Неопозитивізм і аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософіїXX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах.

Виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально фо­рмалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у сво­їх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред­метом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення вислова задається, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось го­ворить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Судження «душа безсмертна», «Бог іс­нує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс­тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне про­яснення думок», для чого застосовували процедури ото­тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

Дата добавления: 2015-05-23