ХІХ століття 13 страница

Мануфактура купецька — базується на вільнонайманій праці, як правило, власниками є купці. Належить до капіталістичного типу мануфактур.

Мануфактура посесійна —виникає у XVIII ст., у період правління Петра І. Передбачає умовне володіння. Використовує примусову працю приписних робітників; найбільш поширена в галузях важкої індустрії. Належить до кріпосного типу мануфактур.

Мануфактура розсіяна —виникала, коли підприємець скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, постачаючи їм сировину та знаряддя праці.

Мануфактура селянська —підприємство, засноване розбагатілим селянином; як правило, виростає з селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю. Капіталістичний тип мануфактури в Російській імперії.

Мануфактура централізована —виникала за умов, коли наймані робітники об’єднувались підприємцем в одній майстерні.

Машинно-тракторні станції (МТС) —державні організації, які зосереджували сільськогосподарську техніку і виконували механізаторські роботи в колгоспах і радгоспах. Перша в СРСР та в Україні МТС була організована у 1928 р. в радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району на Одещині. Від червня 1929 р. створення МТС розгорнулося по всіх республіках СРСР. Керував цією справою Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій (Трактороцентр). З квітня 1930 р. в Україні діяло його відділення. Протягом 1929—1940 рр. мережа МТС в Україні зросла з 25 до 1227 і обслуговувала майже всі колгоспи. МТС відігравали певну роль у механізації трудомістких процесів, замінивши ручну працю хліборобів. Проіснували до берез-
ня 1958 р.

Меркантилізм —одна з найбільш ранніх цілісних економічних тео­рій та економічна політика; належить до періоду раннього капіталізму (XV—XVII ст.). Меркантилісти вважали, що головну роль в економіці, у створенні прибутку відіграє сфера обігу, а багатство нації полягає у грошах (ранні меркантилісти) або забезпечується активною зовнішньою торгівлею (пізні меркантилісти).

Метрополія —країна, що володіє колоніями; центр колоніальної імперії.

Мілітаризація (економіки) — переведення значної частини національного господарства на виробництво товарів і послуг воєнного призначення.

Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять міщан — ремесло, промисли, торгівля, а також сільське господарство. Визначалося суспільно-політичною активністю.

Монголо-татарська навала —військова експедиція монгольських ординських військ на чолі з ханом Батиєм з метою завоювання величез­ного простору, створення на ньому світової імперії. Русь зазнала монголо-татарської навали у 1237—1241 рр. Загарбання Давньої Русі пол­чищами Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин поразки полягала в розрізненості князівських дій, непідготовленості більшості міст до оборони. Монголо-татарська навала та підкорення давньоруських земель украй негативно вплинула на їх економічний і політичний стан, законсервувала феодальну (удільну) роздробленість, стала перешкодою на шляху відродження державності.

Натуральне господарство —господарство, яке задовольняє свої потреби виключно за рахунок власного виробництва.

Націоналізація —перехід із приватної у державну власність основних засобів виробництва (або т. зв. «командних висот в економіці»), центральна ланка комуністичної системи організації виробництва та розподілу продукції. Одержавлення економіки України розпочалося 6 січня 1918 р. націоналізацією банків. Однак унаслідок інтервенції та Громадянської війни націоналізація, порівняно з Росією, затяглася і здійснювалася у три етапи: з січня по березень 1918 р. проведено підготовчу роботу з націоналізації вугільної та металургійної промисловості; у листопаді 1918 — серпні 1919 р. встановлено порядок проведення націоналізації; до 1921 р. вона була завершена у всіх галузях виробництва. 26 травня 1919 р. проведено націоналізацію землі. Земельні відносини, що склалися внаслідок цього, були юридично оформлені в Кодексі законів про землю УСРР (1922 р.).

Нова економічна політика (НЕП) —перехід більшовицької партії від політики «воєнного комунізму» до еквівалентного обміну між містом і селом на основі ринкових відносин. Започаткований навесні 1921 р. Викликаний подальшою неспроможністю комуністичного розподілу шляхом реквізиції продукції селянських господарств. Упроваджуючи НЕП, держава зберігала контроль над ринком, обмежуючи приватний сектор на користь державного сектору економіки. Згортання НЕПу відбувається наприкінці 20-х років.

Огніщанин —старший княжий дружинник, боярин, який відповідав за перебіг господарського життя княжого дому, його вотчини. Представник княжої влади.

Опікунські обов’язки —у західноукраїнських землях обов’язки панів щодо надання допомоги селянам у випадках епідемій та епізоотій, а також витрати на забезпечення рекрутського набору.

Перебудова в економіці —структурна перебудова в економіці СРСР на основі реорганізації господарських механізмів. Хронологічно визначається з квітня 1985 р. (від обрання М. С. Горбачова Генеральним секретарем ЦК КПРС) до грудня 1991 р., тобто до моменту розпаду СРСР. У цей період керівництвом СРСР було проведено ряд заходів, спрямованих на трансформацію централізованої, планово-розподільчої економіки у модель ринкового соціалізму.

Переложна система землеробства (переліг) —перенесення оброб­люваних ділянок з одного місця на інше, коли земля виснажувалася. Була притаманна землеробству давніх слов’ян, в основному в лісостеповій зоні.

Підсічна система землеробства —процес вирублювання дерев і кущів та їх спалення в процесі підготовки нової ділянки орної землі, де зола використовується як добриво. З виснаженням землі на певній ділян­ці, таким самим чином готували іншу, а цю залишали. Така система застосовувалася східнослов’янськими племенами лісової зони.

Повоз —державна повинність у Київській Русі, що полягала в обов’язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. Повозом також називався обов’язок селянина постачати підводи для державних потреб. Повоз поступово замінювався грошовим податком — «повозними грошима».

Поволовщина — один з прямих податків в українських землях, які перебували у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в другій половині XIV — першій половині XVII ст. Поволовщину сплачували всі без винятку категорії залежного селянства. Розмір її коливався залежно від стану селянського господарства (кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо) від 4 до 60 грошів. Скасована на початку Визвольної війни (1648—1676 рр.).

Поголовщина — прямий податок в українських землях XV—XVII ст. Стягувався від площі землі, кількості худоби («голів») та іншого майна. Спочатку поголовщину платили на користь короля та великого князя, а з XVI ст. і на користь магнатів. Після запровадження «волочної поміри» основою визначення поголовщини стала волока. Скасована Б. Хмельницьким.

Погост — у первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому зупинялися князь, духовні особи, а також купці (гості). З середини Х ст. погости стали адміністративно-територіальними одиницями. На чолі по­госту стояла посадова особа, яка відповідала за регулярну сплату подат­ків населенням.

Подвірне оподаткування —система оподаткування населення прямими податками в Московській державі та у Лівобережній Україні. Після перепису населення 1676—1678 рр. царський уряд запроваджує подвірне оподаткування замість посошного. За одиницю обкладання було взято селянське господарство (двір). Зберігалося до запровадження подушного оподаткування.

Подимне —один з найдавніших прямих податків у Київській Русі і пізніше в українських землях під владою Польщі та Литви. Назва походить від одиниці оподаткування «диму» (двору, будинку) — тяглого селянського господарства. Платили подимне натурою і частково грошима. Поступово перетворюється у звичайний натуральний та грошовий чинш.

Подушне —основний прямий податок у Російській імперії, запроваджений Петром І замість подвірного оподаткування (1724 р.). Подуш­не сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворянства, духовенства та осіб, які перебували на державній службі. На Україну податок був поширений у другій половині XVIII ст. У 1863 р. від подушного звільнили міщан і цехових ремісників, унаслідок чого подушне стало становим селянським податком. Скасоване 1887 р.

Полюддя —щорічний об’їзд у Київській Русі князем і його дружиною власних володінь та підлеглих племен з метою збирання данини в Х—ХІІІ ст. Полюддя здійснювалося переважно пізньої осені, узимку або ранньою весною. Збирали полюддя натурою (хутром, медом, воском) або грошима; було певною формою розрахунку князя з дружиною. Розмір полюддя не був визначеним, а тому виникали зловживання. Після деревлянського повстання княгиня Ольга регламентувала стягнення данини.

Помірне —торговельне мито в Україні у ХІІ — другій половині XVIII ст., а також у Литві, Московії та Польщі. Сплачувалося з певної міри привезеного товару, а також при його перепродажу. В Україні помірне становило два гроша за одиницю виміру товару. В другій половині XVII ст. у Гетьманщині помірне замінили московським податком, який становив 5 % від продажної ціни товару.

Поплужне — поземельний податок, що його сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском тощо) в Київській Русі та українських князівствах в ХІ — першій половині XIV ст. Одиницею оподаткування у Київській Русі був плуг, звідси і назва податку. Аналогічний податок у Великому князівстві Литовському та на Чернігово-Сіверщині називався «ланове» (одиниця оподаткування — лан, ділянка площею 16,8—25 га), там селяни платили грошима з лану 10—30 грошів. Поплужне йшло на утримання великокнязівського двору тощо.

Посадник —намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави в Х—ХІІ ст. Посадник був зобов’язаний збирати й достав­ляти князеві данину.

Посесійні селяни —категорія феодально-залежних селян у Російській імперії XVIII — першій половині ХІХ ст., які були куплені підприємцями і прикріплені до промислових підприємств (в Україні найчастіше до суконних).

Посошне —державний поземельний податок у Московській державі у XVI—XVII ст., при стягуванні якого за одиницю оподаткування бралася соха. В українських землях посошне сплачувалося на Чернігово-Сіверщині.

Поспільство — у містах Західної та Правобережної України в XV—XVIII ст. середня верства міського населення, мешканці, які володіли певним майном у місті і мали права міщан, але тією чи іншою мірою витіснялися патриціатом з органів міського самоврядування (ради й лави). Іноді під поспільством розуміють міську громаду, всіх повноправних громадян міста.

Посполиті —узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан та ін.) в Україні XV—XVIII ст. З розвитком товарно-грошових відносин і подальшим виділенням міщанства й купецтва в окремі стани ця назва поступово закріплюється лише за селянством. Юридично за посполитими не визнавалося право власності на землю.

Продовольча розкладка (продрозкладка) —натуральна продовольча повинність. Запроваджена декретом «Про розкладку між губерніями, що виробляють зернові культури та фураж, які підлягають вилученню у розпорядження держави» від 11 січня 1919 р. Передбачала вилучення т. зв. надлишків не за певною, наперед визначеною, нормою, а за фактом наявності відповідних продуктів, у результаті чого відбиралися не лише надлишки, але й частина необхідного у селянському господарстві продук­ту. В Україні продрозкладку запровадили спеціальним декретом радянсь­кого уряду України від 12 квітня 1919 р. На 1919 р. було заплановано вилучити в Україні 139 млн пудів хліба, але заготовлено було лише 10,5 млн пудів; 1920 року з України передбачалося отримати 153 млн пудів хліба. Крім хліба, за продрозкладкою вилучалися й інші продукти селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Вилучення продуктів за продрозкладкою покладалося на продзагони та особливі продовольчі комітети.

Пропінація —монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої на українських землях, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки. Слугувала важливим засобом грошових надходжень і збагачення панівних верств населення. Ліквідована з початком Визволь­ної війни. Згодом поновлена для окремих категорій власників — монастирів, козацької старшини тощо. В Російській імперії, у т. ч. й в українських землях, уже наприкінці XVIII ст. встановлюється держав­ний контроль над виробництвом та продажем горілки. У західно­українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, право пропінації було викуплене державою лише у 1875 р.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції шляхом установлення високого заборонного мита на іноземні товари. Супроводжується підтримкою власного виробника. Політика протекціонізму відіграла важливу роль у розвитку мануфактурного виробництва, а пізніше — індустріалізації господарства українських земель у складі Російської імперії.

Радгосп (радянське господарство) —велике державне сіль­ськогосподарське підприємство, яке створювалося на націоналізованих та конфіскованих радянською державою землях. На відміну від колгоспу (колективного господарства) вважалося, що саме радгоспи є найбільш послідовною формою усуспільнення сільського господарства.

Раднаргоспи —державні органи, які здійснювали управління дорученими їм галузями промисловості (до 1962 р. будівництвом у межах економічних адміністративних районів). Створені у 1957 р., ліквідовані в 1965 р. На території УРСР було утворено 11 раднаргоспів.

Ідея раднаргоспів полягала в тому, щоб ліквідувати суперечності між галузевими й територіальними інтересами. Раднаргоспи поліпшили управління економікою на рівні регіонів, але виявилися неспроможними у розв’язанні галузевих та міжгалузевих проблем. Після їх ліквідації економіка повернулася до галузевої системи управління.

Рало —з часів первісних слов’ян назва дерев’яного плуга.

«Революція цін» —різке підвищення цін на товари, яке спостерігалося в країнах Європи після Великих географічних відкриттів у XVI ст. у зв’язку з відкриттям золотих і срібних родовищ Америки та надходженням великої кількості дорогоцінних металів у Європу. В Україні «революція цін» позначилася різким збільшенням виробництва товарного продукту у феодальних маєтках, в яких створюються т. зв. фільвар­ки. Продукція фільварків постачалася на європейські ринки. Ці процеси обумовили значне посилення феодального тиску, адже у фільварках використовувалася примусова праця кріпаків.

Реза —у часи Київської Русі — лихварський процент. Закон Володимира Мономаха (1113 р.), «Про рези» обмежував розмір відсотка, що стягувався лихварями за грошовими позичками (не більше 20 %). Цей закон створював правову основу для кредитних операцій.

Рента феодальна —виникла за часів Київської Русі. Здійснювалася у трьох видах: 1) відробіткова (панщина); 2) натуральна (натуральний, продуктовий чинш); 3) грошова (грошовий чинш).

Ринкова економіка —взаємодія покупців і продавців у сфері товар­но-грошових відносин, у результаті якої відбувається реалізація товарів та задовольняються потреби людей.

Ринкова інфраструктура —система (мережа) установ та організацій, які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку. Окремі її елементи розвивалися з давніх часів паралельно зі становленням торгів­лі й у цілому товарно-грошових відносин.

Ринкові механізми (попит, пропозиція, ціна, конкуренція тощо) —розв’язують три основних завдання: що виробляти, як виробляти, для кого виробляти.

Роздержавлення економіки —позбавлення держави функцій прямого господарського управління, тобто відповідні повноваження передаються підприємствам. Здійснюється через лібералізацію господарської діяльності та приватизацію власності.

Розкуркулення — кампанія експропріації селянських господарств у 30-ті роки, складова частина примусової колективізації. Здійснювалася згідно з Постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Формально спрямована проти найзаможніших селян (в Україні їх було 1,5 %), на практиці спричинила репресії проти значної кількості середняків, які в Україні складали дві третини селян. Поряд із примусовою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського господарства й голодомору.

Рудня —підприємство мануфактурного типу залізоробного виробництва. Зосереджувалися такі підприємства, головним чином, на Чернігівському Поліссі, виробляли сільськогосподарський реманент та інші металеві вироби.

Рустикальні землі —у західноукраїнських регіонах землі, які знаходилися у спадковому користуванні селян, селянські землі. Юридично власниками рустикальних земель вважалися власники домініальних земель (пани, держава, церква), на користь яких селяни були зобов’язані відбувати різноманітні натуральні та грошові повинності, сплачувати державі поземельні податки. Протягом усього існування рустикальних земель пани намагалися зробити їх своєю власністю всупереч урядовій забороні. Реформа 1848 р. перетворила рустикальні землі на приватну власність селян.

Рядович —категорія залежного населення у Київській Русі, той, хто живе за угодою (рядом). В умовах раннього феодалізму укладання ряду, тобто угоди, означало, що селянин, який його уклав, потрапляє у феодальну залежність. Досить часто залежність рядовича, яка формально була тимчасовою, перетворювалася на постійну, адже він не мав кош­тів, щоб викупитися.

Селяни-данники —категорія залежних селян у XV—XVI ст. у Великому князівстві Литовському і в українських землях (Київщина, Волинь), які входили до його складу. Займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Платили натуральну данину хутром, медом, воском та іншими продуктами. Інколи займалися землеробством. За використання землі сплачували державний податок — серебщину. Вико­нували інші феодальні повинності. Згідно з Литовським статутом селяни-данники були перетворені на державних селян і кріпаків.

Селянський поземельний банк (державний) —створений у 1882 р. як посередник між селянами та дворянами з метою скупки дворянських земель і наступного перепродажу їх селянам на умовах довгострокового кредиту. Особливо важливою була його роль у проведенні Столипінської аграрної реформи. Указом від 3 листопада 1905 р. банку збільшено асигнування, а наступними указами від 14 жовтня та 15 листопада 1906 р. зменшено платежі його позичальників і дозволено видавати позички під заклад надільних земель. Через Селянський банк лише у 1906—1910 рр. в Україні селянам було продано майже 500 тис. десятин землі. Надавав Селянський банк і пільгові позички переселенцям, забезпечуючи переселенську політику.

Сервітути —у феодальному звичаєвому праві — обмежене право користування чужим майном. У Галичині — форма збереження за підданими селянами права користування колишніми общинними землями (головним чином лісами, пасовиськами, луками), які були привласнені шляхтою. Після скасування панщини у 1848 р. ці землі юридично стали власністю шляхти, а селяни одержали право на винагороду або користування ними в обмежених розмірах (збирати квіти, пасти худобу). Ліквідація сервітутів у Галичині, яка розпочалася у 1853 р., була в основному закінчена до 1889 р., здебільшого сервітути були скасовані без будь-якої винагороди селян.

«Сільський господар» —скорочена назва Всеукраїнської спілки сільськогосподарсько-кредитної та кустарно-промислової і промислово-кредитної кооперації. Створена у 1922 р. для керівництва сільськогосподарськими кооперативами, товариствами та їхніми спілками. Посідала провідне місце у заготівлі та збуті продукції селян­ських господарств, виходила на зовнішній ринок. Наприкінці 20-х років охоплювала близько 10 тис. сільськогосподарських кооперативів. Напередодні масової колективізації в кооперації брали участь 60 % селянських господарств України. З кінця 20-х років згортає свою діяльність.

Синдикат —монополістичне об’єднання підприємців, яке бере на себе всі операції купівлі-продажу, позбавляючи тим самим підприємства комерційної самостійності з метою обмеження конкуренції, зростання цін та підвищення прибутку. В українських землях у складі Російської імперії були найбільш поширеною формою монопольних об’єднань («Продамет», «Продвугілля», «Трубопродажа» та ін.). У радянській країні в період НЕПу синдикати виконували ту саму роль для державних підприємств: забезпечували збут продукції, закупівлю сировини, диктували ціни на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Слобідська Україна (Слобожанщина) —регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав — Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства — протягом XVII—XVIII ст. Назва походить від найбільш поширених населених пунктів — слобод — і «вільного» становища населення — свобод. Займала територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької, Донецької, Луганської і Курської областей. Заселялася в основному переселенцями з Лівобережної та Правобережної України.

Смерди —у Київській Русі — залежні селяни, що віддалися під захист князя та отримували землю в його володіннях (іноді представники переможених племен). Смерди сплачували чинш, виконували воїнські та інші повинності.

Соляний шлях —торговий тракт, який часто використовувався для транспортування солі з Криму до Київської Русі (звідси й назва), хоча ним возили й інші товари. Починався у Києві. Біля Переяслава містилося одне розгалуження, біля Ромен — друге. Біля гирла р. Ворскли розгалуження з’єднувалося. Далі, починаючи від Переволочної, Соляний шлях ішов правобережжям Дніпра, а поблизу р. Конки повертався на його лівобережжя, біля сучасної Каховки повертав до Перекопа і через нього до Криму.

Срібляник (срібник) —перша срібна монета, що карбувалася в Київській Русі у Х—ХІ ст. Карбування власних монет було викликане як необхідністю срібних монет в обігу через скорочення надходження арабських дирхемів, так і політичними мотивами: карбування власних монет Київськими князями забезпечувало зміцнення їх авторитету на міжнародній арені та забезпечувало суверенність Давньоруської держави.

Стація — натуральні побори (борошном, м’ясом та іншими продук­тами), які у XIV — першій половині XVI ст. стягувалися з податного сільського населення та міщан Польщі, Литви, України, Білорусі, частково Росії на утримання королівського чи великокнязівського двору, урядовців, війська. У другій половині XVII — на початку XVIII ст. поступово замінена грошовим податком.

Судебник Казимира IV —перший кодекс кримінального права та судочинства Великого князівства Литовського, Руського та Жомойтського, виданий 29 лютого 1468 р. у Вільні. Базувався на положеннях «Руської правди», попередніх великокнязівських привілеях, уставах, ухвалах та звичаєвому праві литовських, українських і білоруських земель. Закріпляв за магнатами та шляхтою право феодального імунітету. Діяв до прийняття першого Литовського статуту (1529 р.).

Тамга — у часи раннього середньовіччя на давньоруських землях — митний збір за перепродаж товарів.

Тіун —господарський агент князя, посадова особа при князеві, слуга князя, домашній управитель; з Х ст. — збірник податків.

Товарне господарство —форма ведення господарства, за якої продукти виготовляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж.

Торговельний баланс —документ, що відображає рух експорту та імпорту товарів між даною країною та іншими державами. Активний торговельний баланс характеризується перевищенням вартості вивезених товарів і послуг з даної країни над їх ввезенням за певний проміжок часу.

Трест —монополістичне об’єднання підприємців з метою спільного виробництва і збуту; підприємства, що об’єднуються, втрачають як комерційну, так і виробничу самостійність, а керівництво їх діяльністю здійснюється з єдиного центру. Загальний прибуток тресту розподіляється відповідно до пайової участі окремих підприємств. У період НЕПу трестами були територіальні або галузеві об’єднання державних підприємств, «яким держава надає самостійності у проведенні своїх операцій відповідно до статуту, та які діють на началах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку».

Трипільна система землеробства — організація обробітку землі, яка передбачає, як правило, чергування посівів за принципом: пар, озимі, ярі культури. Набула поширення ще за часів Київської Русі.

Трудові армії —одна з форм примусового залучення робочої сили в промисловість та на транспорт у період «воєнного комунізму». Створювались шляхом реорганізації окремих військових підрозділів, в основ­ному використовувалися в таких галузях народного господарства, як транспорт (залізничні війська), видобуток вугілля, лісозаготівля, будівельні роботи. Деякі форми трудових армій зберігалися протягом усього радянського часу (будівельні війська, залізничні).

Трудові мобілізації —метод здійснення загальної трудової повин­ності радянською владою. Мобілізації підлягали чоловіки від 18 до 50 років та жінки у віці від 18 до 40 років. Робітників «приписували» до відповідних підприємств та зобов’язували виконувати встановлену нор­му виробітку. Ті, хто ухилявся від роботи, або самовільно залишав підприємство, підлягали відправці до концентраційних таборів.

Тяглі люди (селяни) —1) категорія залежних селян на українських землях у складі Російської держави XV—XVIII ст., котрі виконували натуральні та грошові повинності — тягло. Тяглі селяни поділялися на «чорносошних» (державних) і приватновласницьких, які були зобов’язані, крім тягла, виконувати повинності на користь землевласників. Після того як було запроваджене подушне оподаткування (1722 р.), тяглих селян стали називати податним населенням. 2) На українських землях під владою Польщі, Великого князівства Литовського та у Правобережній Україні у складі Російської імперії (до 1861 р.) — категорія селян, які відбували панщину, обробляючи панську землю своєю тягловою худобою (кіньми, волами) й сільськогосподарським реманентом. Розмір панщини (за «волочною помірою») встановлювався відповідно до майнового стану селянського господарства (див. «волока»). У Російській імперії відповідно до Інвентарних правил 1847—1848 рр. тягловий двір повинен був відпрацювати щотижня три дні панщини тяглом і один день жіночий, а напівтягловий (або піший) — два дні піших і один жіночий.

Тягло (від староруського «тягнути», «відбувати повинність» ) —узагальнена назва грошових і натуральних державних повинностей селян в українських землях у складі Російської держави XV—XVIII ст. До селянської реформи 1861 р. тягло було умовною одиницею селянських повинностей, що встановлювалося на селянську родину, в якій є два повних робітники — чоловік (у віці від 17 до 55 років) та жінка (від шлюбу до 55 років).

Удільна (феодальна) роздробленість —процес децентралізації на Русі, послаблення влади київського князя. Настала незабаром по смер­ті київського князя Мстислава Володимировича (1132 р.), коли держава стрімко розділилася на півтора десятка земель і князівств. Була спричинена об’єктивним розвитком феодальних відносин у Давньоруській державі.

Українська Рада Народного Господарства (УРНГ) —центральний орган управління й регулювання економічного життя УСРР на початку 20-х років. Створена у 1920 р. шляхом реорганізації Профбюро. Відала питаннями переходу до НЕПу, розробляла перспективні напрями відбудови й розвитку провідних галузей народного господарства. Зосередила у своїх руках усі економічні важелі, чим сприяла централізації управління. Припинила свою діяльність у вересні 1923 р.

Універсал —адміністративно-політичний акт розпорядчого характеру (про виступ у похід, розподіл землі тощо), який видавався у Польщі та Україні-Гетьманщині королями, гетьманами, радами конфедерації, сеймами. У XVII — першій половині XVIII ст. універсал — офіційний акт державної влади гетьманської України, що видавався від імені гетьмана. Розрізняють універсали земельні, у справах судочинства, охоронні, військові та службові. У XVIII ст. та у 1917—1920 рр. універсалами називали свої звернення до народу ватажки повстанських загонів. Універсалами називали також маніфести Центральної Ради, що виконували функції основних тимчасових документів конституційного характеру.

Дата добавления: 2015-05-23