Прозріння Стівена Дедала 14 страница

Останньою книгою Івліна Во, опублікованою за життя, стала автобіографія, що вийшла в 1964 р., за два роки до смерті письменника.

УЇЛЬЯМ ҐОЛДІНГ (1911–1993)

Біографічні відомості про Уїльяма Ґолдінга, які можна знайти навіть у найбільших за обсягом монографіях, надзвичайно скупі. Він дотримувався думки, що краще за все про письменника говорять його книги. Саме вони й стали його справжньою біографією.

У 1935 р. Уїльям Джеральд Ґолдінг закінчив Оксфордський університет, де перші два роки за бажанням батьків вивчав природничі науки, а потім, вже
з власного бажання, англійську філологію. Ще студентом, у 1934 р. він видав першу віршовану збірку, про яку згодом згадував як про вкрай невдалу літературну спробу. Після одруження в 1939 р. майбутній письменник влаштувався шкільним учителем англійської мови і філософії
в Солсбері, де, за винятком воєнних років, пропрацював до 1961 р.

Літературний дебют Ґолдінга і роман «Повелитель мух» (1954 р.), що приніс йому гучну славу розділяє дистанція у двадцять років. За цей час він написав три романи, що залишилися неопублікованими.

«Повелитель мух» був задуманий як пародія на героїчні робінзонади, і зокрема на повість «Кораловий острів» (1858 р.) Р. М. Баллантайна. У цій книзі чотири англійські хлопчики після корабельної аварії потрапляють на острів і, як годиться справжнім синам імперії, стійко витримують усі випробування, що чекають на них: перемагають піратів, навертають
у християнство дикунів-тубільців і відучують їх від людожерства. За спогадами Голдінга, коли після війни він читав повість зі своїми учнями, вона дратувала його надмірним оптимізмом.

У «Повелителі мух» група англійських підлітків виявляється на ненаселеному острові внаслідок авіакатастрофи. На початку роману герої Ґолдінга також намагаються «по-дорослому» організувати своє життя. Вони встановлюють владу і порядок, споруджують укриття, розподіляють обов’язки, домовляються підтримувати вогнище, яке допоможе рятівникам їх знайти. Проте дуже швидко цей устрій руйнується. На острові розгорається боротьба за владу – частина хлопчиків на чолі з честолюбним і неврівноваженим Джеком відколюється від «хранителів вогню» і утворює плем’я мисливців. І ось уже захисники розумного порядку Ральф і Хрюша не можуть пояснити, навіщо цей порядок потрібен. Встановлена на початку демократія виявляється дуже хиткою.

Незабаром полювання на диких свиней з боротьби за виживання перетворюється на полювання задля полювання, а потім і на ритуальне вбивство. Розгублених і беззахисних дітей охоплює страх, втіленням якого служить вигаданий ними ж самими «звір». Джек, що прагне до влади, дуже вміло використовує цей страх: обіцяючи вдосталь годувати дітей м’ясом
і захищати від «звіра», він поодинці поступово переманює їх у стан дикунів. Протистояти хаосу продовжують Хрюша, Ральф і філософ Саймон.

Зримим втіленням зла в романі стає обліплена мухами свиняча голова, яку мисливці приносять у жертву «звіру». У видінні перед нападом епілепсії вона стає для Саймона Повелителем мух, Вельзевулом, що відкриває йому правду про хлопчиків і про нього самого: «Але ти ж знав, правда? Що я – частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене у вас нічого не вийшло?». І далі: «Ти нам не потрібен. Ти зайвий...». Саймон приречений, йому, веденому інтуїцією, першому відкривається таємниця «звіра».

Знайшовши звислий зі скелі напіврозкладений труп парашутиста (тінь якого жахає дітей), він хоче розказати про своє відкриття іншим. Але натовп, що біснується в дикунському танці, не потребує істини. Саймона вбивають: ««Звіра бий! Горлянку – ріж! Випусти – кров! Звіра – прикінчи!» Палиці стукнули, підкова, тріснувши, знову стулилася волаючим колом... Слів не було, і не було інших рухів – тільки кігті і зуби». «Звір», істинну природу якого передбачив Саймон («може, звір цей і є... може... це ми самі»), виривається назовні.

Убивство Саймона – поворотний момент, після нього ніщо вже не стримує дітей. Якщо Саймона вбивають в екстазі ритуального танцю, то Хрюшу холоднокровно знищують як ворога. Наступною жертвою сп’янілого від страху і вседозволеності натовпу повинен стати Ральф. Його цькуватимуть, як звіра, озброївшись «палицями, загостреними з обох кінців»...

Ральфа рятує англійський морський офіцер – військові з моря побачили дим на острові. Критики по-різному інтерпретують таку кінцівку: одні вважають, що вона пародіює хеппі-енд повісті Баллантайна, інші пояснюють її безпорадністю автора, що не зумів інакше завершити трагічну історію. У будь-якому випадку головним підсумком є не фізичний порятунок героя, а його духовне прозріння: «З очей у Ральфа бризнули сльози, його трусило від ридань... Голос піднявся під чорним димом, що закривав гинучий острів. Заразившись від нього, інші діти теж заходилися від плачу. І, стоячи серед них, брудний, кудлатий, з невтертим носом, Ральф ридав над колишньою невинністю, над тим, яка темна людська душа...».

У другому романі, «Спадкоємці» (1955 р.), Голдінг ставить перед собою майже нерозв’язне завдання: розказати про світ від імені істоти, що не наділена мовою, – і блискуче з нею справляється. У романі стикаються первісне плем’я неандертальців і Нові люди, що ступили на шлях цивілізації. З марновірного страху вони знищують сумирне плем’я неандертальців, оскільки в їх міфології потворні мавпоподібні істоти – це втілення демонів плоті. А первісні люди навіть не усвідомлюють, що їх вбивають, – поняття вбивства їм незнайоме. Неандертальці безневинні, між собою їх зв’язує зворушлива містична близькість, і, щоб спілкуватися, їм не потрібна мова. У «Спадкоємцях» автор ставить під сумнів теорію прогресу, згідно з якою історія людства це послідовний розвиток від низького до вищого, від тварини до аристократа духу.

У центрі будь-якого твору Ґолдінга – образ людини «в її крайніх виявах... використовуваної як лабораторний будівельний матеріал, що застосовується для руйнування; людини ізольованої, людини одержимої, людини, що потопає буквально і фігурально – у морі власного невігластва». У філософії екзистенціалізму, що мала чималий вплив на повоєнне покоління англійських літераторів, у тому числі й на Ґолдінга, цей стан називається «прикордонним».

Подвійній природі людського духу, складним шляхам усвідомлення істини присвячений роман «Шпиль» (1964 р.). Це, мабуть, найбільш метафорична і поетична книга Ґолдінга. Разом з тим кожна деталь тут реалістично вивірена. За зауваженням одного з критиків, «тому, хто прочитав її [книгу], здається, що він брав участь у будівництві шпиля, обережно протягував балки крізь дірку в споруді, обточував і укладав каміння...». Середньовічному священику Джосліну у видінні явився шпиль над собором. Сповнений тріумфу, відчувши себе «обранцем Божим», Джослін вирішує за будь-яку ціну втілити цей задум. Шпиль величезний, його зводять усупереч здоровому глузду: опори собору, побудованого на болотяному ґрунті, не можуть витримати такий тягар. Із «задуму Божого» шпиль перетворюється на «Джосліново божевілля», а потім і на «Джослінів злочин». Фанатично одержимий своєю ідеєю, Джослін не зважає ні на які жертви. Він приймає гроші з гріховного джерела, маніпулює людськими долями і не помічає, що богослужіння в соборі припинилися. Їх змінили непристойні жарти і лайка майстрів. Душа священика стає ареною боротьби янгола і диявола, і він сам вже не може розрізнити, чий голос нашіптує йому: «Ніщо у світі не відбувається без гріха».

І лише коли мета досягнута і над собором піднісся шпиль, Джосліна відвідують сумніви: «Я вважав, що роблю велику справу, а виявилося, я лише ніс людям загибель і сіяв ненависть». Розчавлений непомірністю випробувань, що йому судилися, Джослін вмирає. У розкрите, залите світлом вікно він бачить своє створіння. Шпиль, оплачений людськими життями, гріхом і стражданнями, підіймається із смердючої болотяної плинності, з’єднуючи землю і небо, являючи собою символ спрямованої до Бога пропащої душі Джосліна.

Книги Уїльяма Ґолдінга вже за життя письменника стали класикою. У 1983 р. йому була присуджена Нобелівська премія з літератури «за романи, які з ясністю реалістичного мистецтва, поєднаного з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають зрозумітиумови людського існування в сучасному світі».

У романі «Хапуга Мартін» (1956 р.) Голдінг прискіпливо розбирає людину «перед поглядом небес». Він детально описує повернення свідомості до моряка, що врятувався на голому рифі після загибелі корабля. Думка Мартіна рухається поволі, до нього поступово повертається відчуття власного тіла, яке представляється йому то величезним, що заповнює Всесвіт, то крихітною піщинкою (початок книги – суцільні перші плани, що допомагають читачу проникнутися відчуттями викинутого на сушу моряка).

Мучений спрагою, голодом, холодом, кілька страшних днів і ночей проводить Мартін на скелі. Ні на секунду не втрачаючи надії на порятунок, він починає обживати щербатий камінь посеред океану: робить запас дощової води, знаходить водорості й молюсків, споруджує кам’яну фігуру, щоб її було видно здалеку. Він визначає для себе правила, за якими житиме в очікуванні порятунку, і дає імена всім куткам своїх володінь. Мартін несхитно вірить в інтелект і вважає його своєю головною зброєю
у боротьбі з безрозсудною стихією.

Коли героя починають відвідувати спогади і хворобливі видіння
з минулого, запекла боротьба Мартіна зі смертю постає в новому світлі. Усе його попереднє існування ґрунтувалося на егоїзмі, на праві сильного зневажати права і гідність інших. Він використовував людей, силою
і хитрістю намагався заволодіти дівчиною, яку кохав, підстроїв загибель друга, що був заручений із нею. Прізвисько героя, як часто у Голдінга, говорить саме за себе. Сліпо і люто чіпляється Мартін за життя, не каючись, не прагнучи примиритися з «безкорисливою акцією смерті».
У фіналі з безодень уже згасаючої свідомості Мартін кидає виклик Богу: «Ти дав мені право вибору. Я підіймався по тілах зламаних і понівечених, я сам ламав їх, робив з них сходинки, щоб піти від тебе... Плювати я хотів на твоє небо».

Епілог приголомшує і примушує наново перегорнути роман. Як з’ясовується, помер Мартін майже миттєво, «він не встиг навіть скинути чоботи». Ця деталь надає твору нової глибини: передсмертні муки Мартіна не були муками фізичними, ті кілька секунд, які тривала агонія, – проекція всього його земного існування. Сам Голдінг говорив, що фізична смерть героя наступає на другій сторінці, і тлумачив свою книгу як алегорію чистилища – історію спокутування душі, що відкинула Бога.

СЕРДИТІ МОЛОДІ ЛЮДИ

У середині 50-х рр. ХХ ст. майже одночасно в літературу прийшли кілька обдарованих молодих письменників, у яких було багато спільного,
і перш за все – виражене в їх творах відчуття гострої незадоволеності порядком речей в тодішній Англії. Це прозаїки Джон Уейн (1925–1994), Кінгслі Уїльям Еміс (1922– 1995), Джон Брейн (1922–1986), Алан Силлітоу (народився в 1928 р.), драматург Джон Осборн (1929–1994). Їх перші романи і драма Осборна «Озирнися у гніві» (1956 р.) передавали складний настрій. Тут було багато скепсису з приводу розмов про добробут
і стабільність, що нібито запанували в Англії назавжди. Роздратована, навіть гнівна, відповідь поколінню батьків, презирливо іменованому ними мовчазною або законослухняною більшістю. Були і відчуття якоїсь загальної моральної корупції, яку суспільство просто перестало помічати,
і образа на епоху, що виявилася такою безбарвною.

Цих письменників – їм тоді було років по тридцять, не більше, – стали називати «сердиті молоді люди». Спочатку так говорили з іронією, але вони самі охоче прийняли подібне визначення. І коли рання спільність зникла і кожний з недавніх дебютантів пішов власним шляхом, воно збереглося в історії літератури.

Про те, що їх спочатку об’єднувало, нескладно здогадатися, прочитавши або подивившись на сцені хоча б «Озирнися в гніві». Герой п’єси Джиммі Портер, судячи з непрямих вказівок – інтелектуал, що махнув рукою на свої амбіції і швидко опускається. Його дратує, що не він сам, а поняття, що вважаються, не дивлячись на всю їх нісенітність, непорушними, визначають хід його життя. Портер не може з цим змиритися і не в силах чесно зізнатися самому собі, що йому судилася доля полоненого якихось не ним винайдених і для нього абсолютно неприйнятних норм, коли панує вульгарне жадання сьогохвилинного життєвого успіху і будь-які людські прагнення або вчинки оцінюються за стандартними мірками плоско усвідомленого соціального престижу.

На час виходу цієї п’єси, яка стала однією з найяскравіших театральних подій в Англії середини XX ст., подібні настрої і сам тип героя вже були знайомі публіці. Маніфестом «сердитих» послужили два романи: «Поспішай вниз» (1953 р.) Уейна і «Щасливчик Джиммі» (1954 р.) Еміса. Герой Еміса Джиммі Діксон, асистент кафедри історії провінційного університету, став, напевно, найвідомішим зі всіх персонажів, створених «сердитими молодими людьми». В усякому разі, найтиповішим. Його постійно охоплює злість через те, що на видних ролях в суспільстві знаходяться нікчеми на зразок його безпосереднього начальника, сухаря
й педанта, що зробив завидну академічну кар’єру. Діксон переймається своєю рабською залежністю від міщанських норм і стандартів поведінки, він пристрасно прагне скинути їх гніт. Проте найсильніше відчуття зі всіх, які знайомі цьому герою, – страх, що примушує його йти уторованою дорогою конформіста. «Я не роблю того, що я хочу, тому що я боюся» – ось лейтмотив його розповіді про себе, яка залишає тяжке відчуття, хоча Еміс написав книгу, де багато гумору – то безтурботного, то жовчного.

У свідомості героя постійно стикаються бунтарські прагнення
і боязкий інстинкт пристосуванця, причому саме він і бере гору. Тому бунт Джиммі – це тільки жести, або передражнювання, або насмішки, приховані від усіх. Або пристрасні мрії подібні до тієї, яка спокушає Діксона
в першому епізоді його розповіді: ось зараз він збереться з духом
і, схопивши свого мучителя-шефа, запхне його, перестрашеного
і розгубленого, в унітаз, а потім почне з садистською насолодою спускати
і спускати воду... Нічого цього, звичайно, не буде, і, натішившись своєю клоунадою за відсутності глядачів, герой слухняно прийметься виконувати відведену йому функцію. Діксону на роду написано вести нудні семінари, ні на йоту не вірячи в те, що сам він говорить з кафедри. А в разі необхідності він не полінується старанно розшаркуватися перед неуком
в професорських лаврах.

Випробувальну лекцію, від якої багато в чому залежали його університетські перспективи, Діксон провалив, і, схоже, доля готова остаточно загнати героя в кут. Проте суспільство потребує тих, хто, вміло маскуючи свої істинні почуття, навчився догоджати, пристосовуватися.
У результаті Діксон здається щасливчиком, якщо судити з того, як складаються для нього обставини. Але на перевірку він все ж таки нещасний, адже за це везіння довелося платити відмовою від власної особистості.

Людина, свідомість якої хоча й зазнає постійного тиску стереотипів, але ще не до кінця змертвіла; драматичні або комедійні життєві ситуації,
у які знову і знову вона потрапляє якраз через те, що вона біла ворона, – ось типовий герой і найпоширеніший сюжет книг, написаних «сердитими молодими людьми».

У романі «Поспішай вниз» Уейн розказав історію університетського вихованця з нікому не потрібним дипломом ученого-гуманітарія в кишені. Цей герой, на відміну від Діксона, наділений завдатками цілісної і сильної особистості: не бажаючи грати за запропонованими йому принизливими правилами, він добровільно вирішує розділити долю тих, хто належить до нижчих шарів суспільства, – стає мийником вікон, потім санітаром. Йому здається, що подібний рух «вниз» зробить його по-справжньому вільним, позбавивши дріб’язкових турбот про життєвий добробут і соціальний престиж. Але притаманні йому багата фантазія і дотепність, що випадково виявилися, знайшли попит в рекламному бізнесі, і герой не витримав цієї спокуси. Він охоче продав свої обдарування, забувши про недавнє роздратування, яке викликали у нього святенництво, недоумкуватість, вульгарність англійського суспільства. Залишається лише порожня бравада своєю позірною незалежністю, а насправді герой повністю поневолений стандартною психологією шукача міщанського щастя.

Проіснувавши як рух порівняно недовго, до початку 60-х рр., «сердиті молоді люди» виступили спадкоємцями сатиричної традиції, закоріненої в англійському романі звичаїв починаючи з XVIII ст. Кращі книги цих авторів є історією бунтаря, що виявився неспроможним через те, що у нього, по суті, немає ні виношеної життєвої позиції, ні глибоких етичних переконань. Проте його закидам проти торжествуючої знеособленості і убозтва не можна відмовити у спостережливості, не вигаданий і сам конфлікт такого героя з навколишнім середовищем, яке зображується з барвистими подробицями, що змушують пригадати мистецтво Діккенса і Теккерея.

Згодом долі «сердитих молодих людей» склалися по-різному. Хтось, як Еміс, уважав за краще створювати дуже цікаві, але надто легкі книги.
А хтось, як Брейн, автор яскравого роману про кар’єриста, що пожертвував коханням, «Шлях вгору» (1957 р.), став вкрай реакційним, а потім взагалі перестав писати. У кожному разі, зроблене ними всіма в 50-х рр. XX століття залишилося дуже помітною сторінкою в англійській літературі.

ГРЕХЕМ ГРІН (1904–1991)

Численні критики погоджуються з тим, що Грем Грін саме той письменник, «хто однаково подобається як звичайним читачам, так
і інтелектуалам». Відомо, що сам він ділив свої твори на «серйозні»
і «розважальні», але відмінності між ними навряд чи істотні. Адже
в більшості романів Гріна є динамічний сюжет, заплутана інтрига
в поєднанні з політичними концепціями, що виникають з роздумів про життя.

За своє довге життя Грін не раз міняв суспільно-політичні схильності, то виступаючи з різкою критикою західної цивілізації, то висуваючи ідею «третього світу», укріпити який може лише якийсь синтез комунізму і католицизму. Але непримиренність художника до всіх видів насильства і свавілля – чи то до диктаторських, колоніальних режимів, виявів фашизму, расизму або релігійної нетерпимості – залишалася несхитною. Письменника сприймали як свого роду політичний сейсмограф, що реагує на поштовхи і вибухи історії, відчуває «больові місця» планети.

Грем Грін народився в Берхемстеді, графство Хартфордшир,
у багатодітній сім’ї директора місцевої чоловічої школи. Мати майбутнього белетриста доводилася двоюрідною сестрою відомому письменнику Р. Л. Стівенсону. Замкнутий, нелюдимий підліток
з дитинства любив мріяти, вирушаючи душею на пошуки «острова скарбів» або «копалень царя Соломона». Навчаючись в Оксфордському університеті, він уперше спробував сили в поезії, потім захопився журналістикою, яка збудила інтерес Гріна до поточної політики. Протягом чотирьох років молодий письменник займав пост помічника редактора
в солідній газеті «Таймс».

Під час Другої світової війни Грін служив у британській контррозвідці, і ця обставина, безумовно, наклала відбиток на його творчість. Основною рушійною силою в творах письменника є втеча
і переслідування (нерідко – в поєднанні з мотивом «внутрішнього переслідування», душевного розладу). При цьому герой-одинак беззахисний, по-своєму привабливий і позбавлений героїчності; люди, що переслідують його, не викликають симпатій, але, як правило, володіють ситуацією. Соціально-політична характеристика тих й інших не має особливого значення. У ролі втікача може виявитися угорський революціонер (роман «Експрес до Стамбула», 1932 р.), священик
в Мексиці (роман «Сила і слава», 1940 р.) або власник готелю на Гаїті (роман «Комедіанти», 1966 р.). А функції переслідувачів виконують представники фашистського режиму, революційної влади або таємної поліції. Моральний вигляд персонажа частіше за все не залежить від його ідейних принципів. Зате завжди важливий «людський чинник», «людина всередині»; письменнику цікаві психологічні мотиви її поведінки, цікаво, «що є людського в тих характерах, у яких людяність якнайменше помітна зовні» (такий, наприклад, псевдомайор Джонс у «Комедіантах» або нікчемний алкоголік Чарлі Фортнум у романі «Почесний консул», 1973 р.).

За своє життя Грін побачив багато, доля закидала його
у найвіддаленіші куточки земної кулі, і тому дія його романів розгортається в Мексиці, Іспанії, на Кубі, Гаїті, в Конго, Парагваї,
у В’єтнамі. Автор, як правило, вибирає непрості моменти в історії цих країн. У романі «Тихий американець» (1955 р.) Грін відтворює картину національно-визвольного руху, очолюваного комуністами, у В’єтнамі. Події роману «Наша людина в Гавані» (1958 р.) відбуваються на Кубі
в період правління диктатора Батісти, напередодні революції.

Не зважаючи на різноманітність, місця, де розгортаються події більшості творів Гріна, мають багато спільного. Не випадково в критиці набув поширення термін «грінленд» («грінландія») – умовна екзотична країна, що знаходиться під п’ятою диктатора, осередок жахіть
і жорстокості. Саме на такому «художньому полігоні» йде перевірка героїв Гріна, нерідко вирваних із звичних умов західноєвропейської цивілізації.

Дія роману «Комедіанти» розгортається на Гаїті, в країні, де вершить свавілля таємна поліція (тонтон-макути), де «тільки жахіття й реальні». Прізвища персонажів акцентовано звичайні – Сміт, Джонс і Браун. Це
і конкретні особи, і актори, що грають ролі у виставі, де режисером виступає саме життя, і три універсальні типи людської натури: ідеаліст, цинік і стоїк.

Сміт, що колись балотувався в президенти США, мріє перетворити світ за допомогою дієти. Оточуючу дійсність цей соціальний алхімік сприймає крізь рожеві окуляри. Хай десь лютують тонтон-макути, тисячі людей живуть без даху над головою і голодують – перспективи все ж таки відрадні, якщо людина споживатиме горіхові котлетки, тим самим виводячи з організму кислоти і звільняючи місце для совісті.

Авантюрист Джонс, що називає себе майором, не маючи на це жодних морально-політичних підстав, опиняється то в лавах таємної поліції, то на боці партизан. Це актор без природного амплуа; яку сьогодні грати роль – йому байдуже. Правда, як усі лицедії, мріє він про роль героїчну і, коли така можливість трапляється, виконує її настільки натхненно, що всі навколо вірять йому.

Головний герой роману, сумний комедіант, оповідач Браун переконаний у тому, що життя – це гра в палаці його величності Випадку. Вихованець єзуїтського коледжу, що не знає ні батька, ні вітчизни, він відчуває себе актором у комедії світового абсурду. Йому доводиться виступати в чужій його єству ролі власника напівзруйнованого готелю. На відміну від метушливого, безжурного Джонса, Браун – пасивний споглядач власної долі. Проте в житті, вважає автор, неможливо бути тільки млявим актором, що усунувся від усього, що за лаштунками театру. Людське начало бере своє. Браун несподівано для самого себе прив’язався до «убогої країни терору» – Гаїті, до скаліченого тонтонами слуги Жозефа
і навіть вступив у конфлікт з таємною поліцією.

У романах Гріна помітна сумна іронія, але їх не можна назвати песимістичними. Адже песимізм, за словами письменника, це «сумнівний привілей стороннього, у кишені якого оплачений зворотний квиток».
У цьому відношенні прозаїк відрізняється від свого героя з повісті «Доктор Фішер з Женеви, або Вечеря з бомбою» (1980 р.), що відкрив для себе лише негативні істини і придбав «зворотний квиток» у небуття.

Грем Грін уподібнював добру книгу пляшці із запискою, кинутій
в море. Море – це людське суспільство, записка в пляшці – сокровенне значення, істина, розрахована на індивідуальне сприйняття, «велика таємниця речей і щастя».

ЛІТЕРАТУРА США

Методичні рекомендації.

1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з ХІХ ст.

2. Окреслити основні напрямки та художні течії в літературі США ХХ ст. у контексті світового літературного процесу.

3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

У трилогії знаменитого у 30-х рр., а зараз не часто згадуваного письменника Джона Дос Пассоса (1896–1970) «США» описано, як у Нью-Йорку зустрічають нове століття. Підіймається сенатор і з келихом шампанського в руці упевнено проголошує, що «двадцяте століття буде століттям Америки. Думка Америки пануватиме в ньому. Прогрес Америки покаже йому шлях. Діяння Америки обезсмертять його». Сенатор говорив це в патріотичному ражі, але сто років опісля видно, що та його промова не виявилася порожнім фанфаронством. Переживши історичні бурі, якими було багате XX століття, США закінчили століття наддержавою і світовим лідером мало не в усіх галузях.

І в літературі, де лідерство якої-небудь країни – поняття відносне, Америка теж стала законодавцем мод, хоча й не єдиним. Нікому вже
і в голову не прийде презирливо, як колись Кнут Гамсун або Максим Горький, говорити про провінціальність американської літератури і про те, що Америка дуже ділова, меркантильна країна, не здатна оцінити істинних художників.

Парадоксальність ситуації, проте, полягала в тому, що багато американських письменників досить довго віддавали перевагу життю за межами батьківщини. І знаючи, як багато вони завдячують Америці, вони, проте, намагалися по відношенню до неї зберігати дистанцію. Так що справжня американська література XX ст. народилася в Парижі. Це відбулося у 20-х рр., незабаром після Першої світової війни.

Покоління тих, хто пройшов через війну або, не потрапивши на фронт, усе одно відчував себе надломленим, стали (з легкої руки американської парижанки письменниці Гертруди Стайн, 1874–1946) називати «втраченим». Воно виключно гостро відчувало, що війна підірвала минулу віру в прогрес, розумність і гуманність. Що настав час хаосу, що таїть у собі загрозу ще більш страшних випробувань для людства. Що у світі не залишилося цінностей, які викликають довіру.

Кращих представників «втраченого покоління» відзначало прагнення прожити відпущений термін з непідробленою духовною та емоційною інтенсивністю. Вони жили для того, щоб «проникнути в саму сутність явищ... сказати про деякі прості й насущні речі». Це слова Ернеста Хемінгуея, у 20-х рр. теж парижанина, як і Скотт Фіцджеральд. Вони двоє, а також Дос Пассос та Уїльям Фолкнер, що починав як письменник «втраченого покоління», визначили те коло проблем і мотивів, ті тональності й художні ходи, які дали відчути, що американська література вступила у XX століття.

За два десятиріччя, що розділяють Першу і Другу світові війни, вона пережила виключно яскравий розквіт. Американські письменники повернули в роман майже втрачене ним епічне начало: це був новаторськи побудований епос сучасності, який показував і те, як поневолили людину непідвладні їй суспільні стихії, і те, як вона люто чинить опір нав’язаній долі жертви антигуманних сил. Вони відновили у своїх правах зовсім згаслий жанр трагедії, надавши їй величі, співставної з античними зразками, і гостру злободенність проблематики. Вони створили філософську лірику, яка могла бути зовні дуже традиційною або, навпаки, яскраво експериментальною за формою, але неодмінно зачіпала найтривожніші явища тодішньої наелектризованої історії.

Книги американських авторів по праву сприймалися як такі, що належать не лише Америці, але світовій культурі в цілому. Проте вони завжди залишалися американськими. Неможливо, наприклад, читати Фолкнера, ігноруючи ту найважливішу обставину, що дія його романів розгортається на півдні США. Це абсолютно особлива країна, зі своєю тяжкою історичною долею, своїми психологічними комплексами
і травмами, своїми нездійсненними ілюзіями, укоріненими віруваннями
і забобонами. Але не можна читати його твори і просто як художню хроніку американського Півдня. Адже письменник, що не залишав свого «клаптика землі розміром з поштову марку», виразив ті драми і надії, які випало випробувати всьому людству.

І про багатьох значних американських письменників, включаючи наших сучасників, слід сказати те ж саме. Вони віддані власному світу
і середовищу, звідки черпають теми і сюжети. Іноді це молодіжне середовище, підлітки, як у Джерома Селінджера; іноді, як у Курта Воннегута, – люди, чию свідомість знівечив науковий прогрес, поставлений на службу силам, що загрожують знищити життя на Землі. Іноді, як у п’єсах Теннессі Уїльямса, це герої надломлені, що потерпіли крах у своїх несмілих спробах чинити опір оточуючому бездушшю
й етичній зачерствілості; іноді, як в оповіданнях і романах Джеймса Болдуїна, – принижені, безправні, що постійно відчувають на собі тягар расового гніту і що нерідко стають його жертвами. Кожного разу перед читачем виникають характерні американські обставини й конфлікти –
і кожного разу за цією специфічністю ми відчуваємо щось таке, що стосується нас усіх. Ось, можливо, найпривабливіша риса американської літератури XX століття.

О. ГЕНРІ (1862–1910)

Уїльям Сідні Портер – так звали автора знаменитих гумористичних оповідань, що писав під псевдонімом О. Генрі. Він був родом із Грінсборо, провінційного містечка одного з південних штатів США – Північної Кароліни. Після закінчення школи майбутній письменник працював
в аптеці і навіть отримав диплом фармацевта. Потім два роки жив у штаті Техас на ранчо своїх друзів, а згодом переїхав до столиці Техасу, місто Остін, влаштувався касиром у банк, одружився. Тоді ж Уїльям почав пробувати свої сили в літературі: видавав для жителів Остіна гумористичний тижневик «Роллінг стоун».

Дата добавления: 2015-05-23