиків. Отже Сагайдачний дуже зручно використував приїзд на Україну єрусалимського патріярха Теофана, котрий повертався з своєї подорожи до Москви. Саме в той час Сагайдачний не був гетьманом: я вже згадував, що він не мав широкої популярности в масі козацтва. Особливо ж були настроєні проти нього так звані випищики, яких він на основі угоди з правительством викреслив з реєстру. Використавши момент, коли Сагайдачний пішов з частиною війська в поход під Перекоп (1620), козаки скинули його з гетьманства й вибрали на його місце Якова Бородавку. Одначе Сагайдачний залишився полковником і, як особа впливова й авторитетна, за порозумінням з київським Богоявленським братством, допоміг перевести відновлення ієрархії. Як тільки патріярх приїхав до Київа, відбулася нарада представників з усіх частин України й Білоруси. Тут було намічено кандидатів на митрополичу й на єпіскопські катедри. Сагайдачний брав участь в цій нараді, яка мала характер свого роду національного конгресу.

Після смерти Рогози король призначив митрополитом Іпатія Потія, знов же по його смерти — Веніяміна Рутського. На всіх єпіскопіях також сиділи уніятські владики, за виїмком Львова, де тримався ще православний епіскоп Єремія Тиссаровський. Київські міщане й козаки не допускали уніятських духовних до захоплення самої митрополії, але становище православної церкви робилося критичним без своєї єрархії. Козацькі й шляхетські учасники київської наради запевняли, що оборонять новопосвячених владик. Тоді патріярх погодився й висвятив ігумена київського братського монастиря Ісаію Копинського на єпіскопа перемишльського, кілька день згодом Іова Борецького висвятив на митрополита, а далі Мелетія Смотрицького на архієпіскопа полоцького. Робилося це все в як найбільшій таємниці, вночі, при наглухо зачинених вікнах, щоб ніхто не побачив світла, в присутності всього кількох людей. Виїхавши з Київа в супроводі Сагайдачного та його полку, патріярх ще по дорозі висвятив ігумена князя Єзекіїла Курцевича на єпіскопа луцького й ігумена Паісія Іполитовича на єпіскопа холмського. Приїзжий з патріярхом єпіскоп Аврамій був поставлений єпіскопом пинським. Потім козаки відпровадили патріярха до самої молдавської гряниці. По відїзді патріярха до виконання своїх функцій міг приступити хіба сам митрополит Іов, що сидів у Київі під охороною козаків. Решта владик, крім М. Смотрицького, не зважувалась їхати до своїх катедр. Про затвердження їх не могло бути поки й мови: їх уважано за самозванців і проти них оголошено репресії. Митрополит Іов Борецький разом з новопоставленими владиками видав тоді свій знаменитий протест (знайдений і опублікований проф. П. Жуковичем у збірнику «Статьи по Славянов Ђ д Ђ нію», виданому в 1910 році). В цій «протестації» з дня 28. IV. 1621 р. православні владики рішуче протестували проти оповіщення патріярха Теофана турецьким шпіоном й ворохобником, виясняли історію свого висвячення, цілком згідного з канонами, протестували проти переслідування православних уніятським духовенством на Білій Руси, на Берестейщині, Волині й Галичині, та попереджали, що всі ці ґвалти й насильства можуть причинитись до розрухів, і що в цих розрухах будуть винні уніяти. Що особливо цікаво в цій протестації, так це цілий уступ, присвячений характеристиці козаччини: «Щодо козаків, — говориться там, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні христіяне... Се ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство на Чорному морі й на суходолі. Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодревках по морю й по суші, (приробивши до човнів колеса) плавало й Царьгород штурмувало. Це ж вони за Володимира, святого монарха Руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру христіянську від царьгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погане, а як христіяне: мають пресвитерів, учаться письма, знають Бога й закон свій... Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що йдуть за віру христіянську на невірних. Другою своєю метою ставлять визволення невільників... Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить поневоленому христіянству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король еспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорожське своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують самим ділом».

Ці слова показують, що на Україні в початку XVII століття ясно жила в свідомості освічених людей ідея тяглости й непереривности українського історичного процесу, але вони показують також і те, що союз української інтелігенції з козацтвом був уже доконаним фактом: тільки спираючись на власну національну узброєну силу, могли владики заговорити такою сміливою мовою. І ось слідом за цим протестом митрополит скликає у Київі собор із духовенства та людей світських, щоб обміркувати, що далі робити. Далі вчиняє нараду в Житомирі з українською шляхтою з київського воєводства, що зібралось там на свій соймик. Нарешті їде до козаків і виступає там на раді в Сухій Діброві, в присутності Сагайдачного, палко закликаючи козаків стати в обороні своєї віри. І всі козаки, як оповідає свідок, присягли, що будуть боронити свою віру «аж до горла».

Саме в той час ішли переговори між польським правительством і козаками щодо нової козацької служби. Козаки були тепер знов дуже потрібні правительству: над Польщею нависли темні хмари. Козацькі походи й польські втручання до молдаво-волошських справ привели нарешті до розриву з Туреччиною. Турецька армія під проводом Іскандер-паши рушила літом 1620 року на Молдавію, щоб далі йти на Польщу. Старий гетьман Жолкєвський сміливо виступив їй на одсіч з невеличким відділом, перейшов Дністер, але на полях Цецорських недалеко Яс був оточений переважаючими силами ворога, весь його відділ був знищений, і сам він поляг головою. Його помічник, польський гетьман Конецьпольський попав у неволю. У цім бою поляг також підстароста чигиринський Михайло Хмельницький, а син його Богдан, пізніше славний гетьман України, попав у турецький полон. Але турки не розвинули зразу своєї перемоги й не рушили за Дністер. Поход Іскандер-паши був тільки початком кампанії: іти походом на Польщу збирався сам султан Осман.

В той час митрополит Іов Борецький відбував свої наради з українською шляхтою й козаками, в Адріанополі султан вже робив огляд свого війська, з яким він мав іти «завоювати Лехістан», себто Польщу. Супроти грізної небезпеки варшавський сойм ухвалив взяти на службу не більше й не менше як 20.000 козаків з платою 100.000 золотих на рік, і король на це пристав. Жигимонт навіть удався до патріярха Теофана (коли той іще перебував у козаків), щоб він вплинув на козаків, намовляючи їх на війну з турками. На соймі виступив з гарячою промовою волинський депутат Лаврентій Древинський, в якій казав, що в наступаючій війні Польща буде боронитися руками православних людей, а тимчасом не хоче заспокоїти й вдовольнити їх справедливі бажання в справах віри. Він яскраво змалював усі кривди й переслідування, що терпіли православні українці й білоруси, і грозив тяжкими наслідками, якщо з православними не буде поступлено по справедливости. Древинського піддержували інші посли з Київщини, Волині й Берестейщини. Але їхні промови більшість послів зустрічала сміхом, а король заявив, що скоріше зречеться своєї корони, ніж допустить, щоб схизматицьхий митрополит засів у Київі. Пекучу реліґійну справу сойм збув формальними постановами, які нічого певного православним не давали.

Тимчасом козаччина, заохочена закликами й обіцянками уряду, енергійно взялася готуватись до війни. Але репресії, що почалися на Білій Руси проти православія, прохолодили її запал. Агітація митрополита робила своє діло, козаки, ведучи на тій же раді в Сухій Діброві переговори з королівським післанцем, хоч присягли разом з тодішнім гетьманом Бородавкою, що будуть вірно служити Річі-Посполитій, але вибрали спеціяльну депутацію до короля: Сагайдачного, єпіскопа Курцевича й ще дві особи, щоб добитися від короля затвердження висвячених патріярхом Теофаном православних єпіскопів і митрополита. Тимчасом козацька флотілія вже вийшла в Чорне море й наробила серед турків великого переполоху. Самий Царьгород обхопила паніка, коли козацькі чайки появились перед Босфором. Турецький флот, що боронив столицю, не зважився напасти на козаків, але ескадра Капудана-паши, що стерегла їх повороту, напала таки на їх і захопила кілька чайок з козаками; їх одвезено до болгарського побережжя, де стояв султан з військом і там їх замордовано лютими муками, зриваючи тим способом свою злість за плюндрування столичної околиці.

Козацьке посольство у Варшаві, яке прибуло туди в липні 1621 року, король прийняв ласкаво, обіцяв «заспокоїти» реліґійну справу, і Сагайдачний був задоволений результатами своєї місії та й поїхав з Варшави просто на фронт, бо козаки, навіть не дожидаючи повороту свого посольства, вже рушили в поход на поміч польській армії, що в кінці серпня стояла під Хотином, а турецька армія з султаном на чолі вже була в Молдавії.

Польське військо, яке раховано на 35.000 і яке було під проводом старого гетьмана Ходкевича (при ньому був і королевич Володислав) стояло супроти турецької армії, що складалася з 150,000 регулярного війська, окрім татарської орди й ріжних допомогових відділів. Ця маса грозила просто роздавити польське військо, котре перейшло Дністер і стало під Хотином. Тут з нетерпеливістю дожидали козаків. Козаків ішло 41.500, і мали вони 22 гармати. Вони йшли під проводом Бородавки, переправились через Дністер коло Сороки й стали пустошити околиці. Вони вислали післанцем до польського війська Михайла Дорошенка (будучого гетьмана), питаючи, куди мають іти далі. Розуміється, польське командування відповіло, що мають якомога скоріше поспішати до польського табора. Ще перед приїздом Дорошенка прибув до табору Сагайдачний, і його вислано, щоб їхав до козаків і скоріше приводив їх з собою. По дорозі Сагайдачний натрапив на турків, трохи не попав у полон, був тяжко поранений в руку (ця рана згодом звела його в могилу), але щасливо врятувався й знайшов козаків коло Могилева.

Приїзд Сагайдачного зробив переміну в проводі козацькою армією. З Бородавки були незадоволені за те, що необачно порозсилав малі козацькі чати, які були побиті турками. Сагайдачного зустріли з радістю, вислухали його звіт з подорожи до Варшави і його побачення з королевичем під Хотином (Володислав дуже добре ставився до козаків і мав серед них великі симпатії) і, як це часто бувало в історії козаччини, зараз же скинули прежнього гетьмана Бородавку, закули його в кайдани, а натомість вибрали Сагайдачного. Бородвку судили, признали винуватим в необережнім вигубленні козаків і стратили. За кілька день Сагайдачний привів свою армію під Хотин — саме впору, бо вже на другий день турки почали наступати.

Вони вдарили зразу на козаків, які були стомлені походом і ще не встигли укріпити свій табор. Одначе козаки відбили наступ. Два слідуючі дні зряду ціла турецька армія кидалась штурмувати козацький табор, але всі її шалені атаки розбились мов о камяну скелю, о козацьке завзяття. Відбивши третю атаку, козаки сами перейшли в наступ і, піддержані поляками, збили турків з позицій, понищили їхні гармати й вдерлись в турецький табор. Якби вони не почали його грабувати, а продовжували наступ, погром турків був би повний. Турки, зібравши свої сили, вибили козаків з табора, але всетаки Сагайдачний взяв у полон одного пашу і кілька ще значних персон. Султан плакав від злости.

Кілька день обидві армії відпочивали. Потім турки поновили атаки. Знову головно на козацький табор. Татари обійшли польсько-козацький табор і відрізали сполучення з Камянцем. Почав відчуватися брак запасів і амуніції. Але обидві сторони понесли вже великі страти й були виснажені. Після ще кількох спроб зломати польсько-козацький табор султан згодився почати мирові переговори. 8 жовтня на полі бою під турецькою фортецею Хотином було складено мир.

Одним з головних пунктів миру була заборона козакам виходити в море й плюндрувати турецькі володіння. Козаки зараз після заключения миру почали свій відворот на Україну. Перед тим вони вислали до короля делегацію, яка мала домагатись підтвердження прав і вольностей козацьких, щорічної платні в сто тисяч золотих і окремої нагороди за хотинський поход, а опріч того заспокоєння потреб православної церкви.

Королевич Володислав обсипав Сагайдачного — головного спасителя в даних обставинах цілої польської держави — нагородами й знаками своєї ласки й уваги. Козацький гетьман був тяжко хворий од своєї рани і повернувшись до Київа, помер 10 квітня 1622 року. Хотинська кампанія знайшла широкий відгомін в тогочасній літературі: цілий ряд польських поетів прославив її в своїх поемах та віршах, в далекій Рагузі далматинський поет Гундуліч присвятив їй свою знамениту поему «Осман». Але в усій цій літературі головна заслуга в ділі оборони християнського світу перед турецькою навалою приписується королевичу Володиславу, а скромна фігура козацького гетьмана залишається в тіні хоч, як признавали самі офіціяльні польські чинники, ніхто інший, тільки він з своїми козаками був справжнім героєм цієї війни. Але гірше було те, що він не дістав тієї сатисфакції, якої найбільше сподівався: задоволення піддержуваних козаками побажань в сфері церковно-реліґійній так само, як і спеціяльно козацьких домагань. Справу проволікали й нарешті відклали до сойму 1623 року.

Та Сагайдачний до того вже не дожив. На провідному тижні 1622 року цілий Київ з великою урочистістю ховав козацького героя в братській церкві на Подолі. Над його могилою студенти Богоявленської братської школи промовляли жалібні вірші, зложені ректором Касіяном Саковичем, в яких прославлялися заслуги покійного перед рідним краєм і перед православною церквою та меценатство в справах національної культури: помагаючи їй за життя, гетьман пять день перед смертю склав заповіт, яким записав кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі на львівське, спеціяльно на науково-просвітні потреби. Ці вірші були видані того ж року окремою книжечкою.

Як сучасники, що знали Сагайдачного зблизька, так і історики сходяться між собою в оцінці його високих прикмет, як воєнного й державного діяча. Найцікавішу характеристику дав Сагайдачному автор записок про хотинську кампанію Яків Собєський: «Цей Петро Конашевич, — писав він, — настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя, своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною дотепністю в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвизначніших людей Польщі... Це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життя, в бою був перший, при відступі останній, жвавий і діяльний».

Значіння Сагайдачного в українській історії, спеціяльно в історії нашого культурно-національного руху високо ставлять українські історики, починаючи від автора «Исторіи Русовъ», що називає його «избирательним князем руським или гетьманом». В. Антонович писав про його, «що своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народнього діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад в церковному та світському життю, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу». Ол. Ефименкова писала про Сагайдачного, що «де б він не зявився, він зараз же опановував ситуацію — одночасно добрий знавець військового мистецтва й розумний дипломат, але перш за все й завжди — людина, що глибоко й цілком була перейнята любовію до рідного краю». І. Каманин каже, що «тільки Сагайдачний поклав міцні підвалини для дальшого існування козаччини». М. Грушевський вважає Сагайдачного видатним політиком, що свідомо йшов до своєї мети — виборення свойому народові відповідного місця в польській державі, і що перевів діло (відновлення ієрархії), яке вкрило його безсмертною славою в очах українського суспільства.

Література до розділу 14

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909.

Н. Василенко, Очерки Исторіи Западной Руси и Украины, Кіев, 1916.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII вв., «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 60-64.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, тт. ІІ-Ш, Петербург, 1874-77.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба западно русскаго дворянства съ церковной уніей 1609 г., т. I-VI, Петербург, 1903-1912.

М. Максимовичъ, Изсл Ђ дованіе о гетман Ђ Петр Ђ Конашевич Ђ -Сагайдачномъ, Сказаніе о гетман Ђ П. Сагайдачномъ, «Собраніе сочиненій», т. І, Київ.

В. Антонович, біографія Сагайдачного в книзі «Исторические деятели Юго-Западной Россіи», Київ, 1885.

И. Каманинъ, Очеркъ гетманства Петра Сагайдачнаго, «Чтенія О-ва Нестора Л Ђ тописца», т. XV і окремо, Київ, 1901.

О. Чайківський, Початки гетьманування П. Сагайдачного, «Науковий Збірник, присвячений М. Грушевському», Львів, 1906.

П. Жуковичъ, Запорожскіе гетьманы Бородавка и Сагайдачний въ своихь посл Ђ днихъ церковныхъ и политическихъ д Ђ лахъ, «Сеймовая борьба», вып. III, Петербург, 1906.

П. Орловскій, Участіе запорожскихъ козаковъ въ возстановленіи южнорусской ієрархіи въ 1620 г., «Кіевская Старина», 1905, X

Д. Еварницкій, Гетманъ Петро Сагайдачный, Катеринослав, 1913 (відбитка з «Л Ђ тописи Екатеринославской Архивной Комиссіи», т. 10).

Б. Барвінський, Конашевичі в перемишльській землі в XV і XVI ст., «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 100, ч. II, Львів, 1930. і. Tretiak, Wojna chocimska, Lwów, 1920.

ЗМІСТ

Дата добавления: 2015-05-23