Соціальна політика України

Принципово нова система соціальних відносин, які формуються в Україні, повинна бути адекватно відтворена в соціальній політиці держави. Процес здійснення активної соціальної політики спрямований на формування нової якості соціального буття, на підвищення індексу людського розвитку.

Соціальна політика — це система правових, управлінських, організаційних, регулятивних та саморегулятивних заходів і дій, цілеспрямованої діяльності суб'єктів господарювання, скерована на забезпечення оптимального функціонування соціальних відносин, умов для їх розвитку, всебічної самореалізації соціального потенціалу особистості, її соціальної безпеки.

Соціальна політика — це сукупність принципів, рішень, дій суспільних об'єктів, що знаходять втілення в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб'єкти — людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, колективи тощо. Всі вони мають різний суспільний характер, займаються різною соціальною діяльністю, у них різні можливості, масштаби та засоби впливу на розвиток соціального буття, забезпечення соціальної безпеки людини і суспільства.

У складній структурі суб'єктів соціального розвитку і здійснення соціальної політики безпосереднім і основним суб'єктом є особистість, індивідуальність. Жодне завдання соціального розвитку і соціальної політики не може бути розв'язане, якщо не будуть створені умови для самореалізації потенціалу людини.

Основним координуючим суб'єктом виступає соціальна держава, яка за своїм потенціалом переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.

Соціальна політика держави передбачає:

— регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки у соціальній сфері;

— регулювання зайнятості населення;

— розподіл і перерозподіл доходів населення;

— формування стимулів до високопродуктивної праці;

— надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

— створення дієвої системи соціального захисту населення;

— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури тощо.

Метою соціальної політики держави є забезпечення соціальної безпеки, тобто стабільної життєдіяльності суспільства, соціальної злагоди, цілісності, належного рівня добробуту людей.

В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів — соціальний, ринковий та їх поєднання. Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості; ринковий — передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів; комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики, високий рівень добробуту населення.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту і соціальних гарантій. Соціальний захист — це система правових, фінансових, економічних заходів, які здійснює держава з метою забезпечення відповідного життєвого рівня громадянам; підтримка найбільш вразливих верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії — це система зобов'язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Ключовою проблемою сучасної соціальної політики є зміна ролі людини в системі факторів виробництва у зв'язку зі збільшенням значення творчих та особистісних елементів у трудових процесах. Людина стає центром соціально-економічної системи, і задоволення її потреб є метою та умовою стійкого розвитку.

Водночас зростає глобальна трансформація ринку праці в напрямі збільшення гнучкості, багатовартісності відносин. Активізація цього процесу має й негативні наслідки, оскільки призводить до зростання безробіття, зменшення частки стабільно зайнятого населення, підриву традиційних гарантій і норм у сфері праці.

Сучасна соціальна політика покликана виконувати дві взаємопов'язані функції: захисту і розвитку, тобто може бути пасивною та активною.

Формування концепції соціальної політики країни має здійснюватися на основі глибокого аналізу стану та тенденцій розвитку соціальної сфери, оцінки та врахування досвіду сусідніх країн.

Сучасна ситуація в українському суспільстві характеризується зростанням соціальної напруженості — з одного боку та спробами самостійного вирішення соціальних проблем — з іншого. Ці і протилежні тенденції перебувають у стані нестійкої рівноваги і призводять до поглиблення соціальної напруженості, неконтрольованого розвитку подій.

Низькі темпи реформування національної економіки призвели до негативних соціальних наслідків, що загрожують безпеці країни у соціальній сфері. За основними показниками соціального розвитку Україна знаходиться на небезпечній межі. Так, за ІЛР Україна з 45 місця на початку реформ опустилася на 102. І це при тому, що освітній рівень населення — один з вагомих показників ІЛР — залишається достатньо високим. Витрати на освіту в Україні становлять 6,3% ВВП порівняно з середньосвітовими 4,8 %. Обсяг ВВП на особу зменшився за останні 15 років у 1,5 раза і становить менше 6 тис. дол. США. Значний зовнішній борг у сумі 12—14 млрд. дол. США посилює економічну залежність держави в майбутньому. За даними Світового банку, за межею бідності перебуває 31,7 % населення України.

Зубожіння основної маси населення внаслідок негативного співвідношення цін і доходів, втрата джерел отримання доходів разом з одночасною появою значної кількості платних послуг соціального характеру зумовили неприродне скорочення споживчого платоспроможного попиту, здеформували спонукальні мотиви до праці, розширеного виробництва, нагромадження і призвели до відтоку ресурсів з виробничої сфери.

Поліпшити ситуацію можна за умови, якщо в центрі реформування системи господарювання й управління буде людина з її інтересами і проблемами. Однак, як свідчить досвід, реформування сфери соціального розвитку в Україні здійснюється непослідовно і суперечливо.

Найбільш широким, масштабним поняттям є «соціальна політика», яку можна розглядати як комплекс заходів з боку держави, підприємства та особи, спрямованих на підвищення рівня життя. Основними напрямами соціальної політики в Україні є створення належних умов для забезпечення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності; державне соціальне забезпечення і допомога при втраті заробітку з будь-яких причин; соціальний захист прав і свобод людини у випадках їх порушень шляхом притягнення винуватців до відповідальності; забезпечення оптимального і стабільного фінансування, державної підтримки розвитку соціальної сфери — освіти, науки, медицини, культури тощо. Тоді «соціальне забезпечення» і «соціальний захист» є елементом соціальної політики.

Термін «соціальне страхування» означає процес акумуляції коштів для здійснення виплат громадянам з причин часткової або повної втрати працездатності, майна, підтримки материнства і дитинства, охорони здоров'я.

Упродовж останніх років була недостатньою соціальна спрямованість бюджету в Україні. У 2005 р. частка бюджетних коштів на соціальний захист і соціальне забезпечення становила 29,8%, тоді як у Польщі — 48,2%. Витрати на охорону здоров'я становили близько 3,6% до ВВП, що значно менше, ніж у Великій Британії (5,7%), США (6,6%), Швеції (7,2%), Польщі (4,8%). Крім того, витрати на соціальні потреби в розвинених країнах світу зростають в 1,8 рази швидше, ніж ВВП, величина якого в багато разів перевищує вітчизняний.

В країнах з розвинутими ринковими відносинами сформувався механізм саморегулювання соціальних і економічних проблем. У країнах з перехідною економікою окрема людина не в змозі вирішити свої соціальні потреби через низький рівень оплати праці. В Україні ринкові механізми регулювання оплати праці в повному обсязі не спрацьовують. Одночасно із зростанням номінальної заробітної плати відбувається зниження її реальної вартості. Нинішній рівень заробітної плати не забезпечує працівникові достатніх для розширеного відтворення обсягів споживання матеріальних благ. У 1990 р. витрати на харчування сім'ї складали 32,8 % сукупного доходу, в 2005 р. — 56,2 %. Різке підвищення плати за житлово-комунальні послуги, послуги зв'язку, комерціалізація соціальної сфери унеможливили участь громадян у процесах інвестування економіки. Низький рівень оплати праці — основна причина відсутності середнього класу — основи стабільного суспільства. Задекларовані принципи соціального партнерства між роботодавцями і працюючими постійно порушують. Державна інспекція праці Міністерства праці і соціальної політики України визначила, що 62,2 % порушень належать до нормування та оплати праці, компенсаційних виплат. Зайнятість населення перестала виступати гарантом його добробуту.

Значна кількість зайнятих у народному господарстві перебуває у тривалих адміністративних відпустках (37,4 % у промисловості), працює в режимі неповного робочого дня (26,2 %), що не забезпечує їм належних заробітків. Окрім того, це призводить до дискваліфікації робочої сили, втрати мотивації до праці, незадоволення своїм соціальним становищем.

Для розвитку національної економіки відчутними стали трудові міжнародні міграційні процеси. За даними центру «Демократичні ініціативи», не менше 5 млн. українських громадян виїжджають за кордон на тимчасові роботи, існує проблема нелегальної еміграції.

Отже, державі не вдалося створити належних умов для самостійного вирішення питань свого добробуту тією частиною суспільства, яка хоче і може працювати. Держава залишила за собою складну функцію соціального забезпечення непрацюючих верств населення, виконання якої на належному рівні стає чимраз проблемнішим.

Соціальна політика нашої країни формується з урахуванням світового досвіду та вищезазначених факторів. Вихід вітчизняної економіки на траєкторію зростання вимагає перебудови соціальної сфери і, насамперед, істотного підвищення добробуту людей, подолання глибокого падіння їхнього життєвого рівня. Для цього держава повинна найповніше використати нові економічні умови господарювання, результати стабілізації та зростання.

Існуюча на сьогодні модель економічної політики зорієнтована переважно на захист соціально вразливих верств населення. Логіка нової стратегії передбачає принципове коригування політики доходів — перенесення основних акцентів соціальної політики на працюючу частину населення. Існуюче заниження вартості робочої сили відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної платні, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес зведено до мінімуму. Світовий досвід господарювання свідчить, що економіка, яка базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується розвиток усієї соціальної інфраструктури — освіти, медицини, культури, житлово-комунального господарства.

Активна соціальна політика спрямовується на боротьбу з бідністю, збереження людського капіталу, його пристосування до потреб ринкової економіки, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної справедливості та політичної стабільності.

Соціальна політика — не примусова надбудова над комплексом економічних реформ, а їх активна складова, якою визначається успіх перетворень у суспільстві. Індикатором успіху реформування економіки служить рівень життя населення. При цьому важливо знати рівень життя не лише середньостатистичного мешканця країни, а кожної групи населення в кожному регіоні країни.

Перебудова соціальної сфери країни супроводжується загостренням проблем і потрясіннями, нестабільністю в суспільстві.

Сучасна модель вітчизняної соціальної політики зорієнтована на симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. В умовах відсутності достатніх фінансових ресурсів держава повинна створити умови для самореалізації та самозабезпечення економічних суб'єктів, а також сформувати ефективну систему соціального захисту населення. Ця модель містить усі позитивні елементи існуючих світових систем соціальної політики.

Реформування соціальної політики мусить здійснюватися одночасно з економічними перетвореннями і орієнтуватися не лише на власні традиції, квазіміфи, але й динамічні тенденції світової економіки.

Трансформаційні процеси в Україні, зумовлені реформуванням форм власності, глибоким розшаруванням членів суспільства за рівнем доходів, обмеженими фінансовими можливостями держави, ставлять у розряд першочергових питання про соціальне партнерство між державою і громадянами, соціальними групами, суб'єктами виробничого процесу тощо.

Нові умови господарювання і життя вимагають реалізації нової концепції державного регулювання соціального розвитку. В основу цієї концепції повинні бути покладені новий зміст і форми діяльності держави в проведенні соціальної політики: вирішення проблеми власності і влади, сприяння формуванню середнього класу, визнання економічної свободи як суспільної цінності, податкове стимулювання створення нових робочих місць, забезпечення соціальної захищеності та безпеки громадян, наближення до світових соціальних стандартів, цін і тарифів.

Особливістю соціальної політики України в перехідний період є пріоритет соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери.

Основний зміст політики соціального захисту працездатного населення зводиться до створення необхідних умов підвищення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва, ділової активності. З урахуванням стану економіки держава здійснює захист від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму. Державне регулювання здійснюється шляхом реалізації таких заходів: визначення мінімальної заробітної плати, мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму: створення державних і недержавних пенсійних фондів та фондів соціального захисту; зміни умов оплати праці, розробки нової системи пенсійного забезпечення, допомог, стипендій, окладів у бюджетних організаціях і установах та їх фінансове забезпечення; запровадження системи індексації доходів і збережень населення; розробки загальнодержавних і регіональних програм допомоги окремим верствам населення; реалізації заходів щодо захисту внутрішнього споживчого ринку; запровадження компенсаційного механізму для населення у зв'язку з підвищенням цін на товари і послуги.

Основним питанням, що вимагає розв'язання, є поетапне здійснення глибокої структурної реформи заробітної плати, яка має на меті перехід від чинної моделі, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних благ, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Проведення такої реформи дасть змогу не тільки істотно збільшити частку заробітної плати в структурі ВВП, скоригувати її величину відповідно до зміни цін, але й істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави.

Суттєве зростання ціни робочої сили має важливе значення і з огляду входження України в світовий економічний простір.

У процесі реформи заробітної плати повинні здійснюватися заходи щодо впорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної платні. Вона не повинна бути нижчою, ніж офіційно встановлена межа малозабезпеченості. У зв'язку з цим потрібно поступово підвищувати мінімальну заробітну плату в народному господарстві до 60 % середньої заробітної плати, як це рекомендує Міжнародна організація праці.

Важливим заходом реформування оплати праці має стати забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною і надтарифною частками оплати праці. Йдеться про необхідність підвищення частки тарифу в середній заробітній платні від критичного рівня (15—25 %) до оптимальних розмірів (70—80 %). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обґрунтовану, міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної платні.

При реформуванні системи оплати праці особлива увага повинна приділятися обґрунтованому встановленню міжгалузевих коефіцієнтів у Генеральній тарифній угоді, які передбачали б встановлення рівнів оплати праці в різних галузях народного господарства залежно від трудомісткості, шкідливості виробництва і кваліфікації працівників.

У зв'язку із здійсненням лібералізації цін та валютного курсу потрібно надавати відповідну допомогу через безробіття, зберігати робочі місця в процесі роздержавлення і приватизації, стимулювати розвиток малого бізнесу та індивідуальну трудову діяльність, реалізувати програму захисту малозабезпечених, багатодітних і неповних сімей, непрацюючих, пенсіонерів та інвалідів, щомісячно індексувати грошові виплати відповідно до фактичних темпів інфляції.

Засобами та умовами реалізації державного соціального захисту населення є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; формування соціальних прогнозів; визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту та рівня життя в державних індикативних планах та засобів їх реалізації; розробка та реалізація соціальних комплексних цільових програм; використання системи оподаткування доходів населення; впровадження системи фіксованих цін на певні види товарів і послуг.

Принциповим пріоритетом політики доходів має стати стимулювання населення до володіння приватною власністю та її ефективний захист. Високо- та середньозабезпечені громадяни будуть здатні оплачувати значну частку послуг охорони здоров я, освіти, відпочинку тощо.

У державних програмних документах передбачені механізми зі зміцнення позицій середнього класу, частку якого потрібно довести до 45—50 % від загальної кількості населення. При цьому передбачається скорочення кількості громадян з доходами, нижчими за прожитковий мінімум.

Становлення та розвиток середнього класу передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто таких стандартів, які забезпечують гідний рівень життя, стимулюють розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення.

Регулювання доходів населення пов'язане з пенсійним забезпеченням. Держава передбачає заходи, пов'язані з проведенням повномасштабної пенсійної реформи, поступового наближення мінімального розміру пенсій до прожиткового мінімуму та скасування обмежень їх максимальних розмірів.

Важливим питанням сучасної соціальної політики, а особливо політики доходів, є регулювання бідності. Бідність визначається двома факторами: часткою населення з доходами меншими від вартості мінімального споживчого кошика та відхиленням величини прожиткового мінімуму відносно середнього рівня достатку.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Сформулюйте поняття моніторингу.

2. Назвіть об'єкти моніторингу соціально-трудових відносин.

3. Охарактеризуйте основні напрями моніторингу соціально-трудових відносин.

4. Сформулюйте основні завдання моніторингу соціально-трудових відносин.

5. З чого складається інформаційна база моніторингу соціально-трудових відносин?

6. Охарактеризуйте сучасні аспекти соціальної напруженості.

7. Дайте характеристику організації моніторингу соціально-трудової сфери в Україні.

8. Які організації є виконавцями моніторингу соціально-трудової сфери України? Назвіть їх основні функції.

9. Яка суть, функції та мета соціальної політики держави?

10. Хто є суб’єктами соціальної політики?

11. Соціальний захист: суть, необхідність,форми реалізації.

12. Які напрямки перебудови соціальної політики України?

13. Які засоби державного регулювання доходів населення?

Дата добавления: 2015-05-23