Прозріння Стівена Дедала 12 страница

Конрада-художника відрізняє вражаюча здатність «бачити» «Ціль, якої я намагаюся досягти за допомогою написаного слова, – це примусити вас почути, відчути, а перш за все примусити вас побачити», – писав він
у передмові до роману «Негр з «Нарциса»» (1897 р.).

Достатньо навіть щонайменшого зсуву в сприйнятті звичних речей або трохи зміненої точки зору при погляді на них, щоб раптом відкрилося якесь глибинне бачення, момент прозріння, про яке Конрад говорить вустами героя повісті «Фальк» (1903 р.): «...дріб’язковий звук, ймовірно, лише найбуденніший жест відкриває нам усе безглуздя, усю самовдоволену дурість нашого добросердя».

Конрад мав великий вплив на багатьох письменників XX століття.
Е. Хемінгуей і У. Фолкнер, Г. Грін і К. Г. Паустовський високо цінували його творчість, а Т. Манн назвав його «першим оповідачем епохи».

Протистояння людини і стихії дуже яскраво описано Конрадом
у повісті «Тайфун» (1902 р.).

Капітан Мак-Вір пересічний і навіть обмежений. У нього немає ні марнолюбства, ні уяви; інструкції для нього непорушні, і довіряє він лише фактам – «тільки вони й доходили до його свідомості». Але коли насувається шторм, він вважає своїм обов’язком зустріти його лице в лице.

Із грізною морською стихією, коли «здавалося, все вибухало навкруги судна, струшуючи ним, заливаючи хвилями, немовби у повітря злетіла гігантська гребля», б’ється людина непохитна, що не відає страху. «Витримаємо!.. Проб’ємося!.. Увесь час назустріч...» – говорить капітан своїй команді.

Слова Мак-Віра: «На світі немало бурь, і потрібно йти напролом» виражають не тільки мужність. Це кодекс честі людини, що не знає слабкості і не думає про компроміс.

У тому, як Конрад прийшов у літературу, дивним чином поєднуються випадковість і закономірність. У вересні 1889 р. він, ніби між іншим, починає записувати факти і враження, що нагромадилися за роки морських поневірянь. І хоча пізніше Конрад сам зізнається: «…ніколи я не мав марнослав’я стати письменником...» – незабаром уже було ясно, що це вже не розрізнені нотатки, а рукопис роману, який отримає назву «Примха Олмейєра» (1895 р.).

Випадковістю виявилося те, що в 1891 р. на кораблі, де Конрад служив першим помічником капітана, вирушили на острів Самоа для зустрічі з письменником Р. Л. Стівенсоном двоє молодих людей, одним
з яких був Дж. Ґолсуорсі, згодом знаменитий автор «Саги про Форсайтів». Йому й ризикнув Конрад показати рукопис. Висока оцінка Ґолсуорсі,
а потім і відомого англійського видавця Едварда Гарнетта примусила Конрада задуматися над можливістю всерйоз зайнятися літературною працею.

А ось закономірність: у роду Коженевських писали багато. Дід Конрада по батькові – автор трагедії і віршів; неабиякими літературними здібностями володіла мати; блискучим перекладачем і журналістом був батько; мемуари писав і дядько, Тадеуш Бобровський, який виховував хлопчика після смерті батьків. Як сам Конрад трохи іронічно зазначає
в автобіографії, він не «міг не підтримати цю сімейну традицію».

ГЕРБЕРТ УЕЛЛС (1866–1946)

Творча спадщина Герберта Джорджа Уеллса – романіста, новеліста, журналіста, історика, соціального реформатора і частково пророка – величезна, але широкому читачу він відомий перш за все як письменник-фантаст. Відгукуючись на гострі проблеми сучасності, науково-фантастичний роман під пером Уеллса збагатився ідейно, знайшов нові форми, поєднав серйозність і цікавість, став повноправним літературним жанром.

Успіх дався Уеллсу нелегко. Син невдалого крамаря, він довго жив під загрозою злиднів, обтяжений сумовитим міщанським оточенням. «Холодне, застигле бараняче сало!» – так озивається про своє місто герой роману «Тоно Бенге», і ми чуємо роздратування і злість юного Уеллса, що животіє в містечку Бромлі, що неподалік від Лондона. У тринадцять років він «поступив хлопчиком в аптекарську крамницю, але не мав там успіху
і мав перейти в мануфактурну крамницю», – розказує Уеллс у передмові до першого російського видання зібрання його творів (1908 р.). Він мріяв про справжню освіту. Несамовито зубрив латину, оскільки з нею «пов’язував якусь не зовсім усвідомлену думку про звільнення». Дитяча мрія здійснилася. Коли Герберт працював помічником шкільного вчителя, його здібності були відзначені, і у вісімнадцять років він став студентом Нового Лондонського університету. Там Уеллс вивчав анатомію, біологію, фізику
і мінералогію. Підручник біології (1893 р.) – його перша опублікована книга, за нею послідували інші підручники і науково-популярні нариси.
А у 1895 р. з’явився перший роман – «Машина часу». Природничо-наукові знання дуже стали в нагоді Уеллсу, коли він звернувся до художньої прози.

У ті роки багато вчених вважали, що еволюція «працює» на людину
і робить для неї світ усе кращим і кращим. Проте Уеллс представив майбутнє в похмурому світлі. Винахідник машини часу, людина допитлива і відважна, потрапляє у 802701 рік, і спочатку йому здається, що він знаходиться в країні добробуту. Люди, з якими він зустрічається, – елої – схожі на дітей. Маленькі й тендітні, вони безтурботні й беззлобні, не знають ні турбот, ні клопотів і на перший погляд абсолютно щасливі. Але поступово Мандрівникові відкривається й інший бік їх існування: матеріальний добробут прекрасних елоїв забезпечують звіроподібні морлоки, що живуть під землею. Вони годують елоїв і ними ж харчуються. Людська раса звиродніла, розділившись на елоїв і морлоків, і Мандрівник помічає, що почався цей процес у його час, коли поглибилася «соціальна відмінність між Капіталістом і Робітником». Згодом робітники, загнані під землю, пристосувалися до нових умов життя, а зніжені «вищі класи» остаточно втратили здібність до осмисленого існування.

За «Машиною часу», яка відразу ж принесла Уеллсу успіх, з’явилися інші романи про рух історії та долю людства. «Острів доктора Моро» (1896 р.) і «Війну світів» (1898 р.), за словами автора, можна розглядати як атаку на людське самовдоволення.

Насмішка над людством, що уявило себе всесильним завдяки технічним досягненням, звучить у романі «Війна світів». Одного разу на Землю прилітають марсіани. Колись вони теж були людьми, але, досягнувши вершини еволюції, так змінилися, що тепер більше схожі на наділені свідомістю триножники, ніж на живих істот. Марсіани вдосконалили систему харчування і підтримують життя, уприскуючи собі в жили кров тієї породи людей, що відстала в розвитку. Природні умови на їх рідній планеті погіршуються, їжі не вистачає, і тому вони роблять спробу підкорити Землю.

Для людства зіткнення з чудовиськами, що з’явилися ніби
з майбутнього, стало корисним уроком. Нашестя з Марса вилікувало землян від самовпевненості, вони з жахом з’ясували хиткість суспільних досягнень. Політичні і цивільні інститути розпалися миттю. Люди здичавіли від страху і втратили здатність діяти раціонально. Але
і невразливість інопланетян виявилася міфом. Розв’язка сюжету виглядає для читача повною несподіванкою: це великий успіх художника. Книга про марсіанське вторгнення стала першим в історії літератури «романом глобальної катастрофи».

Найбільшу популярність отримав роман Уеллса «Людина-невидимка» (1897 р.). Неймовірні пригоди Гріффіна, що став невидимим унаслідок складних наукових експериментів, розгортаються в умовах цілком пересічних і сприймаються спочатку з гумором. Простодушні мешканці села на півдні Англії відмовляються вірити своїм очам, коли меблі рухаються, двері відчиняються самі, а костюм поводиться, як людина. Фантастика з’явилася до них додому, і реагують вони на неї якнайприродніше, тобто безглуздо і безладно.

Людина-невидимка мало чим відрізняється від простих обивателів. Відкриття принесло їй лише нескінченні неприємності. Вона потрапила
в безглузду ситуацію – утратила не тільки зримий вигляд, але
й можливість повернутися до нормального стану. Для спілкування
з людьми їй доводиться бинтувати обличчя, надягати темні окуляри
і картонний ніс. Щоб залишатися невидимим, Гріффін змушений ходити без одягу, через що простигає і видає себе чханням; його ноги залишають виразні сліди на снігу; його мучить голод, оскільки їжу, що потрапила
у шлунок, якийсь час видно.

Поступово боротьба невидимки з тими, хто його оточує, набуває все більш запеклого характеру. Озлоблений переслідуваннями, Гріффін перетворюється на маніакального вбивцю, одержимого жадобою влади. Тепер його мета – підкорити світ і встановити царство терору. Але до самого кінця роману голий божевільник-бідолаха викликає лише співчуття: «Тіло накрили простирадлом, узятим у шинку «Веселі крикетисти»», і перенесли до будинку. Там, на жалюгідному ліжку,
в убогій, напівтемній кімнаті, серед неосвіченого, збудженого натовпу, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, закінчив свій дивний і страшний життєвий шлях Гріффін – перший з людей, що зумів стати невидимим. Гріффін – обдарований фізик, рівного якому ще не бачив світ». Скарби ученого – три заповітні книги – дістаються неукові, який читає їх по складах, але наполегливо намагається розгадати таємницю
і здійснити останню мрію Гріффіна про світове панування. Видатне наукове відкриття, що закінчується нічим, – мотив багатьох творів письменника.

На початку XX століття похмурий песимізм Уеллса змінюється надією на соціальний прогрес. Роман «У дні комети» (1906 р.) розказує про моральне перетворення землян під впливом комети, що пролетіла поблизу Землі.

Особливе місце в творчості Уеллса займають гумористичні побутові романи, в яких із співчуттям зображено життя дрібних крамарів, прикажчиків, непримітних урядовців і злиденних вчителів, їх честолюбні пориви і гіркі розчарування. У таких романах, як «Кохання і містер Льюішем» (1900 р.), «Кіппс: історія простої душі» (1905 р.), «Історія містера Поллі» (1910 р.) і особливо «Тоно Бенге» (1909 р.), багато автобіографічних моментів. Кіппс, що ледве врятувався від «молоха роздрібної торгівлі», став збірним образом «маленької людини» свого покоління.

Як відгук на трагічні події Першої світової війни з’явився роман «Містер Бритлінг п’є чашу до дна» (1910 р.). У листі Уеллсу Максим Горький висловлював своє захоплення: «Поза сумнівом, це найкраща, найсміливіша, правдива і гуманна книга, написана в Європі під час цієї проклятої війни!».

Герберт Уеллс мав великий вплив не тільки на літературу, але й на розвиток суспільної думки XX століття в цілому. Захищаючись від докорів у нехудожності, Уеллс із запальністю заявляв: «Я – журналіст. Я не бажаю претендувати на роль «художника». Усе, що я пишу, актуальне сьогодні,
а потім помре». Він виявився не правий.

«Коли я думаю про Росію, я уявляю собі те, що я читав у Тургенєва
і у друга мого Моріса Беринга. Я уявляю собі країну, де зими такі довгі,
а літо спекотне і яскраве; де широчіють і даленіють простори недбало оброблених полів; де сільські вулиці широкі і брудні, а дерев’яні будинки розфарбовані строкатими барвами; де багато мужиків, безтурботних
і побожних, веселих і терплячих; де багато ікон і бородатих попів, де безлюдні погані дороги тягнуться нескінченними рівнинами і темними сосновими лісами. Не знаю, можливо, все це й не так; хотів би я знати, чи так».

«Звичайно, серед більшовиків є твердолобі, закоренілі доктринери, фанатики, переконані у тому, що достатньо знищити капіталізм, скасувати гроші і торгівлю, ліквідувати суспільну нерівність – і сам собою наступить... золотий вік. Є серед більшовиків такі недалекі люди, які готові відмінити викладання хімії в школі, якщо їх не переконають, що це «пролетарська» хімія, і заборонити будь-який орнамент, якщо в нього не вплетені літери РРФСР... як реакційне мистецтво... Але є в новій Росії
й інші діячі, з більш широкими поглядами, вони, якщо дати їм можливість, будуватимуть».

Знаходячись у 1920 р. в Петрограді, Уеллс відвідав школу, колишню Тенішевську гімназію, де вчилися переважно діти петроградської інтелігенції. Під час розмови зі школярами письменника вразило, що всі вони читали і чудово пам’ятали його твори. («Такі пігмеї, як Мільтон, Діккенс і Шекспір, плазували біля ніг цього гіганта літератури», – жартував він пізніше, коли розказував про ту розмову.) Проте Уеллс запідозрив обман і попросив відвести його до навмання обраної ним школи. З’ясувалося, що там Уеллса ніхто не знав. Письменник зробив висновок, що Корній Чуковський наперед підготував учнів, бажаючи зробити приємне гостеві. До самої смерті Чуковський обурювався цим припущенням. Уеллс був дійсно популярний серед російських підлітків!

На створення роману «Острів доктора Моро» Уеллса надихнула ідея міжвидової пересадки тканин, над якою тоді працювало чимало дослідників. Герой книги доктор Моро проводить жорстокі експерименти, намагаючись перетворити тварин на людей. Він упевнений, що, безжально орудуючи скальпелем, служить прогресу. Але його творіння – це жалюгідні виродки, що втратили своє єство і не отримали нічого навзамін.

Моро піддає їх болісним операціям, оскільки вірить у цивілізуючу роль страждання. Результати його спроб сумні: звірячі інстинкти перемагають, і піддослідні знову і знову повертаються до Будинку страждання – операційної. Сам Моро абсолютно не має пристрастей
і вважає це якістю істинного ученого: «Вивчення природи робить людину врешті-решт такою ж безжальною, як і сама природа». За його дослідами не стоїть ніякої гуманістичної ідеї, ним рухає тільки холодний інтерес.

Зловісна фігура вченого-фанатика, позбавленого співчуття, налякала публіку, але ствердилася в літературі як тип. Уеллс підривав безумовну віру у всесилля науки і відстоював людинолюбство. Згодом його доктора Моро пригадають не раз, коли світ здригнеться не від вигаданих, а від реальних експериментів, що проводилися над людьми «лікарями» нацистської Німеччини.

Коли в 1938 р. в Америці було зроблено радіопередачу за романом «Війна світів», вона спровокувала події абсолютно неймовірні. Так вийшло, що близько мільйона слухачів сприйняли інсценування за реальний репортаж. У країні спалахнула паніка, подібна до тієї, що описана Уеллсом. «Тисячі переляканих людей готувалися до евакуації або гаряче молилися про порятунок, – розказує американський професор астрофізики Доналд Мензел у своїй книзі «Про «літаючі тарілки»». – Дехто вважав, що на країну напали німці або японці. Сотні людей кликали до себе рідних і друзів, щоб сказати їм останнє прости. Багато хто просто бігав як очманілий, сіючи паніку, поки нарешті не дізнались, у чому справа. У поліцію безперервно дзвонили люди, що волали на допомогу: «Ми вже чуємо стрілянину, мені потрібен протигаз! – кричав у трубку якийсь мешканець Брукліна. – Я акуратно плачу податки»... Дороги
і телефонні лінії протягом кількох годин були забиті повністю».

Герберт Уеллс тільки представив масову реакцію на критичну ситуацію, а через 40 років його пророцтво підтвердилося.

БЕРНАРД ШОУ (1856–1950)

Руйнівник театральних банальностей, засновник театру ідей Джордж Бернард Шоу на початку життя був невдахою. У двадцять років він вирішив стати письменником і приїхав з рідного Дубліна до Лондона. Жив надголодь, проводив довгі години в читальному залі Британського музею, заповнюючи недоліки шкільної освіти, і писав. Від п’яти товстих романів, написаних у 1879–1883 рр., в історії літератури залишилися одні назви: «Незрілість», «Безрозсудний шлюб», «Кохання серед художників», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак».

Потім Шоу звернувся до журналістики – став літературним, художнім, музичним і театральним оглядачем. Його гострі, дотепні рецензії і статті мали великий успіх і перевидаються дотепер. Всерйоз зацікавившись Ібсеном як реформатором європейського театру, Шоу написав книгу «Сутність ібсенізму» (1891 р.). Він побачив в Ібсені великого новатора не тільки в галузі драми, але і в розвитку нових суспільно-етичних принципів і понять. Шоу і самого вабила можливість використовувати сцену для пропаганди своїх радикальних ідей (ще в 1884 р. він вступив до соціалістичного «Фабіанського товариства» і незабаром став одним з активних його діячів).

Шоу прийшов у театр у період занепаду англійської драми. Потік розважальних п’єс, що складали репертуар більшості англійських театрів, створив особливу «театральну країну» (вираз Р. Уеллса), що не мала нічого спільного з реальністю. Навіть кращі драматурги слідували у своїй творчості техніці й штампам французької «добре зробленої п’єси».

З перших кроків у драматургії Шоу виступив перетворювачем жанру. Чудово знайомий з прийомами «добре зробленої п’єси», він умів тримати глядача в напрузі, але тематика його творів була абсолютно новою. Якщо його сучасники боялися потурбувати публіку гострими суспільними питаннями, то Шоу якраз навпаки прагнув виявити соціальне зло або ходячий забобон, атакувати і перекинути його красномовними аргументами.

Може здатися, що сюжет його першої п’єси, «Будинки вдівця» (1892 р.), не відрізняється оригінальністю. Закохані Гарі Тренч і Бланш Сарторіус хочуть одружитися, на їх шляху виникає перешкода, вони її долають, і все закінчується весіллям. Але оскільки Шоу прагнув зобразити «жахливі й огидні сторони суспільного устрою», то й перешкода пов’язана саме з ними. Змовини розриваються, коли Тренч дізнається, що Сарторіус, батько нареченої, – власник страшних лондонських нетрів, який дере три шкури
з нещасних злидарів. Його прикажчик Лікчиз признається: «Я видирав гроші там, де ніхто інший в житті б не видряпав... Подивіться на цей мішок із грошима! Тут кожний пенні сльозами политий; на нього б хліба купити дитині, тому що дитина плаче з голоду, – а я приходжу і видираю останній гріш у них з горлянки...». Тренч настільки обурений, що відмовляється від шлюбу. Але незабаром він має взнати гірку правду: і його цінні папери забезпечені прибутком від тих же самих нетрів. Виходить, що відверті хижаки Сарторіус і Тренч, що живуть на «незалежний прибуток» Тренч варті один одного, і у них немає більше причин для розбрату. Весілля відбудеться, але щасливим такий кінець не назвеш. Ситуація могла б обернутися трагедією, проте Шоу завжди віддавав перевагу іронічній розв’язці. Симпатичний глядачеві закоханий герой несподівано виявлявся викритим, а разом з ним і глядач, що часто пізнавав в герої себе. Сам Шоу так пояснював свій задум: «У "Будинках вдівця" я показав, що респектабельність нашої буржуазії й аристократичність молодших синів із знатних родин живиться убогістю міських нетрів, як муха живиться гниллю».

«Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен» (1894 р.) і «Серцеїд» (1893 р.) склали цикл під назвою «Неприємні п’єси». П’єса «Професія місіс Уоррен» виявилася такою «неприємною», що була заборонена цензурою
і поставлена тільки в 1902 р. Тепер під удар драматурга потрапляє інше соціальне зло – проституція. Віві, респектабельна дівчина передових поглядів, раптом дізнається, що її блискуча освіта оплачена брудними грошима, оскільки її мати – власниця публічних будинків. Доводячи, що жінок жене на вулицю убогість, а не природжена зіпсутість, Шоу майстерно використовує прийом дискусії: дійові особи всесторонньо обговорюють ситуацію, що склалася, у кожного героя «своя правда», протилежні думки стикаються, і хор голосів створює живу картину суперечливого світу. Образи місіс Уоррен і її дочки – значні психологічні досягнення Шоу. Попри всю свою вульгарність місіс Уоррен не позбавлена привабливих рис. Вона готова всім пожертвувати задля щастя дочки, але вважає, що треба керуватися жорстокими законами реального світу і не намагатися лицемірити. Віві аніскільки не нагадує ніжну вікторіанську панночку. Вона пишається своїми знаннями, здатна працювати як віл, прагне ділового успіху, а на відпочинку палить сигари
і п’є віскі. Сльози місіс Уоррен не зачіпають її, і вона рішуче пориває
з матір’ю.

Після циклу «Неприємних п’єс» Шоу створює так звані «приємні п’єси» – «Зброя і людина» (1894 р.), «Кандіда» (1894 р.), «Обранець долі» (1895 р.), «Поживемо – побачимо» (1895–1896 рр.). Автор міняє тон гнівного викривача на уїдливу інтонацію. Тепер він руйнує звичні ідеалістичні уявлення про мораль.

Тема «Кандіди», за визначенням Шоу, – кохання. У Кандіду, зраджену дружину популярного і авторитетного проповідника-соціаліста, закохується молодий, не пристосований до життя поет. У фіналі п’єси Кандіда повинна зробити вибір. Як завжди, Шоу парадоксально обертає ситуацію, і на очах публіки самовпевнений «оратор перетворюється на поранену тварину», а немічний захоплений хлопець знаходить силу мудреця, якому відкритий заповітний секрет життя. З істинною великодушністю Кандіда обирає більш слабкого і залишається з чоловіком – адже він без неї пропаде. Коли чоловік говорить їй, що він покладається на її чесноту, вона ласкаво заперечує: «Покладайся на те, що я люблю тебе, Джеймсе, тому що якщо це зникне, то що мені твої проповіді? Порожні фрази, якими ти день у день обдурюєш себе й інших».

Конфлікт між чоловічим творчим началом і жіночою біологічною силою ліг в основу п’єси «Людина і надлюдина» (1903 р.). Її третій акт – «Дон Жуан у пеклі» – це відверто філософська дискусія. Його часто ставлять в театрі окремо. Шоу написав для п’єси додаток – «Кишеньковий довідник революціонера», де у формі гострих парадоксів викрив капіталістичну систему як інститут злодійства. Стала крилатою цитата
з п’єси, коли шляхетний розбійник Мендоса представляється: «Я – бандит: живу тим, що грабую багатих», йому відповідає головний герой Теннер: «А я – джентльмен: живу тим, що грабую бідних».

Третій драматичний цикл Шоу озаглавлений «Три п’єси для пуритан». Сюди ввійшли «Учень диявола» (1897 р.), «Цезар і Клеопатра» (1898 р.) і «Навернення капітана Брасбаунда» (1899 р.). У передмові до збірки Шоу пояснює значення назви тим, що його як і раніше більше цікавить боротьба ідей, а не кохання чи пригоди.

Перша з п’єс розказує про події американської Війни за незалежність XVIII ст., але це тільки тло для розгортання основного конфлікту між протилежними характерами. Шибайголова Річард Даджен, що прозваний за свій спосіб мислення «учнем диявола», дійсно не боїться ні Бога, ні чорта. Проте істинним героєм виявляється тихий і скромний протестантський священик Андерсон. Керуючись фабіанськими принципами обережності, практичності і тверезого розрахунку, він очолює повстання колоністів і рятує від шибениці Даджена, свого ідейного супротивника.

Цезар і Клеопатра в однойменній п’єсі вражають глядача незвичайним виглядом. У знаменитій драмі Шекспіра «Антоній
і Клеопатра» героїня постає величною царицею, перед чарами якої не може встояти ніхто. У Шоу Клеопатра – це розпещена і безжальна дівчинка-підліток, Цезар – старіючий воїн-філософ, великий красномовець і хитрий політик. Шоу пародіює патетичний стиль, що властивий п’єсам на класичні теми. Його Цезар – «лисий старенький», він не схожий на легендарного надгероя, але тим і цікавий.

Незважаючи на те що і в Європі, і в Америці у Шоу скоро склалася репутація великого драматурга, в Англії його так не сприймали. І лише ядучо сатирична п’єса «Інший острів Джона Булля» (1904 р.) принесла довгоочікуване визнання.

У ній йдеться про жорстоку політику «ляпасів і напівпенсів», яку Англія проводить у відсталій поневоленій Ірландії. Головний герой Бродбент, що пишається своєю діловою хваткою, захоплений первісною красою ірландської природи. Він хоче пройти до парламенту, щоб своєю заповзятливістю перетворити острів за англійським зразком. «Я англієць
і ліберал; і тепер, коли Південну Африку поневолено і вбито у порох, якій країні мені подарувати своє співчуття, якщо не Ірландії?...Перший обов’язок англійця – це його обов’язок по відношенню до Ірландії». Англійській наполегливості протиставлено ірландську відсталу патріархальність, і Шоу однаково засуджує і ту й іншу.

У 1913 р. побачила світ краща комедія Шоу – «Пігмаліон». Професор Генрі Хіггінс дає уроки фонетики вуличній квіткарці Елізі Дулітл, щоб навчити її розмовляти, як леді, – це тішить його професійну пиху. Хіггінс-Пігмаліон створює з «замурзаної нікчеми» «герцогиню». Як вчитель, так
і його талановита учениця проявляють завидну завзятість, і незабаром Еліза проходить перше випробування на прийомі у місіс Хіггінс, матері професора. Це одна з найсмішніших сцен в англійському театрі. Салонні інтонації, якими вже досконало володіє колишня квіткарка, комічно контрастують з лексикою нетрів, якої вона ще не позбавилася. «Хто капелюха потяг, той і тітку вбив», – вимовляє вона з ідеальною вимовою. Останнє випробування у вищому світі дівчина витримує блискуче, демонструючи манери, гідні герцогині. Але цей тріумф не приносить їй щастя. Елізі раптом відкривається трагізм її нового положення. З образою вона говорить Хіггінсу: «Для чого я придатна? До чого ви мене підготували? Куди я піду?.. Раніше я продавала квіти, але не себе. Тепер, коли ви зробили з мене леді, мені не залишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви залишили мене на вулиці». У фіналі героїня знаходить упевненість. Вона усвідомлює, що стала вільною, самостійною, сильною людиною і зуміє знайти застосування своїм здібностям.
«В канаву» вона вже не повернеться – їй би було «важко ужитися
з простими, вульгарними людьми».

Автор витрачав чимало зусиль, щоб не виникло й натяку на можливий шлюб Елізи і професора. Він написав довгу післямову, детально пояснюючи свій задум. Дуже «різні люди вважають, що раз Еліза героїня роману – бажає виходити заміж за героя. Це нестерпно... Усе ж таки Галатеї не до кінця подобається Пігмаліон: аж надто богоподібну роль він грає в її житті, а це не дуже й приємно». Усупереч усім аргументам автора вийшла п’єса про кохання. Успіху комедії особливо сприяв мюзикл американського композитора Фредеріка Лоу «Моя прекрасна леді» (1956 р.; фільм 1964 р.).

У цілому Бернард Шоу написав 47 п’єс. Він роз’яснював їх ідейний вміст в передмовах і післямовах, кожну забезпечував найдокладнішими характеристиками персонажів і описом обстановки, перетворюючи їх одночасно на п’єси для читання. У 1925 р. після гучного успіху п’єси «Свята Іоанна» (1923 р.) про Жанну д’Арк йому було присуджено Нобелівську премію. Найбільший англійський драматург із часів Шекспіра, Шоу зробив величезний вплив на розвиток театру XX ст.

З «Кишенькового довідника революціонера» Бернарда Шоу:

«Не поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися
з тобою. Ваші смаки можуть не збігтися.

Свобода означає відповідальність. От чому більшість боїться її.

Діяльність є єдиною дорогою до знань. Вбивство на ешафоті – гірше з вбивств, тому що воно скоюється за схваленням суспільства.

Поки у нас існують в’язниці, не має значення, ким з нас заповнені камери.

Чеснота не в тому, що ти утримуєшся від гріха, а в тому, що ти не бажаєш його.

XIX століття було століттям віри у високе мистецтво. Результати наочні.

Не витрачайте час на соціальні питання. Проблеми бідних –
у бідності. Проблеми багатих – у даремності.

Якщо ти почнеш жертвувати собою ради тих, кого любиш, ти закінчиш тим, що зненавидиш тих, ради кого жертвував собою. Є одне золоте правило: золотих правил не існує».

УЇЛЬЯМ БАТЛЕР ЄЙТС (1863–1939)

З юних років Уїльяма Батлера Єйтса хвилювали «останні питання» буття: що є людина, яка її посмертна доля, – тоді як сучасників і друзів займали речі більш практичні: незалежність Ірландії, соціальна справедливість. Проте парадоксальним чином відсторонено-символічні п’єси і вірші Єйтса, написані на сюжети стародавніх кельтських легенд, зробили для Ірландії ймовірно більше, ніж усі промови її політиків, – вони відкрили світові красу стародавньої культури, що до цього цікавила лише учених-істориків, і поклали початок справжньому «кельтському буму», що не припинився і дотепер.

У 1885 р. в журналі дублінського коледжу Святої Трійці з’являється перший твір Єйтса – ідилія «Острів статуй», написана у дусі Є. Спенсера (XVI ст.). Єйтс шукав у віршах напруженості й пристрасності, виразу сильних почуттів і сильних характерів, а поезія другої половини XIX ст. не могла йому цього запропонувати, і він вибирав собі вчителів
у віддаленіших епохах. Його кумирами були романтики У. Блейк,
П. Б. Шеллі, а також Ф. Сидні, Уолтер Релі – поети англійського Відродження.

У Лондоні, куди Єйтс переїхав разом із сім’єю в 1887 р., він відчув себе боязким, незграбним, непрактичним провінціалом. Щоб знайти кошти для існування, Єйтс береться за редактуру збірки ірландських казок, пише статті для журналів, бере участь у роботі над повним зібранням творів Уїльяма Блейка...

Він починає скаржитися, що його затягують «липка туга і відчай». Але 30 січня 1889 р. на порозі дому Єйтсів з’явилася жінка, якій судилося стати для поета коханням усього життя. Мод Гонн – так її звали – прийшла до його батька, коли збирала гроші на підтримку ірландських політв’язнів.

Під час однієї з перших зустрічей Мод говорить, що шукає п’єсу, яку можна було б поставити за її участю. Єйтс одразу згадує історію, що увійшла до збірки ірландських казок, про прекрасну графиню Кетлін, яка продала душу дияволу, щоб нагодувати голодних бідняків. Він готовий написати п’єсу на цей сюжет – для Мод. Він напише для неї безліч текстів. І зробить безліч пропозицій руки і серця, але вона протягом двадцяти п’яти років не даватиме згоду.

Мод Гонн присвячено більшість віршів п’ятої поетичної збірки Єйтса – «Вітер в очеретах» (1899 р.), що приніс поетові гучну славу. Один з віршів називається «Він тужить через зміну, що відбулася з ним і його коханою, і жадає кінця світу». Цей дещо химерний заголовок тяжіє до традицій англійської поезії XVI ст., коли назва повинна була служити одночасно ключем і коментарем до тексту.

Гончак тут – символ одного з королівських домів Ірландії, так званої Червоної гілки. Король, що перетворився на пса, приреченого марно гнатися за чарівною ланню (її не дано вразити жодному мисливцю), – образ, через який Єйтс намагається передати всю безнадійність свого кохання. Йому судиться залишитися невгамовним аж до кінця світу, коли, згідно з ірландськими переказами, з’явиться гігантський кабан без щетини і знищить світ. У творах цього періоду Єйтс ближче за все до поетики символізму.

Дата добавления: 2015-05-23