Семінарське заняття №8

.

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

придивитися до "прихованої" частини наукової творчості в цілому, й історичної зокрема.

Леві-Строс різко розмежовував Історію та антропологію: "Історія узагальнює дані, що відносяться до свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — до його підсвідомих основ". Історія вивчає, "як люди роблять Історію", твердив вчений слідом за Марксом, а антропологія повинна показати, як вони усвідомлюють свою роль. Історику теж доцільно звернути увагу на метол антропологи І проробити шлях "від явного до неявного" [83, 24-31].

Погляди Леві-Строса були розвинуті Іншими французькими структуралістами Р.Бартом, Ж.Лаканом. П.Ріксром, М.Фуко. Зокрема. М.Фуіга багато увага приділив Історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношеніія слів (егдетем) і речей. Він показав Історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила Історика перед складною проблемою декодування еєнсовних значень мови різних епох. У книзі "Слова І речі. Археологія гуманітарних наук" (1967) він пославив важливу методологічну проблему; щоб зрозуміти власну Історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів. які приховані за мовою І культурою кожної окремої епохи [143. 24-25].

3.2.Нарративна філософія історії

Виникненню "нарр атавізму" відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, яю скеровували увагу дослідників на свідомість суб'єкта Пізнання І співвідношення у ній раціональних І чуттєвих (ірраціональних) чинників. До них відносилися, передусім, неоканпантські системи, феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, структурна антропологія,

■ Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.ГеллІ, Х.Вайт. Ф.АнкерсмІт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та Інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика XIX ст. Й.Г.Дройзена. який зауважив, що Історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною "конструкцією" Ідей І знань Історика. У ЗО — 50-х роках XX ст. зауваження Дройзена спонукали англійського історика М.Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових І філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника [179, 278-2791.

І На початку 60-х років з подачі неопозитивістів у західній історіографії розгорнулася тривала дискусія з проблеми Історичного нарративу (передуєш на сторінках новою часопису теоретичної Історії "Пізіогу але! Тпеогу", який почав виходити від 1960 р.). У ній активну участь взяли західноєвропейські та американські вчені.

Гр\па дослідників звернулася до методів структурної антропології, лінгвістики, шоб проаналізувати Історичні тексти і способи їх складання істориком. Вони скерували погляди на роль вербального представлення Історичної Інформації І його зв'язок! Інтелектуально-психологічними рисами дослідника, їм вдалося показати, що історичний дискурс завжди складається з

Розділ 7. Теоретнмнл історія другої подоєний XX ст.

двох частіш: фактуальної І пояснювальної, між якими мусить бути логічна відповідність. Поєднання цих двох відмінних частин може здійснюватися лише на підставі визначеної концепції (концептуального змісту), котра дозволяє укласти явища або події у ланцюг причинно-наслідкових чи мотиваційних зв'язків.

Проте, на етапі конструювання дискурсу дослідник змушений обирати ту чи Іншу його форму, яка має власні властивості, пов'язані не з науковими, а літературними формами. Це відбувається тому, що на рівні абстрактного мислення, як вважають прибічники нарративізму, історичний дискурс скеровує увагу вченою у іншу сферу, яка відрізііясться від реальності минулих фактів, у сферу "літературі ю-культурпої" реальності, у рачках якої живе І працює той чи Інший дослідник. Він творить дискурс, який є зрозумілим йому та його сучасникам у межах даної культури І який пояснюється "запитами" даної культури. За таких обставин вибір структури узагальнення ("генералізації") історика, як підкреслює один Із засновників нарративізму Хайден Байт, буде швидше відповідати схемам літературної фабули, аніж логіш науки 1176,46].

Такий підхід до розгляду історичної наррашї Імпонував І продовжує Імпонувати багатьом Історикам, які не схильна бачити у своєму ремеслі науку, а відводять історії роль особливого роду художньої творчості. Подібні погляди ше у 50-х роках почав розвивати англійський історик І теоретик Історії Ісайя Берлін (довгорічний редактор згадуваного часопису "Історія І теорія"). 1953 р. у своїй лекції "Історична неминучість", котра отримала міжнародний розголос, він наполягав на відмінності історії від науки. "Історія,- писав він,- є простою проекцією в минуле щєї (інтелектуальної -Д.З.) діяльності відбору і пристосування, пошуку зв'язності та єдності" 1149, 78].

Спроби виокремити Історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. Однак формування особливої "нарратнвної філософії історії", тобто експлікація нарратив}' на увесь процес Історичного пізнання І надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х ■ - • 80-ті роки XX ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Байта "Метаїсторія. Історична уява в Європі XIX ст." (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії XIX ст., цей вчений прийшов до висновку, шо Історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Байт подав обриси "нової філософії історії", які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків "угоди" стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Цс породжує "анархію" підходів, яка засвідчує ненауковий характер Історії. її зв'язок з художньою творчістю.

в Історії властива неусувальна описовість, стремлшня до опису індивідуальних явищ. Спільні риси Історичного методу прослщковуються саме на стадії наррації — складання Історичних текстів. Байт виокремлює три рівні "організації" історичною матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) Ісюрію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та Ідеологічної орієнтації). На кожному з цих рівнів вирішальну роль грає свідомість І культура суб'єкта

/

Леонід ЗашкІльняк. Методологія історії

пізнання. Але на перших двох рівнях вони не такі суттєві, натомість, на третьому — визначальні.

Кожний історик бере за підставу певт Історичні факти, але дат генералІзує їх, виходячи з обраного ним самим — свідомо чи несвідомо -способу (тропу) пояснення, який відповідає трьом типам: 1) через створення фабули (сюжету), 2) через формальний аргумент, 3) через ідеологічну імплікацію. Кожне таке пояснення може набирати чотирьох форм.

"Фабулше"(1) пояснення зводиться до таких типів: "драма" (боротьба добра і зла. перемога першого над другим), "трагедія" (те саме, але загибель героя при збереженні і перемозі його ідей), "комедія" (епізодичні перемоги добра над злом при усвідомлення незмінності світу), "сатира" (залежність людини від світу і неможливість його змінити).

Пояснення через "формальний аргумент" (2) теж передбачає лише чотири "схеми", з яких може вибирати Історик: "формізм" або фіксація багатоманітності унікальних історичних полій та явищ (твори Гердера, Карлайля. Ііібура тощо), "органщизм" або намагання знайти провідну Ідею історичного розвитку (Ранкс, Моммзен, Зібель), "механіцизм" або спроба сформулювати основний закон Історичної еволюції (Бокль, Маркс тощо) і "контекстуалізм" або розгляд об'єкту вивчення у зв'язках з його епохою І культурою (Буркгардтта ін.).

Останній спосіб пояснення — через "ідеологічну Імплікацію" (3) — передбачає чотири типи ідеологічної орієнтації дослідника: консерватизм, радикалізм, анархізм, лібералізм.

При побудові історичного сюжету усі вищевказані способи пояснень переплітаються І взаємодіють у свідомості дослідника, частину з них він усвідомлює, Іншу — ш. Справа в тому, що усі ці свідоміснІ процедури глибоко закоршені в надрах мови, яку використовують історики, і визначаються чотирма домінуючими тропами буденної мови: "метафорою" або характеристикою явища за аналогією чи подібністю, "метонімією" або баченням явища через одну з Його ознак: (рис), "синекдохою" або визначенням цілого через його властивість, "іронією" або відкидання твердження на рівні підтексту. Дослідник не усвідомлює усіх цих тонкощів, які здебільшого виявляються підсвідомо, але саме вони визначають усю "стратегію Інтерпретації" ним минулого.

Байт вважає, що усі історичні тексти (праці) є "метафоричними", тобто містять обраний Істориком спосіб пояснення, який визначений його світоглядом та Ідеологічними уподобаннями. Минула реальність служить тільки тлом для прояву цих суб'єктивних намірів історика. Усе, що лежить поза фактами, твердить Байт, є метафорою, суб'єктивним баченням історика, а уся сучасна історія є лише "мімезисом" минулої дійсності, є, в сутності, міфом (!) Завдання історика, за Байтом, полягає не у пошуку істини і правди, а з'ясуванні моделей і крітеріїв мислення укладачів Історичних джерел. Можливо тоді, коли уява переможе науку, відбудеться новий розквіт Історії. І тут погляди Байта наближаються до прихильників антропологічної Історії.

До розвитку "нарративної філософії Історії" причинилися численні західні історики, серед яких слід згадати американців Л.Стоуна, В.Воліла,

Розділ 7. Теоретичнії історія другої половини XX ст.

П.Мюнна. англійця Г.Келлнера, француза Л.Мінка, німця И.Рюзена, голландця Ф.АнкерсмІта та багатьох інших, кожен з яких вте у побудову системи свої спостереження І пропозиції. Немає можливості усі їх розглядати. Слід підкреслити лише головні елементи Ідеї системи та ії методолопчш постулати.

Для прихильників "нової філософії Історії" властиве "розтягнення" процедури нарращї па весь процес історичного пізнання і надання їй самостійного методологічного значення. У зв'язку з цим, "нарративісти" оперують специфічною термінологією, яка запозичена з лінгвістичпо-літературозпавчого словника, передусім, структурної семантики. Вони твердять, що головне завдання своєї теорії І методу бачать у 'іому. щоб знаходити у історичних текстах не індивідуальність їхнього укладача, а абстрактні, приховані лінгвістичні структури людського розуму [178. 209].

Для нарративістш історична дійсність по мас суттєвого значення, оскільки їх цікавить, насамперед, процедура іі-ггелектуально-психологічного "просування" історика шляхом тропів, прийнятих у даній історичній громаді. Тому питання про Істишсть або правдивість історичних знань (текстів) нарративІсги розв'язують специфічним чином, виходячи з логічію-семантичних крітеріїв: (1) істишсть усіх складових суджень тексту не гарантує істиності історичної наррації (!), (2) Історична нарращя може залишатися Істинною, незважаючи на те, що деякі її судження можуть бути фальшивими, (3) пропорційно більший вмісг Істиних суджень одного нарративу у порівнянні з іншим не свідчить про більший ступінь істиності першого [176, 19]',

у НарратявІстська модель історичного дискурсу передбачає, передусім, не пошук і пояснення історичних текстів, а їхню Інтерпретацію, яка. в свою чергу, бачить в них поєднання логіки, поетики і риторики, яи у підсумку творять певний "код", що Його Історик прагне переказати Іншим. Розгадати цей "код" здатний лише спеціаліст, в той час як "споживач" тексту сприймає його мовш структури відповідно до Існуючих у його власній культурі значень, що діють на рівні підсвідомості або автоматизм}'- Цс не означає, що Історичний дискурс не містить правдивих суджень про минуле, навпаки, він займас-ться "тестуванням" відповідності Історичних значень культурним зразкам сучасності, Тому історичне знання можна вважати "алегоричним" знанням -— пристосуванням культурно-мовного світу минулих часів до культурно-мовних реальностей теперішнього. Завдання Історика полягає у тому чи іншому "представленні" історичного минулого. Воно тісно пов'язане і випливає з сучасного Історикові культурного світу та його естетично-аксіолончних систем.

Такий методологія чиїй підхід зближує нарративістів з прибічниками екзистенціалізму і герменевтики, засвідчує їхню методологічну спорідненість. Він демонструє добрі результати при аналізі історіографічної спадщини, а не конкретних Історичних подій чи явиш. Не випадково більшість праць нарративістів присвячені вивченню Історичного письменства. Дія прикладу можна навести пращ американської дослідниці Шнди Орр ("Жюль Мішле: природа історії і мови", 1976, "Безособова історія: французька Історіографія революції у XIX ст", 1990). яка піддала аналізові мову історичних праць і прийшла до висновку, що вона запозичена з літературних зразків. Ще один американець, Ф.Каррар, знайшов у мові французьких "аннашетів" "другого

Леонід заіпкільняк. Методологія Історії

покоління" багато спільного з поетичними зразаками ("Поезія нової Історії: історичний дискурс французької Історіографії від Бродеяя до Шартьс", 1992) [179,280-2831.

"Нарративна філософія історії" в котрий раз поставила проблему суб'єктивності Історичного письменства- але у більш широкому культурному контексті. Продовжуючи традиції неоканпанства, вона відмовилася від розгляду питання про всесвітню Історію як історичний процес, обмежившись вивченням Історично-гшнавальної діяльності в контексті визначеного культурного обрію. У той же час світова Історіографічна практика продовжує обертатися у річищі більш широкого спектру традиційних методологічних проблем наукового пізнання: реконструкції — пояснення — представлення -Інтерпретації минулої дійсності.

4,Замість ешлога: кінець історії?

1989 року молодий американський вчений-політолог Френеіс Фукуяма опублікував у часописі "ТНе N(1110411] Іжгея" статтю із сенсаційним ".кнхіловком "Кінець історії¹?", яка викликала бурхливу полеміку науковців різних дисциплін. Через кілька роюв Фукуяма написав спеціальну монографію "Кінець історії і остання людина" (1992). в якій більш докладно подав обгрунтування своїх оригінальних поглядів.

Насамперед. Фукуяма проголосив необхідність повернення до універсальної Історії людства, котра здатна пояснити еволюцію і 'зміни, що мали і продовжують мати місце у розвитку світової людської спільноти. У сучасних умовах, підкреслює цей дослідник, всезагальність людської історії стає ще більш відчутною, аніж раніше. Тому намагання замкнутися у вузьких рамках індивідуалізму та суб'єктивізму і не зауважувати зворотнього впливу соціальних наслідків людської діяльності є нині неможливим.

"Кінець Історії" за Фукуямою зовсім не означає кінця людського співжиття і іїзагмин. Цей образний зворот вчений вживає слідом за Гегелем І Марксом для констатації факту завершення людством пошуків такої форми "соціальності, котра б відповідала "найглибшим і фундаментальним людським погребам" |І65„ ХП-ХШ]. Після тривалих блукань, яю супроводжувалися "кривавою боротьбою" І численними жертвами, у свідомості більшості населення Землі утвердилося переконання про єдино можливу раціональну форму суспільності — "ліберальну демократію". Тільки вона уможливлює дальший розвиток людства на глибинних засадах іуманності і співіснування індивідів у суспільстві та на Земній куш в цілому. Усі інші форми, яза людство в силу тих чи Інших історичних обставин в різний час змутнене було випробувати, виявилися недостатніми для мирного співіснування.

Фукуяма пропонує розглядати Історію суспільства з висоти двох фундаментальних і визначальних сторін його життя — економічної та свідомісної. З точки зору економіки ліберально-демократичні засади "вільного ринку" здобули повну переваг;' над усіма Іншими концепціями, незалежно від

_____ Розділ 7. Теоретична історія другої" половини XX ст.

культурно-цивілізашйного рівня розвитку суспільства. Цей факт вчений пов'язує зі здобутками природничих наук, які досягай блискучих, хоча й соціальне неоднозначних, успіхів у розкритгі природних законів. Вони не тільки створиили нові технології, але й встановили "глобальний обрій" продуктивних можливостей усього світ}', який змушує усі країни здійснювати олнотипну економічну модернізацію господарства, і. як наслідок цього. — освіту 1 соціальну організацію.

З другого боку, людина представляє собою не 'тільки біологічну, але й духовну Істоту, нзділсіїу свідомістю. Тому, слідуючи за Гешіем. Фукунма виокремлює крім чисто біологічних потреб людини ще й розумово-психологічну потребу "самоствердження" (яка проявлялась у гюч;ттях "злоби", "встаду". гордості"). Ця потреба штовхана людей [ держави до кривавих конфліктів ■■■

внутрішніх І зовнішніх, аж доки самоствердження особистості пс було

визнане універсальною цінністю 1 не отримано закріплення у законі, який гарантував її права (французька і американська революції ХУШ ст.). З тою часу людство пройшло чималий шлях для того, щоб впевнитися, що "потреба самоствердження особистості" є головним двигуном історії. Вона включає в себе процес самоствердження релігійних, соціальних, етнічних та інших груп людей, нареппі особистості. їло провадить до встановлення держави "ліберальної демократії", яка законодавче забезпечує свободу їх суспільної діяльності в межах закону. Подібна тенденція переноситься також на міждержавні відносини.

Визнання більшістю освіченоїх) населення Землі того факту, що Історія представляє собою ланцюг безперервних спроб розв'язання внутрішньої людської "потреби самоствердження", означає., на думку Фукуями, "кінець людини" -—завершення пошуків моделі співіснування особистостей, гдалективів. груп, держав, цивілізацій. Такою універсальною моделлю є ліберальна демократія.

Незважаючи на гостру критику з усіх боків, Фукуяма залишається на оптимістичних позиціях стосовно всесвітньої Історії, яка все більш впевнено стає на шлях раціональної о розвитку, поза яким для людства не.має альтернативи.

Праці Ф.Фукуями відчутно послабили позиції нарративістів у сучасній теоретичній Історії, повернули погляди до універсальної Історії людства. Дальше дроблення історії на окремі ділянки, яке спостершається у "новій науковій Історії", "повій філософії історії", суперечить інтегральним цивішзацшним процесам, що відбуваються у сучасному світі. Не випадково й провідний у світі часопис теоретичної Історії ("Нізіогу апсі Тпеогу") спільно з різними фундаціями розпочав у 90-х. роках низку наукових форумів з проблем всесвітньої Історії. На першому з них у Всслеянському університеті у березні 1994 р. думки Істориків відносно можливості написання! викладання всесвітньої історії значно розійшлися 1189, 1-9]. Були висловлені застереження, що будь-яка типологія суспільного розвитку, яка є неуникною при глобальній Історії, знизить рівень Інтелектуальної творчості Історика, змусить вдатися до відбору фактичного матеріалу, ігри якому буде втрачено частину "первинного" фактажу. Надалі багатьох західних істориків продовжують відлякувати

ЛЕОНІД ЗАШКШЬНЯК. МЕТОДОЛОГІЯ Історії

примари "холізму" І "тоталізму", розкритиковані К.Поппером. Постмодерністська психоаналітично-лшгвістична візія Історії на цьому Грунті здобула поважні позиції у західній Історіоірафії.

Разом з тим, група західних Істориків (В.Г.Макнш, Ж.Абу-Луш. В.АТрін, Ф.Фукуяма та ш.) провадять пошуки способу Інтегрального підходу до Історії. Для цього залучаються різні теоретичні доктрини — від психоаналізу до шшілізашйно-культурних Інтерпретацій. Ііри цьому вчені добре усвідомлюють "нестійкість" І поштико-ІдеологІчну залежність синтетичних побудов всесвітньої Історії, багатоманітність проявів якої важко піддається стандартизації. Хотстична візгя минулого, затвердженнями багатьох істориків, відбиває насамперед соціально-культурний чи сощально-політнчний кути зору кожного конкретного дослідника на Історію,

Чи г шанс віднайти достатньо загальну¹ ідею, яка спроможна об'єднати людські діяння у єдиний процес? Чи сама людська Історія містить у собі внутрішній сенс? Чи можливе наукове пізнання минулої дійсності? ЦІ та інші питання залишаються відкритими, створюючи широке поле для праці майбутніх поколінь Істориків. Принаймні можливості обрання ними шляху вивчення минулоіЧ) сьогодні представляються більш широкими І різноманітними.

Розділ 7. Теоретична Історія другої половини XX ст.

Людства. Вони завжди прагнули І прагнутимуть знати свій "учорашній день", аби краще орієнтувуатися у сьогоденні, аби самоусвшомлювати себе у природі і соціумі. Без Історії це неможливо. Історія покликана задовольнити Історичний Інтерес людини, який, як вилається, зумовлений не тільки і не стільки культурно-естетичними, скільки науково-практичними потребами. Краще ї більш адекватне усвідомлення свого місця І ролі у змінюваному світі дозволить Людині і Людству побудуваїи цей світ на раціональних засадах, які найповніше відповідають Ідеї гуманності.

Багатоманітність Історичних теорій і концепцій, яи поширені у сучасному світі, відбивають різноманітність позицій світобачення. Кожна Історична теорія постулює певний кут зору на минуле І людину у ньому, розкриває якийсь новий аспект цього минулого. Нош служить, одночасно, парадигмою 1 метолом підходу до його розуміння І пояснення. Плюралізм світобачення є великим досягненням цивілізації, який людство вистраждало свосю тривалою і трагічною історією. Тільки з різноманпносм поглядів може "зіткатися" загальна картина світової історії, в якій головним актором виступає "Історична Людина". Не так важливо, чи буде ця картина образно-естетичною чи науково-критичною, головне, шоб вона завжди була гуманістичною.

Увесь досвід еволюції історичної думки не суперечить тому, щоб Історія була науковою дисципліною з притаманними їй рисами иауково-пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття иауково-історичних знань, але також залишалася площиною прояву творчих культурно-естетичних, літературних здібностей письменника. При цьому важливо пам'ятати одну просгу істину — необхідність збереження "Історичності" будь-якого по]-ляду на минуле...

Поданий вище короткий нарис еволюції світової Історико-теоретичної думки у її, передусім, європейських вимірах, не дає ані оптимістичних, ані песимістичних прогнозів на майбутнє Історична думка, розвиваючися разом 1 в межах змінюваних картин світу, пройшла шлях від міфологічного до антропологічного трактування минулого, постійно намагаючися знайти задовільне поєднання матеріального і духовного начал людської діяльності, об'єктивних І суб'єктивних ії наслідків. "Побіжно" людство набуло усвідомлення про Історичний характер усіх змін у природі І суспільстві й. разом з тим. значення історичного методу.

Двоїстий характер людської природи (буття і свідомість} зродили невпевненість у пізнавальних можливостях раціонального пояснення минулого, змусили звернутися до Ірраціональних проявів людських діянь, яза потіснили в Історії раціональний сенс. Посі-упово склалося переважне нині уявлення про те. шо Історичне пізнання й Історичне знання не дають істино! картини минулого, а лише приблизний, вибірковий образ Історичних подій, який зазнає змін а залежності від культурного розвитку людства та його окремих представників. У підсумку, це призвело до сумніви» відносно науковості історії, її приналежності до традиційних наук.

І все ж крайній песимізм не повинен мати місця у трактуванні історії, незалежно від того визнаємо ми її наукою чи мистецтвом. Адже від найдавніших часів Історія була невід'ємним супутником життя Людини [■

Змістовий модуль 7. Сучасна світова філософія

Дата добавления: 2015-05-23