ФЕРРЕРО 12 страница

Настало Різдво. Андрійко, як і можна було передбачити, ніякого велосипеда не дістав.

Увечері, як звичайно, він вклякнув біля свого ліжка, щоб помолитися на ніч.

«Андрійку, - співчутливо промовила до нього мама, - я знаю, що тобі сумно, бо ти не одержав велосипеда. Але ти не ображаєшся на Господа Бога, що Він не відповів на твої молитви, правда?»

Андрійко серйозно подивився на маму.

«Звичайно, що ні, мамо. Бо Господь відповів на мої молитви. Він сказав: “Ні”».

липня

ПРОБЛЕМА

Один порядний юдей прибіг до свого равина і почав ле-ментувати:

«Раві, сталася страпша річ. Мій син хоче оженитися з християнкою!»

«Твій син? - запитав равин. - Що тоді казати мені? По-думай, я - голова спільноти, всі беруть за взірець мене і мою сім’ю. Уяви собі, що мій син також хоче оженитися з християнкою і охреститися».

Порядний юдей збентежився, на мить задумався і запитав: «Усі приходять до тебе зі своїми проблемами, а ти що робиш, коли маєш велику проблему? До кого звертаєшся?»

«А до кого ж мені звертатися? Звичайно, до Бога».

«І що тобі відповів Бог?»

«Він сказав: “Що такого з твоїм сином?... Ти подивися на Мого!”»

Таїнство Воплочення можна окреслити дуже коротко. Бог каже: «Я теж...»

^ липня

ЛЕГЕНДА

Акі Ґагук, доки не зістарівся, був могутнім вождем. Те-пер це вже одутлий сивий чоловік, у якого тремтить тіло, а лице пооране зморшками.

Сини його давно вже стали дорослими, оженилися і пішли від нього. Вони лишили батька і не бажали піклуватися про нього. Коли Акі Ґагук уже не зміг ходити, сини стали приносити йому свої недоїдки. їм не подобалося, що батько все старіє і старіє, а помирати не збирається.

Акі Ґагук був дуже прив’язаний до життя. Він проводив дні, сидячи на великому камені на березі річки. Медитував, величаво похитуючи головою у яскравому світлі сонця. Живлюща вода лікувала його страждання і його хвороби.

А час ішов.

Багато років просидів так старий на березі річки. Сини зовсім перестали його відвідувати, а онуки, прибігаючи по-бавитися на березі річки, кидали в нього камінням.

Проте Акі Ґагук не ображався на них. Його тіло з часом знову почало тужавіти, зморшки розгладилися, шкіра за-тверділа й почала блищати. Руки й ноги, хоч і сухорляві, зміцніли, набрали м’язів і сили. Голова звузилася від по-стійного лежання на камені. Очі Акі Ґагука постійно виглядали синів і від цього зовсім повилазили з орбіт. Його щоки видовжилися, а зуби знову стали гострими.

Сини занепокоїлися такою зміною батькового виду і ви-рішили забрати його додому.

«Пізно, - відповів старий. - Ви не мали милосердя до мене, коли я був немічним і тремтів від старости. Тепер я зовсім не той, ким був раніше, і більше не член вашої сім’ї. Я поселюся в ріці, і мої кревні від самого лиш вашого виду перетворюватимуться на лютих звірів і роздиратимуть на шматки людські тіла. Я не заборонятиму їм - нехай вони пожирають вас і ваших дітей».

Так промовив до них Акі Ґагук на березі, розігрітому сонцем. Акі Ґагук - старий, якого ніхто не любив, одягнув на себе панцир, аби вже ніколи не страждати від байдужосте своїх синів, що не помічали в ньому людини.

Так народився крокодил.

«Жорстокість старих вигострює зуби молодим. Жор-стокість молодих перетворює старих на крокодилів».

Прислів ’я

ШмтнА

ПРИСЯГА

Один китайський імператор урочисто присягнув: «Я позбудуся всіх своїх ворогів - жодного не буде у моїй державі!»

Через якийсь час піддані побачили, як він прогулюється в імператорському парку зі своїми ворогами, беручи їх за руки, сміючись і жартуючи.

«Хіба ти не обіцяв, що позбудешся ворогів? - запитав один із придворних.

«А чи ж я їх не позбувся? - відповів імператор. - Я зро-бив з них друзів!»

Один чоловік вирішив упорядкувати землю перед своїм домом. Він захотів посіяти газон. Чоловік посвячував цій роботі весь свій вільний час. Та коли його мрія була вже близька до здійснення, раптом, однієї весни, він побачив, що з-під трави пробилися жовті квіти кульбаби. Чоловік кинувся їх виполювати. Але наступного дня виткнулися ще дві квітки.

«Треба купити якийсь сильний засіб від бур’янів, інакше нічого з цими кульбабами не вдієш».

З того часу його життя перетворилося в запеклу боротьбу з нестерпними жовтими квітками, але з кожною весною їх ставало все більше і більше.

«Що мені робити?» - у відчаї запитав він дружину.

«Чому б тобі не спробувати їх полюбити?» - спокійно відповіла та.

Він постарався, і невдовзі уже бачив у цих чудових квітках дотик руки великого Митця на смарагдовій зелені трави.

Відтоді чоловік уже був щасливий. 

Як багато людей нас дратує! Чому б не спробувати їх полюбити?

ОПУДАЛО

Один маленький щиглик мав прострелене крило. Деякий час він перебивався тим, що порпався у землі і знаходив там їжу. Але скоро настала люта зима.

Одного морозного ранку, вишукуючи у землі щось їс-тівного, щиглик побачив на полі опудало. Це був доволі вишуканий пан, який у цілій околиці славився своєю ве-ликою любов’ю до сорок, ворон та інших птахів.

Його солом’яне тіло було вбране в старий парадний кос-тюм, великий оранжевий гарбуз правив за голову, кукуру-дзяні зерна - за зуби, ніс був морквяний, а очі - горіхові.

«Що з тобою, щиглику?» - як завжди, люб’язно запита-ло опудало.

«Нічого доброго, - зітхнув щиглик. - Я страшенно мерз-ну і не маю де сховатися, а про харч уже й не кажу. Весни, певно, мені не дочекати».

«Не журися. Заховайся під мій піджак. Там суха і тепла солома».

Так завдяки солом’яному серцю опудала щиглик знову мав дім. Залишилася проблема з кормом. Щигликові все важче було знаходити якесь насіння чи ягоди. Одного дня, коли все було покрите білим вельоном інею, а морозне по-вітря аж тремтіло, опудало обізвалося до щиглика ніжним голосом: «Щиглику, подзьобав би ти моїх зубів, - це пре-смачні кукурудзяні зерна».

«Але ж тоді ти станеш щербатим».

«Пусте, принаймні всі будуть думати, що я дуже мудрий». 

Так опудало залишилося без зубів. Але воно було дуже щасливе, що зберегло життя свого маленького приятеля. Опудало усміхалося йому своїми горіховими очима.

За кілька днів прийшла черга на морквяний ніс.

«З’їж його. Ти навіть не уявляєш, скільки у моркві ві-тамінів», - промовило до щиглика опудало.

А ще трохи згодом така ж доля спіткала і горіхові очі.

«Не переживай за мене, мій щиглику, твої розповіді за-мінять мені очі», - сказало воно.

Врешті-решт опудало віддало щигликові свою гарбузову голову.

Коли настала весна, з опудала вже нічого не залишило-ся, але був живий щиглик, і в нього було достатньо сили, щоб злетіти в небесну блакить.

«Якже вони їли, Ісус узяв хліб, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: “Беріть, їжте, це моє тіло”».

Мт 26, 26

§6 міанА

ЛУК

Одного дня святий авва Антоній розмовляв з юнаками, які вирішили провадити пустельницьке життя. Мисли-вець, що полював у тих місцях, помітивши їх, шанобливо наблизився.

Авва Антоній, оточений учнями, весело сміявся і жес-тикулював. Розчарований таким видовищем, мисливець зажадав, щоб вони перестали сміятися, бо полохають йому звірів.

Авва Антоній спокійно промовив до нього: «Вклади стрілу до лука і стріляй».

Мисливець зробив це.

«Тепер вчини те саме з другою стрілою, третьою і так далі...» - сказав святий.

Мисливець запротестував: «Якщо я буду стільки разів натягувати свій лук, він зламається!»

Святий усміхнувся і промовив: «Так і в духовному жит-ті. Хто йде Божою дорогою, мусить мати багато сили. Але якщо трудитися понад міру, то користі з того не буде. Тому час від часу пригадуймо собі, що сьомого дня відпочивав навіть Бог».

Подумай сьогодні про свій лук. Але перш ніж про лук, подумай про сьомий день.

37литл

ДВОЄ, ЩО БАЧИЛИ ГОСПОДА БОГА

В одному полінезійському селі жило двоє чоловіків, що були запеклими ворогами. Сварки між ними вибухали з будь-якого приводу. їхнє життя стало нестерпним. І не тільки їхнє, але й цілого села.

Якось старійшини покликали одного з них і сказали: «Єдине, що може допомогти тобі припинити робити те, що ти робиш, - це зустріч з Богом».

«Добре, але де я можу Його зустріти?»

«Нема нічого простішого. Досить лише вилізти на висо-ку гору, і звідти вже Його побачиш».

Чоловік не гаючись вирушив на зустріч з Богом.

По кількох днях утомливої дороги він урешті досяг вершини гори. Бог уже чекав на нього. Як не придивлявся чоловік, як не мружив очі - не було жодного сумніву: Бог мав лице його В’ЇДЛИВОГО сусіда.

Ніхто не знає, що сказав Бог цьому чоловікові, але, повернувшись до рідного села, той був уже зовсім іншою людиною.

Хоч став він дуже лагідним і миролюбним, однак сусід, на жаль, і далі постійно шукав нових зачіпок для сварок.

Тоді старійшини знову зійшлися і вирішили: «Нема ін-шого виходу - другий теж мусить піти на зустріч з Богом».

Якось вдалося їм переконати і цього чоловіка. Всупереч своєму бажанню виліз і він на високу гору і теж зустрів Бога, котрий... мав сусідове обличчя.

Від того дня все змінилося. У селі запанував мир.

«Не робіть собі фальшивих божків!» - безнастанно повторює нам Біблія. Про це говорять Десять заповідей, які Бог дав на горі Сипай. Юдеі не дозволяють зображати Бога у жодний спосіб. Для них це було б ідолопоклонством.

Отож: «Якщо хочеш побачити Бога - поглянь на свого ближнього».

§8мітл

ПОДІБНІСТЬ

Одна місіонерка доглядала паралітика, в якого були рани, що гноїлися. Вона виконувала свою роботу з приємною усмішкою, немовби це була найприродніша річ, і завжди лагідно розмовляла з хворим.

Якось вона запитала його:

«Чи ти віриш у Бога?»

Нещасний пильно подивився їй у вічі й відповів:

«Тепер вірю».

У швидкісному японському поїзді їхав місіонер і читав молитви з молитвослова. Від несподіваного поштовху з книжки на підлогу випав образок Пречистої Діви.

Поруч сидів маленький хлопчик. Він нахилився і підняв образок. Але перш ніж віддати, з дитячою цікавістю роздивився його.

«Хто ця гарна пані?» - запитав хлопчик.

«Це... моя мама», - на мить задумавшись, відповів священик.

Хлопчик уважно подивився на священика, тоді - знову на образок і промовив:

«Ти на неї зовсім не подібний».

Місіонер усміхнувся.

«Це правда, але хочу тобі сказати, що усе своє життя я стараюся хоч трішечки стати подібним на неї».

А на кого подібний ти?

§9лштя

СЛОВО

Один міністр сидів собі якось на бордюрі центрального міського фонтану, задумавшись про щось, та й упав у воду. Одразу ж збіглися люди, вони простягали йому руки і говорили:

«Дайте руку, пане!»

Але міністр нікому руки не давав - немовби й не чув.

Аж ось крізь натовп протиснувся чоловік і сказав:

«Друзі, наш міністр з дитинства навчений казати до ін-ших ‘йай”, він не розуміє, що таке комусь щось ‘Давати”».

Чоловік простягнув міністрові свою руку і промовив:

«Доброго дня, ваша честь, прошу взяти мою руку».

Міністр тут же схопився за неї і вибрався з фонтану. 

Люди часто плутають слова: брати - давати, давати - брати. Бог знає лише одне - давати.

НА ШИБЕНИЦІ

Один король оженився і в день свого шлюбу представляв народові молоду королеву.

Молода пара в розкішній кареті урочисто проїжджала містом. Уздовж вулиць юрмився народ і радісно її вітав.

Виїхавши на головну площу столиці, молоді побачили шибеницю. Вражені, вони дали візникові знак зупинитися. На високому помості стояв, чекаючи виконання вироку, якийсь злочинець. Кат уже накинув йому на шию мотузку.

Молода заплакала.

Король спитав суддю, чи є можливість скасувати вирок - це було б шлюбним дарунком молодій королеві.

Відповіддю судді було категоричне «ні».

«Це значить, що існують злочини, за які неможливо отримати прощення?» - тихо запитала королева.

На щастя, два королівських радники пригадали, що за стародавнім міським звичаєм будь-який злочинець міг уникнути страти, сплативши штраф тисячу дукатів.

Це була неймовірно велика сума. Звідки її узяти?

Король дістав свій гаманець і висипав з нього всі гроші. Нарахував вісімсот дукатів. Королева знайшла у своїй елегантній торбинці ще п’ятдесят.

«Чи не вистачить вісімсот п’ятдесят?» - запитала вона.

«У законі сказано: тисяча», - була відповідь.

Королева засмутилася. Вона вийшла з карети і почала збирати пожертви в пажів, рицарів і простих перехожих. Знову порахувала дукати - їх було дев’ятсот дев’ятдесят дев’ять. Ні в кого не було більше жодного дуката. 

«Значить, людину повісять через те, що не вистачило одного дуката?» - розпачливо вигукнула королева.

«Закон є закон», - твердо відрік суддя і дав катові знак розпочинати виконання вироку.

«Пошукайте в кишенях засудженого - може, він сам щось має!» - не здавалася королева.

Кат послухався і, обшукавши кишені нещасного, вийняв одного золотого дуката. Того останнього, якого бракувало, щоб зберегти життя.

У серці кожної людини є все, що потрібно, аби зберегти її життя. Але доброта, любов і щастя в деяких людях - немовби погаслий гніт Проте достатньо маленької іскри, щоб він знову загорівся.

31 литл

ЧОМУ?

«Навіть Бог не є справедливий. Чому Він дозволяє, щоб вірмени гинули під завалами своїх будинків, зруйнованих землетрусом. Чому Він дозволяє вмирати від голоду судан-ським дітям? Чому? Чому?»

Марко, 15 років

Цей світ сотворив справедливий і всемогутній Бог, то чому ж у ньому стільки зла і терпінь? Чому страждають невинні? Чому стільки самотности, стільки розбитих сердець, зловісних ночей, в яких вмирає надія?

Одного разу мені приснився сон. Іду я берегом моря, а поруч - Христос. На піску залишаються два ряди елі- дів - мої і Його.

Уві сні мені прийшла думка, що кожен слід відображає один день мого життя. Я став і озирнувся - ген удалині

мої сліди губилися з виду. Я помітив, що в деяких місцях була лише одна пара слідів, а не дві.

Я приглянувся ще раз і здивувався. Одна пара слідів на піску була в тих місцях, які відображали найсумніші дні мого життя - дні, сповнені страху і нетерпеливости, егоїзму і смутку, випробувань і сумнівів, непевности і страждань.

Тоді я звернувся до Господа з докором:

«Ти обіцяв, що будеш з нами по всі дні нашого життя Чому ж не дотримав слова? Чому Ти залишав мене у найважчі дні мого життя, коли Твоя допомога була найбільше потрібна?»

Христос усміхнувся

«Любий мій сину, я не полишав тебе ані на мить. Самотні сліди у найважчі хвилини твого життя, що ти бачив, - це мої сліди... У ті важкі дні я ніс тебе на руках».

етень

1 серим,

ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ГОРЩИК

Одного дня великий Учитель зібрав усіх учнів, аби ви-брати собі помічника.

- Покажу вам проблему, - сказав Учитель. - Той, хто її розв’яже, стане моєю правою рукою.

Сказавши це, він поставив столик посеред зали, а на ньому цінний порцеляновий горщик для квітів, оздоблений ніжними золотими трояндами.

- Ось проблема. Розв’яжіть її!

Заклопотані учні замислилися над «проблемою». Це був чудовий порцеляновий горщик - вони захоплювалися його незвичним орнаментом, вишуканими трояндами.

- Чим він є? У чому полягає його загадка? Що потрібно зробити? - питали самі себе.

Час минав. Окрім споглядання «проблеми», ніхто не наважувався щось зробити.

У якийсь момент один з учнів підвівся, глянув на Учителя і на колег, а потім рішучим кроком підійшов до горщика і зіштовхнув його на землю, розбивши на друзки.

- Нарешті хтось зробив це! - вигукнув великий Учи-тель. - Я вже було засумнівався у тому, що чогось вас на-вчив за всі оті роки.

Потім звернувся до хлопця:

- Ти будеш моїм помічником!

Коли хлопець повертався на своє місце, Учитель пояс-нив:

- Я висловився чітко: сказав, що це «проблема». Не важить, яка вона може бути гарна чи захоплива - проблему належить усунути!

Існує лише один спосіб розв’язати проблему: треба з нею змірятися.

{Ёсераня

ІМ’Я господнє

У храмі уділяли мировання. Віряни, стоячи рядами, че-кали своєї черги у головній наві собору. Єпископ сів і, як часто буває, завів розмову з дітьми. Попросив одну дівчин-ку підійти до нього ближче.

- Як тебе звати? - спитав єпископ.

- Емануелою, - схвильовано відповіла дівчинка.

- А скажи-но мені, Емануелько, що ми говоримо, коли осіняємо себе знаменням хреста святого?

Емануелі важко відповісти, вона вагається.

- Ми говоримо, - усміхаючись, починає підказувати єпископ, - во ім’я Отця, і Сина, і...

-... і Мами! - докінчує дівчинка радісно.

Це дуже гарне означення Духа Святого. Ісус називає Його також Утішителем і Зцілителем, отже тим, хто завше підтримує своїх апостолів та охороняє їх від усякого зла. Дух Святий є тим, хто пам ’ятає, уздоровлює та покріпляє...

ОСТАННІЙ У КЛАСІ

Коли Жан-Батист Віяней, майбутній парох в Арсі, ще був юнаком, то стикався з неймовірними труднощами у школі. Не міг запам’ятати навіть найпростіших речей. Керівництво семінарії не раз відсилало його додому. Та хлопець, виявляючи неабияку наполегливість, раз у раз повертався. Минав йому двадцять перший рік, а він ще пе

ребував в одному класі з хлопцями, молодшими за нього на десять років.

Один із них старався допомогти йому в навчанні.

Жан-Батист Віяней був дуже вдячний своєму одинадцятирічному вчителеві, але труднощі не відступали: нічого не міг утямити й запам’ятати, губився і, затинаючись, бурмотів щось невиразне.

Одного разу хлопець скаржився шкільним товаришам на нетямущість свого учня. Жан-Батист почув це. Підвів-шись з лавки, наблизився до хлопця, опустився навколішки й промовив:

- Пробач мені - я такий дурний.

На пшеничному полі чи не все колосся хилилося до землі. Лиш окремі колоски стояли, виструнчивши стебла, й безжурно поглядали на небо, на перехожих і на своїх побратимів.

- Ми ж бо найкращі, - хвалилися. - Не гнемо шиї, мов ті невільники... Про нас сміливо можна сказати, що ми підносимось над пересічністю, пануємо над усіма!

Та вітер, який знає життя ліпше, ніж будь-хто інший, усміхнувся глузливою посмішкою і мовив ущипливо:

- А знаєте, чого ви такі стрункі та високі? Бо ви по-рожні!

ВСІ ПОВИННІ ПРАЦЮВАТИ

Вчителька початкової школи терпляче пояснює своїм маленьким вихованцям, що всі на цім світі мусять пра-цювати.

- Геть усі? - питає чотирилітня Евелінка.

- Ну, майже всі, - відповідає вчителька.

- То я, коли виросту велика, буду «майже»! - ставить крапку дівчинка.

Скільки ж людей у нашому світі задовольняються отим «майже»...

Я звікував життя у шкаралупі кокосового горіха.

Хіба не гарне місце для життя?

А там було тьмаво й затісно, особливо це давалося взнаки ранками, коли я мусив голитися Та що дошкуляло мені найдужче, - це незмога контактувати із зовнішнім світом. І якби хтось віднайшов мій горіх і розлущив, то я б не збавив ціле життя в його нутрі. А може, й не сконав би там.

І все-таки я сконав усередині кокосу. Там і знайшли мене, скуленого і напівзотлілого.

Який жаль, - мовили над моїми останками. - Коли б ми знайшли його раніше, то чей же вдалося б його врятувати. Можливо, є й інші - замкнені, як-от він...

НА ЙОГО МІСЦІ

Старий пустельник на ім’я Себастіян зазвичай молився у маленькій святині, захованій серед тінистої долини. Мо-лився до розп’яття, що мало назву «Христос милосердний». У долину стікався люд зо всієї околиці, щоб через розп’яття вимолити милосердя і поміч Господа.

Одного разу й старий Себастіян вирішив благати про ласку й, приклонивши коліна, став молитися:

- Господи, я прагну страждати разом із Тобою. Дозволь мені зайняти Твоє місце. Я хочу висіти на хресті.

І завмер у цілковитій тиші, втопивши очі в розп’яття, очікуючи на відповідь.

Аж раптом Христос поворушив губами і промовив:

- Друже, я згоден виконати твоє прохання, але за певної умови: що б не трапилося, що б не побачив, ти мусиш зберігати мовчання.

- Обіцяю Тобі, Господи.

І вони помінялися місцями.

Ніхто не завважив, що відтоді Себастіян висів прибитий до хреста, а Христос став на його місце. Віряни, як звичайно, підносили до розп’яття свої моління й висловлювали подяку, але самітник, дотримуючись обіцянки, мовчав.

Аж ось, певного дня...

Прийшов до святині багач, довго і ревно молився, а коли по молитві відходив, забув на лавці, де приклоняють коліна, капшук, набитий золотими грішми. Себастіян це помітив, але мовчанки не порушив. Не озвався навіть тоді, коли за годину прийшов бідняк, угледів капшук і, схопивши його, вийшов геть, не вірячи у своє щастя. Не розтулив уста, як приклонив перед ним коліна парубок, молячи про опіку під час тривалої подорожі морем. Однак не витримав, коли прибіг багач, який, гадаючи, ніби-то саме парубок поцупив його набитий золотом капшук, відчайдушно волав, вимагаючи покликати сторожу.

- Стривайте! - пролунав несамовитий крик Себастіяна.

Багач і парубок у жасі поглянули вгору й побачили, що

промовляє до них розп’яття. І тут Себастіян відкрив їм усе, що сталося. Багатій щодуху помчав шукати бідняка. Моло-дик поквапився геть, аби не спізнитися на корабель. Коли ж у божниці не було вже нікого, крім Ісуса й Себастіяна, Спаситель звернувся до пустельника з доганою:

- Зійди-но з хреста. Ти не гідний обіймати моє місце. Не вмієш мовчати...

- Але ж, Ісусе, - опинався присоромлений Себастіян. - Чи ж міг я стерпіти, бачивши таку несправедливість?

- Ти не відаєш, - відповідав Христос, - що багатій мусив загубити свого капшука, бо прагнув використати гроші з лихою метою. Натомість убогий дуже їх потребував. Якбимолодиказатрималасторожа,тоневстигбинакорабель і тим урятував своє життя, адже корабель саме лягає на дно глибокого моря.

Письменник П’єтро К’яра, що був людиною не вельми релігійною, мав друга, скульптора Франческо Мессіну, який - навпаки - вирізнявся глибокою вірою.

Коли К’яра лежав на смертнім одрі, Мессіна підійшов до нього і, взявши його руку, спитав:

- П’єтро, у чім твоя віра?

К’яра поглянув на нього зі смутком і відповів:

- Я вірю в тебе.

«Вірю в тебе» - ось найкращі слова, якими можна звернутися до друга.

Найкраща ж молитва, з якою можна звернутися до Бога, є подібною: «Вірую в Тебе».

БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ

Дядько Карл запитав мене:

- Навіщо ти просив у листі святого Миколая, аби той приніс на землю мир і злагоду? Чи ж тобі не досить ровера?

Людвик, 7 років

Один селянин зловив якось справжньою сокола і при- п ’яв йою в курнику за лапку. Та сокіл не бажав миритися з курячим існуванням. Безупину він смикав мотузку, другим кінцем прив ’язану до дошки в стінці курника.

Сокіл тужливо дивився у небо й силкувався злетіти вгору. Одначе мотузка безжально тримала його на припоні, коло землі. Сокіл бився тижнями, аж доки здер із лапок усю шкіру і геть обшарпав свої гарні колись крила.

Кінець кінцем відмовився від боротьби. За місяць- другий йому навіть курячий корм припав до смаку, А по тому звик у землі порпатись.,.

І навіть не помітив, як від осінніх дощів та зимового снігу зотліла мотузка, що тримала його коло землі.

А стало б одного-єдиного пориву в лет, і сокіл повернув би собі волю й знову підкорив би небо.

Але дарма!

Наше тіло страждає, навіть коли спинаємось на одну сходинку вище. Проте душа є крилатою. Ціле небо належить нам...

СКУЛЬПТУРА

Жив собі колись у горах один чоловік, якому належала статуя, вирізьблена великим майстром. Та вже віддавна пожбурив її в кут, де лежала вона лицем до підлоги, й зовсім про неї забув.

Аж ось певного дня прибув до тієї місцини житель ве-ликого міста.

Був він людиною вельми освіченою та культурною. І, щойно побачивши статую, одразу спитав її власника, чи той, бува, не хоче її продати.

Власник статуї розреготався й відказав:

- Охота вам жартувати, пане, - хто ж захоче купити такий нікчемний, без жодної форми, камінь?

- Добре, - відповів городянин, - я дам тобі за нього срібляника.

А горянин і дуже зрадів, і здивувався водночас.

Скульптуру перевезли до міста на спині слона. Відтоді минуло багато днів і ночей, аж ось певного дня горянин вирушив до міста і, йдучи там по вулиці, постеріг перед одним будинком силу-силенну людей.

- Завітайте до нас, - гукав на повен голос з вікна будин-ку якийсь чоловік, - завітайте до нас, і ви побачите най- славетнішу і найпрекраснішу в світі статую. Всього за два срібляники дістанете змогу насолодитися незрівнянним витвором великого майстра!

І, заплативши два срібляники, горянин зайшов до му-зею - побачити скульптуру, яку продав за срібляник.

X. Жибран

Я жив самотиною край дороги, у вічному затінку,

все дивлячись на супротивний бік вулиці,

де в садах на осонні

провадили приємні розмови мої сусіди.

Я почувався жебраком,

що від порога до порога тягне свою біду.

Якого що більше йому перепадає

від чужого достатку, то дужче гнітить його жебрача миска.

Аж ось на світанку ти вихопив мене зі сну, розчахнувши зненацька мої двері.

Ти стояв у отворі й просив милостині.

Не сподіваючись угледіти й шеляга,

я відкрив свою бляшанку і, вражений, виявив, що дуже

і дуже багатий.

Р. Тагор

8 серам

ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ

Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався паро- хіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім - той самий поважний гріх.

- Ну, годі! - сказав йому з досадою отець-парох. - 3 Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай - останній!

Утім, через п’ятнадцять днів чоловік ізнову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх.

Сповідникові таки урвався терпець:

- Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити...

Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.

А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп’яття.

Мужчина звів на нього погляд.

І ТІЄЇ ж миті гіпсовий Христос на гіпсовому хресті во-рухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: «Відпускаю тобі провину твою...»

Кожна людина зв ’язана з Богом певною ниткою. Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав’язує на тій нитці вузлик і, отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога.

«Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев ’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15, 7).

9 серпня

НЕЩАСНИЙ СТАРИЙ

Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити. А не вміючи жити, не відав, як належить умерти.

Не знай ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися.

Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі.

Збавляв дні, нудьгуючи, - сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі у землю. І навіть жодним поглядом не вша-нував неба - цього лазурового кристалу, який Господь Бог і для нього щодня начищав тонкою ватою оболоків.

Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мовби він дуже мудрий, і прагнули відщипнути дещицю від його знаття.

- Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? - питали його молоді.

- Щастя - то вигадка дурнів, - відповідав старий.

Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати

корисними для ближніх.

- Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? - питали вони.

- Хто присвячує себе людям, той божевілець, - відказував старий з недоброю усмішкою.

- Як спрямувати дітей наших на путь добра? - питали батьки й матері.

- Діти - мов ті змії, - була відповідь. - Вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом.

Поети й художники також зверталися до старого, вва-жаючи його за справжнього мудреця:

- Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі.

- Краще б мовчали, - бурмотів той під ніс.

Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширюватися, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені по-дувами смертоносного вітру, в’янули й висихали.

Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він по-становив якимось чином зарадити лихові.

Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив:

- Піди поцілуй он того бідолашного старенького.

Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя.

Вперше у житті старий здивувався, ба більше - був при-голомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його.

Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з блаженною усмішкою на вустах, - упокоївся.

Дата добавления: 2015-05-23