Персоналії

Ґалаґа́н Григо́рій Па́влович (1819 – 1888) – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів. Член підготовчих комісій до реформи 1861. Із 1865 р. – земський діяч-меценат: за його ініціативою й при його матеріальній підтримці відкрито гімназію в Прилуках (1874) й багато народних шкіл – а також колегію (названу іменем його передчасно померлого сина Павла) в Києві (1871). У 1876 р. склав докладний план початкового навчання в Прилуцькому повіті, завдяки якому Прилуцький повіт за числом учнів займав у 1870-х і 80-х роках перше місце в губернії. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». Г. Ґалаґану було доручено дослідити положення селян, потерпілих від неврожаїв, та дати запомогу хлібом і коштами найбільш потерпілим, – що й дало початок у 1871 р. першому в Україні ощадно-позичковому товаристві. У 1873–1875 рр. – голова Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Був особисто знайомий і листувався з Шевченком, Максимовичем, Кулішем, Антоновичем та іншими. Ним видані: "Збірка етнографічних матеріалів, що стосуються Малороссии"; "Докладний опис малоруської вертепної драми в тому вигляді, в якому вона збереглася в селі Сокиренцях" ("Київська Старовина" за 1882 р.) тощо.

Симиренко Василь Федорович (1835–1915) – український промисловець, інженер-конструктор та технолог у ділянці цукроваріння, визначний меценат української культури, син Федора Симиренка, серед укр. громадянства відомий як «Великий Хорс», спадковий Почесний громадянин Києва. Закінчив Політехн. інститут у Парижі, побудував власну цукроварню у Сидорівці (Канівський повіт Київської губернії, тепер, ймовірно, с. Сидорівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) і поставив її на високому техн. рівні (вдосконаливши технологію виготовлення цукру та обладнавши підприємство машинами власного винаходу), один з перших запровадив у Рос. імперії виробництво пастили. Відоме таке висловлювання В. Симиренко: «Кожен мусить робити те, на що здатний. Я тямлю заробляти гроші, то мушу їх заробляти для України». Впродовж 40 pp. він регулярно передавав одну десяту своїх прибутків на укр. культ. цілі: покривав дефіцити ж. «Киевская Старина», згодом «Літературно-громадський вісник», «України», україномовної газети «Рада», «Гром; Думки», «Ukrainische Rundschau», видавництва «Вік» та ін.; підтримував фінансово укр. діячів і письм. (М.Драгоманова, М.Коцюбинського, Б.Грінченко тощо), взяв до себе на роботу (після заслання) П.Чубинського; 1912 пожертвував (за посередництвом М.Грушевського) 100 000 карб. Для НТШ (на купівлю нового будинку, бібліотеку, друкарню тощо). У Сидорівці заснував один з кращих народних театрів, побудував школу, лікарню. Весь свій маєток (ціною бл. 10 млн карб.) записав на укр. культ. цілі; цією фундацією мало опікуватися Товариство допомоги укр. літературі, мистецтву і науці (ним відали укр. діячі культури); воєнні події й революція перешкодили реалізувати цю фундацію.

Симиренко Платон Федорович (1821–1863) – український потомствений цукрозаводчик, меценат. Вивчав цукрову справу у Франції, керував фірмою батька – Платона Федоровича Семиренка. Профінансував видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Безсумнівно, головним генератором и втілювачем планів створеної на поч. 20-х рр. ХІХ ст. фірми – Торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко» фактично був Платон Федорович Симиренко. Після закінчення пансіону Золотова в Одесі, підкорившись волі батька, він замість запланованого вступу до Московського університету допомагав на фірмі, часто бував на цукроварних заводах Бобринського, вивчаючи технологію виробництва цукру, а також – тією ж метою – на кращих цукрових заводах Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене на створеному фірмою Ташлицькому цукроварному заводі: й не тільки закупив найкращі у ті часи машини і агрегати, але й запросив іноземних фахівців (30 спеціалістів із сім’ями переїхали в Ташлик, і їхня зарплата була удвічі більшою, ніж, скажімо, у Франції). Після закінчення у 1843 р. Політехнічного інституту у Парижі Платон Симиренко стає технічним керівником сімейної фірми. У1846 р. фірма порушила клопотання перед київською владою щодо дозволу на придбання двох десятин землі на Куренівці, тодішній околиці міста, щоб побудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не одержавши дозволу, вибрали інше місце – між Млієвом і Городищем на Черкащині. З часом тут виросло справжнє промислове містечко. Першим було побудовано цегельний завод, а з виробленої цегли – в 1848 р. зведено цукровий і рафінадний (розташований у семиповерховій будівлі!) заводи, обладнані за останнім словом тогочасної техніки: тут уперше ручну працю заміняли парові машини. Пізніше з’явився спеціалізований машинобудівний завод (теж перший у Російській імперії!). На ньому було налагоджено випуск суден із металевим корпусом: і вже перші з них – пароплави «Українець» і «Ярослав» – транспортували у чорноморські порти зерно та цукор. Сімейна фірма набирала обертів: це був (за сучасною термінологією) справжній холдинг із розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по усій імперії. Однак наприкінці 1860-х рр. славетний торговий дім спіткали – одна за одною – смерті його засновників, через що він почав занепадати.

Терещенко Нікола Артемійович (1819 - 1902) – старший син засновника династії Терещенків Артемія Яковича Терещенка, видатний меценат, промисловець, творець унікальної колекції східного і західного мистецтва. Закінчив повітове училище. В 1851 р. став бургомістром міського магістрата Глухова, пост якого займає подальші 30 років. 1861 р. його обрано головою Чернігівського губернського земляцтва, в 1869 р. він отримав звання спадкового дворянина. Тоді ж Терещенко заснував свій перший завод. На початку ХХ-го ст. вважався одним з найбагатших людей Російської імперії, отримував більше 10 мільйонів рублів щорічно. Ніколі Артемійовичеві належало близько 80 тис. десятин землі, 5 цукрових і рафінадних заводів, винокурень, парових і водяних млинів, які були розташовані в Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, Курській і Тульській губерніях. Окрім суспільної діяльності Нікола Артемійович особливу увагу приділяв добродійним справам – допомога дитячим притулкам, міській лікарні і навіть ув'язненим, очолюючи місцеве відділення піклування про в'язниці. Здійснюючи меценатську діяльність, витратив мільйони рублів на побудову лікарень для бідного населення, учбових закладів (в їх числі – Київського політехнічного інституту), церков (Володимирського собору в Києві). Його колекція творів стала основою для створення Київського музею східних і західних мистецтв, а також музею російського мистецтва. У 1870 р. переїздить на проживання до Москви. У Москві він прожив до 1875 р. В 1875 р. він ухвалює рішення переїхати до Києва, зростаюча економіка якого з будівництвом залізниці і відкриттям біржі перетворила місто на справжню «цукрову столицю». У Києві Нікола Артемійович активніше починає займатися добродійною діяльністю і інвестуванням в будівництво громадських будівель. У 1881 р. відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад в Росії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тисяч карбованців на будівництво Маріїнського дитячого притулку.

Тере́щенко Фе́дір Арте́мійович (1832 – 1894) – багатий український підприємець, меценат, колекціонер, почесний громадянин міста Києва. Він обирався бургомістром Глухівського магістрату, був мировим суддею, займався справами благодійних фондів, заснованих сім'єю Терещенків у Глухові, а в 1869 p. протягом шести місяців заміщав брата Миколу на посаді міського голови. На початку 1870 рр. разом з братам переїхали до Москви, де Федір Артемович стає почесним членом Московської ради дитячих притулків (у вересні 1873 року), а в серпні 1874 р. – членом Московського благодійного товариства. Там же, у Москві, обирається церковним старостою Тетянівської церкви при Університеті. Перша дружина Федора Артемовича – Марія Павлівна – також займалась благодійною справою, входила до складу комітетів при Московському 1-му і 2-му пологових притулках. У кінці 1874 р. Федір Артемович повертається до Києва. І відразу ж стає почесними членами Товариства "земельних" колоній та ремісничих притулків, а також Товариства денних дитячих притулків, Товариства опіки над пораненими і хворими солдатами і багатьох інших комітетів. У березні 1883 р. Федір Артемович заміщає брата на посаді гласного міської думи. Ф.А. Терещенко побудував за свої кошти триповерховий нічний притулок на 500 людей, також двоповерховий будинок із безкоштовними квартирами "для бідних удовиць і престарілих жінок"; а також будинок безкоштовного пологового притулку для бідних. Перший у Києві такий великий нічний притулок зразу ж заповнився і ніколи не був порожнім: у перший рік у ньому переночувало близько 190 тисяч молодих людей, у наступному році – 230 тисяч, а за 20 років – З мільйони 358 тисяч 242 особи. За 25 років існування пологовий притулок для бідних, збудований на кошти молодого Терещенка, допоміг 11 тисячам 268 вагітним жінкам. На густозаселеному Подолі завдяки фінансовій підтримці Ф.А. Терещенка були відкриті: денний притулок для дітей робітників і відділення безкоштовного лікування Червоного Хреста, побудовані за його кошти кам'яні церкви – Веденська на розі вулиць Ярославської і Почаївської та Іорданська – на Кирилівській вулиці. Багато зробив Терещенко і для Рубежанської колонії малолітніх злочинців (12-17 років), яка була відкрита в 1876 р. У жовтні 1893 р. тут почали богослужіння у власній церкві, названій на честь Олександра Невського. Вона теж була побудована на кошти благодійника. У 1887 р. він побудував церкву св. О. Невського у другій гімназії, почесним благодійником якої був із 1881 р. До самої смерті активно допомагав навчальному закладу. Щорічно, як благодійник, вносив до гімназії 1 тис. крб. У 1889 році за таку діяльність гімназії Терещенко був нагороджений орденом Анни І ступеня. Величезні заслуги Ф А Терещенка у збиранні і збереженні творів мистецтва. В цьому він навіть обійшов свого старшого брата. Спеціально для картинної галереї Ф. Терещенко побудував свій дім-палац по вулиці Олексіївській, 9. Сім'я Терещенків стала серйозним суперником відомого московського колекціонера П.М. Третьякова. В 1888 р. Ф.А. Терещенка обрали до складу ініціативної групи шанувальників давнини і мистецтва, замисливши заснувати в Києві Міський музей. За два дні до своєї смерті (15 червня 1894 р.) меценат вніс 25 тис. крб. на спорудження будинку. Зараз це – Національний мистецький музей України. Федір Артемович Терещенко помер дійсним статським радником, почесним громадянином м. Києва (отримав це звання в липні 1892 р., на п'ять місяців раніше, ніж його брат Микола), кавалером багатьох вітчизняних та іноземних орденів, у тому числі французького – Почесного легіону і чорногорського – князя Данила. Усього цього Терещенко удостоївся за щедру та безкорисливу благодійну діяльність.

Ханенко Богдан Іванович (1849 – 1917) –разом з дружиною Варварою – видатні українські археолог, меценати, які більше 40 років збирали витвори світового мистецтва, щоб передати їх місту. Збірку археологічних знахідок й мистецьких творів передали до Музею Мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей Мистецтв ВУАН, який потім довгий час називався Київський Музей Західного і Східного Мистецтва, тепер – Музей Мистецтв ім. Варвари та Богдана Ханенків (знаходиться на вул. Терещенківській). Xаненко провадив на власні кошти археологічні розкопи на території Київщини. Видав збірку «Древности Поднепровья» (1 – 6, 1899 – 1907). Був членом Археологічної Комісії, Історичного Товариства Нестора Літописця та інших наукових товариств. Член Державної Ради.

Харитоненко Іван Герасимович (1820 - 1891) – землевласник і цукрозаводчик, відомий філантроп. Народився в багатодітній сім’ї селянина-чумака. Навчався в місцевій церковно-приходській школі, служив конторником у бакалійних лавках купців. Працював прикажчиком у магазинах купців Худокормова і Гладкова в Курську. В 1850 р. в Суми, де розпочав свою купецьку діяльність – торговий будинок “Харитоненко з сином”, який купував землю для вирощування цукрового буряка і цукрові заводи. Сумський 3-ї гільдії купецький син (1849 р.), 2-ї гільдії купець (1862-1863 рр.), 1-ї гільдії купець (з 1863 р.). З 1865 по 1886 рік обирався гласним Харківських губернських земських зборів. Одночасно у 1885 р. був статським радником. З 1886 по 1891 рік – дійсний статський радник. З 1872 по 1873 рік займав посаду міського голови. В 1890 р. був одним з головних членів синдикату рафінадних цукрозаводчиків Росії, страховий капітал його підприємств складав 1 мільйон рублів. Станом на 1891 р. він був власником 40000 десятин землі (орендатором ще 18000 десятин), 6 цукрових заводів і цукрорафінадного заводу в Сумах. Головна контора торгового будинку “Харитоненко з сином” знаходилася в Сумах. Контори були у Москві, Харкові, Томську, Владивостоці, Туреччині, Персії. На кошти його родини засновано дитячий притулок для дівчат-сиріт, названий в народі “пансионом благородных девиц” за рівень освіти і виховання в ньому, селянський банк, гуртожиток для студентів Харківського університету, реальне училище, церкву в с. Нижня Сироватка, жіночу гімназію, Троїцький собор. Значні кошти виділялися для розширення будівлі Сумського окружного суду, богадільні біля церкви на кладовищі. Заснував в Сумах дитячу лікарню, виділив гроші для заснування кадетського корпусу. Крім цього були численні пожертвування навчальним закладам, духовенству для роздачі бідним, пенсії, стипендії.

Яхненко Кіндрат Михайлович (1760–1868)–промисловець-цукрозаводчик. Походив із заможних селян. Свого часу його батько – Михайло Яхненко самотужки викупив себе і свою сім’ю з кріпацтва. У 1820–1830-х рр. разом з Ф. Симиренком орендував млини в мм. Сміла та Умань, вів оптову торгівлю хлібом і худобою. На поч. 1820-х рр. об’єднаними зусиллями було засновано фірму «Брати Яхненки і Симиренко», одним із керівників якої став Кіндрат Михайлович. Засушливого 1830 р. за рахунок фірми впродовж кількох місяців брати Яхненки і Ф. Симиренко годували понад 10 тис. людей зі Сміли, Городища та довколишніх сіл. Брати Яхненки, як і Ф. Симиренко та інші представники цих двох славних родів, ніколи не поривали зв’язків із народом: надавали допомогу бідним, робили пожертви на добродійні справи. На поч. 1840-х рр. торгували цукром; у 1843 р. спорудили перший на теренах України (і Російської імперії в цілому) цукрово-рафінадний завод у с. Ташлик Єлизаветградського пов. Херсонської губ. (тепер Смілянського р-ну Черкаської обл.), а згодом – цукроварню і машинобудівний завод поблизу с. Мліїв. Саме ці підприємства у червні – липні 1859 р. відвідав Тарас Шевченко. У 1842 р. Кіндрату Михайловичу Яхненку (спільно з Ф. Симиренком та іншими засновникам відомої на той час фірми) за імператорським указом присвоєно звання купця 1-їгільдії м. Одеси, у 1851 р. – звання почесного громадянина Одеси «за капіталом».

Найважливіші події:

1861 р. – „Положення про селян”,

1860-70-ті рр. – реформи адміністративно-політичного управління,

1863 рр. – Валуєвський циркуляр,

1863-1864 рр. – Польське повстання,

1876 р. – Емський указ.

1868 р. – створення у Львові товариства „Просвіта”,

1873 р. – створення у Львові Літературного товариства ім. Т.Шевченка (від 1892 р. – наукового товариства ім. Т.Шевченка).

Контрольні запитання:

1. Проаналізуйте причини скасування кріпацтва у Російській імперії та новизну аграрних відносин у підросійській Україні.

2. Визначте особливості проведення реформ 60-70-х рр. XIX ст. в Україні.

3. Охарактеризуйте розвиток промисловості у підросійській Україні в другій половині XIX ст.

4. Охарактеризуйте ідеологію і напрями діяльності українських громад в 60-70-х рр. ХІХ ст.

5. Висвітліть зміст і характер Валуєвського циркуляру та Ємського указу.

6. З'ясуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель.

7. Визначте причини поширення, ідейні засади, соціальну базу і форми діяльності москвофілів, народовців та радикалів.

8. Охарактеризуйте процес утворення політичних партій у Галичині, окресліть їх цілі та ідейні засади. Розкрийте процес партійної диференціації народовців.

9. Охарактеризуйте розвиток національної освіти, науки та мистецтва.

Рекомендована література:

1. Асеева Н.Ю. Украинское искусство й европейские художественньїе центры концаXIX-началаXX века. – К.: 1989.

2. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999.

3. Донік О.М. Промислове підприємництво дворянства України в XIX ст.: урядова політика, особливості розвитку, галузеві напрямки // Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С. 18-40.

4. Історія Києва: від княжої доби до сучасності. Навчальний посібник / Заг. ред. В.Ф.Колесника, А.П.Коцура, Н.В.Терес. – К.: Книги XXI ст., 2005. – С. 253-310

5. Обметко О.М. Соціально-економічна діяльність земств в Україні (середина 60-х - 90-х рр. XIX ст.). – К., 2002.

6. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львів, 2003.

7. Українське мистецтво та архітектура кінця XIX - початку XX ст. / Ред. Н.Ю.Асєєва. – К., 2000.

8. Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття. – К., 2005.

Дата добавления: 2015-05-23