Українська культура другої половини XIX ст

Розвинена культура, мистецтво і наука є неодмінною умовою народження нації. У Російській імперії українській освіті, науці, журналістиці був поставлений заслін. В них небезпідставно вбачали загрозу імперському проекту розбудови великої російської нації із включенням українців та білорусів. Спочатку українофіли, а згодом й ширші кола національної інтелігенції протиставили цьому проекту ідею національного відродження, всупереч імперській політиці українська культура інтегрувала національну спільноту.

Українська література і театр. Українська література другої половини XIX ст. представлена іменами П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, Л.Українки, М.Коцюбинського, І.Франка. Вплив письменників на національний рух у Наддніпрянщині було послаблено внаслідок цензурних заборон, тиражних обмежень та відсутності серйозної літературної критики. Багато україномовних авторів Російської імперії змушені були друкуватися в австрійській Галичині. До когорти універсальних особистостей в історії світової культури належить постать І.Франка. Поет був висунутий на Нобелівську премію у галузі літератури в 1916 р. Він поєднував енциклопедичні знання, багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів, синтезував досягнення духовного розвитку людства відповідно до вимог часу і потреб української культури.

Створення стаціонарних українських театрів було заборонено. Українські вистави, у відповідності зі змінами, внесеними до Ємського указу у 1881 р., дозволялися за умови, якщо їх схвалила місцева влада і паралельно було поставлено п'єсу російською мовою. Тематика українських п'єс обмежувалася фольклором і комедіями. Серйозна драматургія, зокрема переклади класичних творів з інших мов, могла виконуватися лише російською. У 1880-х рр. було створено кілька українських театральних труп. Під керівництвом талановитих драматургів Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Івана Тобілевича (псевдонім Карпенко-Карий), акторів Миколи Тобілевича (псевдонім Микола Садовський), Панаса Тобілевича (Панас Саксаганський) і Марії Садовської-Барилотті українські п'єси мали великий успіх у Наддніпрянщині і навіть у Санкт-Петербурзі. Чимало з цих постатей зробили свій внесок у розвиток музичної культури, беручи участь у постановках перших українських опер й оперет. Серед творів на українські теми, що виконувалися у ті часи була надзвичайно популярна опера Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" (1862 р.), а також пісні і хорові твори Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка. Лисенко також написав кілька опер на теми з української історії, хоча найвидатніша з них, просякнута патріотизмом опера "Тарас Бульба " (1891 р.), не ставилася на сцені аж до Першої світової війни.

У другій половині XIX ст. активізується мистецьке життя в Україні, виникають художні музеї, діють середні заклади мистецької освіти, на громадських засадах створюються товариства художників, влаштовуються різноманітні виставки, посилюються пошуки нових напрямів, засобів та форм творчого самовияву національного світогляду.

На українських етнічних землях у XIX ст. не було жодного вищого навчального, закладу мистецького профілю, тому ґрунтовну освіту молодь здобувала у Петербурзі, Москві або Парижі, Відні, Мюнхені, Кракові. В останнє десятиліття XIX ст. у Франції свою майстерність вдосконалювали видатні українські митці В.Орловський, С.Васильківський, І.Похітонов, М.Самокиш, М.Ткаченко та ін. Більше двадцяти українських художників на рубежі ХІХ-ХХ ст. навчалися у Краківській Академії мистецтв. У Мюнхені навчалися О.Мурашко, Г.Нарбут, М.Івасюк. Останній навчався також у Віденській Академії мистецтв. Зв'язки з видатними центрами культури сприяли тому, що в українському станковому живописі рубежу ХІХ-ХХ ст. були представлені найрізноманітніші течії. Народницький реалізм був властивий С.Васильківському, М.Пимоненкові, І.Їжакевичу. На новітні європейські мистецькі напрями орієнтувалися О.Мурашко, М.Бурачек, Ф.Кричевський, Г.Нарбут, М.Жук.

Родоначальником українського класичного пейзажу вважається В.Д.Орловський (1842-1914). По закінченню практики у Парижі майже все його подальше творче життя пов'язане з Україною. Монументальні композиції, створені В.Орловським на основі етюдів, написаних під Києвом, на півдні України стали основою для узагальненого образу національної природи. Він бачив, що ця ніша залишається вільною в українському живописі. Класичним зразком українського пейзажу є картина В.Орловського "Жнива", її вирізняє виважена лінія горизонту, що рівно пропорційно ділить полотно на дві смуги - голубе небо й золотисто-жовте поле зрілої пшениці з фігурками женців. Український пейзаж, як правило олюднений. Полотна В. Орловського втілили канонічні риси українського реалістичного пейзажного живопису.

Розвиток українського пейзажу пов'язаний з іменем С.І.Васильківського (1854-1917),який народився на Харківщині. Випускник пейзажного класу Петербурзької Академії мистецтв він стажувався у Франції. Був також у Великій Британії, Іспанії, Італії, Північній Африці. Безпосередні враження та набутий досвід ще більше викристалізовували у молодого художника потяг до опрацювання образу рідної природи. Розуміння завдань національного мистецтва й власні пленерні відкриття сприяли створенню монументальних полотен, які відтворили образ української природи, краєвиди різних регіонів України. Прикладом мистецького узагальнення подніпровських краєвидів є широковідома картина С.Васильківського під назвою "Козача левада" (1893 р.). Козацька тематика займає значне місце у творчій спадщині митця. Для інтер'єрів приміщення Полтавського губернського земства, зведеного за проектом архітектора і художника В.Кричевського (тепер – Полтавський краєзнавчий музей), С.Васильківський створив монументальні панно – "Обрання полковником Мартина Пушкаря", "Козак Голота", "Чумацький Ромоданівський шлях". Помітною подією українського культурно-мистецького життя було видання у 1900 р. унікального альбому "З української старовини", підготовленого шанувальниками героїчної минувшини українського народу С.Васильківським, М.Самокишем та істориком й етнографом Д.Яворницьким.

Талановитий живописець М.С.Ткаченко (1860-1916) також брав участь в оформлені інтер'єрів приміщення Полтавського земства, створив велике панно, яке відтворювало пейзажі Полтавщини. Багато його картин, зокрема "Жовта хата", "Червона хата", експонувалися на виставках у Франції, де митець перебував за відрядженням як живописець Головного морського штабу Росії.

Цікавою є творча спадщина живописця С.Л.Світлославського. Він народився 1857 р. у Києві й з невеликими перервами жив на Куренівці. Мистецьку освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури і зодчества, де його вчителями були Саврасов, Перов, Поленов і Трутовський. З молодих років митець був зачарований Дніпром. Чверть його полотен присвячені великій ріці: "Баржі на Дніпрі" (1880-ті рр.), "Переправа через Дніпро", "Паром на Дніпрі", "Вид Києва зі сторони Дніпра", "Вид на Київ з Труханіва острова", "Брід" (1910 р.). Більше тридцяти полотен художник присвятив Києву. У 1884-1900 рр. він був членом Товариства передвижників. С.Світлославський був одним з засновників Київського товариства художніх виставок. У 1905-1915 рр. брав участь у багатьох благодійних виставках. Картини С.Світлославського представлені у музеях Києва, Львова та приватних колекціях. Є вони у музеях Росії, Узбекистані та Туркменії, де С.Світлославський бував на етюдах ще до початку Першої світової війни. Творчість Орловського, Васильківського, Світлославського зберегла для нащадків неповторні і з часом втрачені у результаті індустріалізації краєвиди Дніпра та Прип'яті.

В останні десятиліття XIX ст. Київ перетворюється на центр мистецького життя. Не останню роль у цьому відіграла Київська малювальна школа Миколи Мурашка - дядька видатного живописця й продовжувача його справи Олександра Мурашка. Школа мала зв'язки з передвижниками, її підтримували А.Прахов, В.Васнецов, М.Нестеров. Керівник школи неодноразово бував у мистецьких школах та студіях Парижу, Мюнхену, Відня, Кракова, Болоньї, Венеції, Флоренції, Риму, де стажуючись, шукав нові форм і засоби мистецької освіти. У Києві, Одесі, Харкові влаштовувалися виставки образотворчого мистецтва. Багато у цьому плані працювало Товариство південно-російських художників, утворене в Одесі. Позбавлене кастової замкненості, воно було відкрите для всіх бажаючих брати участь у виставках – від маститих академіків до дебютантів, учнів одеської рисувальної школи, яка у 1900 р. була перетворена на художнє училище ім. Б.Грекова.

Наприкінці XIX ст. в Україні існували цінні приватні колекції, зокрема, В.Н. та Б.Н.Ханенків, І.Терещенка, О.Русова, В.Тарнавського, Х.Алчевської та ін. Проте зібрані шедеври західноєвропейського й вітчизняного мистецтва, що входили до них, були малодоступними для широкої публіки.

Із пам'яток міської скульптури другої половини XIX ст. варто назвати пам'ятник князю Володимиру (1853 р.), автором якого був П.Клодт та пам'ятник Б.Хмельницькому. Бажання тримати місцеві інтереси в орбіті антипольського протистояння зумовило підтримку владою ідеї М.В.Юзефовича про спорудження у Києві пам'ятника Б.Хмельницькому. За спорудженням пам'ятника стежив Олександр II та комітет у складі В.Б.Антоновича, Ф.Г.Лебединцева, О.Ф.Вороніна, М.А.Рігельмана, О.І.Левицького. Пам'ятник виконаний за проектом скульптора М.Микешина. Він вдало вписаний у архітектурний ансамбль Софійської площі і динамічно сприймається з усіх ракурсів кругового огляду.

З митців, які працювали у підавстрійських українських землях виділяється низка імен талановитих і самобутніх живописців – І.Труша, М.Івасюка, О.Куриласа, М.Жука, О.Новаківського, М.Бойчука та ін. Вони навчалися переважно у Краківській Академії мистецтв, де плекалися традиції Яна Матейки, викладали пейзажист Л.Вичулковський, блискучі представники школи польського модерну. У 1898 р. у Львові було створено Товариство для розвою руської штуки, що налічувало 25 членів. Товариство влаштовувало виставки українського мистецтва. Картини молодих українських митців у Львові купував майже виключно М.Грушевський для НТШ і для власної колекції. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові надавало матеріальну допомогу І.Трушу, М.Івасюку, М.Бойчуку. Попри роз'єднаність українських земель, відсутність патронажу з боку держави і широкої меценатської підтримки громадськості, українське мистецтво прокладало шлях до української та зарубіжної публіки. Живлячись народним духом, воно було позбавлене замкнутості й провінційності і відкрите найновішим тенденціям.

Отже, господарсько-економічний потенціал українських територій розподілявся по регіонах нерівномірно. Орієнтований переважно на сільськогосподарське виробництво, у підросійській Україні він мав могутній індустріальний компонент. Якщо у підавстрійській Галичині і Буковині він складався головним чином з нафтопромислів і деревообробної галузі, то у Подніпровському регіоні, Донбасі і Криворіжжі існувала велика сировинно-промислова база із замкненими виробничими циклами і гігантськими обсягами готової продукції. Концентрація виробництва, капіталів, робочої сили на підприємствах України дозволяє констатувати факт завершення промислового перевороту. Модернізація технологічних процесів забезпечувала вихід на світовий рівень товарно-ринкового обміну.

Якщо на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини професійні спілки почали виникати практично водночас з європейськими, то у підросійській Україні діяли лише товариства взаємодопомоги, які не виконували функцій широкого захисту своїх членів. Перші профспілки в Україні з'явилися лише у 1905-1 907рр. Почався новий етап протистояння між працею і капіталом пов'язаний з розгортанням профспілкового руху, а також оформленням українських політичних партій.

Національна політика в Австро-Угорщині відрізнялася від політики Російської імперії, особливо стосовно українців. У підавстрійських українських землях і перш за все у Галичині було закладено всі необхідні основи національного життя, якими є історична ідеологія, наука, школа, частково вища освіта, культурні організації, політична діяльність. Проте наприкінці XIX ст. на обох українських етнічних теренах розгортався конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей. Одна була представлена буржуазією, модернізованим містом, пролетаріатом і індустріальним (машинним) виробництвом, інша – традиційним селом, селянином і ручною працею. Суперечності і дилеми, що виникли у цьому протистоянні формували основні проблеми української політичної, соціально-економічної і культурної історії також наступної епохи.

Дата добавления: 2015-05-23