Філософія позитивізму. Її еволюція

Позитивізм (лат. positivus - позитивний) в якості головної проблеми розглядає питання про взаємовідносини філософії і науки. Головна теза позитивізму полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання про дійсність може бути отримано тільки лише конкретними, спеціальними науками.

Перша історична форма позитивізму виникла в 30-40 р. XIX століття як антитеза традиційної метафізики в сенсі філософського вчення про початки всього сущого, про загальних принципах буття, знання про які не може бути дано в безпосередньому чуттєвому досвіді. Засновником позитивістської філософії є ​​Огюст Конт (1798-1857), французький філософ і соціолог, який продовжив деякі традиції Просвітництва, висловлював переконання в здатності науки до нескінченного розвитку, дотримувався класифікації наук, розробленої енциклопедистами.

Кант стверджував, що всякі спроби пристосувати «метафізичну» проблематику до науки приречені на провал, бо наука не потребує будь-якої філософії, а повинна спиратися на себе. «Нова філософія», яка повинна рішуче порвати зі старою, метафізичної («революція у філософії») своїм головним завданням повинна вважати узагальнення наукових даних, отриманих у приватних, спеціальних науках.

Друга історична форма позитивізму (рубіж XIX-XX ст.) Пов'язана з іменами німецького філософа Ріхарда Авенаріус (1843-1896) та австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916). Основні течії - махізм і емпіріокритицизм. Махісти відмовлялися від вивчення зовнішнього джерела знання на противагу кантовс-кою ідеї «речі в собі» і тим самим відроджували традиції Берклі і Юма. Головну задачу філософії бачили не в узагальненні даних приватних наук (Конт), а в створенні теорії наукового пізнання. Розглядали наукові поняття в якості знака (теорія ієрогліфів) для економного опису елементів досвіду - відчуттів.
У 10-20 рр.. XX століття з'являється третя форма позитивізму - неопозитивізм або аналітична філософія, що має декілька напрямків.
Логічний позитивізм або логічний емпіризм представлений іменами Морі-ца Шліка (1882-1936), Рудольфа Карнапа (1891-1970) та інших. У центрі уваги проблема емпіричної осмисленості наукових тверджень. Філософія, стверджують логічні позитивісти, не є ні теорією пізнання, ні змістовної наукою про будь-якої реальності. Філософія - це рід діяльності з аналізу природних і штучних мов. Логічний позитивізм грунтується на принципі верифікації (лат. verus - істинний; facere - робити), який означає емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом зіставлення їх з спостерігаються об'єктами, чуттєвими даними, експериментом. Наукові твердження, не підтверджені досвідом, не мають пізнавального значення, є некоректними. Судження про факт називається протоколом або протокольним пропозицією. Обмеженість верифікації згодом виявилася в тому, що універсальні закони науки не зводяться до сукупності протокольних пропозицій. Сам принцип можливості перевірки також не міг бути вичерпаємо простою сумою Якогось досвіду. Тому прихильники лінгвістичного аналізу-іншого впливового напрямки неопозитивізму Джордж Едуард Мур (1873-1958) і Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), принципово відмовилися від верифікаційної теорії значення та деяких інших тез.
Четверта форма позитивізму - постпозитивізм характеризується відходом від багатьох принципових положень позитивізму. Подібна еволюція характерна для творчості Карла Поппера (1902-1988), який прийшов до висновку, що філософські проблеми не зводяться до аналізу мови. Головну задачу філософії він бачив у проблемі демаркації-розмежуванні наукового знання від ненаукового. Метод демаркації заснований на принципі фальсифікації, тобто принципової спростовності будь-якого твердження, що належить до науки. Якщо твердження, концепція чи теорія не можуть бути спростовані, то вони відносяться не до науки, а до релігії. Зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і їх спростуванні.

Дата добавления: 2015-05-23