ХІХ століття 14 страница

Урбаріальний податок —в українських землях у складі Австро-Угор-
ської імперії грошова повинність, що платилася панові селянами, чинш.

Урбарія — опис (регулювання) повинностей і оподаткування селян.

Феодал — монопольний власник феоду, тобто земель, отриманих у вигляді пожалування за службу. Нагромадження великої, юридично захищеної земельної власності в руках феодалів поступово перетворювало їх на керівну верству з власною ієрархічною структурою, що інколи майже повністю зливалася з державною.

Феодалізм — сукупність політичних, соціальних, економічних та духовних чинників, притаманна певному станові суспільного розвитку, ознаками якої є монопольна власність на землю соціальної еліти у поєднанні з її політичною владою; переважно натуральний характер виробництва та особиста залежність основного виробника — селянина; наявність суспільної ієрархії та юрисдикції, побудованої на приватно-правових принципах, системи індивідуальних договорів; панування релігійного світогляду. В Україні феодалізм розвивався в цілому за східноєвропейськими зразками. Елементи феодалізації спостерігаються до середини ХІХ ст.

Фермерське господарство —сільськогосподарське підприємство підприємницького типу, засноване на власній або орендованій землі з використанням як власної, так і найманої праці.

Фільварок — (польське folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма) —у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV—ХІХ ст. велике багатогалузеве панське товарне господарство, яке ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян. В українських землях фільварок уперше з’явив­ся у XV ст. У більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система почала запроваджуватися з XVI ст., спочатку у великокнязівських маєтках, а потім і в маєтках магнатів та шляхти як найбільш вигідна організація господарст­ва, яка забезпечувала феодалові грошові надходження. Сільськогосподарська продукція фільварків не лише вироблялася, але й перероблялася у вигляді напівфабрикатів і відправлялася на західноєвропейський ринок, де умови її реалізації були найбільш вигідними (див. «Революція цін»). У Гетьманщині фільварки зникли у середині XVII ст. Назва «філь­варок» закріпилася за господарствами панів у Правобережжі до 1917 р., а в західноукраїнських землях — до кінця 30-х років ХХ ст.

Халупники — категорія залежних селян та найбідніших міщан в Україні XVI—XIX ст., які не володіли землею, а лише хатами — халупами, іноді ще й невеликими садибами (до 3 моргів). Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.

Холоп — 1) у Київській державі, а пізніше й у Московській — категорія залежного населення, яка за своїм правовим становищем була близькою до рабів. В ХІ—ХІІ ст. термін «холопи» вживався для означення різних категорій залежних людей, але особливо рабів. Холопами ставали внаслідок полону, одруження з холопом чи холопкою, самопродажу або продажу за борги і народження від невільних батьків. Холопи не мали жодних юридичних прав; господар міг необмежено розпоряджатися холопом: продати, вбити, віддати за власні борги, пода­рувати. За часів Київської Русі з холопів складалася челядь. З XV—XVI ст. холопи поступово перетворюються на кріпаків. 2) У Речі Посполитій холопи — загальна назва залежних селян.

Хрестові походи (1096—1270) —походи, організовані західноєвропейськими феодалами та католицькою церквою на Близький Схід (до Сирії, Палестини, Північної Африки) під гаслами боротьби проти «невірних» (мусульман), за звільнення Гробу Господнього та Святої землі у Палестині. У часи Київської Русі з початком Хрестових походів починає втрачати значення шлях «із варяг у греки».

Хутір —в українських землях з часів Визвольної війни — дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. За Столипінською рефор­мою хутір — це земельна ділянка, що виділялася у приватне володіння селянській родині з перенесенням на неї садиби.

Церковні селяни —категорія феодально-залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. Відносини церковних селян та церковних установ нормувалися не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства. У результаті секуляризаційних реформ 40-х років ХІХ ст. на Правобережній Україні та 80-х років на Лівобережній церковні селяни були переведені у безпосереднє відання держави.

Цехи (від нім. Zeche — спілка, гільдія) —корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську і особисту незалежність, монополію заняття даним видом ремесла в місті та при­вілейоване становище на місцевому ринку. Цехи як виробничо-правова організація, близька до класичних західноєвропейських об’єднань реміс-
ників, з’явилися в українських містах разом із наданням їм магдебурзького права, спочатку в Галичині (XIV ст.); розквіт же цехового ремесла тут припадає на XVI—XVII ст.; коли цехова система в Західній Європі вже занепала. Цехи в Україні мали свої особливості: тут була відсутньою абсолютна замкненість, існувала значна кількість позацехових майстрів-партачів тощо. У другій половині XVII—XVIII ст. у Гетьманщині до цехів входили не лише міські ремісники, але й ремісники-козаки та ремісники навколишніх сіл. У Лівобережній Україні залишки цехової організації збереглися до кінця ХІХ ст.

Челядь —назва залежного населення у Київській Русі. До ІХ ст. вживалася для означення рабів у стані патріархального рабства; у ІХ—Х ст. — раби, які стали об’єктами купівлі-продажу. Згодом
(з ХІ ст.) — збірна назва населення феодальної вотчини, яке знаходилося у різних формах залежності (холопи, закупи, смерди і т. д.). В Україні у XV—ХІХ ст. челяддю називали слуг у господарстві.

Червінець (рос. — червонец) —1) російська назва іноземних дукатів, головним чином голландського карбування. Назва «червінець» походить від кольору високопробного золота, яке тоді називали «червоне». Вперше в обігу Російської держави з’явився за реформою Петра І у 1701 р. і важив, як і золотий дукат, 3,4 г золота. Знову червінець запроваджено в радянські часи в ході грошової реформи 1922—1924 рр.
Вага цього червінця становила 7,74 г чистого золота. До кінця 1926 р. вільно обмінювався на золото на валютних ринках як внутрішньому, так і зовнішніх. З початком індустріалізації та збільшенням емісії грошей червінець знецінився, і залишився засобом платежу лише всередині країни.

Чинш (старослов’янське — киньсъ; польське — czyncz; від нім. Zins — податок; першодж. лат. census — перепис майна) —у серед-
ньовічній Європі — регулярний фіксований податок грошима чи натурою, який платила державі або сеньйору (власникові землі) категорія вільного населення (селяни, городяни), позбавлена власності, за право безстрокового спадкового користування землею. В українських землях селяни сплачували чинш з XIV ст. Як правило, розмір чиншу визначався звичаєвим правом або постановами уряду.

Чиншові селяни —категорія особисто вільних селян в українських землях під владою Великого князівства Литовського, Польщі та Російської імперії у XIV—ХІХ ст.

Чумацтво —торгово-візницький промисел. Основна номенклатура чумацької торгівлі — сіль, риба, ліс, дьоготь, вироби ремесла і промислів, пізніше — хліб, сільськогосподарська продукція. Перші чумаки з’явилися на Наддніпрянщині у другій половині XVI ст. У XVIII ст. чумацтво перетворилося на одне з найважливіших позаземлеробських занять козаків і державних селян, поширюється на Півдні, у Криму, в Галичині. Основним транспортним засобом чумаків були мажі — парово­лові або четвероволові вози. Для безпеки чумаки об’єднувалися у валки, які очолювали отамани. Припинило існування у другій половині ХІХ ст.

Шарварок (від нім. Scharwerk — спільна робота) —додат-
кова (крім панщини) феодальна повинність в Україні XV—XVIII ст.: праця на будівництві та ремонті шляхів, мостів, гребель, панських осель тощо. Розмір шарварку не був постійним і становив до 24 робочих днів на рік з селянського двору. На Лівобережній Україні шарварок був скасований унаслідок Визвольної війни, а на Правобережній проіснував до реформи 1861 р.

«Шлях із варягів у греки» —торговельна магістраль між Балтикою і візантійськими землями («греками») доби Київської Русі. Літописна назва — Гречник. Проходив від Києва Дніпром через дев’ять його порогів до літописного міста Олешня у гирлі Дніпра (Кінбурнський півострів) і далі уздовж західного узбережжя Чорного моря до Константинополя та інших візантійських портів. Активно використовувався також шлях уздовж Дніпра суходолом до кримських колоній Візантії. На північ проходив від Києва до Новгорода і далі до Скандинавії. Інший мар-
шрут — від Києва до Смоленська і далі Західною Двиною до Готланда.

Шляхта, шляхетство —дворянський стан у Польщі, Литві, Україні у XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шлях-
ти були т. зв. можновладці — магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї.

Ярлик ханський (від тюрк. ярл-ек — наказ, веління) —грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління окремими державами чи областями, підлеглими Орді. Наданням ярлика хани затверджували руських князів у їхніх удільних князівствах. Ярлики — важливі історичні документи, що містять відомості про адміністративно-територіальний устрій Золотої Орди, види та порядок феодальної залежності. Ярликами ханськими називались також дипломатична документація або документи, що стосувалися внутрішнього управління в Золотій Орді, а після її розпаду — у Казанському, Астраханському та Кримському ханствах.

Дата добавления: 2015-05-23