ХІХ століття 12 страница

Бюрократія — за Вебером це з’єднувальна ланка між владою та підлеглими їй посадовими особами.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — загальна сукупна ринкова вартість повного обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, вироблених у суспільному господарстві тієї чи іншої країни за один рік або інший підзвітний період (місяць, квартал).

Валюта — грошова одиниця країни; кошти на рахунках, паперові гроші, монети, векселі, чеки, що використовуються для міжнародних розрахунків. Валюта може бути вільно конвертованою, частково конвер­тованою або неконвертованою.

Валютна інтервенція —вплив Національного банку на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. Використовується для підтримки курсу національної валюти.

Валютна політика —сукупність економічних, правових та організаційних заходів, що здійснюються в галузі валютних відносин. Ними є, наприклад, валютна інтервенція, валютне субсидування, диференційований обмінний курс.

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни у грошових одиницях інших країн.

Валютний ринок —сукупність відносин, що виникають між суб’єк­тами в процесі купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів у іноземних валютах.

Вексель — вид цінного паперу. Письмове зобов’язання чітко встановленої форми, що надає його власнику безперечне право у зазначений термін вимагати від боржника сплати зазначеної грошової суми.

Верв —сусідська або територіальна громада сільських мешканців, яка трансформувалася з родоплемінної громади у Давньоруській державі.

Відруб — у період здійснення Столипінської реформи — земельна ділянка, що виділялася селянинові на правах особистої власності без перенесення садиби (житлового будинку та господарських споруд).
В Україні поширення не набула.

Віра — у Давньоруській державі пеня на користь князя за вбивство вільної людини; за каліцтво платили напіввіру. Дика віра — пеня, котру платила громада (верв), якщо вбивцю, який здійснив злочин на землі цієї громади, не було піймано (див. «Руську правду»).

Внутрішні державні позики —проводилися в СРСР серед усіх верств населення починаючи з 1926 р. і були одним із джерел нагромадження капіталу для здійснення індустріалізації сталінського типу. Погашення облігацій внутрішньої позики не відбувалося до початку 1970-х років.

«Воєнний комунізм» — соціально-економічна політика більшовиків, яка в Україні проводилася у 1919—1920 рр. Передбачала прискорену побудову соціалізму примусовими методами. Складовою частиною цієї політики була націоналізація засобів виробництва, зокрема, банків, промислових об’єктів, засобів комунікацій і зв’язку; стягання продрозк­ладки примусовими методами (за допомогою продзагонів) та запровадження прямого розподілу найнеобхідніших продуктів (наприклад, встановлення «хлібної монополії»), заборона приватної торгівлі, натуралізація відносин, декларування ідей щодо відміни грошей та згортання товарно-грошових відносин; запровадження загальної трудової повинності, мобілізація праці та створення Трудових армій.

Волока — ділянка землі, що складала близько 20 га. Сформувалася в результаті так званої «волочної поміри», тобто обміру та переділу земель спочатку у великокнязівських, а потім і у приватних маєтках Великого князівства Литовського, проведених відповідно до «Устави на волоки» (1557 р.). На основі чіткого обліку великокнязівської, шляхетської та селянської землі відбувався перерозподіл ґрунтів між панами та селянами (одна панська волока — сім селянських) з метою підвищення продуктивності фільваркових і селянських господарств, збільшення виробництва, насамперед товарного збіжжя. Сприяла руйнуванню громади, диференціації селянських господарств, адже волока надавалася лише тим селянам, які мали «повне тягло» (пару коней чи волів), половину волоки — тим, хто мав «півтягла», а хто тягла не мав,
орної землі не отримував. В українських землях «Устава на волоки» найактивніше впроваджувалася у Кременецькому повіті, Ковельському старостві, Руському воєводстві та окремих приватних маєтках Луцького і Володимирського повітів Волині. «Волочна поміра» була першим земельним кадастром в українських землях.

Вотчина — форма феодального землеволодіння за часів Київської Русі, родовий маєток, який переходив у спадок (аналог західноєвропейського феоду). Вотчини були княжо-боярські та монастирські.

Вища Рада Народного Господарства (ВРНГ) — створена 2 (15) грудня 1917 р. з метою організації діяльності народного господарства та керівництва націоналізованими підприємствами відповідно до декрету РНК ВЦВК. В Україні подібний орган управління — Українська Рада Народного Господарства (УРНГ) — було створено на початку 1920 р.; він повністю підпорядковувався ВРНГ.

Гості — верхівка купецтва в період Давньоруської держави. Виступали кредиторами князів і феодалів, займалися лихварством, підпорядковуючи собі дрібних торговців. Торгівлю називали «гостьба», а місця торгівлі — «погости».

Град — (від «городити», тобто зводити укріплення довкола поселення) — у часи давніх слов’ян — постійні укріплені поселення, де від­бувався міжобщинний обмін. Поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.

Гривня — вагова, грошово-вагова та грошово-розрахункова одиниця Давньої Русі. Назва походить від прикраси із золота або срібла у вигляді обруча, яку носили на шиї («на загривку»). З часом це слово набуло нового значення — стало відповідати певній кількості дорогоцінного металу. Гривня ділилася відповідно на певну кількість інших вагових одиниць, у різні часи їхня кількість була різною. Так, в ХІ ст. гривня = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам, а у ХІІ ст. — 20 ногатам або 50 кунам. У Київській Русі з ХІ ст. в обігу були київські гривні шестикутної форми вагою близько 160 г. Приблизно в той же час виникли новгородська гривня — паличкоподібні зливки вагою близько 204 г; важкі гривні, за формою подібні до київських, а за вагою — до новгородських; і так звані чернігівські гривні — ромбоподібні або овальні зливки з розплюснутими кінцями, а то і всією поверхнею, вагою 196—197 г. Новгородські гривні були в обігу до ХV ст., обіг усіх інших завершився у ХІІІ ст.

Гривня була грошовою одиницею УНР у 1918—1920 рр. У наші часи є грошовою одиницею Української держави.

Гульден — срібна монета в Австрії з 1753 по 1892 р. (в обігу до 1900 р.). Гульдени також називалися флоринами, римськими, левами, золотими або злотими римськими (зл. р.).

Ґуральня —підприємство мануфактурного типу, де переробляли зерно на горілку.

Гута — підприємство мануфактурного типу, де вироблялося скло та скляні вироби.

Двір —власне господарство феодала за часів Київської та Галицької держав.

Дворище —у Великому князівстві Литовському одиниця оподаткування. Дворище складалося з кількох «димів», тобто окремих господарств, які, як правило, належали родичам. Іноді одиницею оподаткування міг виступати й «дим».

Девальвація — (від лат. de — префікса, що означає рух униз, та valeo — маю значення) — зниження курсу національної валюти віднос­но іноземних валют або міжнародних валютних розрахункових одиниць. Іноді сприяє збільшенню експортних можливостей країни.

Держава — форма умовного землеволодіння, яка набирає поширення в часи Великого князівства Литовського. Надавалася за службу боярським вільним слугам, або за умови несення служби. У Західній Європі державі відповідав бенефіцій, а у Московській державі — по-
містя.

Домініальні землі — землі панського маєтку, які залишалися у користуванні пана.

Домінія —форма земельної власності (вотчинної, церковної, державної) у період феодалізму, що поєднувалася з уособленою владою шляхти, церкви, держави.

«Друге видання кріпосництва» — більш пізнє, у ХV—XVIII ст. покріпачення селян у Московській державі, Східній Європі, Прусії.

Евекта —митний податок, що стягувався урядом Гетьманщини за вивіз товарів до Росії у другій половині ХVII—XVIII ст. Нерідко віддавався на відкуп представникам місцевої еліти. У зв’язку з офіційною ліквідацією царським урядом митних кордонів на українських землях, що входили до складу Російської імперії (1754), евекту було скасовано.

Екстенсивне господарство —розвиток господарства шляхом розширення випуску продукції за рахунок залучення додаткових ресурсів, збільшення використання ресурсних джерел без підвищення ефективності їх використання, пов’язаний з кількісними, а не якісними змінами. На відміну від інтенсивного господарства веде лише до об’ємного збіль-
шення випуску продукції при невисокій результативності.

Емісія —випуск в обіг грошових знаків і цінних паперів в усіх фор-
мах; зумовлює збільшення грошової маси в обігу.

Етатизація —(від франц. l’etat — держава) — посилення втручання держави в економічне життя.

Жупа —підприємство мануфактурного типу, яке займається варкою солі.

Загальна трудова повинність —у радянській країні запроваджена у січні 1920 р. Пояснювалася необхідністю забезпечення народного господарства робочою силою. Одна з форм примусової праці періоду «воєн­ного комунізму». Реалізовувала формулу «Хто не працює — той не їсть».

Закон 1863 р. —після польського повстання 1863 р. у ряді західних губерній, у тому числі й у Правобережній Україні царський уряд провів додаткову реформу, за якою було зменшено відрізки, запроваджено обо­в’язковий викуп за зниженими розцінками, а тимчасовозобов’язаний стан був відмінений.

Закон Фердінанда І від 17 квітня 1848 р. —закон цісарського уряду Австро-Угорщини, за яким з 15 травня 1848 р. скасовувалися селянські повинності у Галичині.

Закон Фердінанда І від 7 вересня 1848 р. —закон цісарського уряду Австро-Угорщини, за яким кріпосні відносини в Австрії скасовувалися. Визначав певні зміни у взаєминах між панами та селянами. Надавав селянам право власності на землю.

Закуп —у Київській Русі — раб борговий, тобто такий, що отримав від боярина (феодала) позичку (купу) і до її повернення повинен працювати у господарстві кредитора, тобто виконувати феодальні повинності. Права закупів були юридично оформлені в «Руській правді». За цим документом феодал мав право застосовувати фізичну кару до закупів, але не міг їх продавати. У разі втечі міг перетворити закупа на холопа.

В Україні XIV—XVI ст. закупи — це збіднілі селяни, яких феодали приваблювали на свої землі, даючи їм позичку грошима, необхідним реманентом, збіжжям. До повернення позички закупи були зобов’язані виконувати на користь землевласника феодальні повинності. Якщо упродовж 10 років борг не сплачувався, закуп перетворювався на кріпака.

Звичаєве право —система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих верховною владою правил у певному суспільстві. В Україні існувало з найдавніших часів. Зі зміцненням державної влади звичаєве право поступово оформлюється в писаних збірниках («Руська правда», «Литовський статут», «Права, по которым
судится малороссийский народ» тощо). Показовими у цьому плані були неписані «права і звичаї» Війська Запорізького. Офіційно не санкціоновані державною владою, вони, проте, регулювали фактично все внутріш­нє життя січовиків. Іноді звичаєвому праву надавалася сила закону. Суд-
ді посилалися на його норми тоді, коли в чинних юридичних актах «чогось не доставало». В локальних формах звичаєве право продовжує функ-
ціонувати й нині, але великого практичного значення не має.

Землеволодіння «до ласки військової» —умовна форма землеволодіння у Гетьманщині. Надавалася за розпорядженням вищої влади.

Землеволодіння «на вспартє дому» —умовна форма землеволодіння у Гетьманщині, яка надавалася для підтримки вже існуючого господарства.

Землеволодіння рангове —умовна форма землеволодіння у Гетьманщині, яка виникає в період Визвольної війни. Маєтки надавалися старшинам при обійманні ними певної посади (рангу). Таке землеволодіння не лише умовне, але й тимчасове, надавалося лише на час обіймання відповідної посади.

Златник —перша золота монета, що карбувалася у Київській Русі наприкінці Х — початку ХІ ст. за Володимира Святославовича. Подібний до візантійського соліду як за зовнішнім виглядом, так і за вагою (приблизно 2,2 г). Як засіб обігу та платежу не використовувався, а був, скоріше, ознакою сили та незалежності держави.

Злотий ринський (зл. р.) — див. Гульден.

Імпорт —ввезення з-за кордону товарів, технологій і капіталів для реалізації й використання на внутрішньому ринку країни-імпортера.

Інвестиція —сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень у різні галузі господарства національної (внутрішні інвестиції) або іноземної (зовнішні інвестиції) економіки з метою отримання прибутку.

Індемнізація —відшкодування панам вартості скасованих кріпосних повинностей селян у Галичині у 1848 р. Відшкодування здійснювалося індемнізаційними 5-відсотковими облігаціями починаючи з 1858 р. з погашенням їх протягом 40 років.

Індукта —назва мита, що збиралося з купців за привезені до Гетьманщини товари в другій половині XVII—XVIII ст. Право на стягнення індикти часто віддавалося на відкуп. Скасована у 1754 р.

Індустріалізація —комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років. Проголошена як партійний курс XIV з’їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.) — шляхом продрозкладки. Особливістю радянської індустріалізації був пріоритетний розвиток важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дні-
палюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін.

Інновація —1) вкладення коштів в економіку, що забезпечує зміну техніки та технології; 2) нова техніка, технологія, що є результатом досягнень науково-технічного прогресу. Істотним чинником інновації є розвиток винахідництва, раціоналізації, поява великих відкриттів.

Інститут —1) назва науково-дослідних установ та багатьох навчальних закладів; 2) соціальний інститут — певна організація суспільної діяльності та суспільних відносин, що втілює у собі норми економіч­ного, політичного, правового і т.п. життя суспільства, а також соціальні правила життєдіяльності та поведінки людей.

Інтеграція — обумовлений розвиток і взаємне доповнення підприємств, галузей народного господарства, регіонів і держав в інтересах більш повного задоволення потреб учасників цього процесу у відповідних товарах та послугах.

Інтенсивне господарство —розвиток господарства, в якому зростання обсягів виробництва досягається більш повним використанням кожної одиниці ресурсного потенціалу. Забезпечується за рахунок зростання продуктивності праці, кращого використання матеріалів, підвищення віддачі основних фондів тощо.

Інфляція —знецінення паперових грошей унаслідок випуску їх в обіг у розмірах, що перевищують потреби товарообігу. Інфляція супроводжується підвищенням цін на товари, спадом реальної заробітної плати, зростанням незадоволеного попиту тощо.

Інфраструктура —комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство. До такого комплек­су належать виробнича та невиробнича (соціальна) інфраструктура. До виробничої інфраструктури належать дороги, канали, мости, порти, транспорт, зв’язок, енергопостачання та ін. До соціальної інфраструктури — житлове та комунальне господарство, підприємства побутового обслуговування, торгівлі, заклади освіти, охорони здоров’я тощо.

Іпотека —здача у заставу землі та іншого нерухомого майна (бу-
динків, споруд тощо) з метою отримання грошової позики, т. зв. іпотечного кредиту. Іпотека — це такий вид застави, при якому майно, що заставляється, не передається в руки кредитора, а залишається у боржника.

Картель —об’єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробницт­ва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо.

Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні т. зв. Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва «козак» закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст. У 70-х роках XVI ст. уряд Речі Посполитої утворює перший козацький реєстр, закріпивши за реєстровцями ряд прав і привілеїв. Козацтво формувалося з представників різних суспільних станів: міщан, бояр, шляхти, селянства, причому останнє козачилося масово в часи соціальних заворушень. У ході Визвольної війни (1648—1676) козацтво в особі своєї старшини здобуло владу в новоствореній Гетьманській державі. У складі Російської імперії козацтво до кінця XVIII ст. фактично трансформується в регулярні частини російської армії та кріпаків петербурзьких і московських вельмож. Значна частина українського козацтва була переселена на Кубань.

Колективізація сільського господарства —центральна ланка аграр­ної політики більшовицького режиму в 30-х роках, що полягала у розвитку сільськогосподарського виробництва на державних засадах у фор­мі колгоспів. Офіційно проголошена як політичний курс на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Координуючим органом у виконанні партійно-урядових настанов з питань колективізації була Всеукраїнська спілка сільськогосподарських колективів (Укрколгосп), ство­рена у вересні 1927 р. і реорганізована у вересні 1930 р. в Укрколгоспцентр. У грудні 1932 р. останній був ліквідований з переданням своїх функцій Наркомзему України. Основними методами здійснення колективізації сільського господарства були запровадження продрозкладки та надзвичайщини у хлібозаготівлях упродовж 1928—1932 рр., розкуркулення різних верств селянства, незгодних з усуспільненням власності, у тому числі одноосібників-середняків, що становили дві третини селянських господарств. Унаслідок насильницької колективізації близько 70 % селянських господарств до 1932 р. було усуспільнено.

Комерційний банк —кредитна установа, яка отримала дозвіл від держави на прийняття грошових та інших вкладів, а також надання позичок, випуск цінних паперів, здійснення розрахункових і платіжних операцій.

Комірники (коморники) —категорія найбіднішого населення в Україні XV—XVIII ст., яке не мало власної землі та житла і наймитувало у заможних селян, від яких отримувало хату (комору) в обмін на пішу панщину та сплату грошового податку. У містах комірниками називали позбавлених власності бідних міщан.

Комітети бідноти (комбіди) —організації сільської бідноти. В Україні почали створюватися в процесі ліквідації Директорії як осередки радянської влади на селі, за винятком територій, де діяли Ради чи ревкоми. Сільські комбіди обиралися у складі трьох осіб на загальних зборах чи сходах, волосні — у складі 5—7 осіб на волосних з’їздах. На початок червня 1919 р. комбіди охоплювали більше половини сіл Украї­ни. Головними завданнями їх були: зміцнення революційного порядку в селах, допомога військкоматам у проведенні мобілізації до Червоної армії, забезпечення армії і промислових центрів країни продовольством, реалізація аграрних законів радянської влади. Діяльність комбідів України продовжувалася до створення комітетів незаможних селян.

Комітети незаможних селян (комнезами) —організації незаможних селян України у 1920—1933 рр., утворені за ініціативою ЦК КП(б)У. Правом вступу до них користувалися біднота й середняки, що мали до трьох десятин землі і звільнялися від хлібної розкладки. Комітети незаможних селян відрізнялися від комбідів широкою соціальною базою, а також тим, що не були органами державної влади. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб сприяти Радам і волосним виконкомам у здійсненні земельної та продовольчої політики радянського уряду, культосвітній роботі на селі, організації допомоги Червоній армії, бо­ротьбі з селянськими виступами, «ліквідації куркульства як класу», масовій колективізації сільського господарства. З перемогою колгоспного ладу існування комнезамів стало недоцільним. Постановою ВУЦВК від 8 березня 1933 р. вони були ліквідовані.

Конверсія —суттєве перетворення, зміна умов, заміна одних об’єктів виробництва чи цінних паперів іншими. Конверсією також називають перехід від воєнного виробництва до мирного.

Концесії —у період НЕПу виступали як форма залучення іноземного капіталу. Передані на правах концесії іноземному капіталові промислові підприємства поклали початок державно-капіталістичному устрою в економіці країни. Проте в умовах СРСР широкого розвитку ця форма не набула. Всього було підписано 42 концесійних угоди, почали працювати лише 31.

Кон’юнктура —економічна ситуація на ринку в певний момент часу, що характеризується рівнями попиту і пропозиції, ринковою активністю, цінами, обсягами продажу та іншими економічними показниками, які дають змогу кількісно оцінити зміни, що відбуваються на ринку та визначити певні тенденції їх розвитку.

Кріпацтво, кріпосне право (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.) —система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплю­валася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на почат­ку ХVІ ст. Визвольна війна середини ХVІІ ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині в 1848 р., а в Росії та Україні — у 1861 р. Фактично існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земель-
ні ділянки без дозволу влади.

Купецтво —суспільний прошарок, сферою діяльності якого є торгівля. На Русі купецтво виникло в Х ст., а у ХІІ ст. купці вже об’єднувалися у власні корпорації. Наприкінці ХІV — на початку ХV ст. склалося українське купецтво, яке в багатьох містах України користувалося Магдебурзьким правом. У таких торгових центрах, як Київ, Львів, Ніжин, Кам’янець-Подільський та ін. утворилися численні іноземні купецькі колонії (грецькі, вірменські, італійські). Починаючи з ХVІІ ст. в Росії та Україні купецтво поступово перейшло на методи капіталістичної підприємницької діяльності як у промисловості, так і в галузі торгового обороту. В 1775 р. запроваджена система купецьких гільдій та відповідних привілеїв. Остаточно купецький стан був оформлений законодавчим актом Катерини ІІ — Жалуваною грамотою містам (1785 р.). В Україні протягом 1816—1856 рр. чисельність купців усіх гільдій збільшилася з 18,2 до 104,4 тис. Одночасно зростали суми їх капіталів. Купецтво України за своїм національним складом було неоднорідним (крім українців — росіяни, євреї, поляки, вірмени та ін.). Після жовтневого перевороту 1917 р. купецтво як соціальний стан було скасоване, багато його представників зазнали репресій.

Латифундія — у Стародавньому Римі — велике (головним чином скотарське) господарство, засноване на рабській праці. В Україні латифундіями називали великі магнатські маєтки з тисячами десятин землі.

Литовський статут —кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жомойтського, прийнятий у трьох редакціях — 1529, 1566 та 1588 років. Увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав. Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з ХVІ ст. до 40-х ро­ків ХІХ ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних україн­ських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії.

Лівобережна Україна (Лівобережжя, Гетьманщина) —східна частина Гетьманської держави на лівому березі Дніпра (разом з Києвом). Назва з’явилася після Андрусівської угоди (1667 р.), за якою держава Б. Хмельницького без участі української сторони була поділена між Росією та Польщею рікою Дніпром на Правобережну й Лівобережну. Остання відійшла до Росії. Після ліквідації царизмом Гетьманської держави її територія у 1796 р. отримує назву Малоросійська губернія, до складу якої входили Чернігівське, Новгород-Сіверське та Київське намісництва. А у 1793 р., після другого поділу Польщі, Лівобережжя було возз’єднане з Правобережжям у складі Російської імперії.

Ловища —місця, які призначалися для полювання або риболовлі князя чи боярина. У таких місцях заборонялося полювати або рибалити простим людям.

Люблінська унія (1569) — угода щодо об’єднання Польщі та Литви в одну державу — Річ Посполиту. Підписана 28 червня 1569 р. на спіль­ному засіданні депутатів польського та литовського сеймів, затверджена 1 липня 1569 р. на роздільних засіданнях сеймів обох держав. Акт про об’єднання визначав, що король Речі Посполитої є виборним, одночасно обіймає два престоли — польський королівський та литовський великокняжий; Річ Посполита має спільний сейм, зовнішню політику та грошову систему. Велике князівство Литовське зберігало державну автономію, у тому числі окремі закони, виконавчу та судову влади, військо, фінансову систему, «руську» мову. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Під юрисдикцію Польщі переходили українські землі — Брацлавщина, Волинь, Київщина, Підляшшя; під юрисдикцією Литви залишалися Білорусь, Берестейщина. Лівонія була оголошена спільним володінням. Люблінська унія закріпила юрисдикцію Речі Посполитої над усією Лівобережною та Правобережною Україною за винятком Буковини (перебувала у скла­ді Молдавії), Закарпаття (Угорщина), Чернігівщини та Сіверянщини (Велике князівство Московське).

Магдебурзьке право —міське право в Україні ХІV — першої половини ХІХ ст. Склалося у ХІІІ ст. в німецькому місті Магдебурзі. Конституювало певний судовий та адміністративний імунітет міст, а також специфічне правове становище міщанської корпорації. Відповідно до жалуваних грамот на Магдебурзьке право (які надавалися українським містам польськими королями, великими князями литовськими, підтверджувалися українськими гетьманами, російськими царями) запроваджувалися становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада). Магдебурзьке право скасоване Миколою І
у 1831 р. по всій Україні (в Києві існувало до 1835 р.).

Мануфактура —капіталістичне підприємство, в основі якого лежить поділ праці та ручна реміснича техніка (від лат. manus — рука, factura — виготовлення), із застосуванням найманої праці. Була поширена в Європі у період від XVI до початку ХІХ ст.

Мануфактура вотчинна —підприємство, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчинах. Здебільшого займається переробкою сировини, яка виробляється у маєтку. Належить до кріпосної мануфактури, в основному в них застосовується примусова праця кріпаків.

Дата добавления: 2015-05-23