ФЕРРЕРО 16 страница

В одному з окопних закапелків, у засміченому поросі, валяється каска.

Іржава, майже знищена часом військова каска.

Невідомий вояк складаним ножиком вирізьбив на ній обіцянку: «Мамо, якщо тільки зможу, - вернуся».

Не переможне гасло, не прокляття ворогові - лиш обі-цянка своїй матері. Наче молитва!

Життя, так само, як війна, - це крик: «Мамо, якщо тільки зможу, - вернуся!»

Це щоденна молитва: «Отче, я повертаюся».

4 жовтня

КОШТОВНИЙ КАМІНЬ

Наречений і наречена розглядали дорогоцінне каміння, виставлене на огляд у ювелірній крамниці. Діяманти, сап-фіри, смарагди викликали подив і захоплення. Але моло-дята шукали того єдиного каменя, що став би гідним уосо-бленням їхнього кохання.

Ось погляди зупинилися на скромному камінці - тьмя-ному, позбавленому блиску.

Ювелір побачив в очах молодих запитання і взявся по-яснювати:

- Це опал. Утворюється з двоокису кремнію, з пустельних піску та пилу. Своєю красою завдячує не досконалості, а певному дефектові. Опал - це камінь із крихким осердям, у ньому повно малесеньких щілин, крізь які до середини його може проникати повітря. Саме воно, повітря, заломлює промені світла, і як наслідок, опал може переливатися чудовими відблисками. Його називають «лампою для вогню», а ще кажуть, мовби він ховає у своїм осерді Божий подих.

Ювелір узяв камінця і затиснув його в долоні. Відтак розповідав далі:

- Опал втрачає свій блиск, якщо опиняється в холодному і темному місці, але знов починає сяяти, зігрітий теплом чиєїсь долоні та пронизаний світлом.

І золотар поволі розтиснув долоню.

Камінчик засяяв м’яким вишуканим світлом.

Саме його вподобали і придбали молоді.

Коли предмети зі срібла чи міді починають окислюватися, ми енергійним тертям намагаємось їх відчистити.

А що нам робити, щоб оновити власне життя? 

Ми можемо уподібнювати себе до опалу.

Набираємо кольору і блиску, якщо зігріває нас Божа любов.

ЛАЗУРОВИЙ ҐРОТ

Був собі чоловік, простий і бідний. Увечері, після ці-лоденної важкої праці, повертав додому змучений і з пога-ним настроєм. Він із заздрістю дивився на людей, що їхали в автомобілях, сиділи за столиками у кав’ярнях.

- Добре їм, - буркотів собі під ніс, стоячи у переповненому трамваї. - Не знають, що то є клопоти... Для них лишень троянди. Якби ж то їм довелося нести мій хрест!

Бог завжди дуже терпеливо вислуховував нарікання чо-ловіка. Та одного дня Господь примостився просто перед дверима його дому.

- А, то Ти, Боже, - вимовив чоловік, коли Його поба-чив. - Лишень не намагайся мене розчулити. Сам-бо добре знаєш, який важкий хрест поклав на мої плечі.

Сьогодні чоловік відчував іще більшу образу, ніж зви-чайно.

Бог усміхнувся до нього, і той усміх був сповнений доб-роти.

- Ходи зі мною. Дам тобі змогу вибрати інший хрест, - промовив Він.

Цієї ж миті чоловік опинився у величезному лазуровому ґроті. Там було повно хрестів: малих і великих, оздоблених коштовним камінням і геть убогих, рівних і перехняблених.

- Це людські хрести, - сказав Бог. - Вибери собі який хочеш.

Чоловік покинув свого хреста в куті і, потираючи руки, взявся вибирати. 

Спершу він спробував було взяти хрест, що був дуже легенький, але той виявився занадто довгий і дуже незручний. Тоді повісив собі на шию хрест єпископський, але він був страшенно важкий через надмір відповідальносте і посвяти. Інший, гладенький і гарний на вигляд, як тільки опинився на плечах чоловіка, став його колоти, наче у ньому було не знати скільки цвяхів. Далі чоловік ухопив якийсь блискучий хрест із чистого срібла, але в тій же хвилині відчув, як його охопили страшна самотність і спустошення. Негайно відклав того хреста. Так він пробував ще багато разів, але кожен хрест був йому чимось незручний.

Нарешті у темному кутку знайшовся невеликий хрест, трохи вже понищений від ужитку. Цей не був ані занадто тяжкий, ані занадто незручний. Здавалося, що зроблений якраз для нього. Чоловік із тріюмфальним виглядом узяв його собі на рамена.

- Я беру оцей! - вигукнув і вийшов із гроту.

Бог глянув на нього зі зворушенням. І тільки тоді чоло-вік усвідомив, що взяв свій старий хрест, який покинув при вході.

«Як ніч над ранок, так і життя стає щораз ясніше тією мірою, якою його проживаємо, і причина кожної речі прояснюється».

Ріхтер

ДВОЄ ДРУЗІВ

Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед і йому було 18. Разом вони проводили багато ча-су. їх дружба сягала ще молодших класів школи. Разом вони прийняли рішення піти до війська. Перед виїздом з дому

склали присягу перед собою і перед родинами, що берегтимуть одне одного.

їм пощастило, і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що то-чилася посеред розпечених пісків пустелі. Якийсь час Франк і Тед перебували в обозі. Та ось одного вечора на-дійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію. Вояки, під пекельним вогнем супротивника, ішли вперед цілу ніч. Зранку добралися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж напіткав прізвище друга у списку пропалих безвісти. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йому рушити на пошуки.

- Це надзвичайно небезпечно, - сказав командир. - Я уже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина.

Проте Франк все ж подався шукати Теда. Минуло кіль-ка годин, заки він знайшов його. Тед був смертельно по-ранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зне-нацька пролунав постріл. З останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору.

- Чи ж варто було вмирати, аби рятувати вбитого? - спитав командир.

- Так, - прошепотів Франк. - Перед смертю Тед вимовив: «Я знав, що ти прийдеш».

Саме це й скажемо Богові у таку годину: «Я знав, Господи, що Ти прийдеш!»

7жаття

СКЛАДАНКА

Якось, коли дружини не було вдома, відомий торговець мусив залишитись пильнувати своїх пустотливих дітей. Він саме мав щось залагодити, щось доволі важливе, але двоє шибеників не давали йому спокою ані на хвильку.

Він намагався вигадати якусь забаву, аби зайняти дітей бодай на хвилю. Отож батько вирізав зі старої книги малу світу, на якій країни були позначені різними кольорами, потяв на дрібненькі шматочки і дав дітям, аби ті склали її заново. Він гадав, що це займе їм щонайменше кілька годин.

Проте через п’ятнадцять хвилин діти прийшли до нього уже з акуратно складеною малою.

- Як вам вдалося так швидко дати собі раду? - спитав здивовано батько.

- Це було легко, - відповів старший. - На звороті зображено людську постать. Ми звернули на це увагу, ну а мала світу склалася сама собою.

Один мудрий чоловік не раз казав:

«У молодості я був революціонером, і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так: “Господи, дай мені сили, щоби змінити світ!” Коли я сягнув зрілого віку і зрозумів, що ось минула вже половина мого життя, а я так нічого й не досягнув, то змінив свою молитву: “Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, - просив я. - Мою родину, моїх приятелів - і буду задоволений”.

Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання: “Господи, даруй мені благодать змінити себе самого”. Якби я так молився від початку, то не змарнував би свого життя».

Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпшим.

СПІВПРАЦЯ

На сходах чоловік і дружина мучилися з тяжкою скри-нею. Це побачив брат дружини.

- Я вам допоможу, - сказав. -1 вхопився за другий бік скрині.

За кілька хвилин ніхто уже не мав сили зрушити скри-ню навіть на сантиметр, отож усі троє зупинилися відпо-чити на якусь хвилину.

- Але ж важко було піднімати ту скриню! - вимовив шваґер.

Чоловік із дружиною вибухнули сміхом:

- Та ж ми хотіли знести її додолу!

Друзі не дивляться одне одному в очі. Вони разом дивляться в одному напрямку.

Пара, що збиралася вступити у шлюб, питала усіх:

- Що нам робити, аби наше кохання тривало завжди?

Учитель відповів:

- Разом любіть інших.

9 жоотнл

ПРИЯТЕЛІ І ВЕДМІДЬ

Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через тем-ний небезпечний ліс. Раптом із хащів із грізним риком пе-ред ними вискочив величезний ведмідь. Один із хлопців, перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався поміж гілками. Другому не вдалося накивати п’ятами. Побачивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав зі себе мертвого. Хлопець-бо знав, що ведмеді не ЇДять мертвеччини.

Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затри-мував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов.

Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга:

-1 що тобі шепотів ведмідь на вухо?

- Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з приятелями, які, замість допомогти у небезпеці, дають драла.

Любов вимагає забути про себе, вимагає довіри, що сяє, але не осліплює, вимагає цілковитої самовіддачі. Доведеться заплатити за всі невимовлені слова, за знехтувані почуття, за безсонні ночі.

Треба буде врешті здати собі справу з наших страхів і нашої скупости, що роблять неможливим справжнє почуття, із засліплення і пихи, що не дають нам злетіти.

Треба буде усвідомити собі усі наші нездійснені жес-ти, наші сльози, які ми мовчки ковтали, любов, якою ми нікого не зігріли, наші невиконані обіцянки і наш утрачений час.

Южооптл

МОНАХ БЩНИЙІ МОНАХ БАГАТИЙ

В одному місті було два монастирі: один дуже багатий, а другий страшенно бідний. Якось бідний монах прийшов до багатого монастиря, аби відвідати свого приятеля.

- Мій друже, певний час ми не зможемо бачитись, - сказав бідний монах. - Я-бо постановив відбути тривалу прощу, аби відвідати сто великих святинь. Будь зі мною у молитві, бо мені належить здолати стільки гір і стрімких рік.

- Що ти візьмеш зі собою у таку довгу й небезпечну подорож? - поспитав багатий монах.

- Хіба горня на воду і мисочку для рису, - з усміхом відповів бідний монах.

Другий монах дуже здивувався і суворо глянув на нього:

- Ти такий недалекоглядний, мій друже! Не можна бути аж таким нерозважним. Я також вибираюся на прощу до ста святинь, але не рушу з місця, аж доки не упевнюся, що маю при собі все необхідне для подорожі.

Минув рік. Бідний монах повернувся додому і поспішив відвідати свого заможного приятеля, щоб поділитися з ним великим і багатим духовним досвідом, який здобув під час прощі.

А багатий монах признався:

- На жаль, я ще так і не зібрався в дорогу.

Один чоловік сидів у купе потяга. На кожній станції він уставав і заклопотано виглядав у вікно, потім знову сідав і зітхав, повторюючи назву станції.

Коли потяг минув уже чотири чи п’ять станцій, су-путник занепокоєно спитав його:

- Щось не так? Мені здається, що ви чимсь дуже схвильовані.

Чоловік глянув на нього і сказав у відповідь:

- Я вже давно мав би пересісти, бо їду не в тому на-прямі. Але ж тут так зручно й тепло!

ВИБІР ХУДОЖНИКА

Великий Леонардо да Вінчі погодився виконати фреску у трапезній монастиря Санта Марія делле Ґраціє у Мілані. Це мала бути сцена Тайної вечері Ісуса з апостолами.

Майстер хотів, аби ця фреска стала його найкращим твором, отож працював довго і старанно. Братія монастиря уже втрачала терпіння, а праця просувалася дуже повільно.

Щоб зобразити лик Христа, Леонардо місяцями шукав натурника, чиє обличчя виражало б силу і чар, духовність і міць. Нарешті знайшов: художник надав ликові Ісуса рис Аґнелла, щирого хлопчини, якого випадково стрів на вулиці.

Минув рік, і Леонардо знову міряв міланські вулиці у районі, що тішився недоброю славою, заглядаючи до сумнівних і підозрілих кнайп. Тепер-бо майстер шукав натурника для образу Юди-зрадника. Йому потрібне було обличчя, позначене неспокоєм і розчаруванням, обличчя людини, що здатна була зрадити найближчого друга. Провівши багато ночей серед різношерстих волоцюг, Леонардо знайшов-таки чоловіка, що був досконалим взірцем для Юди.

Він привів його до монастиря і взявся до малювання. Та ось майстер зауважив в очах натурника сльози.

- Чого ти плачеш? - спитав Леонардо, вдивляючись у його похмуре обличчя.

Я Аґнелло, - прошепотів чоловік. - Той самий, з якого ви малювали Ісуса.

Нова революція у сфері косметики: гарна душа ро-бить гарним і обличчя. 

ЯКІ СЛОВА?

Один чоловік, стурбований критичним станом свого по-дружжя, звернувся за порадою до відомого психолога. Психолог вислухав його і сказав:

- Тобі треба навчитися вислуховувати свою дружину. Чоловікові та порада запала у серце. Він повернувся через місяць і повідомив, що вислухав кожне слово, яке говорила дружина.

Тоді психолог мовив, усміхаючись:

- А тепер повернися додому і вислухай те, чого вона не вимовила.

Які слова треба вповісти, аби викликати радість?

Які слова треба вповісти, аби подарувати щастя?

Чи треба вповісти дружбу і згоду?

Чи треба вповісти свободу?

А може, взяти тебе за руку?

Які слова вповісти, аби дарувати Любов?

Які слова вповісти, аби виявити співчуття?

Чи треба казати: «Кохаю тебе»?

Чи треба завжди говорити?

Чи треба казати так само: «Діти»?

А може, взяти тебе за руку?

Які слова треба вповісти? Які слова?

Коли ж нічого не кажу, коли ж мовчу?

Коли ж бо просто дивлюся на тебе,

Коли ж бо просто сміюся до тебе,

Тоді моя рука сама бере твою.

І ти почуєш ці слова в моїм мовчанні

Блондайн, 19 років (померла від раку кістки)

ДВА ГОРОБЧИКИ

Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них - на вершечку, а інший - нижче.

Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:

- Яке гарне це зелене листя!

Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:

- Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?

- То ти сліпий! Листя - зелене!

Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:

- Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя - сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти - дурний!

Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.

Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:

- Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле!

А потім додав:

- А ходи зі мною на вершечок.

Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:

- Дивись, дивись! Листя - справді зелене!

Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

УСМІХ НА СВІТАНКУ

Якийсь час Рауль Фоллєро* перебував у шпиталі для прокажених на одному з островів Тихого океану. Там пану-вали відчай, огида, жах, лють. Всюди повно калік - живих мерців.

Втім, був серед цих понищених людських тіл і спусто-шених душ один прокажений досить похилого віку, який мав надзвичайно ясні й усміхнені очі. Він терпів тілесний біль, як і його нещасні товариші, але виявляв свою любов до життя, поборюючи відчай і ніжно поводячись з іншими.

Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пеклі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.

Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожного дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.

Чекав, аж поки з іншого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим тоненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.

Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.

Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.

І так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, накормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зносити нові муки, аж до нової зустрічі.

Французький лікар, який разом із дружиною ціле своє життя присвятив прокаженим, клопочучи за них навіть перед провідниками держав.

Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він від-повів:

- Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таєм-но лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице... крім маленької частини, щоб могти там мене поцілувати... Але все даремно... Тоді привела мене сюди, але не покинула... І коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тільки для неї.

Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебеу хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.

Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то по-чуєш, що Бог - перший приймає тебе з усміхом.

НАД ПРІРВОЮ

Буддійський монах спокійно повертався до свого мо-настиря в горах. Аж раптом його перестрів дуже голодний ведмідь. Побачивши поживу, звір понісся на ченця. Пере-ляканий, він кинувся тікати, та несподівано опинився над прірвою. Отже, постав перед вибором: або кинутись у прірву, або потрапити в пащу ведмедя.

Монах кинувся у прірву, але встиг схопитися рукою за корінь і повис у повітрі. Він трохи оговтався зі страху і по-чав оцінювати своє становище. Поглянув униз, і побачив тигра, що з відкритою пащею чекав, коли жертва упаде.

Подивився угору - там ведмідь своєю лапою силкувався досягнути його. Глянув на корінь, чи витримає? І оторопів... Його підгризали дві мишки. Монах ледь не зомлів. Коли ж він оговтався, то побачив недалеко від кореня кущик духмяних суниць, що рум’яніли на сонці, поширюючи аромат. Вони немов запрошували, щоб їх зірвати!

Монах простягнув руку, зірвав дві, підніс до уст і сказав: - Які гарні, які солодкі, які запашні!

Немає такого безнадійного становища, в якому людина не знайшла би причини для радости. Знайти її - це результат сили духу і гумору.

Одного понеділка якогось розбійника вели на страту. Раптом він вигукнув: «Ну, цей тиждень для мене починається дуже добре!»

ЧОТИРИ КНЯЗЕНКИ

Чотири князенки хотіли навчитися чогось такого, чого ніхто не вмів. Вони сказали собі:

- Обійдемо всю землю, щоб навчитись.

Визначивши час і місце зустрічі, пустилися в дорогу. Через рік чотири брати зустрілися в призначеному місці

і розповіли одне одному, хто чого навчився.

- Я, - сказав перший, - можу наростити м’язи на цілком голі кістки.

- Я, - сказав другий, - можу нарощувати шкіру.

- А я, - сказав третій, - можу створити органи, якщо буде тіло, шкіра і волосся.

- А я, - закінчив четвертий, - знаю, як дати життя створінню, якщо воно має усі частини тіла.

Поглянули князенки навколо і знайшли якусь кістку. Взяли її, навіть не роздумуючи від якого вона звіра: так були захоплені своїми творчими можливостями.

Один наростив м’язи, другий - шкіру, третій створив відповідні органи, а четвертий дав життя. І вийшов... лев!

Він заревів, стрясаючи своєю гривою, і кинувся на своїх творців. З’їв їх, облизався та й пішов собі до лісу.

Людина довела, що з допомогою різних винаходів мо-же мати величезну творчу силу. Але ця сила здатна привести її до самознищення. Сучасні великі індустріяльні заводи за одну годину виробляють те, на що в минулому треба було затратити кілька років, але ця індустрія порушила екологічну рівновагу: навколишнє середовище, у якому живе людина, страшенно забруднене.

Людина водить автомашину, керує літаком, працює з комп’ютером, але не може вповні панувати над ними. Має величезні матеріяльні вигоди, але наосліп шукає на-прямку, значення, цілі. Добре знає, що, коли помилиться, це знання може знищити її. І відчуває, що урухомила щось, над чим вже не панує. А якщо не зможе ним керувати, то винною в цьому буде сама.

Китайська мудрість каже: «Це не вино робить люди-ну п’яною, а людина впивається вином».

НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ

Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили залишали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, крім краваток, і хотів продати йому одну.

Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.

Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:

- Пити... будь ласка, пити...

- Перепрошую, пане, - відповів чемно швейцар, - сюди не можна входити без краватки.

На світі є люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насо-лод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Євангеліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.

Але коли схочуть увійти до «Божого ресторану», тоді почують: «Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця».

УСІ сили

Батько спостерігав за сином, який хотів переставити важкий столик. Хлопчина натужувався, сопів, але не міг посунути столика навіть на міліметр.

- Чи ти використав усі можливості? - спитав батько.

- Так... - прошепотів синочок.

- Ні! - сказав батько. - Ти не попросив мене допомогти тобі.

Молитися - це застосовувати «всі» наші сили.

РОЗРАДА

Одна дівчинка повернулася від сусідки, у котрої щойно померла восьмирічна донька.

- Чому ти ходила до пані Олі? - питає батько.

- Щоб її розрадити, - відповіла дівчинка.

- А як ти, така мала, могла її розрадити?

- Я обняла її, вона взяла мене на коліна, і я... плакала

з нею.

Якщо хтось поруч тебе страждає, плач разом з ним. Якщо хтось радіє, радій разом з ним. Любов - дивиться й бачить, чує і вислуховує.

Любити - це брати участь усім своїм єством у радості чи горі ближнього. Той, хто любить, відкриває в собі безмежні можливості розради і співчуття. Ми - ангели тільки з одним крилом. Отже, ми можемо літати тільки тоді, коли когось обіймаємо.

ЛЮБОВНА ПОЕЗІЯ

Одну з найгарніших поезій останніх часів написала одна американська дівчина. Заголовок віриш: «Але ти цього не зробив».

Пам’ятаєш той день, коли я взяла твій новий автомобіль і побила його?

Я думала, що ти мене вб’єш, але ти цього не зробив.

Пам’ятаєш день, коли я потягнула тебе на пляж якраз перед зливою?

Я думала, що ти докорятимеш мені, але ти цього не зробив.

Пам’ятаєш день, коли я кокетувала з усіма, щоб викли-кати в тебе ревнощі, і так сталося?

Я думала, що ти покинеш мене, але ти не зробив цього.

Пам’ятаєш день, коли я обляпала салон твого автомобі-ля сметанним кремом?

Я думала, що ти вдариш мене, але ти цього не зробив.

Пам’ятаєш день, коли я забула сказати тобі, що ми підемо на бенкет, і ти прийшов у джинсах?

Я думала, що ти покинеш мене, але ти цього не зробив.

Так, є дуже багато речей, яких ти не зробив!

Ти був терпеливий зі мною, ти любив мене й оберігав.

Було стільки речей, за котрі я просила б твого прощен-ня, коли б ти повернувся з В’єтнаму.

Але ти не повернувся.

Золоте правило:

Всі ми живемо тільки один раз.

Отож, все добро, яке можемо вчинити, або чулість, з якою можемо ставитися до будь-якої особи, виявляймо зараз.

Не відкладаймо на пізніше, не занедбуймо, тому що живемо лише один раз.

ЩКАВІ МЕТЕЛИКИ

Навколо нічної ватри кружляло кілька цікавих мете-ликів. Всі вони були трохи філософами і, літаючи навколо полум’я, що їх зігрівало й освітлювало, питали один в одного:

- Що таке вогонь?

- Це річ, що освітлює, - казав один.

- Це річ, що гріє, - казав другий.

Але ці відповіді їх не задовольняли.

Врешті один метелик кинувся стрімголов у полум’я. На мить він сам став полум’ям.

- Тепер він знає, що таке вогонь, - сказали інші метелики.

Один молодий китаєць вирішив навчитися гончарно-му ремеслу. Отож пішов до найкращого на цілий Китай гончаря і попросився до нього в учні.

Першого дня учитель дав йому уламок вази і сказав:

- Тримай сильно в руках.

Цілий день хлопець навіть не поворухнувся, тримаючи цей уламок.

На другий день гордо прийшов до свого учителя, пере-конаний, що навчиться чогось іншого. Але той дав йому в руки інший уламок вази і сказав:

- Тримай добре!

І цілий день він знову стояв, тримаючи той уламок.

Так тривало щодня протягом цілого року.

Одного ранку молодий китаєць прийшов, як завжди, очікуючи наступного уламка. Але учитель дав йому камінь.

Побачивши, що це - камінь, хлопець вигукнув:

-Таце ж не ваза!

Майстер усміхнувся і сказав:

- Тепер знаєш, що таке ваза!

ОКО ЛІСОРУБА

Один лісоруб ніяк не міг знайти свою найкращу сокиру. Перекинувши все у своєму господарстві, він уже почав думати, що хтось її вкрав.

З такою думкою став біля вікна і почав дивитися на вулицю. Раптом він побачив, що якийсь чоловік переходить дорогу. Приглянувся і впізнав сина свого сусіда.

«Йде, як злодій сокир... - подумав лісоруб. -1 очі в ньо-го, як у злодія сокир... Навіть волосся, як у злодія...»

Через кілька днів лісоруб знайшов свою сокиру і при-гадав, що колись сам поклав її на це місце.

Ставши біля вікна, весело дивився на дорогу. Якраз то-ді знову проходив той самий сусідський хлопець.

«Він іде зовсім не як злодій сокир, - подумав лісоруб. - І очі в нього ясні, як у чесної людини... І волосся...»

Є дуже багато різних ярликів, з якими ми живемо. Вони пришиті, приклеєні, намальовані на штанах, сорочках, шапках, черевиках, і навіть на чолі.

Ми сприймаємо світ як театральне дійство і кожному відводимо якусь роль: той має бути гарний, та - дурна, той - лихий, той - зрадник...

А що є вирішальним при визначенні, - хто має бути катом, хто жертвою? Переважно колір його краватки

Ісус сказав: «Не судіте, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відмірять. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш?» (Мт. 7,1-3).

^жошнл

СКИБКА ХЛІБА

Якось один чоловік, що вже двадцять років не ходив до церкви, приступив до священика. По хвилині вагання, майже з плачем, почав розповідати: «Мої руки забруднені кров’ю. Сталося це тоді, коли ми відступали на російському фронті. Щодня хтось із нас помирав від ран або голоду. Нам дали наказ не входити до хат без рушниці і бути готовими стріляти при найменших рухах місцевих жителів...

У хаті, куди я увійшов, був тільки один старий і дівчина- підліток. “Хліба, дайте хліба!” - жадібно попросив я. Дівчина нахилилася... Я думав, що вона хотіла взяти якусь зброю, бомбу... Я вистрелив... Вона впала...

Коли я підійшов, то побачив, що вона тримала в руці скибку хліба. Я убив чотирнадцятилітню дівчину, яка хотіла дати мені хліба...

Повернувшись додому, я почав пити, щоб забути все це... Але не можу... Чи простить мені Бог?»

Хто ходить із зарядженим крісом, той вистрелить. Якщо єдиним знаряддям, яке ти маєш, є молоток, і ти носиш його зі собою, то інші люди будуть для тебе цвя-хами: цілий день будеш бити по них.

НАСЛІДУВАННЯ

Симон, що віддавна був узалежнений від алкоголю і пе-ребував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, що працювали у притулку. Невдовзі Симон зробився такий послужливий і добрий, що його не впізнавали ані мешканці, ані працівники притулку.

Удень і вночі він невтомно уділявся праці. Жодна ро-бота не могла його принизити. Коли треба було прибрати у кімнаті алкоголіка, якому стало зле, прочистити труби в кухонній раковині чи в туалеті, Симон робив це без жод-ного слова, ба навіть з усміхом. Мало того, часом склада-лося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимсь прислужитися. На нього також могли повністю покластися, коли виникала потреба нагодувати або вкласти до ліжка тих, які не могли дати собі з цим раду самі.

Якось увечері капелан притулку проповідував у залі серед людей, що там згромадилися. Він навчав, що треба молитися до Бога, аби змінюватися і ставати ліпшим. Не-сподівано один хлопчина пробрався наперед, аж до самого вівтаря, упав на коліна і став вигукувати: «О Боже, зроби так, аби я став таким, як Симон! Зроби, щоб я став таким, як Симон!»

Капелан, схилившись над ним, мовив: «Хлопче, було би ліпше, якби ти молився: “Боже, зроби, щоб я став подібним до Ісуса!”»

Дата добавления: 2015-05-23