Прагматизм

Психоаналіз

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939).

Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчен­ня, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в ЖИТТІ ЛЮДИНИ.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини

чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чин­ником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманни­ми їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив підсвідоме свого аналізу, намагався роз­крити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Концепція психоаналізу виявила важливі моменти люд­ської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популяр­ності професія психоаналітика — «цілителя душ». Пси­хоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрун­тується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну си­лу.

На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою конце­пцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Сучасна людина, вважає він, усвідомлює необхідність моральних, норм як умов існування суспільства, не вдаючись до ідеї Бога, без їх освячення. Саме ж релігійне пояснення світу і норм культури суперечить науці і перешкоджає розви­тку інтелекту. Це типова просвітницька позиція, яка ви­водить мораль з розуму. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму.

Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної на­пруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція багато в чому визначила культу­ру XX ст.

Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Це перша оригінальна (американська за походженням і за духом) філософська течія. Вона відобразила характерні риси ме­нтальності молодої американської нації.

Прагматизм (грец. рга£та — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорен­ня навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до до­свіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як. будь-які переживання людини. На основі цього засновники прагматизму ведуть мову про релігій­ний, містичний та ін. досвід. Продовжуючи традиції анг­лійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, прагматизм асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Авенаріуса) і філософії життя (Бергсона). Основні предста­вники прагматизму — американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839—1914), Вільям Джемс (1842—1910) та Джон Дьюї (1859—1952).

Пірс, як і Авенаріус, роз­глядав мислення як спосіб пристосування людини до дій­сності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб лю­дини.

Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність зви­чок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігій­ною, а швидше переконанням, довірою, яку людина від­чуває до певних ідей. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли віру­вання дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослі­дження, що закінчується формуванням нового переко­нання, нової віри. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. Тільки він, на думку Пірса, придатний для форму­вання спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти.

На його думку, значення слова чи ви­разу зводиться до сукупності практичних наслідків від предмета, про який у ньому йдеться. Наприклад, по­няття «вогонь» означає сукупність таких практичних нас­лідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо. Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». Звідси і визначення прагматизму Пірсом як «вчення про те, що кожне поняття є поняттям про мисли­мі практичні дії». В цьому зведенні поняття до сукупнос­ті практичних дій щодо предмета, який воно відображає, і полягає суть знаменитого принципу Пірса. Іншими сло­вами, суть прагматизму полягає в тому, що поняття пред­мета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.

Отже, істинність знання озна­чає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істинна ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знання, яке працює на людину і вна­слідок цього є корисним.

В. Джемс надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична про­блема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини.

Якщо ідея має прак­тичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробо­вуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.

Прагматизм, на його думку, на відміну від ін­ших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх.Істина — це різновид блага, а не щось відмінне від нього. Джемс стверджував, що корисність (благо) знання збіга­ється з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, спри­яти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільно­сті, корисності, успішності.

Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженост і. Він реду­кує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагма­тизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світо­глядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це — суб'єктивізм.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї1859-1952. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби роз­в'язання проб лем, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не спо­глядальний характер; практика — єдиний визначник цін­ності ідей. Тому його вчення іноді називають ін­струменталізмом.

Дата добавления: 2015-05-23