Орієнтація на знання і всемогутність науки в сцієнтистських напрямах. Позитивізм і його сучасні форми

Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вче­них — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математи­ці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біоло­гії), усвідомлення її значущості для промисловості та сус­пільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало науко­ве знання.

Позитивізм (франц. розііМзте — умовний, позитивний, побудо­ваний на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пі­знавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм (філософія «по­зитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духо­вне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча­ток заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою.

Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також піддається науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

5.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством кри­терії науковості та методи пізнання він розглядає як іде­ал науки.

Світогляд, який намагається вирішити основні про­блеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтиз­мом (лат. всіепііа — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм намагаєть­ся звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзис­тенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання при­роди. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різно­вид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) сві­тогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Напри­кінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й ан­тропологізму є однією з найважливіших у світовій філо­софії, культурі загалом.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. Кожне з понять, і відповідно знання загалом, неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шука­ють надприродні сили — божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вбачають абстрактні сутності й сили — субстанції, флогі­стони тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від попере­дніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпі­знав тенденцію зростання ролі наукового знання в істори­чному розвитку суспільства.

Однак він неправомірно на­дав цим змінам стадійності. Насправді знання фактів (за Контом, позитивне знання) завжди було притаманне лю­дині, без нього неможлива практична діяльність. Поши­рення наукового знання в Новий час не привело до запе­речення релігії та філософії.

Конт не вбачав своєрідності рілігії, метафізики і науки, відмінності їх функцій у сус­пільстві. Загалом закон трьох стадій хибує на «метафізичність» (на неправомірне, невідповідне фактам узагаль­нення), проти якої сам Конт так пристрасно боровся.

З двох типів наукових теорій — описових, які встано­влюють закономірні зв'язки між явищами (фіксація за­лежності розширення металічного стержня від темпера­тури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в сутність явищ (пояснення розширення стержня через атом­ну структуру речовини), Конт віддав перевагу описовому. Наука, на його думку, повинна відповідати на запитання «як?», я не «чому?». Цей вузький емпіризм є характер­ною рисою позитивізму на всіх етапах його розвитку.

В ньому коріниться як сила (застереження проти викорис­тання в поясненні надуманих сутностей), так і слабкість (скептицизм, недовір'я до розуму, що сковує політ науко­вої думки).

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. Соціо­логія, за його словами, є запорукою раціональної політи­ки. Здогад про необхідність конкретного вивчення соціальних явищ і врахування набутого знання при управлінні суспільством був геніальним прозрінням мислителя.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного (пізніше без посилання на автора вона була ви­користана Ф. Енгельсом).

Вона передбачає таку послідов­ніст ь: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со­ціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів пе­редусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше — роль «слу­жанки науки». Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки.

Філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філо­софія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принцип і: справжнє знання досягається лише як результат окре­мих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтер­претації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структу­ру, мову тощо.

Конт фактично зігнорував світоглядну функцію філо­софії. Проблеми місця людини в світі, сенсу людського життя та ін., які виводять філософію за вузькі межі нау­кової проблематики, є духовно чужими позитивізму. Об'­єктивно філософія Конта сприяла виокремленню філосо­фії науки в окрему галузь філософського знання. В цьому безсумнівна його заслуга.

Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Джоном Стюартом Міллем (1806—1873), який став відо­мим завдяки праці «Система логіки».

Мілль — принци­повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци­пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль­ки вірогідний характер.

Він проголошував ідею свободи особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу тільки в свободі іншої особи.

Відмінність людей, різнома­нітність характерів — благо для суспільства. Мілль од­ним з перших теоретично обґрунтував необхідність захисту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не перетворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси не тільки більшості, а й меншості.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903), ба­гатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю в середовищі науково-технічної ін­телігенції другої половини XIX — початку XX ст.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з куль­том Людства.

Спенсер, стверджував, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питан­ня про першооснову всього сущого. Розумом не можна зба­гнути створення світу з нічого. Всі релігії, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути.

Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору, часу (їх подільність до безкінечності) так само ма­ло збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незба­гненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і спорі­днює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не по­винна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка при­хована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Суперечка науки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традиці­єю називають ідеалістів) є безплідною.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце­пції еволюції. Еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологіч­ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль­ні явища підлягають певним еволюційним змінам.

Він на­голошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'я­заного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвива­тись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, про спеціалізацію ор­ганів, поділ праці в суспільстві тощо.

Дата добавления: 2015-05-23