Верстка Н. Андрієнко 2 страница

Еволюція форм господарської діяльності. Фільварки. Козацьке господарство. Економічний стан Лівобережної України за часів Гетьманщини. Зміна правового статусу козацтва. Колонізація Запоріжжя та причорноморських степів. Соціально-економічний розвиток Правобережної України
У ХVІ — першій половині ХVII ст. більша частина земель України опинилась під владою Польщі. В 1569 p. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої. Таким чином, з другої половини ХVІ ст. литовське панування в Україні остаточно зникло. З цього часу для польської шляхти відкрилися широкі можливості для загарбання українських земель. Стрімко зростає велике феодальне землеволодіння. Особливо цей процес посилюється після сеймової постанови 1590 p., коли було дозволено займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські магнати захоплювали землі самі, одержували їх від королів, відвойовували один в одного. З’явилися величезні магнатські латифундії. Магнати Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Вишневецькі, Жолкевські тощо стали, за висловом сучасників, «українними корольками». Конецьпольським, наприклад, у першій половині ХVII ст. належало тільки в степах Південного Буга 170 міст і містечок і 740 сіл. Потоцькі володіли Ніжинським староством, Кременчуком, Потоками і рядом інших поселень. Яремі Вишневецькому тільки на Лубенщині належало близько 40 тис. господарств селян і міщан. Це були держави в державі. Магнати в своїх володіннях будували фортеці, видавали накази-закони для місцевого населення, захоплювали державні посади. Королі мусили з ними рахуватися, віддавали їм в управління державні маєтки «королівщини», від чого вони ще більше збагачувалися, тому що всі доходи з «королівщин» йшли на їхню користь. Віддавалися маєтки магнатам і як застави в заклад кредитору за позичену суму державі, якій потрібні були гроші. Застави збагачували магнатів. Так Я. Острозький, один з найбільших магнатів Східної України, на початку ХVII ст. тримав у закладі Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне та за 2000 золотих Переяславське.
Середня і дрібна шляхта знаходилась на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» землі магнатів.
В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з розвитком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі.
Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.
У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.
Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.
Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.
Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині.
На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною.
Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.
Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.
Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.
Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.
Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.
Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.
У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’явилось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.
В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.
Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.
У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.
Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1—2 гроша — ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків в Україні відробляли панщину з 1 лана в кінці ХV ст. 1 день на тиждень, у першій половині ХVІ ст. — 2 дні, в кінці ХVІ ст. — 6 днів, а на початку ХVII ст. — 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати чотири особи.
Проте панщина, незважаючи на її поширення, ще не стала на той час скрізь основною формою експлуатації селян. Характер і розмір селянських повинностей в тому чи іншому районі залежали від різних чинників і передусім від рівня розвитку продуктивних сил і характеру господарської діяльності. В добре розвинутих районах, таких як Галичина, Волинь, переважали панщина, в менш розвинутих, мало залюднених (Поділля і Брацлавщина, Лівобережна Україна) — головною формою експлуатації були данина і чинш.
Зі зростанням фільваркової системи, розповсюдженням панщини селяни почали втрачати право переходу. Ще в 1435 p. галицька шляхта прийняла рішення додержуватися щодо селянського переходу правил, що існували в Польщі: селянин міг переходити в інше господарство тільки в дні Різдва, сплативши викуп.
У 1447 p. великий князь литовський Казімір видав привілей, що розповсюджував кріпосне право на значну частину селянства Литви. Цей привілей забороняв перехід приватновласницьких селян у великокнязівські маєтки. Крім того, феодалу надавалось право судити своїх селян. На початку ХVІ ст., в 1518 p., селяни були позбавлені права скаржитися на феодала навіть до королівського суду. Протягом ХVI ст. (1505 і 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо заборонили селянам без дозволу феодала покидати свій наділ і узаконили панщину 2 дні на тиждень. Селянин, який переходив з дозволу пана, мусив оплатити викуп і залишити хату в бездоганному стані. Селяни українських земель, що були у складі Польщі, в більшості були покріпачені в першій половині ХVI ст.
Таке ж становище, з деякими відмінами, було і в Литві. Тут також селянам заборонялося скаржитися на своїх панів, феодали одержали право купувати селян без землі. «Артикули» короля Генріха Валуа 1573 р. і нарешті Третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян. Селянам заборонялося самостійно виступати на суді й свідчити як проти, так і за своїх панів. Феодали одержали право протягом 20 років шукати втікачів. Право переходу було обплутане такими умовами, що практично здійснити його було неможливо. Навіть «похожі» селяни, які вважалися вільними, проживши 10 років в маєтку, повинні були в разі переходу сплатити панові 10 кіп грошей, ця сума дорівнювала половині вартості селянського господарства з землею, а також повернути одержану при поселенні позику.
Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба.
Відповіддю на посилення утисків, покріпачення були втечі. Якщо раніше козаки залюднювали південь Київщини, Брацлавщини, то в ХVI—ХVII ст. вони пішли далі на південь, і в другій половині ХVI ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію. Всі козаки мали рівні права в користуванні землею, у вирішенні важливих питань на радах, обиранні старшин. І хоча заможна верхівка, спираючись на свою економічну перевагу, мала великий вплив на все життя Січі, правовий стан рядового козацтва докорінно відрізнявся від стану поневоленого селянства. Існування козацтва революціонізувало останнє, наочно доводило, що без панів можна жити краще. Воно було своєрідним проломом у феодально-кріпосницькій системі й свідчило про зачатки розкладу феодально-кріпосницького устрою. Козаки були в багатьох випадках заспівувачами в багаточисельних селянських повстаннях в Україні. Крім того, вони охороняли південно-східні кордони України від спустошливих нападів кримських татар і самі здійснювали сміливі походи в турецько-татарські володіння.
Уряди Польщі й Литви, покріпачуючи селян, жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти покріпачення і передусім з запорізькими козаками. Щоб запобігти втечам і послабити вплив козацтва, в 1580 p. польським сеймом було навіть видано постанову про боротьбу зі «своєвільними людьми». Постанова давала право феодалам «ловити і на горло карати своєвільних людей», тобто втікачів.
Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринкові відносини втягувалися і селянські господарства. Це спричиняло соціальне розшарування селянства, появу значної кількості малоземельних і безземельних селян: загородників або городників, підсусідків, халупників, коморників. Загородники мали невеликі ділянки землі — загороди — і садибу; підсусідки не мали ні садиб, ні землі, жили в чужих дворах. Коморники мали тільки худобу і наймали під житло комори. Халупники володіли тільки садибою і хатою, халупою.
В цей же час зростав і прошарок заможного селянства. Заможні селяни накопичували гроші, займаючись торгівлею продукцією сільського господарства і промислів, використовували найману працю в своїх господарствах і таким чином нагромаджували кошти. Проте, треба сказати, панування феодальних відносин стримувало розшарування селян і розвиток буржуазних відносин, тому що і заможні селяни перебували під гнітом феодалів, які їх притісняли і грабували.
Швидше йшло розшарування серед козаків. Слід зазначити, що козацтво ніколи не було одноманітною в соціальному відношенні верствою. Козацтво було економічно нерівним з початку свого виникнення, тому що від феодалів тікали різні за своїм економічним станом люди: з одного боку, сільська і міська біднота, з другого, — селяни і ремісники, що володіли засобами виробництва і сподівалися знайти на нових місцях більш сприятливі умови для розвитку свого господарства. Втікачі забирали з собою все майно, худобу, навіть наймитів. На нових місцях, користуючись економічною неспроможністю голоти, заможні козаки експлуатували її у своїх господарствах. Багато документів свідчать про те, що в козаків мала місце експлуатація наймитів. Багаті козаки займали керівні посади в козацькому війську, з їхнього середовища виходила козацька старшина. Між голотою і багатими весь час ішла жорстока боротьба.
В ХVI — першій половині ХVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці — подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла. Цей процес проявився в розширенні старих і появі нових міст і містечок, кількість яких невпинно зростала. В кінці ХVI ст. на Поділлі нараховувалося 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок, у середині ХVII ст. відповідно 111 і 150. Взагалі в Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок. Виникли такі міста, як Бердичів, Умань, Гайсін, Кролевець, Гадяч, Миргород, Фастів та ін. Безперервно зростала і кількість міського населення, хоча міста і містечка були невеличкими, по 100—300 будинків, і відрізнялись вони від сіл тим, що населення міст за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину та мало торги і ярмарки. Так, з 1552 по 1622 рр. населення Києва зросло майже в 3,6 раза, Житомира — майже в 2,5 раза, Вінниці — у 3 рази (за кількістю домів, що підлягали оподаткуванню). Міста були центрами ремесла і торгівлі. Серед них найбільш значними в Україні на той час були Київ і Львів. Великими ремісничими центрами були Ніжин, в якому 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5% дворів ремісників.
У середині ХVI ст. у Києві нараховувалось 20 ремісничих спеціальностей, у Львові — 28. Львів був великим містом. Наприкінці ХVI ст. тут мешкало 12344, а в 1650 p. — 33275 чол. У середині ХVII ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів. Широко відомі були вироби львівських майстрів: зброярів, ювелірів, слюсарів, ткачів, кравців тощо не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Ще в ХVI ст. Львів називали «школою ремісників». Тут вироблявся папір, відливались дзвони, гармати тощо.
Більшість українських міст була приватною власністю духовних і світських феодалів. Економічний розвиток міст супроводжувався соціальним розшаруванням міського населення. Воно складалося з невеликої частини представників верхівки — патриціату, до якої належали багаті міщани, купці. Вони були міцно поєднані зі шляхтою, часто самі купували маєтки з кріпаками і здобували шляхетство.
Другою групою були середні купці, цехові майстри, заможне міщанство. Ця група була невдоволена засиллям міської верхівки і весь час вела з нею боротьбу.
Нарешті, третю групу, найбільш чисельну, становила міська біднота: незаможні ремісники, різні наймити, жебраки, селяни, що тільки називалися міщанами.
Ремесло розвивалося і в містах, і в селах. Усі селяни у вільний від землеробства час виготовляли вироби побутового призначення: полотно, сукно, плахти, килими, ковдри, рушники, хустки й т. ін. Цими продуктами вони часто сплачували натуральну ренту. Були в селі, крім цього, гончарі, шевці, кравці, колісники, бондарі, грабарі, чинбарі, лимарі тощо. Виготовляли вони продукцію як на замовника, так і на ринок і почали виступати як дрібні товаровиробники.
У містах і селах існували підприємства для переробки сільськогосподарської продукції на борошно, крупу, горілку, пиво. Це були водяні млини, вітряки, гуральні, броварні.
У фільварках виникають рудні (виробництво заліза), поташні, на продукцію яких попит весь час зростав у зв’язку з тим, що поташ застосовували у виробництві скла, мила, при фарбуванні й вибілюванні тканин тощо; селітряні варниці, соляні жупи. На цих підприємствах уже був певний поділ праці, працювали тут і вільнонаймані робітники, як правило, майстер і робітники-спеціалісти, і залежні селяни, які відбували тут феодальні повинності. Це були зародки мануфактурної, капіталістичної промисловості.
Наприкінці ХVI — в першій половині ХVII ст. ремісники майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професіональною ознакою.
Об’єднання ремісників за професіональною ознакою не були новиною для України. Вони виникли ще в ранній період існування міст, в ХІ—ХІІ ст. Їхнє виникнення було викликане необхідністю, головним чином, захисту своїх економічних інтересів від зазіхань з боку феодалів. У той час ринок ще був обмеженим, приплив ремісників у міста відбувався повільно і тому конкуренції між ремісниками майже не було. Тому і потреби в суворій всебічній регламентації виробництва і збуту ремісничих виробів також не було. В ХVI—ХVIІ ст. становище істотно змінюється. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини, відбувається розширення і поглиблення внутрішнього ринку. Від роботи на замовлення ремісники переходять до роботи на ринок. Це викликає прагнення цехових майстрів установити свою монополію у виробництві й збуті продукції, ліквідувати можливість як внутрішньоцехової, так і позацехової конкуренції. В ХV—ХVІ ст. з’являються цехові статути, що всебічно регламентували всі сторони виробництва і збуту продукції й узагалі всього життя членів цеху. Регламентувалася кількість підмайстрів і учнів у майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, строки учнівства, розмір плати підмайстрів і учнів тощо. Разом із цим почали всіляко обмежувати вступ до цеху нових членів, збільшували строки учнівства, вступні внески. При цьому кандидат у майстри мав бути громадянином міста, володіти в місті нерухомим майном. Підвищувалися вимоги до майстерштюків-виробів, що свідчили про майстерність кандидата у майстри. Нарешті, і це надзвичайно важливо, увагу цехових статутів було скеровано на безумовну заборону позацехового ремесла. Як правило, майстрами могли стати тільки сини або родичі майстрів. Цехові майстри, таким чином, вживають усіх заходів до того, щоб перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації.
Об’єктивно цехова регламентація ставала на перешкоді розвитку цехового ремесла, сковувала розвиток продуктивних сил. Проте цехові статути не могли затримати процес подальшого поглиблення розподілу праці, ріст ремесла і розвиток капіталістичних відносин у промисловому виробництві.
Перш за все, незважаючи на всю регламентацію, серед цехових майстрів ніколи не було майнової рівності. З регістру про стягування податків з ткачів м. Кам’янця (1578 p.) видно, що з 8 ткачів п’ятеро платили по одному флоріну, а троє бідних — по 25 грошей. Ця економічна нерівність зі зростанням роботи на ринок збільшувалася, в цехах з’являється поділ на «чорних» майстрів, що виконували просту, чорну роботу, і на привілейованих.
По-друге, загострюється боротьба між окремими цехами, що були пов’язані єдиним процесом виробництва. Так, наприклад, львівські шевці, сировину яким раніше постачали кушніри, почали в першій половині ХVII ст. домагатися права самим обробляти шкіри або купувати їх на стороні, тобто силкувалися утискувати кушнірів, поставити їх в залежність від себе.
По-третє, що особливо важливо, багато хто з майстрів, нехтуючи цеховими правилами, з метою розширення виробництва збільшували кількість підмайстрів і учнів, запаси сировини.
Таким чином, цехи не могли уникнути впливу нових економічних умов, загальної тенденції господарського життя суспільства — зростання виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, розширення ринку. В XVI—ХVІІ ст. усередині цехів з’являються ознаки, що свідчили про початок розкладу цехової організації.
Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Львові становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба.
У боротьбі з партачами цехи спиралися на міську владу, а також досить часто вдавалися до прямого насильства. Нападали із зброєю в руках на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли з міста. В першій половині ХVІІ ст. були зареєстровані випадки, коли озброєні ватаги львівських цехових майстрів нападали на дома партачів у передмісті, забирали готові вироби, знищували інструмент. Через цехові заборони партачі були позбавлені можливості вільно продавати свої вироби в місті, за браком коштів не могли їх вивозити на далекі ринки і тому змушені були звертатися до посередників—скупників, купців. Скупники були знайомі з ринком і його потребами. Спочатку вони тільки скуповували продукцію у партачів, потім, добре знаючись на потребах ринку, робили замовлення на виготовлення тієї чи іншої продукції і таким чином відривали виробника від ринку збуту. Згодом скупники починають платити ремісникам потрібною їм сировиною, інструментами. Так відривають їх і від ринку сировини і остаточно ставлять в залежність від себе, підкоряють собі. Фактично ремісник стає найманим робітником, що працює в себе вдома на капіталіста. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упроваджується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.
Отже, цехове ремесло в Україні в ХVІ—ХVІІ ст. починає розкладатися. Купці-скупники, а в окремих випадках розбагатілі цехові майстри починають перетворюватися на капіталістів-підприємців, а позацехові, а інколи і цехові ремісники, підмайстри — в найманих робітників.
На завершення треба сказати, що розвиток ремесла і зародження мануфактурного виробництва в Україні стримувалося жорстоким національним гнітом і гонінням православ’я, що посилилося в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Намагаючись перетворити українські міста у свої опорні пункти, польський уряд всіляко сприяв укріпленню в них позицій польських і німецьких купців і ремісників католицького віросповідання. Іноземна міська верхівка за допомоги уряду і церкви всіляко утискувала українських міщан — «схизматиків», перешкоджала їм займатися ремеслом і торгівлею, усувала від участі в міському самоврядуванні. В деякі цехи українців не приймали або не давали їм звання майстра, учням забороняли стати підмайстрами, примушували жити в окремих кварталах («Руська» вулиця). Наслідком такої політики було те, що в деяких цехах у Львові вже на початку ХVІІ ст. українців узагалі не було, а там, де були, їх виключали з цеху з будь-якого приводу і нових майстрів і учнів—українців не приймали. Львівські міщани скаржилися, що пригнічені поляками «ярмом над єгіпетськую неволю … же нас лечь без меча, але горей ніж мечем з потомств вигубляют, заборонивши нам пожитков і ремесл, обходов вшеляких».
Багата верхівка українських міст-патриціат усе більше стикалася з польськими феодалами.
У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін.
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.
Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина.
Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо.
Таким чином, у XVI — першій половині XVIІ ст., незважаючи на посилення феодальної експлуатації, чужоземне панування, відсутність національної державності, почалося формування українського національного ринку.
Територіальний розподіл праці викликав розширення внутрішньої торгівлі. Збільшилася кількість торгів і ярмарок. Відомими українськими ярмарками були ярмарки у Львові, Ярославлі, Києві, Кам’янець-Подільському тощо. На них з’їжджалися купці з усієї України, Росії, Литви, Польщі, Молдавії, Туреччини тощо.
У містах виникала повсякденна торгівля на торгах і в крамницях.
Міцніли економічні зв’язки України і з зовнішнім світом — із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Торгівлі перешкоджали різні феодальні норми, шляхетська сваволя — привілеї купецьких братств, ремісничих цехів, примусове користування певними шляхами й т. ін. Торговельні статути дуже обмежували діяльність іноземних купців. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і також завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток.
Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування панської Польщі, проти посилення соціального і національного гніту. Ця боротьба особливо посилилась у кінці XVI — першій половині XVIІ ст., коли в Україні одне за одним вибухали масові народні повстання — К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка, Острянина, Гуні (1637—1638 рр.).
У 1648 р. розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Визвольна війна українського народу проти пансько-шляхетської Польщі 1648—1654 рр. закінчилася перемогою українського народу і возз’єднанням України з Росією. Україна здобула політичну автономію. Утворилася Українська козацька держава. За умовами Березневих статей 1654 р. Росія визнала козацький реєстр у 60 тис. чол. За козаками зберігалися всі привілеї, що вони одержали від польських королів. Вони мали право обирати гетьмана, право земельної власності й передачі її в спадщину, становий суд і т. д. Козацьке військо мало одержувати жалування. Україна зберігала свою адміністративно-територіальну систему, своє військо, суд, усі органи державної влади. За українськими містами, що мали магдебурзьке право, збереглися їхні права. Податки повинна була збирати місцева влада й передавати представникам російського уряду. Гетьман мав право приймати послів іноземних держав за винятком Польщі й Туреччини, але негайно мусив повідомляти про зміст посольської справи російському уряду.
У визвольній війні брали участь усі кола українського народу: селянство, козацтво, міщани, духовенство, середні й дрібні феодали. Проте найбільші вигоди від утворення Української козацької держави отримали українські феодали. Царський уряд підтвердив усі їхні права, що вони одержали від польських королів.
Унаслідок визвольної війни і возз’єднання України з Росією феодально-кріпосницький устрій в Україні був суттєво розхитаний, але не знищений. Магнатське землеволодіння в східній частині країни на деякий час зникло, тому що польських магнатів було вигнано. Значна частина середньої і дрібної шляхти була знищена або викинута хвилею народного повстання за межі Східної України і втратила свої землі. Те ж сталося і з католицьким духівництвом і його володіннями.
Частина земель перейшла на деякий час до рук селянства, частину захопила козацька старшина. В зв’язку з цим у Східній Україні феодально-кріпосницький гніт на деякий час послабішав. Сотні тисяч колишніх кріпаків «покозачились», тобто звільнились від кріпацтва і назвалися козаками. Хоча офіційний царський реєстр визнавав 60 тис. козаків, фактично їх було значно більше. Селяни реєстру не визнавали.
Козацька старшина і українська шляхта намагалися, вигнавши польських феодалів, зберегти й укріпити феодально-кріпосницькі відносини в Україні, зайняти місця польських феодалів. Вони зверталися до царського уряду з проханням пожалувати їм землі, що належали раніше польській шляхті. Але одержавши жалувані грамоти, не поспішали заявити на них свої права, бо боялися гніву козаків.
Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Україні склався новий адміністративно-територіальний устрій. Села об’єднувалися в сотні, сотні об’єднувалися в полк. На чолі сотні стояв сотник, полку — полковник. Адміністрація міст, що не мали магдебурзького права, підлягала владі сотенного «уряду». Після закінчення визвольної війни Лівобережна Україна і Київщина ввійшли до складу Росії. Її було поділено на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Переяславський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський.
Спочатку всі органи влади були виборними, але дуже скоро всю владу в свої руки забрав гетьман. Він призначав полковників і навіть сотників, які зосереджували в сотнях і полках військову, адміністративну, судову владу. Компетенція козацьких рад обмежувалася. Старшина об’єднувалася в привілейовану верству.
Послаблення феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли інтереси ні українських феодалів, ні російських кріпосників. Вони вважали таке становище в Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся друга половина XVIІ—XVIІІ ст. соціально-економічної історії Лівобережної України була повільним, але неухильним процесом відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої військової служби і з інших причин. Не було випадковістю і насильство. Старшина примушувала козаків продати їм садибу, ґрунт і перетворювала козаків у посполитів-бідарів.
Багато було шляхів перетворення вільної людини у залежну. Козаки, як уже говорилося, розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них, посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової і сотенної старшини. Вони повинні були: утримувати розташовані в Україні царські війська і давати продовольство а іноді й фураж найманому гетьманському війську; заготовляти сіно і дрова для гетьманського двору; давати харчові продукти для гетьмана й т. ін.
Крім козаків і посполитих, існували й інші категорії селян, що були проміжними групами. Невелику групу складали бобровники, що вважалися козаками, але мусили відбувати повинність на користь Війська Запорізького — ловити бобрів. Існувала проміжна група стрільців, яка полювала на звіра і птахів. З часом і бобровники, і стрільці злилися з посполитами.
Невелику групу складали курінчики, які служили гетьману і старшині; значно багаточисельною була група протекціантів. Протекціантами були і козаки, і посполиті. Вони чи то за певну суму грошей, чи за якусь роботу на користь старшини звільнялися від повинностей на користь держави, тому гетьмани обмежували зростання кількості протекціантів. Протекціантство було зовсім знищено в 1751 р. за гетьмана К. Розумовського.
Велику групу становили підсусідки. Вони не мали власно-го господарства і мешкали в чужих дворах. Підсусідків мали різні верстви населення: старшина, козаки, посполиті, купці, міщани тощо.
Поступово посполиті й частина козаків із різних причин втрачали свої господарства і перетворювались на залежних селян і кріпаків.
Розоряли козаків і посполитих також і війни, зокрема напади кримських татар, турків і т. ін.
У той же час зростало і міцніло феодальне землеволодіння козацької старшини, монастирів. Форми землеволодіння в цей час в Україні були різноманітні. Крім шляхетського і монастирського була особиста власність на землю козаків, селян, міщан. У більшості ця форма була поширена на півночі України — на Чернігівщині, Стародубщині, менше — на півдні, в степовій частині, на Полтавщині. Було спільне землеволодіння, «неділені» землі, проте ця форма землеволодіння в умовах розвитку товарно-грошових відносин швидко занепадала.
На півдні існували села з общинним землеволодінням. Там було багато вільних земель. У XVII—XVIII ст. вони швидко заселялися, виникали нові села і селища. Козаки і посполиті таких сел об’єднувалися в громаду (общину), захоплювали землі й вважали їх власністю громади. Всі важливі питання в таких селах вирішувала громадська рада. Але і тут йшла соціальна диференціація, більш заможна частина громад намагалася звільнитися з-під общинної юрисдикції і закріпити землю у приватну власність.
З часів визвольної війни з’явилося рангове землеволодіння. Це було умовне землеволодіння. Старшина володіла таким маєтком, доки займала якусь посаду — ранг. Крім рангових володінь, були ще надання у «вічне» володіння; «до ласки військової», тобто до розпорядження вищої влади; на підтримку господарства.
Проте між цими володіннями великої різниці не було. Маєток, отриманий у «вічне» володіння, зовсім таким не був. Його могли відібрати, а одержаний «на ранг» або до наказу вищої влади міг стати спадковим. Тому старшина, монастирі та інші володільці земель домагалися того, щоб усі ці надання підтверджувалися наступними гетьманами і царем, і ніхто не мав би права їх відібрати. В 1687 р. при обранні на гетьманство Мазепи старшина домоглася того, що було внесено пункт, який обмежував владу гетьмана: гетьман не міг відбирати надані маєтки, стверджені царськими грамотами.
Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо.
На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. панщина ще не була головною формою експлуатації. Більш поширеними були чинш і данина продуктами. Форми експлуатації залежали від господарського розвитку тієї чи іншої місцевості, від економічного стану маєтку тощо.
Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих.
Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України.
У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче приймала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину.
Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з України. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо.
Уряд Росії був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми.
Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Росії.
Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін.
З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш.
У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил мало-помалу господарство почало відбудовуватись.
На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба.
Формами ренти були: панщина, данина, чинш. У Галичині панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану, а в Калузькому старостві навіть 12 днів на тиждень. На Волині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщиною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо.
Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Галичини селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану.
На Волині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин.
Після возз’єднання України з Росією українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали магдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати магдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець.
Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки.
Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати.
На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей.
Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприємства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії.
Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях.
У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Правобережній і Західній Україні.
Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину.
Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо.
Проте економічні зв’язки Правобережної і Західної України з Лівобережжям, Росією не припинялися.
Отже, можна сказати, що в другій половині XVII ст., не зважаючи на роз’єднання України, посилення феодально-кріпосницького гніту, наступ на волю козаків і селян, економіка розвивалася. Розвивалися сільське господарство, ремесла, зростала кількість ремісничих спеціальностей і повільно виникали мануфактури. Збільшилася кількість міст і міського населення.
XVIII ст. було складним періодом у соціально-економічній історії України. Наприкінці XVIII ст. було скасовано автономію Української гетьманської держави. В 1783 р. її було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Козацькі полки перетворили на регулярні, старшина одержала російські військові ранги і дістала дворянські права. На Слобідській Україні козацьке самоврядування було ліквідовано ще раніше, в 1780 р. з’явилося Харківське намісництво. У 1775 р. остаточно зникла Запорізька Січ, на її землях виникла Новоросійська губернія.
Велике значення в розвитку економіки і соціально-політичному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровадженню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну високосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи.
Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець.
Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст.
На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зростати землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін.
Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших.
У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було.
Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були.
Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати.
Проте такі заходи зустрічали різкий опір з боку селян і козаків, які ще добре пам’ятали події визвольної війни. Пам’ятала їх і старшина. Тому вона обирає інший шлях покріпачення: особиста свобода селянина визнається, але вони позбавляються права на землю й інше нерухоме майно. Все це тепер оголошується власністю феодала. Ця ідея, як правова норма, була внесена в «Права, по которым судится малороссийский народ» в середині XVIII ст. А в 1760 р. за гетьмана Розумовського його універсалом було заборонено селянам переходити на нові місця без дозволу власника маєтку, в якому вони жили. В 1765—1769 рр. було проведено генеральний (Рум’янцевський) опис населення. Остаточно права переходу селян Лівобережної України було позбавлено указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Відтоді селяни і формально стали кріпаками.
Щодо козаків, то з другої половини XVIII ст. царський уряд послідовно проводив політику ліквідації лівобережного козацтва, і після скасування автономії України в 1783 р. козацтво як стан було знищено. Вони зберегли особисту свободу, право володіння землею, але мусили сплачувати податки і відбувати повинності. За юридичним статусом вони наближалися до державних селян. При ліквідації козацтва їм була надана можливість перейти до міщанства, купецтва, ремісників.
Одночасно з процесом консолідації старшинського землеволодіння, розвитком ринкових відносин ішло розшарування селянства і козацтва. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Цей розподіл відбувся ще за часів гетьманування Мазепи в 1701 р. і регулювався економічними факторами. Це не були якісь дві сталі групи. Збіднілі виборні козаки переходили до групи підпомічників і навпаки, багатий підпомічник міг стати виборним.
Виборні козаки загалом були в декілька разів заможнішими підпомічників, проте і вони були не однаково забезпечені землею, угіддями, худобою, реманентом. Так, у Канівській сотні Переяславського полку було 35,44% виборних козаків (171 господарство) і 44,45% підпомічників (258 господарств). Серед виборних добре забезпечених землею було 43 господарства, середньоземельних — 67 господарств, малоземельних — 34 господарства і безземельних — 10 господарств. Щодо роду занять, то землеробством займалося 128 господарств, землеробством і торгівлею — 22 господарства, торгівлею — 7 господарств, заробітками — 6 господарств.
Заможна частина козацтва збагачувалась за рахунок різних промислів: вітряки, водяні млини, пасіки, торгівля. Вони використовували найману працю. Деякі козаки мали навіть своїх підданих. У с. Шамовці Топальської сотні Стародубського полку козак Андрій Неронівський мав 4 найманих робітників і 38 підданих.
У той час як невелика частина козаків багатіла, більшість розорювалася. Однією з причин зубожіння маси козацтва була непосильна військова служба. В 1740 р. було проведено ревізію по полках Лівобережної України, щоб з’ясувати стан оборонців держави, і становище виявилося дуже невтішне. Так, у Лубенському полку з 9167 козачих дворів тільки 1542 виявилися спроможними нести службу, а 7625 дворів були віднесені до категорій «малоґрунтовних немогучих», «тяглоубогих», «пеших нищетних», тобто таких, що відправляти службу не мали змоги.
Збідніли козаки мусили або йти на заробітки, або займатися поденною роботою. У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні це стало повсюдним явищем. У м. Рипську стародубського полку 30% козачих дворів жили тільки з заробітків, не маючи зовсім землі. У с. Кропивна цього ж полку 20% козаків годувалися тільки заробітками.
Наймана праця, і це особливо характерно, набула широких розмірів на Лівобережжі у 2-й половині XVIII ст. Не було жодного старшинського господарства, де не наймали б робітників, чи то строкових, чи сезонників. Широке застосування найманої праці свідчило про розвиток капіталістичних відносин.
Такі ж процеси відбувалися й серед посполитих, особливо державних сіл і слобід.
Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продукцію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку.
Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5.
Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’являються картопля і кукурудза.
Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами.
У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські.
Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів.
Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також молдавську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби.
У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів.
Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам.
Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції.
Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам.
У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік.
Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом.
Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами.
Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо.
Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін.
Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшеничного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках.
Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії.
Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд.
Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну.
Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб.
Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче.
Значний вклад у прибутковість господарств вносило вівчарство. Старшина розводила і продавала овець тисячами (ціна вівці всередині XVIII ст. була 25—40 коп., барана і валуха — 60—80 коп.).
На ринок надходили й продукти скотарства: вовна, лой, шкури, вершкове масло тощо. Руно однієї вівці коштувало 7—8 коп. шкура вівці — 16—20 коп., пуд лою — 1 крб. Ці товари вивозили в Січ, Крим, російські губернії, збували на місцевих базарах.
Прибутковим було бджільництво, тому кількість пасік весь час зростала. У генерального підскарбія Я. Марковича у 1745 р. було 827 вуликів, а в 1747 р. — вже 1006. У 70-х рр. XVIII ст. мед-сирець продавали по 3 крб., віск — 8 крб. за пуд.
Та чи не найбільші доходи одержували від продажу горілки. Без перебільшення можна сказати, що майже в кожному поміщицькому маєтку була своя гуральня, а то й декілька. В багатьох козаків теж були гуральні на 1—2 казани. Коли в 1791 р. уряд заборонив козакам курити вино, тільки в Золотоноській сотні Київського намісництва було закрито 83 гуральні. Продаж вина був вигіднішим, ніж продаж хліба. Щоб викурити 5 відер горілки, потрібно витратити 9 пудів хліба. В 70-х роках XVIII ст. жито коштувало 1 крб. 80 коп. четверть, а горілка — 75 коп.—1 крб. 20 коп. відро. Хліб переробляли свій і у великій кількості купували на ринках. Горілку збували на місцевих ринках, в шинках, везли її в Січ, Крим, Волощину, у російські губернії, на Дон, за кордон. Багато закупав російський уряд для шинків. Так, Я. Маркович у 1743 р. зобов’язався поставити за рік у Москву 324918 відер горілки по 57,5—58 коп. відро (в ці роки ціна жита була 46 коп. за четверть).
Проте поміщики одержували прибутки не тільки з власного господарства. Широкого розмаху набрала торгівля сіллю, яку везли безпосередньо з Криму, Запорізької Січі, Волощини, Торських озер і продавали на Лівобережжі значно дорожче. На Запоріжжі, наприклад, платили 18—25 коп. за січовий пуд, що мав 73 фунти, а продавали звичайним сорокафунтовим пудом по 45—50 коп., маючи, таким чином, понад 300 % прибутку з кожного пуда солі.
Продавали поміщики і продукцію своїх майстерень і мануфактур: селітру, поташ, скло і скляні вироби, сукно, цеглу тощо.
На ринку поміщики виступали і як покупці. Як ми вже говорили, вони купували хліб для гуралень, худобу для відкорму, сільськогосподарський реманент, устаткування і сировину для своїх підприємств, предмети розкоші.
Ринок вимагав грошей, і поміщики прагнули підвищити прибутковість своїх господарств. Це можна було зробити декількома шляхами. Можна було інтенсифікувати господарство: купити новітні сільськогосподарські машини, впровадити у виробництво досягнення агрономічної науки, користуватися високосортним насінням, придбати елітні породи худоби, коней. Але цей шлях вимагав неабияких витрат. Інший шлях — посилення експлуатації селян. Більшість поміщиків обрала саме цей шлях.
У другій половині XVIII ст. посилюється панщина. Зростає кількість панщинних днів, в окремих господарствах селяни відробляли панщину по 5—6 днів на тиждень зі своїм реманентом і робочої худобою, особливо під час косовиці та жнив.
Крім панщини, селяни сплачували чинш і відбували багато інших повинностей: хурну, шляхову, ренту продуктами тощо. Не задово

Дата добавления: 2015-05-23