ХІХ століття 11 страница

Численних суперечностей реформи можна було б позбутися, рухаючись поетапно до ринку. Проте це було неможливим через політико-ідеологічні причини. У результаті економічна реформа в СРСР почала згортатися, розпочалося повернення до детального планування та оперативного керівництва підприємствами з боку міністерств і відомств.

І все-таки, незважаючи на суперечливий та непослідовний характер реформи 1965 р., вона дала певний позитивний імпульс народному господарству. В Україні упродовж 1966—1970 рр. істотно (у 1,5 раза) зросли основні виробничі фонди та обсяги промислового виробництва, а національний дохід зріс на 30 %. Щоправда, ці позитивні зрушення стосувалися переважно важкої індустрії, а виробництво предметів споживання й надалі істотно відставало. Дещо покращилась ситуація і в аграрному секторі, валова продукція якого зросла на 16,6 %, але планових показників так і не було досягнуто. А в 70-х роках темпи економічного зростання починають знижуватися.

Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу, що забезпечувався військово-промисловим комплексом, для розвитку і утримання якого необхідні величезні матеріаль-
ні та фінансові ресурси, отримати які можливо лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати працюючих, що, у свою чергу, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподільчою системою, суворим лімітуванням матеріальних і фінансових ресурсів, для отримання яких перевага надавалася екстенсивним методам.

До середини 70-х років стали відчутними помилки радянського керівництва у соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10 % основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основну частину промислового потенціалу займала важка індустрія, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж у зв’язку з падінням народжуваності число зайнятих у народному господарстві припинило збіль-
шуватися, а отже, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Таким чином, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності.

Виходом із цього становища могло б стати запровадження ресурсозберігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання на рівні сучасної НТР, але спроба широкого запровадження досягнень НТП в умовах командно-адміністративної системи виявилася малоефективною; чітко простежувалася тенденція повільного, із запізненням, розвитку у сфері НТП, подолати яку було фактично неможливо. З’ясувалося, що система економічних відносин, що склалася в народному господарстві, є несприйнятливою до досягнень НТП, а спроби вирішитити цю проблему в межах існуючого надцентралізованого господарського механізму виявилися безплідними. Необхідні були докорінні, радикальні зміни та зрушення, принципово нові форми розвитку.

Проте реформаторські заходи 1970 — першої половини 1980-х років, спрямовані на «вдосконалення господарського механізму», не лише не зачіпали основ командно-адміністративної системи, але й відкрито проголосили повернення до попередньої господарської практики. Підвищення ефективності радянської економіки перш за все пов’язувалося зі зміцненням директивного централізованого планування та пошуком нових, більш досконалих показників оцінки діяльності підприємств.

Проявом саме такої орієнтації і стала «реформа» кінця 1970-х років, що відбувалася відповідно до постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. «Про покращання планування та посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності та якості роботи», яка на практиці означала лише спробу посилити фактичний контроль центральних планових органів та міністерств над радянською економікою. Її заходи не попередили, а лише посилили ті процеси стагнації, які вже мали місце у радянській економіці, сприяли подальшому зниженню ефективності суспільного виробництва: падають темпи зростання промислового виробництва, зростає ресурсомісткість, знижується рентабельність. На більшості українських підприємств зростає рівень спрацьованості основних фондів (до 43 % у 1985 р., що значно вище, ніж у середньому по СРСР).

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, на якому
нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, який мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — і всього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав ліквідації командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних позитивних змін не міг.

Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення у соціальну сферу. На цьому фоні було розв’язано антиалкогольну кам­панію, яка завдала колосального удару по державних фінансах
(за деякими даними, збитки складали до 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі. Важливими кроками на цьому шляху стали Закони «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було зайнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більше 30 % їх надавали послуги не населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та виробництво товарів народного споживання.

Питання про кардинальну економічну реформу вперше було поставлено на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто із наданням підприємствам більшої самостійності у розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна «перебудова» розпочалася у червні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство», відповідно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами та на державних замовленнях. Відтепер діяльність підпри­ємств повинна була регулюватися не міністерствами та відомствами, а довготривалими економічними нормативами. Підприємства отри­мали право на підписання прямих договорів з іншими підприємствами, а деякі — навіть самостійно виходити на зовнішній ринок.

У цілому механізм згаданої реформи не відповідав декларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності
(у середній та великій промисловості), не зачіпав основ адміністра-
тивно-командної системи управління (зберігалася система міністерств з їх бюрократичною опікою підприємств, зберігалося певною мірою і директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їх відповідальності за результати господарської та фінансової діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишався у розпорядженні підприємств, не сприяло зростанню капітальних вкладень, а лише стрімкому зростанню заробітної плати, що пок­лало початок активним інфляційним процесам. Що ж до українських підприємств, то цей закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишилися залежними від союзних органів, що й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання, та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування не дозволяло вирішити найгостріші економічні проблеми та сприяло лише швидкому зростанню народно­господарських диспропорцій, розбалансованості економіки як країни в цілому, так і України зокрема.

З метою підвищення якості продукції було запроваджено держприймання, яке виявило серйозні недоліки в забезпеченні необхідного рівня якості продукції. Але й цей крок виявився неефективним, і від держприймання змушені були відмовитися.

У той же час не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови української промисловості: зберігалися звичні тенденції
щодо інвестиційної політики, кошти, які виділялися для республіки, повинні були спрямовуватися на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, вкрай несприятливих для республіки з погляду екології та ресурсів (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно складну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та вичерпання сировинних ресурсів), у той час як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій половині 80-х років досягла 55—60 %). До того ж, близько 80 % підприємств України не вироб­ляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфабрикати для підприємств інших регіонів.

Подібні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром), деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, а також надання прав безпо­середнім виробникам брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті, це була
спроба створити «соціалістичне», тобто не запроваджуючи приват­ну власність на землю, підконтрольне державі, фермерство. Проте ці заходи не дали позитивних результатів. Створення Держагропрому, який об’єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало суттєвого ефекту у вирішенні сільськогосподарських проблем: послабленні гостроти продовольчої проблеми та забезпеченні реальної самостійності колгоспів і рад­госпів. Селянам-орендарям колгоспно-радгоспне керівництво чинило всілякі перешкоди, а самі вони зіткнулися з величезними труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, організації вироб­ництва та збуту продукції. У країні наростали інфляційні явища, підвищення заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувалося зростанням товарної маси, збільшувався товарний дефіцит. Набирали сили натуральні (бартерні) обміни між підприємствами, посилювалися відцентрові тенденції. Кризові явища в економіці поглиб-
лювалися, а реформи не давали ніяких позитивних зрушень.

У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не знайшла підтримки Верховної Ради СРСР. Не отримала підтримки і більш радикальна програма групи Шаталіна («500 днів»). Урешті-решт, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрями стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки», але ця програма не мала під собою твердого ґрунту і не могла дати позитив-
них результатів. Унаслідок цього криза радянської економіки поглибилася. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки і розпаду СРСР.

ЕКОНОМІКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

v Стан економічного потенціалу України в момент проголошення незалежності.

v Початок реформування національної економіки: позитивні та негативні наслідки.

v Радикальні економічні перетворення середини 90-х років та їх наслідки.

Розглядаючи економічний розвиток України на сучасному ета­пі, його проблеми і можливості, слід пам’ятати, що ми маємо змогу лише фіксувати та аналізувати стан речей на сьогоднішній день, розглядати зміст тих реформ, які проводить або намагається проводити керівництво держави. Це ще не історія, для історичної оцінки подій слід відійти від них на певну відстань. І до яких наслідків врешті-решт приведуть реформи, як їх оцінять наші нащадки, сьогодні сказати неможливо.

Таким чином, включивши до нашого посібника розділ, присвячений сучасному стану економіки незалежної України та тієї низки реформ, які, на думку керівництва, повинні привести до істотного покращання соціально-економічного стану країни та вивести її з глибокої економічної кризи, ми можемо лише дати їх зміст, не намагаючись сьогодні шукати (як би нам цього не хотілося) паралелей у попередньому розвитку української та світової економіки і прогнозувати їх успіх або невдачу.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (як політично, так і економічно) держави України було проголошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акта проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). У спадщину від Радянського Союзу молода держава отримала «величезне нагромадження невирішених у минулих століттях і десятиліттях проблем та дуже мало такого, що допомогло б вистояти на важких поворотах історії національного відродження»[51].

Українська економіка протягом багатьох років виконувала функції сировинного придатку; продукція, що вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала 1/3 від загального вироб­ництва в республіці. Союзним урядом, особливо у 70-80-ті роки, постійно обмежувалися капітальні вкладення, необхідні для ефек­тивного функціонування економіки республіки, відбувалося постійне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх при­датності, що стало однією з основних проблем української еконо­міки, особливо помітних в умовах розбудови незалежної держави.

Крім того, незалежна Українська держава отримала у спадок істотно деформовані пропорції у розвитку найважливіших галузей народного господарства, відставання сільського господарства, що базувалося на інвестиційній політиці «за залишковим прин­ципом». У промисловості також спостерігалися негативні тенден­ції. Структура останньої, що склалася у довоєнний період, мало чим змінилася: переважали виробництво електроенергії, вугілля, чавуну, сталі, прокату чорних металів, коксу, мінеральних добрив, тобто практично були відсутні сучасні наукоємні виробницт­ва, щоправда, за винятком військово-промислового комплексу.

Негативні тенденції української економіки в момент переходу до незалежності посилювалися вичерпаністю природних ресурсів, які тривалий час забезпечували потреби всього Радянського Союзу, практичною відсутністю власних запасів енергоносіїв (нафти та газу), що робить її економіку залежною від постачань цих важливих ресурсів. В умовах Радянського Союзу це відчувалося не дуже помітно, адже величезні ресурси Сибіру та інших регіонів СРСР були цілком доступними і для українських споживачів. Але в незалежній державі, коли за енергоносії почали розплачуватися за світовими цінами, цей фактор дуже болюче вдарив по її економіці.

Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в україн­ській економіці, призвели до катастрофічних наслідків у екології, втрат природних та людських ресурсів. Для України характер­ним стало зменшення кількості населення працездатного віку, що почалося ще у 80-ті роки, а в останньому десятиріччі ХХ ст. проявилося ще гостріше. Техногенне навантаження на природне середовище в Україні у 4—5 разів перевищувало показники роз-
винених країн. Найвищою у світі була й розораність сільгоспугідь (80 %). Отже, економіка країни потребувала глибокої та докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спрямованих на заміну існуючої економічної системи на іншу з метою забезпечення її ефективного функціонування.

Важливим етапом у вирішенні головних завдань перехідного періоду були «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», розглянуті наприкінці жовтня 1991 р. Верховною Радою України, — які передбачали структурну перебудову господарства України, конверсію оборонної промисловості, перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь галузей, що виробляють споживчі товари для населення, а також переорієн­тацію машинобудування на першочергове задоволення потреб агро-
промислового комплексу, легкої та харчової промисловості тощо.

Після розпаду СРСР (грудень 1991 р.) в Україні здійснюються кроки, спрямовані на ринкові перетворення. Уряд з початку 1992 р. запроваджує в обіг купонокарбованець як розрахунковий знак і попередник повноцінної національної валюти — гривні, і стає на шлях «шокової терапії», проголосивши лібералізацію тор­гівлі та повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари, що призвело до посилення інфляційних процесів та зниження рівня життя основної маси населення.

У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», що було наступним кроком на шляху розбудови національної економіки. «Основи» містили цілий ряд заходів, як то: роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову та модернізацію промисловості, відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД (Україна залишається у складі СНД, але повністю виходить з «руб­левого» простору, що стало можливим завдяки запровадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків з країнами Спів­дружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми стало умовою вступу України до Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) у квітні 1992 р.

У той же час керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів.

Зрозуміло, що перехід від адміністративно-директивної до рин-
кової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до національної економічної системи не міг бути безболісним. Економіка України переживає глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили пануючі в цей період в економічній сфері тенденції. Передусім це катастрофічне падіння основних економічних показників. Лише за три роки (1991—1993 рр.) національ­ний дохід України скоротився на 39 %. Найбільш суттєвих втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сектор, адже при загальному зменшенні обсягів промислової продукції приблизно на 20 % виробництво товарів народного споживання скоротилося на 30 %, у тому числі продовольства — на 35 %. У 1994 р. падіння промислового виробництва досягло 28 %, а валового внутрішнього продукту (ВВП) — 23 %. Надзвичайно знизився і життєвий рівень населення, його купівельна спроможність у 1994 р. зменшилася порівняно з 1991 майже у п’ять разів.

Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фінансів. Україна стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету. У 1994 р. фінансування бюджетного дефіциту поглинуло від 85 до 95 % кредитної емісії і досягло майже 20 % валового національного продукту. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі (10 256 %). На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 рік», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію, проте вимога уряду щодо здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки парламенту.

Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні ж вона у 1992 р. складала 44,9 %, у 1993 р. — 37,6 %, а в 1994 р. — 45,4 %. За цими цифрами стоїть збереження великої ресурсомісткості суспільного виробництва.

На цьому фоні істотно підвищувався податковий тягар на товаровиробників, посилювалися фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації. Зростають так звані бартерні операції (натуральний обмін), посилюється «тінізація» економіки, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари та надані послуги. Зростає заборгованість по виплаті заробітної плати та інших виплатах (пенсіях, стипендіях тощо).

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запропонована Президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передба-
чала цілий ряд заходів, спрямованих на прискорення формування ринкових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі злочинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. Президент починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення, у ході реалізації якого відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс до твердих валют, про­голошується необхідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо.

У цілому економічна політика зазначеного етапу є, по суті,
комбінацією монетаристських та адміністративних заходів («адміністративний монетаризм» або «монетаристське адміністру-
вання»). Наступні роки показали, що використання монетаристських методів керівництва економікою не змогло забезпечити швидкий та ефективний вихід української економіки з кризи, хоча й дало деякі позитивні результати. Так, 1995 рік характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % за рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило грошову одиницю, підвищило довіру до неї, створило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню — національну українську валюту.

Серед найбільш важливих змін, що відбуваються в українській економіці в цей період, слід також назвати суттєве зростання темпів приватизації; істотне уповільнення темпів спаду виробництва (12,2 % у 1995 р. проти 22,9 % у 1994 р.); створення відповід­них законодавчих засад для ліквідації державної монополії щодо власності на землю та формування різних її форм.

Наступний етап реформування економіки України характеризується проголошенням коригування курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на побудову соціаль-
ного ринкового господарства, яке давно вже є реальністю у провідних країнах світу (наприклад у Німеччині).

Але в господарській практиці 1996-й та наступні роки принесли народові України нові випробування. У 1996 р. ВВП скоротився на 10 %, промислове виробництво — на 5 %, випуск товарів народного споживання — на 20 %. Спад відбувається й в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишалася заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато років. У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад.

Проте починаючи з 1995 р. фіксується уповільнення темпів падіння ВВП більше ніж удвічі. Позначився процес економічної стабілізації в експортоорієнтованих і базових галузях. Однак вихід з кризи ускладнюють енергомісткі експортоорієнтовані галузі, що займають важливе місце у структурі українського виробництва. А наприкінці 1997 р. почала втрачати позиції українська валюта, що проявилося у зниженні курсу гривні. Особливо болюче вдарив по гривні російський дефолт восени 1998 р., після чого гривня знецінилася наполовину, а в наступний рік її курс продов­жував знижуватися.

У другій половині 90-х років відбувається й перелом у відносинах власності. До 1999 р. форму власності змінили 61,7 тис. підприємств; у 2000 р. понад 70 % промислової продукції вироблено на недержавних підприємствах. Проведено й аграрну рефор­му, головною ознакою якої була приватизація землі.

Але стан справ у агропромисловому комплексі України залишається ще досить складним. З одного боку, це обумовлено переходом до ринкової системи. Проте невміле керівництво сільськогосподарськими підприємствами в процесі аграрних реформ, перехідні відносини власності й господарювання посилили негативні тенденції. Аграрний сектор ще потребує надзвичайних зусиль. І не лише зернове господарство та тваринництво, які надзви­чайно постраждали, але й цукро-бурякове господарство. Потребує також істотних зусиль для покращання справ цукрова промис­ловість, яка вимагає практично повного переоснащення основних підприємств.

Слабкою ланкою в економіці сучасної України залишається бюджетно-податкова система, яка продовжує зберігати репресив­ну спрямованість і потребує кардинальної перебудови. Поступово знижується податковий прес як на фізичних осіб, так і на товаровиробників. Але податкова реформа ще не реалізована.

У той же час характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація, що проявилося у затвердженні Верховною Радою позитивного бюджету на 2001 рік. З’явилися позитивні тенденції й у зовнішній торгівлі. Нинішня економічна політика України знайшла постійну кредитну підтримку світового співтовариства. З’являються надії на позитивні наслідки реформування народногосподарського комплексу України, на створення тут синтезної моделі соціаль­но орієнтованої економіки, яка б органічно поєднувала силу дер-
жави та енергію приватного сектору.

Адміністративно-командна економіка —господарство, в якому панує державна форма власності. Їй притаманна централізована бюрократична система управління, котра використовує, як правило, неринкові важелі виконання директивних завдань. Діяла в СРСР, у тому числі й в УРСР у радянські часи.

Акціонерний капітал — власність компанії, що являє собою вартість випущених нею акцій, включаючи привілейовані і звичайні акції, первісний капітал акціонерного товариства. Акціонерний капітал містить: статутний капітал; підписний капітал, тобто мобілізований шляхом підписки; оплачений, тобто внесений у момент підписки.

Акції (франц. action, нім. аktie, гол. аctie) — цінні папери, що випускаються акціонерними товариствами. Свідчать про участь власника (акціонера, утримувача акцій) у капіталі акціонерного товариства, яке їх випустило. Акція дає право на отримання частини прибутку, який щорічно розподіляється між акціонерами у вигляді дивідендів, тобто певної суми, що припадає на кожну частку акціонерного капіталу. Акції мають свою номінальну та курсову (ринкову) ціну.

Банк (від італ. banco — лава) — є складовою частиною кре­дитної системи будь-якої держави, займається залученням вільних грошей населення, підприємств і фірм, провадить інші операції з грошима та цінними паперами. Виникли ще у VІ ст. до Р.Х. у Давній Греції, у середньовіччя набули поширення в Італії. В Україні з’явилися лише у ХІХ ст.

Банк депозитний — найпоширеніший вид банків, які здійснюють кредитно-розрахункові та довірчі операції, здебільшого за рахунок залучених депозитів.

Банк інвестиційний — спеціальна кредитно-фінансова інституція, що спеціалізується на операціях з цінними паперами з метою залучення грошових коштів, здійснення довгострокового кредитування та фінансування різних галузей господарства.

Банкноти (банківські білети) — грошові знаки, що випускаються в обіг центральними емісійними банками. Банкноти пов’язані з функцією грошей як засобу платежу. Раніше банкноти вільно обмінювалися на золото, але після відмови від золотого стандарту (середина ХХ ст.) не обмінюються. Зараз є основним видом паперових грошей.

Бартерний обмін — обмін одного товару на інший без використання грошей або їх еквівалента.

Баскак — у часи панування татаро-монголів на Русі — монгольські збирачі податків.

Біржа (нім. borse, лат. bursa, тобто гаманець) — основна форма гуртового ринку, що регулярно функціонує; установа, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів, — фондова біржа; валюти — валютна біржа; товарів, які продаються за стандартними зразками, — товарна біржа. Становлення біржової справи відносять до ХІІ ст., коли в Голландії та Італії поширилася практика оплати поставок через міняйл, що видавали векселі та пересилали гроші за призначенням. Першою товарною біржею вважається біржа Антверпена (1460 р.). Торгівля цінними паперами вперше зафіксована на Амстердамській біржі
(1608 р.).

Бортництво (бджільництво) — у часи Київської Русі — в основному збирання так званого «бортного» меду диких бджіл. Бортництво давало такі важливі експортні товари, як мед і віск. Використовувався мед і для виготовлення міцних напоїв.

Броварня — підприємство мануфактурного типу, де виготовлялося пи-
во. Як правило, броварні створювалися на базі великих панських маєтків.

Дата добавления: 2015-05-23