ХІХ століття 8 страница

Надзвичайно важливу роль у реалізації нової економічної політики відіграли створення стійкої грошової системи та стабілізація грошової одиниці, досягнута в результаті проведення грошової реформи. Спочатку, в першій половині 1922 р., було про­ведено деномінацію існуючої грошової одиниці (радзнаку) у спів­відношенні 1: 10 тис., а в 1923 р. — ще одну, з обміном старих радзнаків на нові у співвідношенні 1:100.

Одночасно з випуском нових радзнаків у листопаді 1922 р. було випущено в обіг нову радянську валюту — червінець, який за золотим вмістом прирівнювався до золотої царської десятки (7,74 г чистого золота). Нові гроші на 25 % забезпечувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75 % — товарами, що легко реалізовувалися. Червінці було суворо заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися перш за все для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі.

Незважаючи на те, що спочатку частка червінця в грошовій масі була надзвичайно малою (3 %), вже у другій половині 1923 р. вони майже витіснили радзнаки з обігу. Восени селяни згоджувалися продавати зерно лише за червінці, іноді навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоту валюту». Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк вільно обмінював червінці на іноземну валюту за стійким курсом: 1 дол. США — 1,94 крб.

Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних займів за вільним курсом. У 1925 р. червінець стає конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.

Завершальною стадією реформи стає викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. радзнаками зразка 1923 р. на 1 крб. нових грошей. Для цього були випущені казначейські білети вар­тістю 1, 3 та 5 крб., а також дрібна розмінна монета, мідна та
срібна.

Одночасно з грошовою провадиться податкова реформа, зав­дяки чому вже наприкінці 1923 р. основним джерелом прибуткової частини бюджету стають податки з підприємств, а не з населення. Запроваджується цілий ряд непрямих податків на тютюн, алкогольні напої, сірники, мед, мінеральні води та ін.

З відродженням стабільних грошей відновлюються й кредитні установи. У 1921 р. відновлює свою роботу Держбанк, а в 1922—1925 рр. виникає цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні — для кредитування різних галузей господарства; кооперативні — для надання кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту — для кредитування приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайщиками банків були синдикати, кооперативи, приватні особи.

Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, у 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від «воєнного комунізму», непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалася державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, функціонування їх усіх на засадах конкуренції, допущення приватного капіталу, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — усе це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення у дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного кому­нізму» у вигляді адміністративно-командної системи.

Багато в чому демонтаж НЕПу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне зав­дання якої полягало у перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс було проголошено у грудні 1925 р. на ХІV з’їзді ВКП(б). Прискорення економічного розвитку, створення сучасних галузей промисловості, модернізація сільського господарства були об’єктивною необхідністю. Проте питання темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства викли­кали значну дискусію. Для розв’язання цієї проблеми партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектору, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціа-
лістичного змагання».

У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви щодо складання першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. Проект плану мав два варіанти — «відправний» та «оптимальний». Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 20 % селян­ських господарств) та підвищення народного добробуту. Серед­ньорічний темп приросту промислової продукції згідно з «від­правним» варіантом становив 18 %, а «оптимальним» — 20—22 %.
У травні 1929 р. «оптимальний» варіант плану схвалила ХVІ партконференція ВКП(б).

Відповідно до основних показників п’ятирічного плану розроб­ляються й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 %від загальної суми). Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, запланованих у плані ГОЕЛРО, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик.

Але з моменту прийняття плану розпочинаються численні коригування його показників у бік їх підвищення, часто-густо без необхідного обґрунтування. Завищені планові завдання не виконуються через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів, призводять до диспропорцій. У результаті перший п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його завершення (1 січня 1933 р.), ані у запланований період. Проте слід зауважити, що промисловість України все-таки зробила значний крок уперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потен­ціалу та зростання випуску продукції) як за першу п’ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та за третю (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п’ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі освоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів.
У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випуска-
ли понад 92 % продукції великої промисловості України, у тому числі: у чорній металургії — 99,4 %, у хімічній промисловості — 99,7 %, у тракторній — 100 %, турбінній — 100 %, комбайнобудуванні — 100 %, електростанцій — 100 % тощо.

Напередодні Другої світової війни частка України в Радянському Союзі становила: у видобутку вугілля — 50,5 %, залізної руди — 67,6 %, у виплавці чавуну — 49,7 %, у виробництві сталі — 48,9 %. Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувалися відповідним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери, без чого неможливе зростання добробуту. Індустріальна потужність України була зорієнтована на первинну переробку сировини і виготовлення «машин для виробництва машин», а не задоволення повсякденних потреб людини.

У роки довоєнних п’ятирічок мало що змінилося й у розміщенні промислових об’єктів на території України. Весь приріст виробництва припадав на традиційні промислові центри — Донбас, Придніпров’я, а також на ряд великих міст, перш за все на Харків, Київ, Одесу, в результаті чого в республіці закріплювалася традиційна структура промислового виробництва, яка, як і раніше, прив’язувала народне господарство республіки до потреб Союзу.

Що ж до сільського господарства, то тут ситуація була значно складнішою. Як відомо, аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. З самого початку вона розглядалася як засіб для прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, справжнього ворога радянської влади.

Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Незважаючи на досить пристойний урожай 1927 р., селяни не повезли зерно на ринок, що пояснюється не лише низькими державними заготівельними цінами на хліб, але й високими цінами на промислові товари, зниженням податків для найбідніших селян, які не відчували потреби у продажі збіжжя. Держава відчула гостру нестачу хліба як для забезпечення експорту, так і для задоволення потреб у ньому міста (з 1928 р. у містах запроваджується карткова система відпуску хліба). Саме це і стало підставою для перегляду політики щодо селянства, про створення «опор соціалізму» на селі у вигляді колгоспів та радгоспів. Кризу ж було подолано за допомогою репресивних заходів, що дозволило «видушити» з селян України взимку 1928 р. до 70 млн пудів хліба. Але подальший перебіг подій, зростання цін на промислову продукцію і збереження низьких на хліб призвело до примусового вилучення хліба й у 1929 р. Повторне вилучення адміністративним шляхом товар­них надлишків повністю підірвало ринкові стимули до праці на селі.

Першим кроком до суцільної колективізації повинен був стати перший п’ятирічний план, за яким колективізації на добровільних засадах підлягало до 20 % селянських господарств, а в Україні — 30 %. Але криза хлібозаготівель 1927/1928 р., необхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали поштовхом для прискорення суцільної колективізації, необхідність якої Й. Сталін обґрунтував у статті «Рік великого перелому» (листопад 1929 р.), в якій стверджувалося, що широкі верстви селянства цілком готові до вступу на шлях колективного господарювання, а також підкреслювалася необхідність рішучого наступу на куркульство. Селянин-власник (одноосібник), який сам вирішує, що йому сіяти і що продавати, є дуже незручним для держави, яка реалізує програму індустріалізації саме за рахунок села. А от створення на селі великих господарств (колективних чи державних) замість неконтрольованих дрібних селянських — є той вихід, який забезпечить безконтрольне вилучення продукції сільського господарства державою.

Держава хотіла мати справу з селянином-колгоспником, який уже не був селянином у традиційному значенні цього слова. Він повинен був підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, які, у свою чергу, повністю залежали від районного керівництва — секретаря райкому, голови райвиконкому, начальника районного ДПУ. Керівництво району повністю тримало у своїх руках колгоспне керівництво, що давало змогу за­безпечувати хлібозаготівлі без зайвих зусиль.

Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Так, в Україні місцеве керівництво приймає рішення про необхідність завершення колективізації в деяких районах уже до осені 1930 р. І якщо на 30 січня 1930 р. в республіці колективізовано 15,4 % господарств, то на 1 березня 1930 р. — уже 62,8 %. Живий і мертвий реманент, велика рогата худоба, пти-
ця — все ставало власністю колгоспу, його «неділимим фондом».

Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шаленний опір селянства, але виступи селянства придушувалися за допомогою регулярних частин Червоної Армії. Центральне керівництво зреагувало на ситуацію, що склалася. 2 березня 1930 р. в «Правді» з’являється стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», де викриваються «перегини», а головна відповідальність за них пок­ладається на місцеве керівництво. Результатом статті став масовий відтік селянства з колгоспів, щоправда, нетривалий: уже восени 1930 р. політику «насадження» колгоспів було продовжено.

Одночасно з колективізацією йшов процес розкуркулення, у результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих з родинами, дітьми та старими висилали у дальні необжиті місця, направляли на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних та громадянських прав. Поштовхом до цього став виступ Й. Сталіна на Першому з’їзді аграрників-марксистів, в якому ним було поставлене завдання «ліквідації куркульства як класу». Зрозуміло, що розкуркуленню піддавали перш за все найзаможніший прошарок села, але часто-густо під розкуркулення підпадали й середняки, і навіть бідняки, які не хотіли позбавлятися власного господарства і підпали під категорію так званих підкуркульників.

Розкуркулення призвело до того, що село позбавилося найбільш міцних та заповзятливих господарів, які могли триматися твердо й незалежно, до того ж, доля розкуркулених і висланих на Північ та в Сибір селян повинна була стати прикладом, як радянська влада розправляється з тими, хто не хоче йти у колгоспи.

Особливо інтенсивно в Україні терор проти заможних селян провадився у перші місяці 1930 р. На 1 червня було розкуркулено 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8 % їх загальної кількості. Конфісковано і передано в колгоспи худоби та різного реманенту на суму 90—95 млн крб. Усього в Україні за роки колективізації експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що складало приблизно 1,4 млн осіб. Понад половину з них було вислано на Північ та до Сибіру.

Селянство всього СРСР, доки вистачало сил, відмовлялося йти у колгоспи, не піддавалося агітації та погрозам. Воно не бажало передавати своє майно у суспільну власність, надаючи перевагу пасивному опору суцільній колективізації, підпалюючи будівлі, знищуючи худобу (адже передана до колгоспу худоба все одно гинула через відсутність підготовлених приміщень, кормів, догляду). Загалом протягом 1929—1934 рр. загинуло майже 150 млн голів худоби, а її вартість перевищила вартість побудованих за цей період фабрик і заводів. Упродовж наступних десятиліть країна так і не зуміла повністю подолати наслідки цього лиха, відчуваючи постійну нестачу продовольства.

Винищення худоби, повна дезорганізація роботи в колгоспах, репресії стосовно куркулів, різке зростання обсягів продовольства, що вивозилося з села, призвели до найстрашнішого голодомору 1932—1933 рр. Особливо важкою була весна 1933 р. в Україні, хоча в 1932 р. хліба було зібрано не менше, ніж у попередній рік. В Україні, цій традиційній житниці ще Російської імперії, люди вимирали цілими родинами. Сучасні дослідники досі не дійшли згоди щодо кількості загиблих у результаті голодомору, називаючи різні цифри — від 3 до 4,5 млн. осіб і навіть більше.

Сьогодні ніхто не закриває очі на те, що голод носив штучний характер, був організований керівництвом країни для того, щоб послабити селянство, придушити його опір, примусити погодитися з колективізацією.

Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об’єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці налічувалося близько 30 тис. колгоспів та майже 1000 радгоспів. Становище колгоспників було надзвичайно складним, особливо із запровадженням у 1932 р. паспортної системи, адже паспорти могли отримувати лише мешканці міст, робітничих селищ, новобудов. Щоб змінити місце проживання, селянин повинен був отримати у сільраді довідку, але це було надзвичайно обмежено багатьма обставинами. Таким чином, досить тривалий час (до початку 60-х років) колгоспники були примусово прикріплені до землі, як за панщини, отримуючи за свою працю мізерну оплату.

У той же час не можна не зважати на той факт, що за роки довоєнних п’ятирічок відбувається істотна модернізація сільськогос-
подарського виробництва. Колгоспи оснащалися сільськогоспо-
дарською технікою, яку випускали заводи сільськогосподарсь­кого машинобудування — Харківський тракторний, Запорізький комбайновий «Комунар», Харківський «Серп і молот», Кіровоградський «Червона Зірка» та ін. Технічне обслуговування колгоспів здійснювали державні організації — машинно-тракторні стан­ції (МТС). На кінець другої п’ятирічки їх налічувалося в Україні 958. Якщо на початку 20-х років головним знаряддям праці були плуг, серп і ціп, то наприкінці 30-х у МТС налічувалося 100 тис. тракторів, 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажних машин. МТС виконували ¾ операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40 % посівних площ. Але при цьому натуроплата колгоспників становила лише 12—15 % вирощеного. За таких умов селянство поступово втрачало риси, вироблені століттями: хазяйновитість, пра­целюбність, ініціативність.

Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарського виробництва зростав повільно. У 1933 р. держава на­сильницькими методами отримала від українського села 317 млн. пудів хліба, у 1935 р. — 462 млн, у 1940 р. — 576 млн пудів. Але й така кількість хліба забезпечила поступове послаблення продовольчої кризи в містах, що дало можливість відмінити карткову систему розподілу продуктів у 1934 р.

Отже, у 20—30-ті роки на більшій території України утвердилася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу (у груд­ні 1922 р.), Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність, її матеріальні й фінансові ресурси дедалі більше використовувалися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер­жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах єдиної правлячої пар­тії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народ­не господарство наприкінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій життєвий рівень. Упродовж цього періоду відбулися прогресивні зміни у структурі суспільства і в суспільному виробництві, культурі населення. Проте за цей соціально-економічний розвиток український народ заплатив надзвичайно високу ціну. У результаті здійснення великомасштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільства тільки в Україні загинули мільйони людей.

Новий суспільний лад не забезпечував вищу продуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Унаслідок заміни змішаної економіки командно-репресивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації тощо
об’єднанню радянських республік вдалося наблизитися до Заходу лише за рівнем розвитку воєнно-промислового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю сутністю була мобілізаційною,
для якої піднесення життєвого рівня було другорядним завданням, а проголошувані на партійних форумах заклики щодо підвищення життєвого рівня народу так і залишалися закликами через гіпертрофований розвиток галузей групи «А» за майже пов­ного ігнорування інтересів розвитку галузей групи «Б», у результаті чого обсяг виробництва останньою товарів народного споживання далеко відставав від потреб населення.

Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які у 20—30-х роках увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. Українці, не змігши у ході виз­вольної боротьби 1917—1920 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. Поза межами радянської України залишилося більш 6 млн українців, причому в найкращому становищі опинилися ті землі, які увійшли до складу Чехословаччини, а в найгіршому — у складі Румунії. Найбільша частина українських земель опинилися у складі Польщі.

Правлячі кола згаданих країн розглядали ці землі як внутрішні колонії, аграрно-сировинний додаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток, у результаті чого народне господарство Західної України розвивалося однобічно. В його структурі переважало сільське господарство, яке давало 2/3 загального обсягу валової продукції промисловості й сільського господарства. Та й велося воно на дуже низькому рівні. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посівів, один плуг — на 120 га орної землі, тракторів і комбайнів майже зовсім не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Надзвичайно низькою була врожайність сільськогосподарських культур. Багато в чому це було результатом надмірної та неефективної концентрації землі в руках у поміщиків, церкви та монастирів, а також колоністів (осадників у Польщі) з представників пануючої нації. Так, половина всієї землі Західної України зосереджувалася в руках польських поміщиків, а в деяких воєводствах ця частка була ще більшою. Значна ж частина українського селянства була малоземель­ною або ж зовсім безземельною. Селяни змушені були цілими родинами йти у кабалу до поміщиків або до заможних селян.

Аграрні реформи, які провадилися у Польщі й Румунії, мало що змінили у становищі західноукраїнського селянства. Так, у Польщі вже у 1919 р. було запроваджено аграрну реформу, але вона не ліквідувала безземелля в українських землях. Парцеляції підлягала лише незначна частина поміщицьких земель, наділялися ними здебільшого польські, а не українські селяни, які переселялися в українські землі з внутрішніх польських воєводств. А якщо селяни-українці й отримували додатково землі, то, як правило, вони були мало придатними для обробітку. Приблизно такими самими були й умови аграрної реформи на Буковині та Бессарабії. Тут український селянин у середньому мав трохи більше 0,5 га, а румунський переселенець отримував під садибу 0,5 га та до 4 га орної землі.

Що ж стосується Закарпаття, то чехословацький уряд провів цілий ряд соціально-економічних перетворень в інтересах населення краю, вкладаючи у цю справу досить значні кошти. Аграрна реформа, яку було проведено тут, частково позбавляла поміщиків їх земельної власності, а 35 тис. безземельних хліборобів отримали хоч і мізерні, але власні земельні наділи. Розгорнулися також роботи щодо будівництва сучасних шляхів, мостів, розпочалася електрифікація краю, у тому числі й сільської місцевості.

Через малоземелля та безземелля, надмірні податки тощо в західноукраїнському селі з року в рік посилювався процес зубожіння і розорення селян. Залишившись без землі і не маючи змоги отримати роботу в промисловості або транспорті, селяни змушені були емігрувати в інші країни Європи і за океан, причому здебіль­шого безповоротно. Особливо посилилися еміграційні процеси у роки світової економічної кризи, коли безробіття охопило майже половину працездатного українського населення. За 1919—1939 рр. тільки з Галичини в інші країни виїхало 190 тис. осіб, а із Західної Волині та Західного Полісся ще 50 тис. осіб. На місце українців-емігрантів прибували переселенці з Польщі, Румунії, унаслідок колонізації етнічних українських земель тут зростає питома вага неукраїнського населення.

У ході відбудови після Першої світової війни західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін у промисловості, транспорті та торгівлі. Уряди країн-колонізаторів спрямовували свою політику на підтримку власних підприємців, свідомо гальмували промислове будівництво в українських землях, до мінімуму зводилося надання дозволу на будівництво нових промислових підприємств. Занадто високі залізничні тарифи обмежу­вали зв’язки українських земель з іншими регіонами країн, у які вони входили.

Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, у ній переважали галузі з видобутку, заготівлі і первинної переробки природних копалин і сільськогосподарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісову та гірничовидобувну галузі. У зародковому стані знаходилися такі обробні галузі, як легка, машинобудівна і металообробна, хімічна тощо. Промисловість складалася переваж­но із дрібних, кустарного типу підприємств.

У 20—30-х роках XX ст. уряди країн-окупантів проводили політику зміцнення економічних позицій власної національної буржуазії в ключових галузях промисловості західноукраїнських земель. З цією метою уряди, зокрема Польщі, запроваджували сис­тему державних позик і капіталовкладень, що дало змогу майже
повністю усунути українських підприємців від участі в промисловому виробництві та великій торгівлі.

Єдиним винятком для реалізації підприємницьких здібностей українського населення в міжвоєнний період стала сфера кооперації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почався згори, шляхом створення крайового і місцевих комітетів кооперації та відбудови довоєнних центрів кооперативних об’єднань. За короткий термін у селах та містах були створені численні низові кооперативи, відновили свою діяльність такі об’єднання, як Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Центральним кооперативним об’єднанням став «Ревізійний союз українських кооперативів» (РСУК). Найбільшого поширення набули сільські, переважно заготівельно-збутові кооперативи, які об’єднували при­ватні селянські господарства і організовували збут яєць, збіжжя, прядива та інших продуктів селянського господарства і забезпечували селян найнеобхіднішими товарами. Значна частина продукції кооперативних підприємств вивозилася за кордон — до Австрії, Швеції, Великобританії, Франції і навіть Палестини.
Міську торгівлю представляла спілка «Народна торгівля».

Але найбільшого поширення та найвагоміших успіхів досягла молочарська кооперація. Завдяки її кваліфікованій діяльності, створенню районних молочарень та Фонду ветеринарної опіки за здоров’ям корів, молочарство у Західній Україні було виведено на європейський рівень. Районні молочарні об’єднувалися у Крайовий молочарський союз («Маслосоюз»), який тісно співробітничав з товариством «Сільський господар», забезпечуючи більш сприятливі умови для розвитку тваринництва та сільського господарства взагалі.

Надзвичайно важливою була також діяльність кредитної кооперації, яка забезпечувала необхідними коштами селянські господарства через так звані «райфайзенки» (кредитні каси). Керівним органом кредитної кооперації був «Центробанк», який фі­нансував не лише кредитні спілки, але й збуто-постачальні кооперативи, молочарську та виробничу кооперацію. Отримали розвиток і інші кооперативні банки — «Дністер», «Супруга», «Пром-
банк». Кооперація в західноукраїнських землях організовувала господарське життя українського населення, забезпечувала його у важких умовах міжвоєнного періоду, особливо у 30-ті роки.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. В середині вересня, відповідно до пакту Молотова-Рібентропа, Червона Армія зайняла Галичину. В червні 1940 р. Румунія віддала Радянському Союзу Бесарабську губернію і Північну Буковину.

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В РОКИ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТА ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

v Економіка України на першому етапі Другої світової війни.

v Радянізація західноукраїнських земель.

v Велика Вітчизняна війна та формування воєнної економіки. Евакуація промислового потенціалу України та його роль у забезпеченні економічної перемоги СРСР.

v Спроби використання економічного потенціалу України окупантами.

v Початок визволення України від окупантів та відбудовних робіт. Наслідки війни для економіки України.

v Альтернативи повоєнного економічного розвитку. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України.

Друга світова війна розпочалася нападом фашистської Німеччини на Польщу. Вже тим самим Україна була втягнута в бойові дії, а отже, українці брали участь у війні з перших її днів. Але доля українських земель вирішувалася ще до початку війни керівниками СРСР та Німеччини. 23 серпня 1939 р. урядовцями цих країн був підписаний пакт про ненапад. Одночас­но між ними велися таємні переговори про взаємне розмежування «сфер впливу» у Східній Європі, зокрема стосовно України, викладені у таємних протоколах до пакту. За цими домов­леностями, існування яких Радянський Союз категорично заперечував протягом п’ятдесяти років, кордони СРСР розширилися мало не до меж 1913 р. Що ж до України, то в них передбачалося, що «у разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян»[49].

На основі цих угод 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон і упродовж декількох днів захопили західноукраїнські землі, пояснюючи цей крок тим, що Радянський Союз не може бути байдужим до долі єдинокровних українців та білорусів, які проживають на території Польщі і залишилися беззахисними перед наступом німецьких армій. 28 вересня був підписаний новий договір між Німеччиною та СРСР, який зафіксував розмежувальну лінію і формально підтверджував входження зе­мель західноукраїнських та західнобілоруських земель до СРСР, а також відкривав шлях до вирішення питання щодо земель Бессарабії та Буковини, які після пред’явлення у червні 1940 р. ультиматуму Румунії були також включені до СРСР.

З перших же днів захоплення західноукраїнських земель керів-
ництво СРСР розгорнуло їх радянізацію. Стара система управління, що існувала за часів Польщі, ліквідовувалася, а натомість запроваджувалася нова, радянська. Чиновники-поляки звільнялися, їх місце займали нові службовці, що прибували з Радянської України, які найчастіше не мали відповідного досвіду керівництва, були малоосвіченими, нарешті, досить часто навіть не знали української мови.

Дата добавления: 2015-05-23