ФЕРРЕРО 13 страница

Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного «люблю тебе», хай навіть мовленого пошепки. Одною соромливого «дякую». Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим.

Чому ж не робимо?

СТРАШНИЙ СУД

Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлась одна жінка. І зразу ж опинилася у довгій та впорядкованій про-цесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судії. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом.

Чула, як Бог мовив до когось:

- Ти, що врятував мене, коли трапився нещасний випадок на дорозі, завізши мене до лікарні, - вступи до мойого Раю.

Згодом повів комусь іншому:

- Ти, що без жодного зиску позичив гроші вдові, - вступи, щоб отримати вічну нагороду.

І ще:

- Ти, який безплатно виконував дуже складні хірургічні операції, допомагаючи мені дарувати надію багатьом людям, - увійди до Царства мого.

І так далі.

Скромна жінка не в жарт перелякалася, бо, як не силкувалася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жодного яскравого вчинку в своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися у спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов.

Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім лицем. І вмить її опромінила Божа ус-мішка.

- Ти, що завше прасувала всі мої сорочки... - причастися моєї Радости.

Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити речі надзвичайні.

11 серпня

ПОТРІСКАНА АМФОРА

Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч із ним.

Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час ман-дрівки з неї постійно витікала вода. Друга - нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.

Стара потріскана амфора почувалась бідною й непот-рібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкресли-ти свою досконалість:

- Я не втрачаю й краплини води.

Одного ранку стара амфора звірилася власникові:

- Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.

Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:

- Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі. Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.

Кожен із нас має свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.

Часто мав я сни солодкі,

В них свої голубив мрії,

Що згасали, наче зорі,

При яскравім світлі дня.

Тільки кілька снів здійснились,

Тих, що Бог собі вподобав,

І тому я хочу мріять,

Як дитина, все життя.

Я молився довго й щиро,

Я благав Творця щоденно, Але Бог мовчав, неначе Він не чув гарячих слів. Тільки зрідка відгукнувся,

Та із вдячности й любови З мого серця ще палкіший Молитовний лине спів.

Ті, кого вважав близькими, Ті, кого любив найбільше,

З легкістю мене забули І покинули в біді.

Тільки дехто залишився Й втер від сліз моє обличчя. Друзі ті поодинокі Віри додали мені.

Сіяв я багато й щедро,

Та зерно розвіяв вітер,

І знайшли птахи поживу Десь на битому шляху. Тільки сніп отой єдиний,

Що несу в своїх обіймах, Додає мені надії,

Тож засію поле знов.

Ш серпня

У ЛІСІ

- Навіщо щодня йдеш до лісу?

- Щоб молитися.

- Але хіба Бог не всюди?

- Звичайно, Бог усюди!

-1 Бог той самий у кожному місці?

- Так. Бог у кожному місці той самий.

- То чому ж на молитву свою ти вирушаєш до лісу?

- Бо в лісі я не той самий.

Жанна д’Арк чула голоси, що походили від Всевишнього. Королівський син був невдоволений.

- Ох, ті твої голоси, ті твої голоси, - нарікав. - Чому до мене вони не долинають? Я ж бо король, а не ти.

- Голоси доходять також і до тебе, королівський сину, - відповіла Жанна, - але ти їх не слухаєш. Не сідаєш увечері в полі, щоб їх почути. Коли чуєш передзвін храмових дзвонів, хрестишся й для тебе все на цьому закінчується, але якщо б ти просив з глибини серця і якщо б слухав відлуння дзвону в повітрі й тоді, коли він уже перестав лунати, ти також чув би голоси, як і я їх чую.

ДВА ОСЛИКИ

До Вифлеємської печери придибали два втомлених, геть знесилених ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник - мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.

Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.

Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важ-ким вантажем на спині.

- Усе марно, - мовив перший. - Я просив Месію звіль-нити мене від вантажу, а Він не зробив цього.

- А я, - озвався другий, що рухався енергійно, - просив Його, щоб додав мені сил.

Коли хтось тобі каже: «Життя таке важке»,- запитай: «Порівняно з чим?»

14серкіня

БОЖА ПАМ’ЯТЬ

Одна жінка стверджувала, що їй являється Бог. Відтак пішла порадитися зі своїм єпископом. Добрий єпископ від-повів їй:

- Можливо, дорога пані, ви піддаєтесь ілюзіям! Зрозу-мійте, я єпархіяльний єпископ і можу оцінити - це видіння істинне чи фальшиве.

- Звичайно, ваше Преосвященство.

- Врешті, це мій обов’язок і моя відповідальність.

- Знаю, ваше Преосвященство.

- Отож, дорога пані, зробіть, те, що скажу?

- Зроблю, ваше Преосвященство.

- Коли наступного разу Бог, як ви стверджуєте, вам об’явиться, перевірте, чи це справді Всевишній.

- Добре, ваше Преосвященство, а як то зробити?

- Скажете Богові: «Прошу, вияви мені приватно гріхи мого єпископа». Якщо вам справді являється Бог, то ви-явить мої гріхи. Опісля повернетеся сюди і розкажете мені, що сказав Бог. Лише не розповідайте цього більше нікому, згода?

- Саме так і зроблю, ваше Преосвященство.

Минув місяць, аж поки жінка знову попросила авдієнції в єпископа, який одразу ж її запитав:

- Вам знову з’явився Господь?

- Вірю, що так, ваше Преосвященство.

- Ви запитали його так, як я вас просив?

- Звичайно, ваше Преосвященство!

-1 що Бог вам відповів?

- Сказав мені: «Передай єпископу, що я вже забув його гріхи».

Дощовий полудень. Дорога мокра і слизька. Жінка надзвичайно обережно веде авто однією з головних вулиць міста. Раптом до неї озивається синочок, що сидить поруч:

- Знаєш, мамо, думаю про одну річ.

Жінка зацікавилась, що ж прийшло в голову її семирічному синові.

- Про що думаєш?

- Дощ, подібний до гріха, почав тлумачити хлопчик, а «двірники» - як Бог, який далеко відкидає наші гріхи.

Здивована мати запитала:

- Чи ти зауважив, що дощ іде уже довго? Це, на твою думку, щось означає?

Син і хвилини не зволікав із відповіддю:

- Ми багато грішимо, а Бог не втомлюється вибачати нам.

Не існує жодної книги, у яку вписували б наші гріхи. Бог не веде жодних реєстрів, не має жодного каталогу. Він бере під увагу лише наше сьогодні й огортає нас любов’ю, не ставлячи жодних умов.

13 СерША

ГОРИ

Колись давно жило на землі мирне плем’я, що отабори-лось біля підніжжя Анд. Одного дня грізна банда розбій-ників, що переховувались у печері, розташованій високо в горах, напала на їхнє поселення.

Серед здобичі нападників було дитинча однієї з родин низинного племені. Розбійники забрали дитя в гори.

Люди, що все життя жили в низині, не відали, як підко-рити гірські вершини. Не знали шляхів, якими користува-лися люди гір, тож не змогли знайти нападників, ані навіть відшукати їхніх слідів на гірських дорогах.

Усе ж найкращі воїни пішли в гори, аби повернути маля додому. Люди з поселення намагались зробити це різними способами, затрачали неймовірні зусилля, та зуміли здолати лише кількасот метрів.

Відчуваючи свою цілковиту безпорадність, втративши сили, урешті визнали себе переможеними і вирішили по-вертатись.

Коли вже були на зворотній дорозі, побачили маму роз-шукуваної дитини, що сходила з гір, куди вони так і не змо-гли дістатись. Згодом побачили й дитя, у неї на плечах.

- Як їй це вдалося? - дивувались.

Один з учасників походу, захоплений її вчинком, приві-тавши переможницю, запитав:

- Як же ти, жінка, могла вчинити те, що було не під силу найвправнішим чоловікам поселення?

Жінка, здвигнувши плечима, мовила:

- Це не була ваша дитина.

Бог сказав до кожною з нас: «Ти син мій улюблений». І ніщо й ніхто не завадить Йому привести нас додому.

16 се^тл

ТАЄМНИЦЯ

Щасливе подружжя в колі дітей та онуків святкувало своє золоте весілля. Хтось із гостей попросив чоловіка по-ділитися рецептом такого довгого й щасливого подружнього життя... Старший пан примружив на хвилинку повіки, потім, наче виловлюючи з пам’яті далекі спогади, почав розповідати:

- Люція, - моя дружина, була єдиною дівчиною, з якою мав побачення. Я зростав у сирітському будинку і з дитин-ства мусив тяжко працювати, щоб здобути найнеобхідніше. Ніколи не мав часу на зустрічі з дівчатами. Люція полонила мене одразу. Поки збагнув, що власне відбувається, уже попросив її стати моєю дружиною.

Ми обоє були такими молодими... У день весілля, після того, як ми повінчались у церкві, батько Люції відвів мене вбік і вклав у руки пакуночок. Сказав: «Завдяки цьому по-даруночкові твоє подружнє життя буде щасливе, й нічого більше для того не будеш потребувати».

Зацікавлений і збентежений, я ледве впорався з папером і стрічкою. У коробочці лежав великий золотий годинник. Обережно витягнув його. Коли уважно почав оглядати, за-уважив текст, вигравіруваний на золотому диску. Була це дуже розумна порада. З того часу бачив її щоразу, як від-кривав годинника, щоб дізнатись, котра година.

Старший пан посміхнувся, і показав свого старого го-динника. На дискові виднілися дещо стерті від часу слова, у яких була захована таємниця щасливого подружжя. Ось ці слова: «Скажи щось приємне Люції».

Скажи щось приємне людині, котру кохаєш. Зроби це саме зараз.

17СеріЖА

ПЛАНИ

Обіпершись на поруччя комфортабельного лайнера, ніжно обійнявшись, стоїть пара закоханих. Вони тільки- но побрались, і саме відбувають у свою шлюбну подорож. Ніжна любов переповнює їх. Воркують про своє прекрасне сьогодення, а також і про майбутнє, яке їхня уява малює рожевими барвами.

Юнак мріє вголос: «Моя праця обіцяє гарні перспективи. Не за горами той час, коли ми зможемо переселитись у великий просторий будинок. За вісім чи десять років я вже зможу відкрити власну справу. Побачиш, будемо щасливі».

Молода дружина підхоплює: «Так, наші діти зможуть навчатись престижних школах і спокійно зростати».

Молоді цілуються й покидають палубу. На рятувальному колі, прикріпленому до поруччя, видніє назва корабля - «Титанік».

Журналіст і телекоментатор Джон Ченсело готувався йти на пенсію. Планував, як житиме на заслуженому відпочинку, і саме тоді в нього діягностували рак шлунка. Разом із хворобою прийшли десятки запитань: «Курив, пив, робив щось, чого не повинен був би робити? Не дбав за своє здоров’я? Чи випадки захворювання на рак були в родині? Чому саме я?»

Хвороба нагадує нам, що насправді ми на дуже короткому ланцюзі. Десь прочитав: «Хочете, щоб Бог посміявся? Розкажіть Йому про ваші плани».

18 серпня

ТУРБОТА

Лікар заклопотано схилив голову. Стан його пацієнта не покращувався. Уже десять днів лікування не давало жодно-го результату. Старенький не залишав лікарняного ліжка, здавалося, що, втомлений і зневірений, він втратив бажання змагатись за життя.

Наступного дня лікар був здивований. До старенького враз повернулась уся його енергія. Сидів, опертий на по-душки, його обличчя знову набуло здорового вигляду.

- Що сталося? - запитав лікар. - Лише вчора ваш стан був просто розпачливий. Нині ж організм функціонує пре-красно! Чи міг би я знати, що ж трапилось?

Старенький усміхнувся. Спокійно ствердив:

- Маєте рацію, лікарю. Дещо трапилось. Учора мене відвідав мій онук і сказав: «Дідусю, мусиш негайно поверта-тись додому, бо поламався мій велосипед»...

У будинку Спокійної Осени подейкували, що стариш пані, трохи не сповна розуму, має дуже дивну звичку. Кожною вечора обіймає й цілує телевізор. Асистент запитав стареньку, навіщо це робить?

-Диктор - єдина у світі особа, яка вітається зі мною ще й мені посміхається.

19 сертл

ДЕРЕВО

В одній далекій країні росло дивовижне дерево. Ніхто не знав, скільки йому років. Говорили, що росло воно тут споконвіку. Чоловіки і жінки приходили до нього зі своїми проханнями. Навіть вовки у безмісячну ніч вили у бік цього дерева. Але ніхто не наважувався скуштувати його плодів. А плодів було безліч. Величезні й гарні на вигляд, вони важко звисали з обох гілок цього загадкового дерева.

Половина цих плодів була отруйною. Ніхто не відав, яка саме. Одна з гілок несла у собі життя, а інша - смерть.

Настав у тому краї неврожайний рік. Люди потерпали від голоду. А дерево і далі було рясно вкрите плодами. До-вколишні мешканці, розгублені й налякані, підходили до нього. Вони були голодні, та нікому не хотілось померти від отрути.

Одного дня чоловік, що був уже за крок від голодної смерти, став під правою гілкою, зірвав плід і з’їв його не роздумуючи. Потім, випроставшись, вдихнув на повні гру-ди, впевнений і радісний.

Всі одразу кинулися під правий бік дерева й почали їсти солодкі життєдайні плоди.

Увечері мешканці цієї околиці зібрались на раду. Ліва частина дерева була не тільки непотрібною, але й небезпеч-ною. Вирішили відрубати її при самій основі.

На світанку наступного дня люди знову вирушили за їжею, та на правій гілці не знайшли жодного плоду. Всі пло-ди опали додолу і зігнилі лежали в куряві. Птахи, що жили колись між зеленого віття, покинули свої домівки. Дерево вмерло за одну ніч.

«Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки ж узявся кукіль? Він і відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. А слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо, його виполемо? Ні! - каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: Зберіть перше кукіль та зв ’яжіть його в снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню» (Мт. 13, 27-30).

Добро і зло таємничо переплітаються між собою. Жодна людина не може уникнути відповідальности за ту свободу вибору, яку дав нам Господь.

ЗОсертл

ДВА БУДИНОЧКИ

Малий будиночок, увесь побудований із соли, розташу-вався біля підніжжя пагорба. У цьому будиночку жили чо-ловік із соли й жінка із цукру. Були дні, коли жили в злагоді, а були й такі, коли терпіти один одного не могли. Одного дня дуже посварилися.

Чоловік схопив товстого соляного кия й прогнав жінку.

Кричав, не тямлячись:

- Іди й збудуй собі дім із цегли!

Жінка, плачучи, відійшла, хоча плакала не надто сильно, бо ж цукрові щічки могли розплистись.

Побудувала собі цегляний будиночок недалеко від бу-динку із соли.

Була це приваблива споруда із заквітчаними балконами, кам’яним димоходом й комином, та жінка все ж сумувала. Удень і вночі думала про чоловіка із соли.

Якось наважилася й пішла до соляного будиночка. Постукавши в двері, попрохала у чоловіка дрібку соли.

Чоловік схопив свого соляного кия й прогнав жінку:

- Забирайся звідси негайно, бо буде тобі непереливки!

Жінка знову із плачем повернулась додому. Та і на цей раз плакала не надто сильно, щоб не пошкодити своїх щічок із цукру.

Велике й милостиве небо, спостерігаючи за їхніми чва-рами, зворушилось, і теж почало плакати. Почав іти дощ, та не дощ, а злива.

Малий соляний будиночок почав розчинятись. Чоловік швиденько побіг до будинку із цегли. Постукав у вікно: «Прошу тебе, дозволь увійти, щоб цей дощ усього мене не розчинив».

- Ха, ха! Закінчилось твоє свято! - тріюмфувала жінка. - Ти відмовив мені у дрібці соли, тепер викручуйся сам!

Та чоловікові все ж вдалося ніжними, теплими словами зворушити жінку, вона змилосердилася і відчинила двері.

Кинулись в обійми одне одному й поцілувались довгим, солодко-солоним цілунком.

Оскільки ж чоловік із соли дуже намочився, приклеївся до жінки із цукру. Треба було багато часу, щоб обсохнути й отримати свободу.

Відтоді чоловік із соли має уста із цукру, у жінки ж вони солоні.

І більше вони не сваряться.

Саме те, чим відрізняємось, створює пречудове багатство любови.

НАГАДУВАННЯ

Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старень-ка жінка намагалася здолати її, не підіймаючи очей, без-перестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляди на людей.

«Шмаркачі... П’яниці... Безсоромниця... Свиняче порід-дя... Нероба...» - подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спокій у молитві.

Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було на-писано: «Я в селі».

- Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П’єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які я сказав, плачеш, згадуючи, що мене розіп’яли, врешті йдеш спати... Не соромно тобі? Так ти мене любиш? Ти називаєш це любов’ю? Вставай!

Підвівся негайно й, припадаючи до стіп Його, вигукнув:

- Вибач мені Господи! Говори, і я буду виконувати.

- Візьми твою палицю, йди поміж людей, не бійся роз-мовляти з ними - наставляв Христос. - Іди й скажи їм, що я голодний, що стукаю у двері, простягаю руку і кричу: християни, любіть одне одного!

Н. Казандзакіс

Шсертш

ОЧІ

Молода мати готувала в кухні вечерю. Запланувала приготувати смажену картоплю і старалась, щоб страва, яка так смакувала дітворі, удалась на славу.

Найменше дитя - чотирирічний синочок - бавився у са-дочку. Повертався додому переповнений враженнями від прожитого дня. Йому кортіло чимшвидше поділитись всім тим із матусею. Бо ж стільки всього бачив, мав стільки нових занять! Усе це мусив якнайдетальніше розповісти неньці. Заклопотана мати, звичайно ж, не була уважною слухачкою. Відповідала коротко, одним словом, продовжу-ючи спокійно чистити картоплю.

Минуло п’ять хвилин. Дитя вчепилось за материнську спідницю й почало тягти з усіх сил. Жінка змушена була схилитись до синочка.

Хлопчик обійняв її пухкенькими ручками й сказав:

- Мамо, слухай мене очима!

Слухати очима, це так, як сказати: «Ти важливий для мене».

Усі важливі речі переказуємо очима.

Молода жінка залишила своїй матері такого листа: «Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодильнику мій перший малюнок, у мене з ’явилось бажання малювати.

Коли ти, думаючи, що я не бачу, нагодувала кота- волоцюгу, я зрозуміла, що слід піклуватися про тварин.

Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціяльно для мене... Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.

Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилась, я теж повірила в існування Бога, з яким завжди можна розмовляти.

Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зрозуміла, що любиш мене.

Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що часом стаються прикрі речі, але сльози допомагають.

Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалась, і я хотіла бути люб’язною й увічливою, як ти.

Коли ти, думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.

Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила, тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити».

ДОЛОНЯ

Чоловік, що переніс операцію на серці, ділився своїми враженнями.

У переддень хірургічного втручання до зали ввійшла прегарна медична сестра. Взяла його за руку, потиснула до-лоню й попрохала, щоб він відповів їй потиском.

- Послухайте мене уважно, - далі мовила жінка, - під час завтрашньої операції ви будете відділені від свого серця, і ваше життя підтримуватиме лише машина. Коли операцію на серці буде закінчено, свідомість повернеться до вас. Прокинетеся в залі реанімації, де вам слід залишатись без руху ще шість годин. Впродовж усього цього часу вам не можна поворухнутись, заговорити чи навіть розплющити очі. Це буде важко, бо коли опритомнієте, чутимете і розумітимете все, що відбувається навколо. Усі ці шість годин я сидітиму біля вас і триматиму вашу долоню, так, як оце роблю зараз. Залишусь біля вас, аж поки ви цілковито не повернетеся до свого нормального стану. Навіть коли беззахисність скує ваше серце, відчуєте мою долоню, і зна-тимете, що я не залишила вас.

- Усе відбулось так, як і обіцяла сестра, - розповідав чоловік. - Прокинувся в повній свідомості, але робити нічого не міг, отоді сповна відчув, що таке повна безпомічність. З усім цим світом мене єднала лише жіноча долоня, що довгі години підбадьорливо стискала мою.

Утішитель, Дух Святий, якого Ісус, відходячи, обіцяв своїм друзям, робить так само — усе життя тримає нас за руку.

Шсе^тл

ВЕСІЛЛЯ

Шлюб. Молоді домовились зі священиком, що організу-ють невелике частування на парафіяльному подвір’ї перед храмом. Дощ, що розпочався невчасно, перешкодив їхнім планам, й молоді стали просити священика, щоб дозволив відсвяткувати в храмі.

Парох цілком не був у захопленні від цієї пропозиції, - святкувати у храмі. Але молодята просили:

- З’їмо лиш шматок торта, заспіваємо якусь пісеньку, вип’ємо трохи вина, опісля поїдемо додому.

Таки вмовили пароха. Одначе запрошені випили трохи вина, заспівали пісеньку, опісля випили іще трохи, і ще раз заспівали, ще одна пісня й так, за якихось пів години весе-ла забава була в розпалі. Усі веселились й раділи шлюбові. Лише священик напружено ходив туди й назад у захристії, роздратований галасом, що його весільні гості вчинили у храмі.

Зайшов вікарій й мовив:

- Бачу, що ви, отче, дуже напружений.

- Звичайно, що я в неабиякому напруженні. Чуєте, який галас здійняли в Божому домі. На всіх святих!

- Але ж, отче, не було в них іншого місця, щоб відсвяткувати свято.

- Добре про це знаю. Але чи потрібно при цьому так галасувати?

- Але ж не можемо забути про те, що сам Ісус одного разу був присутній на весіллі.

Парох відповів:

- Знаю, і то дуже добре, що Ісус Христос був присутній на весіллі, не мусиш мені цього пригадувати! Але в Кані не було ще Чесних Дарів!

Найважливіший - Ісус Христос. Небезпека народжу-ється тоді, коли Чесні Дари стають важливішими за са-мого Ісуса Христа. Коли поклоніння стає важливішим за любов, а стіни важливіші за життя.

ВІРА

Через нестачу дощу поля висохли, і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знервовані люди напружено поглядали в небо, що нагадувало кобальтовоблакитний кристал.

Наступні тижні були ще спекотніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплина дощу.

На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласки дощу.

У визначений час майдан наповнився нетерплячими, але сповненими надії людьми. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі здивуванням розглядав Біблії, хрести, вервиці. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді.

На колінах вона тримала червону парасолю.

Молитися - це просити дощу, вірити - принести па-расолю.

!$6 серпня

ЗНАК

Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років.

Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кілько-ма словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив:

- Я був два роки в ув’язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому.

З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому.

Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув’язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім’ю. Ще раз написав батькам, просив ви-бачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав.

Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки.

У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов’яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини.

Автобус наближався до пункту призначення, юнак нер-вував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став та-ким сильним, що боявся сам дивитись у вікно.

Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала:

- Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила:

- Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стріч-

ками!

Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо.

ЩО КАЗАТИ, ЧОГО НЕ КАЗАТИ

Є 25 речей, яких не варто говорити тим, кого кохаєте: «Хіба не казав тобі, що ти достоту, як твоя мати. Маєш завжди поганий настрій. Ти бездумний. Це твоя вина. Щось тобі не підходить? Можеш лише нарікати. Що б не зробив, нічого тобі не подобається. Маєш те, на що заслужив. Чому ніколи мене не слухаєш? Спробуй бути відповідальним. Що собі мислиш? З тобою годі витримати. Не знаю, навіщо з тобою зв’язалась. Можу навіть зі шкури вилізти, але й так нічого з того не буде. Робитиму, що захочу, якщо тобі не подобається, завжди можеш відійти. Як ти вже щось придумаєш... Яка безглузда думка! Єдине, на що здатен, - думати лише про себе. Зробив би це, коли б мене любив. Ти - як дитина. Умієш міняти лише погляди. Прийми заспо-кійливе. Які там в тебе проблеми! Не можу тебе зрозуміти. Ти завжди мусиш мати рацію?»

Є 37речей, які слід казати тим, кого любите: «Зроблено досконало. Ти - фантастичний. Було пре-красно. Ти сьогодні була чудова. Без тебе чогось бракує. Справді, дуже ціную те, що ти зробив для мене впродовж усіх цих років. Ти найцінніша особа в моєму житті, цінніша за дітей, кар'єру, друзів, цінніша над усе. Щасливий, що одружився з тобою. Ти - найкращий мій друг Коли б мав прожити ще раз життя, повторно одружився б із тобою. Хочу нині бути з тобою. Мені тебе не вистачало. Не міг перестати думати за тебе. Як мило прокинутись, усвідомлюючи, що ти поряд. Буду завжди тебе кохати. Люблю дивитись, як виблискують твої очі, коли смієшся. Сьогодні ти прекрасна, як завжди. Довіряю тобі. Завжди можу на тебе розраховувати. Завдяки тобі маю добре самопочуття. Я такий гордий, від того, що можу бути біля тебе. Мені прикро. Я помилився. Чого б ти ще хотіла? Про що роздумуєш? Мені вистачить уже того, що слухаю тебе. Ти надзвичайна. Не можу собі уявити життя без тебе. Поруч з тобою хочу ставати щоразу кращим. У чому можу тобі допомогти? Молись за мене. Нині молився за тебе. Цінна кожна хвилина, яку перебули разом. Дякую за твою любов. Дякую, що приймаєш мене таким, який я є. Дякую за те, що ти біля мене. Ти кожен день робиш щоразу кращим».

НЕЗАЛЕЖНО ВІД УСЬОГО

Утікаючи від нацистської поліції уночі, під час негоди, єврейський равин разом із дружиною й сином переправля-лись озером, через яке проходив кордон. Маленький човен не зміг опиратись потужним хвилям - перекинувся. Жінку з дитиною поглинули морські глибини.

Нещасний чоловік після відчайдушних спроб урятувати близьких доплив до протилежного берега. Виснажений і зболений упав на коліна, звів до неба руки й молився: «Боже Ізраїлю, мені вдалось втекти аж сюди, щоб міг Тобі краще служити, виконувати Твої настанови і славити Твоє ім’я. Ти випробував мене, щоб пересвідчитись, що я вірний Тобі. Знаю: Ти можеш усе. Навіть коли б схиляв мене поки-нути Твої дороги, присягаюсь, це б не вдалось Тобі. Можеш боляче мене вдарити, забрати в мене найкраще, найдорожче у світі, можеш віддати мене на тортури, закатувати до смерти; ніколи не забракне мені віри в Тебе, завжди люби-тиму Тебе більше, аніж Ти сам».

Просив Тебеу Боже, щоб дав сили реалізувати мою мету:

Ти ж зробив мене слабким, щоб я навчився слухати в покорі.

Просив у Тебе здоров я, щоб міг учинити великі справи.

Дата добавления: 2015-05-23