Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Більшовицька експансія та встановлення радянської влади в Україні




Довгий час терміни «радянський» і «комуністичний» сприймали як синонімічні. Лише під час вільних виборів 1990 року «сіамські близнята» розділилися. Тоді у Галичині народилася антикомуністична радянська влада. Поділ термінів на етапі їх виникнення дозволяє намалювати, як ми бачимо, незвичну картину революції – не Лютневої або Жовтневої, а Російської. Наявність в цій революції буржуазного і радянського струменів є безсумнівною. Як в цій ситуації можна ототожнювати Російську революцію з комуністичною?

Знову треба домовитися про термінологію. Ми не помилимося, якщо назвемо жовтневий переворот більшовицькою, або комуністичною революцією. Однак це словосполучення вказує тільки на перехід політичної влади нелегітимним шляхом до більшовиків.

Комуністична революція в Росії і Україні відбулася, але вже після жовтневого перевороту і розгону Всеросійських установчих зборів. Вона тривала повних два десятиліття і перевернула в країні геть усе. Сумніватися у революційності здійснених перетворень не доводиться.

Повернемося у 1917 р. і запитаємо, хто тоді мріяв про запровадження комуністичної системи влади і власності? Десятки тисяч членів більшовицької партії, так само як мільйони безпартійних селян, робітників та солдатів, проголошували радянські гасла. Лише невелика купка більшовицьких ідеологів бажала втілити в життя комуністичну доктрину. Проте й вона не здогадувалася, який жахливий урожай дасть насіння революційного марксизму, посіяне в ґрунт, що був удобрений віковим кріпацтвом і трирічною світовою війною.

Більшовики у березні 1918 р. виповзли зі старої назви партії і залишили її меншовикам. VII екстрений з'їзд назвав партію комуністичною – РКП(б). Щоб пояснити цей крок, Микола Бухарін написав і видав товстелезну популярну брошуру «Програма комуністів (більшовиків)». Яскраві замальовки світлого майбутнього, що містилися в ній, пригадувалися йому, мабуть, через два десятки років, в очікуванні уже оголошеної кулі від товаришів по партії.

Отже, комуністичний струмінь Російської революції був представлений тільки ленінською партією, самі члени якої ясно не розуміли партійної доктрини. Щоб збільшитися чисельно і завоювати довіру населення, партія відклала комуністичні і привласнила радянські лозунги. Звідси випливає, що комунізм був не самостійним струменем Російської революції, а тоталітарною мутацією стихійно-анархічної радянської течії. Пануючий спочатку буржуазний струмінь не зміг протистояти радянському.

Комуністичні перетворення не мали нічого спільного і з Українською революцією. Вони розпочалися вже після поглинення УНР більшовицькою Росією. Головною «рушійною силою» комуністичної революції в Україні стала мільйонна російська армія.

Однією з головних функцій компартійних комітетів стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів. На себе партія взяла обмежену кількість державних функцій. Управлінська робота покладалася на виконкоми рад різних рівнів.

Отже, партапарат зберігав за собою політичну владу, але не брав відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі тертя між ними попереджувалися просто: посади в радянських установах заміщувалися переважно членами партії.

Аналіз дослідження дозволяє зробити висновок, що сконструйований В Леніним тандем «партія – ради» не випадково дістав назву радянської влади. З одного боку, через конституційно визначену систему рад він заглиблювався в народні низи. Мільйони громадян наділялися реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Створювалася цілковита ілюзія народовладдя. Свої кадри радянський режим брав з народних глибин. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції таким знаком вважалося дворянське походження. З іншого боку, панувала не відбита в конституції диктатура партійних вождів. Симбіоз прихованої компартійної диктатури з владою радянських органів, яка перебувала на поверхні політичного життя, давав можливість будувати державу в будь-яких зовнішніх формах.

Така особливість режиму була використана, щоб відновити ефективний контроль над Російською імперією, яка розвалилася. З цією метою В.Ленін сконструював національну радянську державність. Головним полігоном у випробуванні ленінської національної політики стала Україна.

Багатонаціональний характер країни, яку більшовицька партія бажала взяти під контроль, мав відбитися на її організаційній структурі. Питання про утворення національно-територіальних більшовицьких організацій вперше було поставлене у зв'язку з підготовкою І Всеукраїнського з'їзду рад. У листопаді 1917 р. в Києві відбулася більшовицька конференція, учасники якої запропонували три можливі варіанти побудови своєї організації в Україні: перший – звичайні парткоми без заснування всеукраїнського партійного центру; другий – утворення самостійної партії; третій – заснування республіканського центру з статутними правами, які не перевищували прав губернських парткомів в Росії. У третьому випадку виходило так, що нібито існувала окрема національна партійна організація, а насправді цілком зберігалася унітарність більшовицької партії.

Комуністична революція почалася в Росії у 1918, а в Україні – у 1919 р. з націоналізації засобів виробництва. Управління націоналізованими підприємствами було зосереджене в центральних главках Вищої ради народного господарства. Це дало можливість централізувати ресурси. Спроба націоналізувати засоби виробництва у сільському господарстві зазнала невдачі, однак продовольчі ресурси все одне вилучалися у селян шляхом реквізицій (продрозкладки). Ефект від таких дій спочатку був дуже помітний. Мобілізовані ресурси спрямовувалися на розбудову велетенської армії, за допомогою якої більшовики перемогли у громадянській війні. Європейські країни в цей час уже завершили демобілізацію, і їхні сукупні збройні сили істотно поступалися Червоній армії. Континент опинився перед загрозою вторгнення зі Сходу під гаслами світової революції. Більшовицькі газети почали називати В.Леніна і Л.Троцького вождями всесвітньої радянської федерації.

Та незабаром з'ясувалося, що одержавлення ефективне при мобілізації вже наявних ресурсів, але нездатне забезпечити їх постійне відтворення. Розруха, яку в радянських підручниках історії розглядали як наслідок воєнних дій, після націоналізації почала охоплювати «командні висоти» народного господарства. Централізоване управління одержавленою промисловістю на засадах «єдиної фабрики» не спрацьовувало. Нищівна поразка під Варшавою, параліч промисловості та залізниць і масові виступи селян проти продрозкладки змусили більшовиків відкласти гасла світової революції.

Лише півтора місяці функціонував у Києві новий уряд УНР – Директорія. Крім вищевказаних чинників, важливу, якщо не вирішальну роль у її поразці, відіграло чергове військове втручання Радянської Росії у справи України.

У листопаді 1918 р. Радянська Росія анулювала Брестський мир, а отже, і своє визнання незалежності України. Раднарком РСФРР видав директиву про підготовку до військового походу в Україну.

При цьому 28 листопада 1918 р., більшовики створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.Пятаковим в Харькові, а спроби Директорії домовитися з Раднаркомом про мир не мали успіху. З січня за допомогою харківських робітників радянські війська, що вторглися в Україну, вступили до Харкова, а разом з ними – і радянський уряд України. У відповідь на запитання щодо вторгнення (причому без оголошення війни) російських військ в Україну, уряд УНР отримав від Раднаркому РСФРР таку відповідь: це не російські війська, а збройні сили незалежного радянського уряду України.

Просте населення підтримало більшовиків, війська яких 5 лютого 1919 р. захопили Київ. Директорія не змогла організувати відсіч навалі, а надії на Антанту виявилися марними. Попри формальне існування колегіального органу – Директорії, реальна влада була в руках однієї особи – С.Петлюри, який продовжував боротися з більшовиками. Під натиском Червоної армії петлюрівці 6 березня 1919 р. залишили Вінницю й подалися до Жмеринки.

Політика радянської влади в Україні у першому півріччі 1919 р. виходила з тимчасового характеру «параду національних держав». Радянський уряд України заявив про об'єднання з Радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації», яка фактично була лише маскою оновленої Російської імперії. Проголошувалася нова назва держави – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (проіснувала до прийняття «сталінської» конституції 1936 р., коли було запроваджено нову назву – УРСР (слово «радянська» перейшло з третього на друге місце)).

Радянський уряд України, який з січня 1919 р. очолював надісланий з Москви Х.Раковський, проводив, як і ленінський Раднарком РСФРР, політику «воєнного комунізму». Ця політика передбачала силовими методами замінити товарно-грошові відносини прямим продуктообміном між виробниками. Водночас проводилася найсуворіша централізація управління економікою, передусім промисловістю. Встановлювався жорсткий контроль над розподілом продуктів, заборонялася приватна торгівля, поетапно націоналізувалась промисловість. Робітники і службовці переводилися на воєнний стан, запроваджувалася обов'язкова трудова повинність та карткова система на продовольчі й промислові продукти у містах.

Великим лихом для українства стала продрозверстка на селі, яка передбачала фактично безкоштовну реквізицію майже всього селянського врожаю. До того ж, скасувавши приватну власність на землю, більшовики почали утворювати комуни і радгоспи, що по суті означало оголошення війни селянству.

Політика «воєнного комунізму», яка була зумовлена ідейно-політичними прагненнями більшовицького керівництва швидко, на базі використання ресурсів Росії (безумовно й України), здійснити світову пролетарську революцію, викликала глибоке невдоволення найширших мас населення, особливо селян. Влітку 1919 р. в Україні відбулося більше 300 селянських повстань, спрямованих проти розверстки і створення комун. Отамани, в загони яких селяни йшли тисячами, повернули проти Рад. Отаман Зелений на Київщині мав 12 тис. бійців, М.Григор'єв на Єлизаветградщині – 20 тис., Н.Махно на Катеринославщині – 40-45 тис. Лише навала війська А.Денікіна, який скористався сприятливими для себе обставинами, відволікла селян від боротьби з радянською владою.

Більшовицька влада намагалася придушити опір за допомогою терору. За зразком РСФРР в Україні було засновано Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), яка робила труси, арештовувала і розстрілювала без суду і слідства за підозрою у «контрреволюційних діях», за прихильність до буржуазії, офіцерів тощо. На село були кинуті й регулярні війська. Але опір політиці «воєнного комунізму», передовсім з боку українського селянства, не припинявся.

Політика більшовиків в Україні у 1920 р. здійснювалася відповідно до резолюції VIII Всеросійської конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні», яка визнавала самостійність УСРР і можливість офіційного використання української мови. В аграрному питанні – поміщицьку землю віддали селянам, але основний курс на згортання ринку посилився. Для виконання продрозверстки залучалися війська і активно насаджувалася колективна відповідальність селянства. Все це викликало збройний опір останнього. Знов проти Рад виступив Н.Махно. Більшовики послідовно проводили «класову» політику, спираючись на бідноту (яка мала пільги в оподаткуванні – за умов сприяння продрозверстці вона отримувала 10-25% зібраного) та комнезами. Це дозволило їм зберігати контроль над селом.

У 1920 р., внаслідок введення політики воєнного комунізму, країна стояла на межі господарської катастрофи. Зупинилися заводи, паралізованими були залізниці, мешканці міст, рятуючись від голодної смерті, масово переселялися до сіл. Вихід більшовицьке керівництво (В.Ленін, Л.Троцький) бачило у подальшій мілітаризації економіки, її більшій централізації, посиленні комуністичного штурму. Прискорилася націоналізація промисловості, посилилася натуралізація економіки, на транспорті й промисловості зберігався воєнний стан, жорсткішою стала загальна трудова повинність. На основі військових частин була створена Українська трудова армія, на яку було покладено контроль за заготівлею сировини й продовольства, забезпеченням палива, відбудовою залізниць, постачанням підприємств робочою силою.

Більшовики перемогли завдяки блискучому керівництву, прекрасній організації, наявності в їх розпорядженні порівняно більших людських, матеріальних і промислових ресурсів, насамперед російських. Радянська влада в Україні змогла також максимально використати потенціал своїх прибічників (зрусифікований пролетаріат, сільська біднота, частина світового пролетаріату, прихильники комунізму серед міжнародної інтелігенції) і суперечності між противниками. До того ж більшовики, на відміну від лідерів УНР, білогвардійського руху, проводили набагато гнучкішу соціальну політику і більш вдало використовували політичну пропаганду.

Українська революція у 1920 р. вже вичерпала свій потенціал. Радянсько-польську війну 1920 р., в якій на боці поляків взяла участь невелика петлюрівська армія, потрібно віднести (так само як українсько-польську війну 1918 – 1919 рр.), до міжнаціональних воєн на території імперій, що розпалися. Війну червоноармійців з білогвардійцями П.Врангеля треба кваліфікувати як останній епізод російської громадянської війни. Боротьба «батьки» селянських отаманів Нестора Махна характеризується як соціальна. Жодних національних цілей Махно перед собою не ставив.

Наприкінці 1920 року вже не залишилося регулярних військ, здатних опиратися дислокованій в Україні мільйонній армії Л.Троцького. Україна була поглинута Росією, хоч формально існувала у вигляді незалежної радянської республіки.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 629; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.