Персоналії. Єфремов Сергій Олександрович(1876 – 1939) – громадський та політичний діяч, літературний критик, історик

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939) – громадський та політичний діяч, літературний критик, історик. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. У березні 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради, в квітні 1917 р. на Українському Національному Конгресі був обраний заступником голови Української Центральної Ради. Після створення першого українського уряду – Генерального Секретаріату – займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. У радянські часи Єфремов перебував на науковій роботі, у 1919 р. обраний академіком, а згодом, у 1922 – віце-президентом ВУАН; перебував на цій посаді до 1929 р. Єфремов проводив велику наукову та науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, зокрема, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН. Був автором монографічних нарисів про видатних українських письменників. Однією з найвизначніших праць С.Єфремова залишається видання "Щоденника" і "Листування" Тараса Шевченка. Його історико-літературні погляди найповніше представлені в фундаментальній двотомній праці "Історія українського письменства" виданій 1911 р. 2 липня 1929 р. Єфремов був заарештований і в березні 1930 р. засуджений у справі "Спілки визволення України" (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу в 1939 р.

Міхновський Микола Іванович (1873 - 1924) – ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Один із засновників першої політичної партії у Наддніпрянській Україні – Революційної Української Партії (РУП). Борець за незалежність України. Освіту М.Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. У 1890 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Будучи першокурсником університету Святого Володимира, Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". 1891 р. увійшов до таємної студентської організації. Міхновський став ідеологом і провідником «Братства тарасівців». Після навчання зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У січні 1900 р. М.Міхновський взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) – першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Видав брошуру, в якій узагальнив ідеї партії – "Самостійна Україна" У 1902 р. Міхновський разом із не багатьма однодумцями вийшов із РУП і на початку 1904 р. заснував Українську Народну Партію (УНП). Великої популярності набув маніфест самостійників "Десять заповідей УНП", написаний 1903 р. Міхновським. 1909 р. завдяки його зусиллям було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». У 1912–1913 рр. Міхновський працював у харківському Товаристві ім. Квітки-Основ'яненка. 15 березня 1917 р. він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. 16 березня 1917 р. було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з М.Міхновським. На Румунському фронті М.Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 р., оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. 1924 р. М.Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Після кількох днів допитів він опинився на волі. 3 травня 1924 р. Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому цвинтарі.

Столипін Петро Аркадійович (1862 – 1911) – російський державний діяч, реформатор, прем'єр-міністр (1906–1911 рр.). Відзначався крайніми шовіністичними поглядами, активний захисник самодержавства. У 1884 р. закінчив природничий факультет Петербурзького університету. Служив у Міністерстві внутрішніх справ. З 1902 р. – гродненський губернатор. У 1903 -06 рр. – губернатор Саратовської губернії. Під час революції 1905-07 рр. жорстоко розправлявся з селянськими виступами. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 р – головою Ради Міністрів. У серпні 1906 р. на Столипіна вчинено замах (загинуло 27 осіб), який використано урядом для розгортання репресивної політики (запровадження військово-польових судів, застосування смертної кари тощо). У червні 1907 р. уряд на чолі з Столипіним розпустив II Державну Думу і опублікував новий закон про вибори, який забезпечив повну перевагу у III Думі великих землевласників та підприємців і значно обмежив представництво національних окраїн. Повністю були позбавлені представництва в Думі 10 областей і губерній азіатської частини Росії, Кавказу надавалось 10 місць замість 29. Такий виборчий закон забезпечив у III Думі великоросам 77 % місць і вона стала «істинно російською». Столипін був ініціатором обмеження автономії Фінляндії, натхненником створення націоналістичних російських організацій, у тому числі Всеросійського національного союзу, основною метою якого було сприяння «пануванню російської народності». Столипін проводив антиукраїнську політику. У січні 1910 р. уряд Столипіна заборонив створення національних (у тому числі і українських) товариств, клубів, видання рідною мовою газет. Переслідуючи українську мову і культуру, Столипін розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з «ідеєю відродження старої України і устрою на національно-територіальних засадах». Антиукраїнська політика Столипіна призвела до закриття низки «Просвіт», припинення видання українських газет («Наша Дума», «Рідний край», «Воля» та ін.), заборонив шанування пам'яті Т. Шевченка тощо. Столипін підготував і провів аграрну реформу, яка мала вирішити земельне питання в Російській імперії. Більша частина реформаторських заходів Столипіна була не завершена. Діяльність Столипіна викликала незадоволення крайніх правих, які в 1911 р. поставили питання про його відставку. У вересні 1911 р. Столипін був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Богровим.

Шептицький Андрій (1865 - 1944) – повне ім'я – Роман Марія Олександр граф (на Шептичах) Шептицький. Восьмий (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополит Української Греко-Католицької Церкви. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Після закінчення у 1883 р. гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий ступінь доктора права. Того ж року вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрій. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. В 1892 р. був висвячений на священика у Перемишлі, згодом став магістром новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892–1896), а з 1896 р – ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської області). Коротке єпископство у Станіславові (1899–1900) Андрій Шептицький почав з відвідування гуцульських і буковинських пара рафій. У 1899 р. імператор Франц Йосиф I іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р.). Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 р. був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові. Одне з найбільш значущих досягнень Митрополита Шептицького полягає в тому, що він був одним з перших вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви, хто почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Зараз триває процес беатифікації митрополита Андрія Шептицького. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу.

Шмідт Петро Петрович (1867 – 1906) – капітан Чорноморського флоту, один з керівників Севастопольського збройного повстання. У 1886 р. закінчив Петербурзьке морське училище. Служив у 8-му Петербурзькому екіпажі. Влітку 1889 р. вийшов у відставку і оселився в м. Таганрозі, де працював у Азовсько-Донському комерційному банку. У 1892 р. поновлюється на військовій службі. У 1895 р. одержав звання лейтенанта. Служив у 18-му Балтійському та Сибірському флотських екіпажах. Через особистий конфлікт з керівництвом Владивостоцького порту перевівся на торгівельний флот, де працював ревізором, старшим помічником, капітаном суден “Ігор” та “Діана”. З початком російсько-японської війни 1904-05 рр. звернувся до Морського відомства з проханням про направлення на театр бойових дій. Його було призначено офіцером вугільного транспорту “Іртиш”. У 1905 р. – командир міноносця № 253 Чорноморського флоту, м. Севастополь. Взяв активну участь у революційних подіях 1905 р. Після поразки організував “Союз офіцерів – друзів народу”, від імені якого розіслав відозву, що закликала командирів кораблів підтримати революцію. Був відправлений до Ізмаїлу. Восени повернувся до Севастополя, де розпочав активну агітаторську діяльність, брав участь у мітингах і маніфестаціях. 20.10.(02.09)1905 його заарештували, але 04.11.1905 відпустили під тиском громадськості. Згодом його обрали “довічним депутатом” Севастопольської Ради робітничих, матроських і солдатських депутатів. Після звільнення П.Шмідт продовжував активну політичну діяльність. 11.11.1905 його було відправлено у відставку у званні капітана 2-го рангу. До збройного повстання у Севастополі віднісся негативно, вважаючи його передчасним. 14(27).11.1905 р. на запрошення повсталих матросів прибув на крейсер “Очаків” і фактично очолив повстання. Увечері 15(29).11.1905 крейсер “Очаків”, майже не чинячи опору, був розстріляний вірними урядові кораблями. Ш. був заарештований. Суд над ним відбувся в м. Очаків у лютому 1906 р. 18.02.1906 Шмідту, а також матросам О. Гладкову, С. Частинку та М. Антоненку було винесено смертний вирок. Розстріляний на острові Березань 06.03.1906. У 8.05.1917 – перепохований у Покровському монастирі в м.Севастополі. 13.11.1923 – перепохований на севастопольському кладовищі.

Найважливіші події:

Дата добавления: 2015-05-23