ХІХ століття 7 страница

Загалом економічна ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. Унаслідок Першої світової війни було підірвано сільське господарство, зруйновано залізниці. Справжнім лихом стала постійна нестача найнеобхіднішого, до того ж Польська лік­відаційна комісія проголосила економічну блокаду Галичини. Уряд змушений був піти на монополізацію продажу збіжжя, хліба, деяких інших сільськогосподарських продуктів; запроваджувалися заходи проти спекуляції та спроби регуляції розподілу продуктів харчування. Після певної підготовки було проведено грошову реформу, відповідно до якої з 4 квітня запроваджувалася національна валюта — гривня та карбованець.

Надзвичайно важливим кроком ЗУНР була спроба об’єдна­тися з УНР в єдину соборну Українську державу. 22 січня 1919 р. було проголошено Акт злуки, який відбивав прагнення обох частин української нації до державної єдності. Цей Акт був затверджений Трудовим конгресом, що розпочав свою роботу 23 січня 1919 р., а остаточну ратифікацію повинні були здійснити Всеукраїнські Установчі Збори, до скликання яких справа так і не дійш­ла. Отже, спроба створення єдиної Української держави виявилася неможливою. Політична ситуація склалася таким чином, що західноукраїнські землі (у результаті рішень Паризької мирної конференції) стали частинами трьох держав — Польщі, Чехословаччини та Румунії, а УНР доби Директорії під тиском сил Червоної Армії та через власну внутрішню слабкість припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська гетьманська держава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики у жовтні 1917 р. у Росії.

В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують з одного центру. Ця економічна політика отримала назву політики «воєнного комунізму» і означала воєнну диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві.

Головним заходом «воєнного комунізму» стала продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни повинні були здавати всі «надлишки» продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму: на харчі, на посів та фураж). Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це обумовило ще одну ознаку «воєнного комунізму» — так звану «хлібну монополію», тобто виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування, які розподілялися цент­ралізовано по картках за класовим принципом. Селяни ж за продовольство, вилучене як продрозкладка, практично нічого не отримували, тобто продрозкладка фактично була прямою конфіс-
кацією.

У промисловості «воєнний комунізм» означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У складі ВРНГ було створено главки (головні комітети), кількість яких у 1920 р. перевищила 50, і які отримали, по суті, диктаторські повноваження у керівництві окремими галузями. Запроваджувалися також позаекономічні методи хазяйнування, зокрема загальна трудова повинність (тих, хто ухилявся від неї, передбачалося звинувачувати у дезертирстві, створювати з них штрафні робочі команди і навіть відправляти до концентраційних таборів, які почали створювати вже у 1918 р.), а також трудові армії, мобілізація праці тощо.

Гроші поступово вилучалися з обігу: їх надрукували так багато, що вони майже повністю втратили свою купівельну спроможність. В умовах гіперінфляції відбувалася заміна грошового обігу натуральним обміном, у промисловості запроваджується система безгрошових відносин та розрахунків. Усі підприємства повинні були відпускати свою продукцію державним організаціям та
підприємствам безкоштовно; відмінялися податки, анулювалися борги підприємств. Централізовано та без оплати відбувалося постачання сировини, палива, обладнання та ін. Готівка видавалася підприємствам лише на ті потреби, які не можна було задовольнити у натуральній формі. Припинили існування банківська система та кредитні відносини, які були замінені на державне фінансування і матеріально-технічне постачання. Натуралізується й оплата праці, причому панівним стає зрівнювальний принцип (якщо
у 1917 р. оплата праці кваліфікованого робітника перевищувала оплату праці чорнороба у 2,3 раза, то у 1920 — лише у 1,04 раза). Нарешті, відмінялася плата за комунальні та деякі інші послуги.

В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуніз-
му» почався з відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості, перш за все видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Націоналізація (а по суті конфіскація),
яка проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління. За прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вер­тикальних управлінських структур. Ця система доповнювалася зростанням примусового характеру праці — трудовими мобілізаціями, створенням трудових армій, а також поширенням на Украї­ну загальної трудової повинності. Проте всі ці дії не давали позитивного результату, а лише прискорювали процес господар­ського занепаду.

Економічні зв’язки між містом та селом руйнувалися, що радикально загострювало продовольчу проблему. Її намагалися вирішити шляхом запровадження продрозкладки (декрет радянського уряду України від 12 квітня 1919 р.), і в українські села виїхали численні продзагони з російських міст. Хліб, що вилучався у селян, повністю йшов на задоволення потреб російських столиць, і ніякою мірою не поліпшив становища в українських містах. Заготівлі хліба перетворилися на криваву «боротьбу за хліб», адже селянство активно протистояло реквізиціям.

Невдоволення селян радянською владою зростає і через зміни в аграрній політиці. Відходячи від засад Декрету про землю (який був поширений і на Україну), більшовики проголосили «перехід від одноосібного господарства до товариського», і конфісковані землі «нетрудового користування» не поспішали розподіляти між селянами, резервуючи їх для створення радгоспів (державних сільськогосподарських підприємств) та колектив­них господарств. Радянські закони, інструкції Наркомзему проголошували пріоритетність державного та колективного землеробства. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн десятин землі, а для розподілу між селянами виділили лише трохи більше 5 млн десятин найменш родючих і придатних для господарювання земель. Приблизно 2,5 млн десятин було зарезервовано для радгоспів та колективних господарств (у 1919 р. було проголошено про створення 1685 радгоспів, 283 колгоспів та 204 комун), але процес їх створення наразився на масове протистояння селян. Решта ж 7 млн десятин землі вважалися надлишками земель заможного селянства, їх передбачалося перерозподілити на користь найбіднішого селянства, але в умовах 1919 р.
цього зробити не встигли.

Запропонована аграрна політика не виправдала сподівань селянства, і воно відвернулося від радянської влади. В Україні поширюється повстанський рух проти більшовицької влади, вже у квітні 1919 р. було зафіксовано понад 90 виступів, а до літа він охопив майже всю територію радянської України. Селяни повстали проти спроби реорганізувати їх життя на комуністичний лад, що стало однією з найважливіших причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р.

Повернення більшовицької влади в Україну відбувається на межі 1919—1920 рр. Призупинений політичними подіями 1919 р. процес націоналізації розгортається з новою силою. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що націоналізація відбувалася найчастіше без належної підготовки та економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, які залишалися без роботи, переїжджали у село. Ці процеси посилювалися також зрівнювальними принципами оплати праці. Ситуація в промисловості та транспорті ставала загрозливою. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповід­ні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність та трудові мобілізації, на свій роз­суд перекидаючи на великі підприємства, які працювали на вій­ну, робітників з дрібних фабрик і заводів. 21 січня 1920 р. ство­рено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Тру­дармії відпрацювали майже 3 млн людино-днів на різних промис­лових об’єктах. Але ці заходи не дали позитивних результатів, виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну складало близько 6 %, а цукру — менше 3 % від рівня 1913 р.).

В аграрному секторі економіки більшовики проголосили кардинальні зміни своєї політики. Намагаючись створити враження, що ними повністю враховано помилки початку 1919 р., вони обіцяли ширше враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровіль­ність у створенні колективних господарств. Вирішення аграрного питання розпочалося із затвердження закону Робітничо-селян­ського уряду України про землю (5 лютого 1920 р.), відповідно до якого конфісковані поміщицькі, церковні та монастирські землі передавалися селянам на умовах трудового землекористування, причому перевага надавалася малоземельним селянам та сільськогосподарським робітникам. Істотно (майже втричі) скорочу­валася й кількість радгоспів та земель, закріплених за цукровими
заводами.

У той же час продовольча справа повністю залишалася на засадах політики «воєнного комунізму». 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, за яким визначалися «надлишки» хліба в республіці у 600 млн пудів (цифра надзвичайно завищена!), але за продрозкладкою планувалося отримати 153 млн пудів. Крім хліба, розкладці підлягала й інша продукція селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Для забезпечення виконання продрозкладки було створено величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву: ще на початку грудня 1919 р. Наркомпрод РСФРР заборонив відряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губернських, повітових та районних особливих продовольчих комітетів налічувала 60 тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Проте селяни відмовлялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним протистоянням, у результаті чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише 10 % від запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров’ю».

Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, перетворившись на один з головних компонентів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівництва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями влади. Перемогу над куркульством мали принести поділ села на два ворогуючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів), які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р., та застосування репресій до більш заможної частини села. Комнезами, фактично, були наділені функціями органів влади на селі, стояли над радами та зосереджували у своїх руках усі адміністративні та політичні функції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.

Жорстка «воєнно-комуністична» політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Невдоволення селян знову зростає, і з кінця 1920 р. переростає у потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі — «воєнному комунізму». Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режимові, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економіч­ні поступки селянству.

Та й в інших галузях економіки стало зрозумілим, що «воєнний комунізм» як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава-фабрика», являючи собою про­дукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трак­туванні радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки та всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла зробити з деструктивними процесами, що відбувалися в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що економічний і політичний крах країни і суспільства, що насувається, — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, а й самої системи «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, вони обрали останню, проголосивши нову економічну політику.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

v Нова економічна політика (НЕП): суть, етапи впровад­ження, наслідки. Відмова від НЕПу та перехід до командно-адміністративної системи.

v Радянська індустріалізація.

v Перехід до директивного перспективного планування.

v Колективізація сільського господарства, її суть та нас­лідки.

v Голодомор 1932—1933 рр.

v Підсумки економічного розвитку радянської України у між-
воєнний період.

v Економічний розвиток українських земель під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Наприкінці 1920 р. економічна ситуація в Україні, як і в усій радянській країні, значно погіршилася. Вироблялося лише 10 % довоєнного випуску промислової продукції, діяло не більше чверті існуючих підприємств, майже повністю припинилося виробництво металу (з існуючих 57 доменних печей діяла лише одна); у стані розрухи перебував транспорт, знищено було близько 4 тис. км залізничної колії, більше половини рухомого складу. Матеріальні збитки, заподіяні українській економіці, оцінювалися у 12 млрд крб. У стані кризи знаходилося й сільське господарство: під впливом продовольчої політики радянської влади різко скоротилися посівні площі та збір основних культур.

Економіка потребувала негайної відбудови, і плани господарського відродження країни (їх відбиває цілий ряд рішень та постанов більшовицької партії, зокрема, рішення ІХ з’їзду РКП(б), березень-квітень 1920 р.; VІІІ Всеросійського з’їзду Рад, грудень 1920 р.) виходили з «воєнно-комуністичної» парадигми і були зорієнтовані на використання переважно методів прямого держав-
ного примусу. Не відрізнялися від рішень центральної влади й рішення українського радянського уряду. На початку березня 1920 р. V Всеукраїнський з’їзд Рад приймає резолюцію: «Здійсни­ти до кінця націоналізацію і концентрацію приватновласницьких підприємств», фактично фіксуючи незмінний «воєнно-комуністич-
ний» курс.

Однак ця стратегія викликала зростаючий опір народу, перш за все селянства. Селяни не бажали задарма віддавати хліб державі за продрозкладкою і не сприймали більше більшовицької політики. Масові виступи селянства по всій радянській країні, повстанські армії, що активно створювалися в Україні (наприкінці 1920 — на початку 1921 р. тут діяли повстанські загони, які налічували до 40 тис. осіб), підривали основи більшовицької влади. Проти повстанців застосовували найжорстокіші заходи, повстання придушували силами регулярних частин Червоної армії; розстрілювали без суду і слідства родини та сусідів повстанців, але полум’я народного гніву лише розпалювалося. Зростало невдоволення і серед робітників. Робітничі страйки було зафіксовано на підприємствах Харкова, Києва, Одеси та інших міст України, де поряд з економічними вимогами висувалися й політичні гасла, найбільш поширеним з яких було «Ради без більшовиків». Особливо загрозливим для влади був виступ робітників Катеринославу. Не менш загрозливими були й виступи проти влади в інших регіонах радянської держави, особливо повстання у Кронштадті, де повсталі моряки виступали проти політичної монополії РКП(б) під гаслами «Влада Радам, а не партіям», «Геть праву та ліву контрреволюцію», «Свободу торгівлі». І хоча й це повстання було потоплено у крові, у цій загрозливій ситуації Ленін приходить до висновку, що лише узгодження із селянством може забезпечити збереження влади.

Навесні 1921 р. робляться перші кроки до зміни економічної політики радянської держави. Однак треба відразу ж зазначити, що в цей момент її ще не можна назвати новою економічною політикою, адже вона не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну продрозкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини та фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згідно з законом у селян не повинні були забирати всі «надлишки», позбавляючи останніх усілякого стимулу до розширення виробництва, а встановити твердий податок — процент-
не відрахування від урожаю; допускалася свобода обміну над-
лишків селянської продукції на товари промислового вироб-
ництва в рамках місцевого обороту. Такий підхід не означав кардинальних змін в інших галузях народного господарства, адже натуральний продовольчий податок забезпечує можливості створення продовольчих та сировинних резервів для прямого розподілу, який лежав в основі політики «воєнного комунізму».

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за розмірами, ніж остання. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт. Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920 р. Отже, головним напрямом «змички» промисловості й сільського господарства повинен був стати товарообмін — прямий, поза ринком, обмін промислових товарів на сільськогосподарську продукцію через апарат народного комісаріату продовольства та кооперації.

Проте товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів, у три рази знижував вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. А згодом товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Поступово партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від пов­ного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу, використання ринкових відносин під час «переходу до
соціалізму».

У цілому НЕП оцінювався сучасниками як перехідний етап. Але принципова відміна в оцінці цього етапу пов’язувалася із трактуванням того, до чого веде цей перехід. Дехто думав, що незважаючи на утопічність своїх соціалістичних цілей, більшовики, переходячи до НЕПу, відкрили дорогу капіталістичній еволюції господарства країни, а тому неминучою була й перебудова політичної влади у бік демократичної республіки (див., наприклад, тво­ри емігрантів, що виходили у Празі та Мюнхені у 1921—1927 рр.,
представлені у збірнику НЭП: взгляд со стороны. — М.: Моск. рабочий, 1991. — 304 с.).

Щодо необхідності запровадження змішаної економіки та демократизації неодноразово говорили представники меншовиків та есерів ще у 1918 р. Один з лідерів меншовизму Л. Мартов зазначав, що більшовистська «партійна диктатура меншості та її логічний наслідок — систематичний терор» розглядалися їх твор-
цями, «як той «натиск», що повинен подолати історичну інерцію соціального середовища», «зробити соціалістичну країну, у якій 9/10 населення мріє про те, щоб стати дрібним буржуа». З переходом до НЕПу більшовистська диктатура втратила «своє власне виправдання». Адже складний механізм товарно-капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціальних конфліктів «методами поліційної опіки». А отже, більшовики зму-
шені будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі[47].

Більшовицькі теоретики (В. Ленін, Є. Преображенський,
Д. Троцький та ін.) дотримувалися інших уявлень. Вони розглядали перехід до НЕПу як тактичний хід, тимчасовий відступ, вик­ликаний несприятливим співвідношенням сил. Потім, уже восени 1921 р., більшовистські лідери починають схилятися до сприйняття НЕПу як одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трактувався як безтоварний соціально-еко­номічний лад, антитеза ринковій економіці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціалістичного укладів, поступове, при збереженні «командних висот» в економіці, витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В. Ленін вважав, що, хоча техніко-економічна відсталість Росії не дозволяла безпосередньо запровадити соціалізм, його можна поступово побудувати, спираючись на державу «диктатури пролетаріату».

Модель непівської організації суспільства, розроблена більшовицьким керівництвом, і перш за все В. Леніним, на початку 20-х років, мала такі основні елементи:

― у політико-ідеологічній галузі — жорсткий однопартійний режим;

― в економіці — адміністративно-ринкова система господар-
ства, яка охоплювала мінімальний зв’язок зі світовою економікою (зовнішня торгівля на основі держмонополії), державну власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлю, транспорт; госпрозрахунок у промисловості, який діяв обмежено, на рівні державних трестів; нееквівалентний обмін із селом (відчуження частини його продукту через продподаток); гальмування зростання індивідуального великого (куркульського) селянського господарства на селі.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогос­подарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924 р. — у грошовій. Це, практично, означало розповсюдження ринкових відносин, хоч і не в повній мірі. Починаючи з 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

У перші роки НЕПу сільське господарство України відновлювалося дещо швидше, ніж промисловість. Але з самого початку відновлювальні процеси в аграрному секторі стримуються страш­ним голодомором, що охопив основні зернові регіони краю у 1921—1923 рр. І на відміну від російських губерній, в Україні голод тривав аж до літа 1923 р. Але надалі відновлення процеси й­дуть досить швидко, що можна пояснити тим, що дрібне, примітив­не селянське господарство однозначно не потребувало таких кош­тів на відновлювані, як промисловість.

Відновлення сільського господарства розпочалося і було здійс­нено переважно на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств, суспільне господарство на той час становило зовсім незначну частку всього аграрного виробництва. До середини 20-х ро­ків усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30 % селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишалася частка господарств, охоплених колгоспами. Колективні господарства у 1925/26 господарському році об’єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України і 1,4 % їх земельної площі. У загальній кількості колективних господарств превалювала артільна форма (51,9 %), комуни становили 5,8 %, ТСОЗи — 42,3 %.

Матеріально зацікавлені у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі, зростав валовий збір зерна, збільшувалася і його заготівля, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Порівняно з дореволюційним періо­дом (1909—1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилася у 1923—1929 рр. майже наполовину. Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарст-
ва вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва вона була неможливою. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих потреб, не були придатними ані для підвищення товарності, ані для технічної реконструкції.

Але, незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектору в стихійно відроджувані ринкові відносини мало їх переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Уже до середини 1922 р. значну кількість підприємств, під­порядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, було знято з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. В 1923 р. 30,8 % держав-
них підприємств СРСР уже знаходилися на госпрозрахунку.

Зміни відбуваються і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи «главкізму» (через відповідні ко­мітети ВРНГ) періоду «воєнного комунізму» відбувається перехід до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на тій чи іншій території. У затвердженому в 1923 р. Статуті держав­ного тресту підкреслювалося, що вони виступають господарською одиницею і діють «на началах комерційного розрахунку з метою отримання прибутку»[48].

Трести, у свою чергу, об’єднувалися в синдикати, головним зав­данням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізація їх продукції, і охоплювали цілі галузі. На кінець 1922 р. до 80 % трестованої промисловості було охоплено синдикатами.

Одним із проявів НЕПу в промисловості було те, що тепер у пев-
них, обмежених формах дозволялося капіталістичне підприємницт-
во, а саме:

― створення дрібних приватних підприємств з кількістю працю-
ючих не більше 20 осіб;

― здача в оренду державних підприємств;

― створення змішаних акціонерних товариств за участю державного і приватного капіталу;

― здача господарських об’єктів у концесії іноземцям для залучення іноземного капіталу.

Частка концесій у промисловому виробництві СРСР була незначною — вони давали лише 1 % промислової продукції. Щоправда, досить високою була їх питома вага в гірничій промисловості: вони видобували 60 % свинцю та срібла, 85 % марганцевої руди, 30 % золота. Іноземці виробляли також 22 % одягу та пред­метів туалету.

У середині 20-х років капіталістичний сектор охоплював велику частину легкої промисловості і давав значну частку товарів народного споживання. Але з часом державна промисловість, використовуючи силу держави, відтісняла капіталістів і завойовувала ринок.

Нові організаційні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу Украї­ни і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Уже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912 р. на 33,4 %.

Проте в ряді галузей не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема, в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). У цілому ж промисловий комплекс України, завдяки заходам нової економічної політики, протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проб­лема доведення виробленої продукції до споживачів.

Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стимулювало й активний розвиток повноцінної оптової торгівлі, яка, в основному, зосереджувалася в руках держави. Налагодилася й успішно функціонувала широка мережа товарних бірж, ярмарків, за допомогою яких відбувалася реалізація готової продукції, сировини, обладнання тощо. В Україні діяло 15 товарних бірж, найбільшими з яких були Харківська та Київська.

У промисловості та інших галузях економіки було відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за якою заробітна плата сплачувалася залежно від кваліфікації робітника та від кількості виробленої продукції. Було знято обмеження на збільшення заробітків при зростанні виробітку, що означало відміну зрівнялівки в оплаті праці, притаманну системі «воєнного комунізму». Нарешті, було ліквідовано загальну трудову повин­ність, трудові мобілізації.

Дата добавления: 2015-05-23