Вкажіть основи історії європейської школи і педагогічної думки

Педагогіка пройшла тривалий етап становлення, сягаючи корінням стародавнього світу. Як свідчать археологічні, палеографічні, етнографічні джерела, задовго до будь-якої цивілізованої історії людства виховання дітей здійснювалося шляхом поступового залучення людини до життя роду або сім'ї.

Розпочинаючи вивчення цього питання, необхідно з'ясувати фактори, що сприяли масовому розвитку школи і трансформації виховання з виключно сімейної функції у спеціально організоване суспільне явище.

Слід звернути увагу, що європейська система освіти бере свої витоки з античної педагогіки. У Стародавній Греції склалися дві системи виховання - афінська і спартанська. Характеризуючи першу, слід наголосити на її меті (формування гармонійно розвиненої особистості) та особливостях (переважно індивідуальний характер; акцент на розумовому, естетичному, моральному і фізичному розвитку; роздільне з 7-ми річного віку виховання хлопчиків та дівчат; використання фізичного покарання). Також доцільно розглянути основні типи шкіл в Афінах (приватні школи граматистів та кіфаристів; мусична школа; державні школи-гімназії; елементарні школи грамоти; філософські школи; академія; лікей; кіносара) та особливості навчального процесу.

На відміну від афінської, спартанська система виховання мала на меті виховати з хлопчиків суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток - воїтельниць- амазонок, які б за силою і спритністю не поступалися чоловікам. Характерними рисами спартанського виховання були: культ тіла; значна увага до фізичної підготовки та витривалості; зневага до інтелектуального виховання. Навчання хлопців з 7 річного віку здійснювалося у спеціальних державних школах інтернатного типу (агелах), причому кожен рік навчання закінчувався агоном (публічним випробуванням). Загалом виховання спартанця тривало до досягнення ним 30-річного віку.

При висвітленні даного питання також доцільно порівняти собливості навчання і виховання жінок у Спарті та Афінах.

Давньоримська система освіти являла собою дещо видозмінену давньогрецьку. На ній суттєві позначилася система соціального розшарування населення (діти плебеїв та патриціїв навчалися в різних школах). Ще однією характерною рисою освітньої системи Стародавнього Риму була значна роль сімейного виховання в процесі формування особистості. У 1-5 ст. н.е. почала зароджуватись професійна освіта (виникли спеціальні школи лікарів, юристів, архітекторів), а також створювались спеціальні навчальні заклади для жінок (жіночі граматичні та риторичні школи).

Філософсько-педагогічна думка того часу найбільш яскраво відображена у працях Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Квінтіліана. Необхідно детальніше проаналізувати основні педагогічні ідеї зазначених вище мислителів Античності.

При висвітленні другого питання доцільно наголосити, що середньовічна система освіти перебувала під впливом християнської ідеології, яка різко негативно сприйняла античну культуру як язичницьку.

В цей період у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем:

> церковне (духовне виховання), представлене парафіяльними, монастирськими та кафедральними, або єпископськими школами;

> рицарське виховання, яке здійснювалось при дворі сюзерена;

> бюргерське виховання, представлене гільдійськими і цеховими школами, а згодом міськими початковими школами, що фінансувались за рахунок магістрату.

Характеризуючи середньовічну систему освіти слід значну увагу приділити передумовам виникнення та особливостям функціонування середньовічних університетів. Першим таким навчальним закладом вважається Болонський університет, заснований 1158 р. Згодом були відкриті університети в Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1215), Празі (1346).

Педагогічна тематика цього періоду найбільш яскраво розроблена у творчості відомих вчених-схоластів Ф.Аквінського (1225-1274) та ПЛбеляра (1079-1142).

Розпочинаючи вивчення третього питання, необхідно звернути увагу на особливостях епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.). На зміну середньовічному аскетизму у світогляді цієї епохи відроджується античний ідеал діяльної, гармонійно розвинутої людини. Ідеї гуманізму знайшли відображення як у поглядах на виховання, так і в організації практичної роботи шкіл. Превалюючими рисами освіти стали: повага до дитини, увага до її потреб та психологічних особливостей, прагнення до фізичного розвитку, заперечення фізичних покарань. Значна увага приділялася фізичному та естетичному вихованню дітей, вивченню рідної мови, природничих наук, літератури, мистецтва. Гуманісти наголошували на поглибленні та розширенні змісту освіти, привабливості й організації навчання, широкому використанні наочності.

Основними типами навчальних закладів і надалі залишались міські школи, латинські школи підвищеного типу (колегіуми, гімназії*), державні та приватні школи для дівчат (в яких навчалися переважно діти заможних батьків), університети.

Педагогічна думка цієї епохи збагатилася творами і педагогічною практикою багатьох педагогів-гумащетів, зокрема Вітгоріно да Фельтре (1378— 1446), Еразма Роттердамського (1469-1536), Мішеля Монтеня (1553-1592), Томаса Мора (1478-1535) тощо.

Становлення і розвиток класичної європейської педагогіки пов'язані з іменем відомого чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592-1670). Висунувши ідею загального навчання, він створив систему виховання, доступну для народу, пропонуючи відкривати у містах і селах загальнодоступні школи, проголошуючи рівне право на освіту хлопчиків і дівчаток, спільність навчання. Наголошував на необхідності враховувати в навчально-виховному процесі природні, вікові та психологічні с особливості дітей. Я.-А.Коменський також автор першої класифікації психологічних особливостей учнів та засновник класно-урочної системи навчання. Він розробив нову дидактику, обґрунтував найважливіші дидактичні принципи. Підкреслював, що велика роль в навчально-виховному процесі належить педагогу. Я.-А.Коменський вважав, що всі успіхи в навчанні й вихованні залежать від учителя, його знань і вмінь. Але у всіх недоліках також винен, насамперед, учитель. Разом з тим він розумів важливість функцій, які виконує педагог в суспільстві, а тому вимагав відповідного до нього ставлення.

Ще одним представником класичної педагогіки є німецький педагог Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841). Його педагогічні ідеї представлені в таких працях: «Загальна педагогіка, виведена із мети виховання» (1806), «Підручник психології» (1816), «Нариси лекцій по педагогіці» (1835). Автор концепції «виховуючого навчання». Він стверджував, шо навчання і виховання є тотожними поняттями; виховання здійснюється через процес навчання. Мету виховання вбачав у формуванні людини, що вміє пристосовуватись до існуючої ситуації, що поважає встановлений правопорядок і підкоряється йому. Сам процес виховання Й.-Ф.Гербарт поділив на три розділикуправління, навчання і моральне виховання. Допускав у процесі виховання так засоби як психологія за, покарання (в тому числі й тілесні), наказ, заборона. Ним була розроблена система різноманітних покарань, яка широко застосовувалась у німецьких гімназіях і французьких ліцеях.

Значний внесок у розвиток класичної педагогіки здійснив німецький педагог Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790-1866). Автор понад 20 підручників, зокрема «Посібника для освіти німецьких вчителів». Він активно обстоював ідею загальнолюдського виховання, тобто єдності любові до всього людства і до свого народу. Мету виховання вбачав у гармонійному розвитку людини на основі принципів природо відповідності, культуровідповідності, самодіяльності. Він вважав, що виховання має стимулювати природні задатки людини. Заперечував покарання і насильство в процесі виховання, як такі, що суперечать людській природі. Розробив концепцію розвиваючого навчання. Ф.- В.-А.Дістервег стверджував, що навчання має виховуючий характер, воно формує переконання, мораль та особистість загалом; головне завдання навчання вбачав у збудженні пізнавальних здібностей учня.

Швейцарський педагог-класик Йоган-Генріх Песталоцці (1746-1827) увійшов у світову історію педагогіки тим, що утримував на власні кошти школи для бідних. Основну роль відводив вихованню, яке повинно забезпечити дітям поступовий, різносторонній і гармонійний розвиток природних задатків, здібностей, трудову підготовку, фізичний і духовний розвиток дитини. Одним з перших досліджував проблему взаємозв'язку школи і сім'ї в процесі виховання. Стверджував, що навчання повинно мати психологічну основу, тобто має базуватись на чуттєвому пізнанні, причому необхідно враховувати фізичні і психічні особливості учнів. Основоположник теорії та методики початкового навчання рідної мови, арифметики, геометрії, географії.Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Європі виникає ціла низка реформаторських педагогічних течій, представники яких прагнули побудувати нову школу, яка б виховувала ініціативних, всебічно розвинених людей, здатних у майбутньому стати підприємцями, активними діячами в різних галузях державного і громадського життя. Ці течії вирізнялись негативним ставленням до традиційної теорії та практики навчання і виховання, глибокою повагою та інтересом до особистості дитини, новими шляхами розв'язання педагогічних проблем; їх характерними ознаками було поєднання інноваційних ідей з практичною інноваційною діяльністю, яка відбувалась в експериментальних начало-виховних закладах. Серед таких течій слід відзначити теорію «вільного виховання» (представлена іменами педагогів новаторів Е.Клей та М.Монтессорі), «експериментальну педагогіку», «педагогіку особистості», вальдорфську педагогіку, теорію «громадського виховання» і «трудової школи» тощо. При вивченні даного питання студентам доцільно детальніше з'ясувати особливості цих педагогічних течій. [2]

Дата добавления: 2015-05-23