Західноукраїнські землі у 1900-1914 рр

Як відомо, політичні партії і організації на західноукраїнських землях формувалися і діяли у легальних умовах. Уже у 1890-ті - на початку 1900- х рр. український рух набув тут організаційно-політичного утілення і певної системності. З початком XX ст. конфігурація партійно-політичної структури українського руху принципово не змінювалася. На основі згадуваного Католицького русько-народного союзу, заснованого у 1896 р. О.Барвінським, А.Шептицьким і К.Студинським, була утворена такого ж консервативного спрямування Християнсько-суспільна партія (ХСП). Партія критикувала соціалістичну ідеологію, мала авторитет в урядових колах Відня.

Москвофіли хоча й почали втрачати свою популярність, усе ж залишалися діючою політичною силою. У 1900 р. вони утворили Руську народну партію (РНП). Вона мала своїх депутатів у місцевому сеймі та австрійському парламенті. Особливість діяльності москвофілів у даний період полягала у схильності до конфронтації з українофілами-народовцями з усіх питань національно-культурного розвитку. Вони не підтримували зусилля Української національно-демократичної партії (УНДРП) по відкриттю українських гімназій, заснуванню українського університету у Львові. Від початку XX ст. тенденція до союзу москвофілів із східногалицькими польськими консерваторами і визнання ними головним ворогом не поляків, а українство набули чітких обрисів. Відкритих форм ця спілка набрала під час сеймових виборів 1908 р. Якщо у 1902-1903 рр. польські політики ще коливалися щодо такого союзу – підтримка русофілів не відповідала традиції польської політики в Галичині. Однак згодом, поляків влаштовувала антиукраїнська налаштованість москвофілів, яка об'єктивно послаблювала український рух і натиск українських вимог на місцеву, переважно польську адміністрацію.

Ключовими проблемами історії Галичини і Буковини початку XX ст. був пошук українськими політиками нової тактики боротьби, яка забезпечила б зміцнення їх позицій у системі влади, мобілізувала населення на захист національних інтересів. Українці загалом не мали власного адміністративного центру у Дунайській імперії Габсбургів, так само як не мали його галицькі українці, "ділячи" Львів із поляками. Ця обставина вкрай ускладнювала можливість отримання автономії. Міжнаціональне суперництво надзвичайно ускладнювало національно-культурне будівництво на основі декларованих норм і свобод. Боротьба велася не на паритетних засадах.

Провідне місце в українському національному русі займала УНДП. Вона обрала тактику виборювання прав українців на законодавчому рівні, домагалася поділу Галичини на дві частини – українську і польську. Вона декларувала відданість імперії Габсбургів, уникала гострих соціальних питань, найближчими завданнями ставила здобуття автономії для Східної Галичини. Під впливом УНДП перебувала "Просвіта". Своєю поміркованою тактикою УНДП здобула прихильність більшої частини українського населення Східної Галичини. Партія зберегла за собою старий орган народовців, заснований ще у 1880 р., газету "Діло". Керівними органами УНДП був Тісніший (вузький) комітет, що налічував 16 осіб і Ширший – 210 осіб. Найвизначнішими діячами партії були депутати віденського парламенту і місцевого сейму К. Левицький, Ю.Романчук, Є.Олесницький.

На розгортання національного руху у західноукраїнському регіоні суттєвий вплив мала соціальна структура українського населення підавстрійської України. У передвоєнний період продовжувало домінувати селянство, високим був відсоток неписьменних (у деяких регіонах до 90%). Дуже незначну частку українства становили жителі міст, купці, промисловці, ремісничі майстри – так зване бюргерство. Потрібні були великі зусилля щоб зрушити традиційно консервативне і немобільне селянство на боротьбу за національні права. Позитивну роль у формуванні професійно підготовлених українських політиків, які за фахом були переважно юристами, викладачами гімназій, університету, відіграла практика виборів до місцевих та центральних представницьких органів влади, відстоювання політичних та національно-культурних інтересів українства в австрійському парламенті, різноманітних пресових органах, на народних вічах.

Українські політики Буковини і Галичини, попри те, що між ними виникали певні неузгодженості, намагалися їх долати і діяти спільно. Особливість ситуації змушувала український політикум більше покладатися на Відень, вирішувати питання у столиці, поза місцевим сеймом, де вони не мали достатнього представництва, апелювати до держави або удаватися до масових акцій, на зразок бойкоту занять у Львівському університеті українськими студентами впродовж цілого семестру, або селянських страйків.

Селянський страйк у Галичині влітку 1902 р. охопив десятки повітів краю, загрожуючи зривом польових робіт у польських латифундіях. У польських колах обговорювалося питання про запровадження військового стану і збройне придушення страйків. Однак австрійський уряд на це не погоджувався. Він обмежився тим, що узяв на себе роль третейського судді у справі міжнаціонального непорозуміння. Страйк мав дійсно національне забарвлення, оскільки великі господарства, що користувалися найманою працею безземельних українських селян, були власністю поляків. Тема страйків стала предметом публіцистики як української так і польської. Польська преса трактувала їх не лише як економічну акцію, а як політичну дію, спрямовану проти поляків і проти священного принципу приватної власності на землю. На початку вересня 1902 р. прем'єр-міністр Е.Кербер зустрівся з провідними польськими політиками і намісником і настійливо пропонував посередництво Відня для досягнення польсько-українського примирення. Зрештою він пішов на заміну намісника. Влітку 1903 р. новим галицьким намісником був призначений А.Потоцький, доля якого склалася трагічно. Він став жертвою замаху з боку українського студента М.Січинського.

У серпні 1903 р. у Львові відбулася нарада українських депутатів Галицького сейму із залученням депутатів Буковинського ландтагу і Державної Ради – палати віденського парламенту. 23 депутати-учасники наради подали галицькому наміснику А.Потоцькому заяву, у якій зазначалося, що трактування українців як "другорядного народу призвело до обмеження їх конституційних прав". Пропонувалося ухвалити закон про національності, запровадити загальне, пряме, рівне і таємне голосування, припинити сваволю місцевої адміністрації, задовольнити економічні і культурні вимоги українців.

У 1905 р. не без впливу революції у Росії загострилася внутрішньополітична ситуація в Австро-Угорщині. Уряд прискорив підготовку виборчої реформи. Гасло загального, рівного, прямого й таємного виборчого права мобілізувало на боротьбу численні верстви населення. Скасовуючи куріальну систему виборів до парламенту, австрійський уряд прагнув заспокоїти масові соціальні рухи і водночас знайти інтегруючий чинник для розбурханого національними пристрастями парламенту. Масові народні віча і мітинги відбувалися в усіх повітах Галичини і Буковини.

За законом про реформу виборів з 516 депутатських місць у Державній Раді для Галичини виділялося 106 (20,5 %). Українці могли розраховувати на 27 місць, тобто 25,5 % від усього галицького депутатського корпусу. Це означало, що один український депутат представляв інтереси 114 тис. громадян, тоді як аналогічний показник для поляків становив 53 тис. Голова української репрезентації у парламенті Ю.Романчук виголосив протест при обговорені закону, українські депутати залишили зал засідань. Закон був ухвалений обома палатами австрійського парламенту і 26 січня 1907 р. санкціонований цісарем.

За результатами виборів по новому закону до австрійського парламенту було обрано 32 депутата-українця: 27 у Галичині і 5 на Буковині. З них 22 націонал-демократи, 3 радикали, 2 соціал-демократи і 5 русофілів. Українське парламентське представництво створило єдиний клуб, включно із русофілами, за винятком соціал-демократів. Однак, найближчі події показали, що об'єднання між українофілами і русофілами неможливе. Спроба депутата-русофіла Д.Маркова виступити в парламенті 9 липня 1907 р. російською мовою призвела до розколу парламентського клубу.

У 1912 р. почалася розробка законопроекту про аналогічну реформу виборів до місцевих представницьких органів – сеймів і ландтагів. Закон був прийнятий, однак вибори по ньому не відбулися через початок війни.

Українці Галичини і Буковини на початку XX ст. зуміли відстояти свою національну самобутність, уникнути асиміляції і досягли чималих успіхів в організації та поступальному розвитку національного руху. За передвоєнне десятиліття створено мережу культурно-освітніх, політичних, молодіжних, спортивних товариств, організовано видання українських книг та періодики, розширено національне представництво в органах влади різних рівнів.

4. Розвиток культури в Україні на початку XX ст. (1900-1914 рр.)

Після поразки революції 1905–1907 рр., українська культура знову зазнала утисків. Поновилися гоніння на українську пресу, літературу, були грубо обірвані спроби запровадити українську мову у навчальні заклади. Індустріальний розвиток потребував письменних, освічених працівників, спеціалістів промислового виробництва, фінансово-економічної сфери, транспорту і зв'язку. Уряд змушений був розширяти мережу навчальних закладів, збільшувати кількість учнів та студентів, однак поступок національній освіті не робив. У 1914/15 навчальному році в Україні налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах – Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак, майже 70 % населення підросійської України не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу осіб у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914-1915 рр. в українських губерніях було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючим учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було шкіл, 150 тис. залишалися поза початковою освітою. У 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах – навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії. Однак тут були українські освітні установи, як державного так і приватного характеру. До початку Першої світової війни у Галичині діяло 6 українських державних гімназій, засновувалися також приватні українські школи середньої ланки. У 1908 - 1911 рр. було засновано 6 приватних гімназій, 1 ліцей і 4 учительські семінарії. Напередодні війни буковинці мали 2 українські гімназії, 2 змішані

українсько-німецькі, 1 учительську семінарію. У 1908 р. зусиллями депутата М.Василька відкрита гімназія у Вижниці.

Надзвичайно вагому національно-культурну і науково-організаційну діяльність у Львові розгорнув М.Грушевський. У 1894 р. він очолив нововідкриту кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, яку практично перетворив на першу університетську кафедру історії України. Вчений проводив значну публіцистичну, видавничу і науково-організаційну діяльність. У лютому 1987 р. він очолив Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, яке завдяки серійним і періодичним виданням планувалося перетворити у 1916 р. на Українську академію наук. Того ж року мав бути реалізований проект утворення окремого українського університету у Львові.

У 1911 р. серед студентів Львівському університету українці становили 21%, у Політехнічному інституті – 4,4 %, в Чернівецькому університеті – 17,6 %. Визначні українські учені електротехнік Іван Пулюй та хімік Іван Горбачевський працювали за межами краю, у вищих навчальних закладах Праги.

Значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки досягли учені Харківського, Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Багато зробили вчені – епідеміологи і мікробіологи М.Ф.Гамалія, Д.К.Заболотний, бактеріолог В.К.Високович для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та інших країн і регіонів.

В Україні розвивався інтерес до техніки, зокрема повітроплавання. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і М.Єфімов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У 1909 р. діяло Київське товариство повітроплавання. Ним керував професор політехнічного інституту М.Делоне. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф.Андерс. І.Сікорський сконструював перші в світі надпотужні багатомоторні літаки «Російський витязь» та «Ілля Муромець». За 1909-1912 рр. в Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів. Військовий льотчик П.Нестеров (1887-1914) – член Київського товариства повітроплавання – 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу і, зокрема «мертву петлю».

На початку XX ст. продовжували творчу і видавничу діяльність І.Франко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, Л.Українка, на Буковині – О.Кобилянська. На порозі нового століття найбільш значною в Україні була українська трупа М. Кропивницького під керівництвом М.Садовського і П.Саксаганського. Крім названих корифеїв українського театру в цій трупі об'єдналися й інші видатні актори – І. Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Л.Ліницька, Ф.Левицький та ін. У такому складі трупа гастролювала в 1900 – 1903 рр., маючи багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс, Помітний слід у розвитку українського театру залишила трупа українських артистів під керівництвом М.Садовського, яка почала свою діяльність у Полтаві 15 вересня 1906 р. виставою «Мартин Боруля». До її складу ввійшли відомі митці – М.Заньковецька, Г.Борисоглібська, І. Мар'яненко, О.Полянська, Л.Ліницька та ін. У 1907 р., після успішних гастролей цієї трупи в Києві, Садовський там же взяв у оренду Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр. Розширився репертуар українського театру. Його основою залишалися класичні п'єси М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили п'єси інших українських авторів – Л.Українки, І.Франка, Г.Хоткевича, Л.Яновської, а також твори російських і західноєвропейських класиків – Горького, Островського, Толстого, Чехова, Ібсена, Гауптмана та ін.

Музичні смаки української інтелігенції формувала створена М.Лисенком музично-драматична школа (1904 р.), яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію. У 1903 р. у Львові з ініціативи А.Вахнянина засновано Вищий музичний інституту ім. М.Лисенка. Важливе значення мало також виникнення багатьох хорових колективів. Для поширення оперної музики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонарний музично-драматичний театр М.Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 р. було поставлено близько півтора десятка опер і оперет («Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М.Лисенка; «Катерина» М.Аркаса; «Роксолана» Д.Сметани та ін.). На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. Людкевич. Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Львові А.Вахнянин. Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У сфері образотворчого мистецтва на початку XX ст. продовжували свою творчу діяльність К.Костанді, М.Пимоненко, С.Васильківський, П.Левченко, С.Світославський, І.Труш та ін. Нові цікаві картини створив С.Васильківський. Зокрема в 1901-1908 рр. він разом з художниками М.Самокишем та М.Беркосом написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції – «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Автором високохудожніх картин був О.Мурашко. Найкращі з них – «Похорон кошового», жанрові картини з життя селян. Видатним майстром пейзажного, жанрового і портретного живопису був І.Труш, який жив і працював у Львові. Він створив галерею портретів української інтелігенції.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів намагалися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, націо­нальний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У стилі українського модерну споруджено в 1903-1908 рр. за проектом архітектора В.Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові – художнє училище (архітектор К. Жуков, 1913) та ін. На національне свято двох частин України перетворилося відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві. До1917 р. талановита молодь з України здобувала вищу мистецьку освіту в інонаціональних навчальних закладах. В Україні крім Одеського училища ім. Б.Грекова діяли лише приватні малювальні школи. Найбільш відомою з них була Київська малювальна школа М.Мурашка, що була перетворена у 1901 р. в училище.

Дата добавления: 2015-05-23