Тема 11. Україна в роки Другої світової війни

11.1. РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 РОКУ.

Роз’єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав (СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії) було не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним з найскладніших моментів політичного становища в Центральній і Східній Європі передвоєнних років.

Фашистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на користь “третього рейху”. Гітлер у своїх прагненнях вміло використав “українську карту” при завоюванні на свій бік союзників у Центральній Європі. Так, розглядаючи Україну як майбутній плацдарм для завоювання СРСР, він у 1938 році пішов назустріч справедливим домаганням закарпатських українців створити автономію Закарпаття (Карпатська Русь), але й пальцем не поворухнув проти її загарбання Угорщиною тоді, коли остання стала союзницею Німеччини.

Недовго проіснувала незалежна Закарпатська Республіка, у середині 1939р. її не стало. У боротьбі з фашистською Угорщиною вперше за роки Другої світової війни пролилася кров мужніх синів України.

У серпні 1939 року вже західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі європейської політики, перш за все зовнішньої політики СРСР та Німеччини. 23 серпня 1939 р. між цими країнами підписано договір, відомий пакт Ріббентропа-Молотова. Стали відомими і секретні протоколи до нього, які свідчать про змову Й.Сталіна і А.Гітлера та поділ ними і загарбання та поневолення багатьох народів, у тому числі українського.

Через тиждень, тобто 1 вересня 1939 року, Німеччина вступила в Польщу, почалася друга світова війна. А згодом, 17 вересня, радянсько-польський кордон перейшла Червона Армія. Як передбачалося в секретних протоколах, Польща була розділена між СРСР і Німеччиною по лінії рік Нарев-Вісла-Сян.

Ця акція прикривалася поясненнями про необхідність “перемістити західний кордон” напередодні гітлерівської агресії, прийти на допомогу українським братам, котрі проживали в східних районах Польщі.

Другий, тіньовий бік цієї правди переконливо розкритий в доповіді комісії з’їзду народних депутатів СРСР про політичну і правову оцінку радянсько-німецького пакту про ненапад. В цьому зокрема, говориться: “Те, що відновлення справедливості по відношенню до України і Білорусії межувало з територіально-політичною перебудовою в інших землях, не збентежило Сталіна. Ставши на шлях розподілу здобичі з хижаком, Сталін говорив мовою ультиматумів і погроз з сусідніми, особливо малими країнами... Безсоромно удавався до сили зброї... Все це деформувало радянську політику і державну мораль.”

Якщо укладення пакту про ненапад 23 серпня 1939 року було мірою вимушеною, продиктованою необхідністю в конкретних історичних умовах, то зовсім по-іншому бачиться сьогодні другий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 року “Про дружбу і кордони” між СРСР і Німеччиною. Це була величезна політична помилка нашої дипломатії і перш за все Сталіна.

Однак давайте повернемося до подій на Україні.

За рішенням уряду СРСР 17 вересня 1939 р. частини Червоною Армії перейшли державний кордон і вступили на західноукраїнські і західнобілоруські землі.

Червона Армія швидко просувалася вперед. 17 вересня 1939 р. були визволені міста Тернопіль, Збараж, Рівно, Дубно. Наступного дня радянські частини вступили у місто Луцьк, Станіслав, Галич, Сарни, 22 вересня – у Львів, 24 вересня – у Дрогобич. Похід Червоної Армії тривав 12 днів. До 29 вересня 1939 року радянські війська звільнили територію загальною площею понад 190тис.кв.км., з населенням понад 12 млн. чоловік.

Трудящі Західної України радо зустрічали воїнів Червоної Армії, бачили в них визволителів від польської окупації, надіялись на здійснення їх віковічного прагнення до возз’єднання народу в єдиній Українській державі.

22 жовтня 1939 р. по всій території Західної України відбулися вибори депутатів до Народних Зборів. Депутатами Народних Зборів було обрано 1434 чоловіки.

Народні збори одноголосно прийняли декларацію про входження Західної України до складу УРСР, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків та важкої промисловості краю. Народні збори обрали Повноважну комісію, якій було доручено виїхати в Москву для доповіді уряду Союзу РСР про прийняття рішення.

На пропозицію Радянського уряду позачергова п’ята сесія Верховної Ради СРСР прийняла 4 листопада 1939 р. Закон про входження Західної України до складу СРСР з возз’єднанням її з УРСР. Цю постанову вітала і 14 листопада схвалила третя сесія Верховної Ради УРСР.

11.2. УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.

Підписавши пакт про ненапад, зв’язавши себе радянсько-німецьким договором про дружбу і кордони, Сталін тим самим звільнив руки Гітлеру для агресії на заході, фактично дав можливість Німеччині окупувати ряд країн Європи.

Вказівку готуватись до нападу на СРСР німецький генералітет отримав в 1940 році. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву №21 (план “Барбаросса”). А на світанку 22 червня 1941 р. згідно з цим планом танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: ленінградському, московському і київському.

Україні у загарбницьких планах фашистського рейху відводилось особливе місце. Згідно з генеральним планом “Ост” фашисти мали намір на протязі тридцяти років виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-немців. Україна мала назавжди стати аграрною колонією. Крім того, згідно з планом економічного грабунку (т.зв. “Зелена папка”) після окупації України частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини як плату за участь у розбої.

Тому в задуманому бліцкригу – плані блискавичної війни – гітлерівці ставили перед групою армій “Південь” завдання протягом якомога коротшого часу нанести головний удар у напрямку на Київ, захопити переправи і створити сприятливі умови для наступу вглиб території України.

Цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій на території України. На світанку 22 червня 1941 року німецька армія перейшла в наступ проти військ Прибалтійського, Західного і Київського Особливих військових округів. Вже перші бої в районі державного кордону СРСР поховали надію німців на бліцкриг. Прикордонники і гарнізони укріп-районів України своєю відвагою і героїзмом деморалізували противника, котрий звик до легких перемог на Заході. Однак зупинити фашистські полчища вони не змогли. Це мали б зробити основні сили Червоної Армії. З цією метою на Україні було сформовано два фронти: Південно-Західний (командуючий – генерал Кирпоніс М.П.) та Південний (командуючий генерал Тюленев І.В.).

З важкими боями наші війська відступали на схід, завдаючи ударів, знекровлюючи противника. Кровопролитні бої розгорнулися у районі Львова, Радезова, на схід від Володимир-Волинського: в районі Дубно. Третього липня ворог захопив Тернопіль, а до середини місяця – всю територію області. Війська відійшли до колишнього державного кордону з Польщею і організували оборону.

На Україні ширився патріотичний рух у підтримку фронту, формувались винищувальні батальйони, підрозділи народних ополченців. Проте обстановка на фронті залишалася складною.

Трагічні наслідки для радянських військ під Києвом в 1941 р. мала заборона Сталіна залишати столицю України, хоч її вже неможливо було обороняти. В результаті вона була залишена, але з більшими і невиправданими втратами. Чисельність радянських бійців, які потрапили в оточення досягла 500 тис. чоловік. 20 вересня 1941 р. у нерівному бою, що відбувся у с.Шумейковому на Полтавщині, загинув командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпоніс, член Військової Ради М.А.Бурмистренко та багато інших командирів, рядових бійців.

У період з 5 серпня по 16 жовтня тривала героїчна оборона Одеси. Восени розгорілися жорстокі бої на підступах до Харкова і Донбасу. Незважаючи на відчайдушні зусилля наших військ (було визволено ряд великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м.Свердловськ Луганської області. Таким чином, Україна була окупована ворогом.

На всій території встановився жорстокий режим на основі так званого “нового порядку”. Фашисти позбавили населення будь-яких громадянських прав. Вони цинічно заявили, що їх мета полягає в тому щоб змусити українців працювати на Німеччину. Окупанти грабували і знищували матеріальні ресурси і культурні цінності республіки, намагалися ріками крові погасити полум’я партизанської боротьби, знищити підпільні організації, з допомогою політичних провокацій послабити волю українського народу до боротьби, перетворити в “мертву зону” окуповані райони.

Величезних втрат було завдано всім галузям народного господарства України. Практично знищено енергетичну базу, розграбовано або зруйновано підприємства легкої, харчової і місцевої промисловості, річкові та морські порти. Розграбовано всі МТС, колгоспи і радгоспи. Значних руйнувань зазнала база освітніх, медичних закладів. У конюшні перетворювались музеї та заповідники.

Тотальний терор, знищення основ економічного життя не залякали і не зламали український народ. Розгорталась партизанська війна, яку скеровував Український штаб партизанського руху.

Велике значення для розгортання героїчної боротьби українського народу проти фашистських окупантів мали рейди великих партизанських з’єднань, початок яким поклав рейд двічі Героїв Радянського Союзу С.А.Ковпака і О.М.Сабурова. Взимку 1943 р. вперше вдалося здійснити рейд степними областями України з’єднанням під командуванням М.І.Наумова.

В цілому ж збройна боротьба українських партизан, їх бойові і диверсійні дії навесні 1943 р. відзначались високою активністю. За шість місяців – з квітня по вересень 1943 р. партизани України знищили чи взяли в полон біля 130 тис. гітлерівців та їх прислужників, підірвали 1880 ешелонів, вивели з ладу 649 мостів.

Масові удари партизан по розглянутих комунікаціях ворога, гарнізонах, штабах, знищення живої сили і техніки противника, зрив його економічних і політичних заходів і підривали могутність фашистської армії, вимотували ворога фізично і морально. Підпільно-партизанська війна на окупованій території України стала для фашистів справжнім другим фронтом, перетворившись в один з важливих факторів розгрому ворога.

Розгром німецько-фашистських військ у Курській битві в липні 1943 р. створив необхідні передумови для наступу Червоної Армії по всьому фронту, зокрема на Лівобережній Україні. Перед фронтами Центральним, Воронезьким, Степним, Південно-Західним і Південним стояло завдання визволити Донбас, всю Лівобережну Україну, форсувати Дніпро і створити стратегічні плацдарми на Правобережній Україні.

В 1944 р. було проведення ряд блискучих операцій, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угрупування німецько-фашистських військ “Південь” і групу “А”, звільнити всю Україну і Крим.

Дата добавления: 2015-05-23