Трагічний розвиток подій й ліквідація державності

Одночасно з внутрішніми подіями ЗУНР доводилося вести війну, нав’язану їй Польщею. У лютому 1919 р. українські війська розгорнули успішний наступ і 20 лютого перервали зв’язок поляків між Львовом і Перемишлем. Але на вимогу місії Антанти на чолі з французьким генералом Бартелемі українські війська змушені були припинити наступ і укласти перемир’я з польським командуванням. У квітні з Франції була перекинута 80-тисячна армія генерала Галлера, яка мала вести бої проти радянських військ, але розгорнула наступ проти частин УГА. Війська УГА змушені були відступити. У цій критичній ситуації Національна Рада і Державний Секретаріат 9 червня 1919 р. надали Є.Петрушевичу повноваження диктатора –«право виконувати всю військову й цивільну владу». Замість генерала М.Омеляновича-Павленка командуючим УГА було призначено генерала О.Грекова. 6 червня галицькі війська почали наступальну операцію, яка стала відомою як Чортківська офензива. Вони прорвали польський фронт, зайняли Чортків і ряд інших міст, підійшли до Львова. Але польське командування, перекинувши на галицький фронт свіжі сили, 28 червня почало контрнаступ. УГА відступила в трикутник річок Збруч і Дністер, а потім, 16-17 липня 1919 р., змушена була перейти Збруч, де з’єдналася з армією УНР. Польські війська окупували Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся. Майже одночасно з цими подіями 25 червня 1919 р. Рада Десяти на Паризькій мирній конференції санкціонувала окупацію Східної Галичини Польщею.

Улітку 1920 р., коли Червона Армія вступила до Східної Галичини, у 16 повітах (із 51) була встановлена радянська влада. Очолив її Галицький революційний комітет (Галревком), створений за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 8 липня 1920 р. Головою Галревкому був В.Затонський. Утворювалася Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Але радянська влада в Східній Галичині проіснувала недовго, оскільки вже у серпні 1920 р. Червона Армія змушена була відступати, і Західну Україну знову захопила Польща. За договором про перемир’я і прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р., а потім за Ризьким мирним договором, укладеним 18 березня 1921 р. РСФРР і УСРР, з одного боку, і Польщею, з іншого, територія Східної Галичини залишилась у складі Польщі.

На 1917 р. більша частина Хотинського повіту, населеного переважно українцями, входила до складу Бессарабської губернії Російської імперії. З початком німецько-австрійської інтервенції на Хотинщину посунули австро-угорські війська, які 28 лютого 1918 р. й зайняли її територію. Восени 1918 р. почався розпад Австро-Угорської імперії. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, на якому були присутні кілька тисяч чоловік. Віче одностайно прийняло рішення про прилучення української частини Буковини до України. Віче вирішило об’єднатися з Галичиною в складі Західноукраїнської Народної Республіки і визнало Національну Раду ЗУНР вищою владою в краї. 6 листопада на заклик створеного 25 жовтня у Чернівцях Українського крайового комітету солдати, робітники й молодь оволоділи головними пунктами міст Чернівці, Сучава, Сторожинець і Кімполунгу. Влада перейшла до рук Крайового комітету на чолі з О. Волошиним. Але розгорнули наступ румунські війська, які 11 листопада захопили Чернівці, а незабаром усю Північну Буковину та Хотинський повіт. Загарбавши Північну Буковину й Хотинщину, румунські окупанти запровадили там стан облоги і встановили жорстокий режим. Але українці не примирилися зі своїм поневоленням. Вони продовжували боротьбу за своє визволення, за возз’єднання своїх земель з Україною. Найбільшим спалахом революційної боротьби було Хотинське повстання. Під керівництвом ревкому повстанські загони в ніч з 22 на 23 січня 1919 р. визволили Хотин. Був створений тимчасовий революційний орган – Хотинська Директорія. Вона проголосила загарбання Румунією Хотинщини незаконним і закликала до подальшої боротьби за визволення рідного краю. Повстання охопило весь Хотинський повіт і частину Сорокського повіту Бессарабії – близько 100 населених пунктів. У ньому взяли участь понад 30 тис. чол. Румунські власті кинули на придушення Хотинського повстання значні військові сили. Після запеклого бою в ніч з 31 січня на 1 лютого повстанці залишили Хотин. 4 тис. повстанців і 50 тис. біженців перейшли через Дністер на Поділля, на територію УНР. Але й після придушення Хотинського повстання трудящі Північної Буковини й Хотинщини не припиняли революційної і визвольної боротьби. Не рахуючись з волею буковинського населення, країни Антанти Сен-Жерменським договором, підписаним 10 вересня 1919 р. між країнами Антанти і Австрією, санкціонували передачу Північної Буковини Румунії.

Коли восени 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія, Закарпатська Україна залишилася в складі Угорщини. 21 січня 1919 р. у Хусті, у залі гімназії відбулися Народні збори, на яких були присутні 420 представників від 175 міських і сільських громад і 1,5 тис. чол. без мандатів. Ці збори прийняли одностайно рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною. Але через нестачу військових сил, зайнятих на польському фронті, військові частини ЗУНР не змогли реально встановити українську владу в краї та реально допомогти закарпатським українцям. Коли 21 березня 1919 р. в Угорщині був утворений радянський уряд – Революційна Урядова Рада на чолі з комуністом Бела Куном, а Угорщина проголошена Радянською Республікою, Закарпаття під назвою «Руської Крайни» на федеративних засадах стало автономною одиницею Угорської Радянської Республіки. Як і в усій Радянській Угорщині, на Закарпатті проводилася націоналізація промислових підприємств, банків, транспорту, конфісковувалися й націоналізувалися поміщицькі землі й великі маєтки тощо. На Закарпатті була сформована Русинська Червона дивізія в складі 6 тис. українців-добровільців. Вона стала складовою частиною Червоної Армії Угорщини. 16 квітня 1919 р. з півдня і сходу на Закарпаття почали наступ румунські, а 27 квітня з заходу – чехословацькі війська. Бійці Русинської Червоної дивізії чинили опір. Особливо запеклими були бої під Чопом, що тривали з 22 квітня до 3 травня. Але сили були нерівні. Інтервенти на початку травня 1919 р. окупували Закарпаття. За Тріанонським мирним договором, підписаним 4 червня 1920 р. між країнами Антанти, з одного боку, і Угорщиною, з другого, Закарпатська Україна була передана до складу Чехословаччини.

Таким чином, боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917-1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап - період з кінця квітня 1918 р., - правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже водночас із проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об’єднання її з ЗУНР. Це також важливий етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території України й окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить про те, що успіх міг бути досягнутий у важкі 1917-1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося.

Тільки опора на власні сили могла забезпечити перемогу. А вона, передусім, потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері соціально-економічної політики.

Поряд із гіркотою поразки цей період (1917-1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-політична революція, однак безперечним є те, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був суттєвий крок уперед – крок до справжньої державності.

В процесі дослідження даної теми можна визначити кілька проблемних питань. Зупинимось на деяких з них.

Враховуючи те, що тема ЗУНР являла собою одну з найбільш негласно заборонених тем у радянський період, то об’єктивне її дослідження було більш, ніж проблематичне. 1920-40-і роки, радянська історіографія висвітлювала національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під кутом зору здійснення Жовтневого перевороту та встановлення радянської влади, тому утворення ЗУНР розцінювалося не як реалізація прав українців на самовизначення, а як контрреволюційні дії української буржуазії з метою протистояння радянській владі й світовій комуністичній революції. Тому ЗУНР зображалась як «антидемократична, антинародна держава та ворог українського народу». Підтвердженням цього служить доповідь В. Леніна на ІХ конференції РКП(б) уже по завершенні українсько-польської війни і невдалого походу Червоної армії на західноукраїнські землі 1920 р.: «Отримуючи східну Галичину, ми мали би базу проти всіх сучасних держав... За це варто повоювати». Українсько-польська війна трактувалася як протистояння між буржуазією різних національностей, цілі яких суперечать інтересам «трудящого» населення.

Пізніше в радянських публікаціях історія регіону висвітлювалася в контексті єдиного революційного потоку, який охопив Росію та країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневого перевороту 1917 р. Стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розвалу Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав − Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини щодо українських земель була загарбницькою, яку підтримали країни Антанти. Визнавався національно-визвольний характер боротьби проти іноземної агресії. Водночас критикувалася політика уряду ЗУНР у визвольному русі, гіперболізувалася роль і місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за возз’єднання з УСРР.

Досліджуючи становлення державності на західноукраїнських землях деякі вчені почали застосовувати термін «Західноукраїнська революція» (О.Павлишин).

Одним з аспектів, який привернув увагу багатьох дослідників, є Акт Злуки ЗУНР і УНР. взаємовідносин ЗОУНР і УНР після 22 січня 1919 р., причин одностороннього рішення уряду ЗУНР про розрив Акту Злуки з УНР.

Ще однією проблемою є закиди С.Петлюрі у зраді ЗУНР. Намагаючись розірвати міжнародну ізоляцію і відшукати союзників для продовження боротьби з більшовиками за українську державність, С.Петлюра вдався до здійснення комплексу політичних кроків, проведення яких чи не найбільше дискутувалося різними угрупованнями української еміграції. Мається на увазі його політика зближення з Польщею. Логіку дій головного отамана можна збагнути, якщо у цілому охопити поглядом міжнародне і військове становище України у другій половині 1919 р. Підписання травневої угоди 1919 р. (яка, до речі, так і не була реалізована через продовження стану війни між ЗУНР і Польщею) переслідувало завдання забезпечити надійний тил для боротьби з більшовицькими військами, які захопили значні терени України. Також треба було враховувати і дії Антанти, найпотужнішої мілітарної сили на той час, яка зовсім не симпатизувала прагненням України, підтримуючи постулат відновлення «єдиної і неподільної Росії». Реальністю був той факт, що вже наприкінці лютого 1919 р. на Паризький конференції Рада десяти (керівний орган Паризької мирної конференції) погодилася з територіальними претензіями Польщі на Східну Галичину, дозволивши ввести туди польські війська для «охорони від більшовицьких банд».

Фіаско дипломатичних зусиль української делегації в Парижі значною мірою стимулювало подальший розвиток відносин УПР з Польщею з метою вирішення проблеми західноукраїнських територій.

Окремого розгляду потребують такі важливі аспекти проблеми, як ставлення тодішньої міжнародної громадськості (зокрема й української діаспори), країн Антанти, більшовицької партії, Комінтерну до українського питання. Спеціального аналізу вимагає весь широкий спектр українсько-польських відносин 1918–1920 рр., і особливо договори і угоди, підписані від імені Директорії між УНР і Польською державою, що по суті ліквідували Акт Злуки. Те ж саме слід сказати і про взаємини Радянської України з РСФРР, підписані ними в цей період угоди та союзи, які врешті-решт й звели нанівець національну українську державність.

Встановлено, що державний механізм ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну життєдіяльність. Отже, не існувало серйозних внутрішніх причин втрати незалежності. – У ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, в яку входили українські та єврейські політичні партії й організації. – Правоохоронні органи ЗУНР були найбільш професійною та кваліфікованою ланкою державного механізму і, в цілому, виконували поставлені перед ними завдання.

Польські історики та політики міжвоєнного та післявоєнного часу заперечували польську агресію і характеризували ці події як конфлікт двох народів, що заселяли територію Галичини. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому це була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Загалом польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність їх земель і фактично стала рупором політики асиміляції українців «Східної Малопольщі». Відстоювали «історичне» право поляків на східні «креси» і заперечували правомірність боротьби українців на державотворчість.

Причинами, що призвели до появи різних національно-політичних ідеологій і воєнного вибуху восени 1918 р. було те що, поляки використовували владну позицію в монархії для того, щоб усіма можливими способами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців.

Сучасна російська історіографія, з не багатьма винятками, розглядає історичне минуле заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український «націоналізм» XX ст. – руйнівна ірраціональна сила, винна у численних жертвах «радянських» людей; що ж до більшості населення Прикарпаття, то воно, на думку російських учених, споконвіку тяжіло до «сходу», тобто Росії. В.Савченко, досліджуючи східнослов’янсько-польське пограниччя після Першої світової війни стверджує, що в політичному житті ЗУНР існували дві течії: одна, «буржуазна», домагалася соборної України від Карпат до Дону, інша – прагнула об’єднання «зі всім російським народом». Автор, за традицією, послуговується терміном «русские» щодо галицьких українців, а проблему польського східного кордону на Паризькій конференції вважає «русским вопросом». У російських воєнно-історичних працях 90-х років чітко простежується небажання відійти від більшовицької схеми подачі історії СРСР.

У польській історіографії останнього десятиріччя (М.Козловський, М.Вжосек, М.Чубінський, Л.Мрочко, Г.Лукомський, Ч.Партач, Б.Поляк, С.Стемпєнь, М.Ягура, Г.Крамаж) простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів вивчення новітньої історії України, зокрема українсько-польської війни. У той же час вимагають переоцінки погляди польських науковців щодо етнодемографічної ситуації у краї, конфігурації східних кордонів Другої Речі Посполитої, «гуманності» ведення бойових дій легіоністів, «непоступливості» українців на переговорах з поляками та місіями Антанти. М.Клімецький досліджуючи проблему, використовує нові археографічні колекції, а також здобутки української історіографії.

ЗУНР у політиці радянської Росії (середина березня 191 р. – липень 1919 р.). Радянська Росія, зовнішньополітичні концепції якої ґрунтувалися на ідеї поширення світової соціалістичної революції, зіткнулася з трьома противниками на Західній Україні – польськими збройними силами, які підтримувала Антанта, армією Української Народної Республіки (УНР) та Українською Галицькою Армією. У цій ситуації радянська Росія розглядала ЗУНР як потенційного союзника у боротьбі з УНР, з Польщею та УНР. При цьому враховувалися відсутність міжнародного визнання і підтримки західними державами уряду ЗУНР, для якого в умовах війни з ІІ Річчю Посполитою нагальною була проблема союзництва. Таким чином, у концепції більшовицького уряду Росії Західна Україна займала важливе місце – як міст для перенесення світової соціалістичної революції на Захід. Однак у виснажливих умовах ведення війни РСФРР з арміями «білої Росії», Польщі, УНР, радянське керівництво йшло на встановлення контактів з представниками західноукраїнського політичного табору. Незважаючи на наявність прорадянських настроїв серед окремих політичних діячів ЗУНР, офіційна лінія західноукраїнського уряду залишалася незмінною – орієнтація на міжнародне визнання і підтримку країнами Антанти, тому встановлення відносин між ЗУНР і РСФРР не відбулося.

Дата добавления: 2015-05-23