ФЕРРЕРО 19 страница

- І що мені з чоловіка, який зробив з мене фантазію, мрію?

X. Жибран

ЯК УПІЙМАТИ МАВПУ

Мисливці на мавп вигадали геніальний і безвідмовний спосіб, як їх ловити. Знайшовши місце, де найчастіше збираються ці тварини, вони закопують у землю горщики з вузькою і довгою шийкою, але так, щоб видно було лише цей вузький отвір. А потім до начиння всипають жменю рису і ягід, якими полюбляють ласувати мавпи.

Мисливці ховаються, і мавпи підходять ближче. Цікаві від природи, вони з усіх боків розглядають горщики; коли ж помічають у них ще й залишені смаколики, то негайно запихають досередини руку і жадібно горнуть їжу у жменю. Проте шийка начиння дуже вузька. Вільна доло

ня може прослизнути, а кулак, повний ласощів, видістати годі. І мавпа щосили смикає руку, намагаючись витягнути її з горщика.

Цього моменту якраз і чекають мисливці, що зачаїлися десь поблизу. Вони кидаються на мавп, і ті стають легкою здобиччю. Хоча мавпи й запекло бороняться, та їм навіть на гадку не спадає розкрити долоню і висипати їжу, аби звільнитися.

Як то люди марнують життя, боячись розтулити долоню, у якій стискають те, що вважають за необхідне, а воно насправді ні до чого не придатне.

Мисливці, вишукані й усміхнені, дуже діяльні та винахідливі. Вони ховають свої пастки у яскравих часописах, на телевізійних екранах і на вулицях. І так виховуються люди зі стиснутими долонями та з вигаслими серцями

Не забувай, що сказав Ісус:

«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство. Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються, невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце»

(Лк. 12, 32-34).

ЧЕРВОНА ЛАМПАДКА

Один протестант під час прогулянки зайшов зі своєю донечкою до католицького храму. Проте замість того, щоб милуватися творами церковного мистецтва, дівчинка заці-кавилася червоною лампадкою, що палала біля кивоту.

- Татку, для чого тут ця лампадка? - спитала вона.

- Католики вважають, що всередині цієї скриньки перебуває Ісус у вигляді освяченого хліба. Лампадка нагадує всім про Його присутність, - щиро відповів батько.

За якийсь час батько з донькою пішли до своєї церкви на недільне богослужения. Дівчинка розглядалася довкола, потім потягла батька за рукав.

- Татку, а чому тут немає червоної лампадки?

- Бо для нас, протестантів, тут немає Ісуса, дитинко.

Дівчинка замружила очі, а потім, беручи тата за руку,

вимовила:

- Татусю, ходімо до церковці, де є Ісус.

Чеснотливий парох з Арсу часто стрічав у церкві простого селянина, свого парафіянина. Той чоловік годинами нерухомо простоював навколішки перед кивотом. Здавалося, що він навіть не ворушив губами.

Якось парох спитав його:

- Що ти робиш тут так довго?

- Просто... Він дивиться на мене, а я на Нього.

Пам’ятай: ти також можеш прийти до кивоту такий, який ти є. Обтяжений страхом, непевністю, неспокоєм, безладом, надіями і зрадами. Ти знайдеш дивовижну відповідь:

«Я тут!»

- Що буде зі мною, коли ніде немає жодної певности?

- Я тут!

- Не знаю, як відповідати, як реагувати, яке рішення прийняти у складній ситуації, що чекає на мене.

- Я тут!

- Шлях такий довгий, а я малий, змучений і самотній...

- Я тут!

ть

Ігуууут,

ДВА МАНДРІВНИКИ

Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою, хо-лодний вітер дув їм просто в лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали, якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.

Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.

Один сказав:

- Це доля! Той чоловік - засуджений на смерть. Поспі-шаймо, бо скінчимо так, як він.

І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, нато-мість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив свою мандрівку вже з важкою ношею.

Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому, що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.

Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї\ все її дратувало. Багато вимагають у школі, вдома, надто багато... Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації...

Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:

- Мамо, мені вже обридли твої повчання,. Чому, нато-мість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.

Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:

- Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла...

І вони обнялись, зі сльозами радости в очах.

Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву любови. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої «слабкості».

Але тільки теплота серця може врятувати нас від великого холоду нашої епохи.

ТИ Ж ЗНАВ!

В одному індіянському племені юнаків на зрілість ви-пробовували самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові стати справжніми воїнами.

У час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак побачив стрімку вершину, вкриту сліпучо- білим снігом. «Поміряюся з тією вершиною», - подумав він. Юнак одягнув сорочку зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.

Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю.

Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. По-дивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заго-ворила:

- Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи... Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.

- Ні, - відповів юнак. - Знаю вашу породу. Ти - гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене - і я помру.

- Ні! Навіть не думай так! - відповіла змія. - 3 тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного зла.

Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переко-нувати. Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс з собою. Коли вони вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в ногу.

- Ти ж мені обіцяла! - закричав він.

- Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене з собою, ска чала змія й поповзла собі геть.

Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам, як наркотики, алкоголь тощо.

«Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою».

Одна приповідка каже: «Є каяття, та нема вороття».

А інша: «Що посієш, те й пожнеш».

ЗУСТРІЧ

Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа.

Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, при-пав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна.

- Для чого він тобі? - поспитав халіф.

- У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басори і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там.

Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом.

Халіф спустився до саду і побачив там Смерть.

- Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? - поспитав він.

- Не погрожувала я йому, - відповіла Смерть, - а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зустрітися за п’ять годин на торговиці у Басорі...

Ягин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанований учитель володаря, не хотів прийняти до грона своїх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся у боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою.

- Чого ще я міг би тебе навчити? - мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. - Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрости: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво володіння мечем і стріляння з лука.

Звертаючись до своїх учнів, учитель додав:

- Хто знає смерть, знає життя А хто легковажить смерть, легковажить життя.

4у)у£(НА

МАВПИ І СВІТЛЯЧОК

У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ, яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядалися до по-лум’я, що витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лиця-ми сиділи селяни.

Одного досить холодного вечора мавпи побачили світ-лячка, що блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбай-ливо взяли його. Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до нього та скрекотіли від задово-лення, думаючи, що гріються. Одна навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так роблять люди.

За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими крильцями. їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і сказала:

- Приятелі, ви обманюєтеся - це не вогонь... Це - тільки світлячок!

Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще сильніше дути на нього.

- Ви обманюєтесь! - повторювала пташка, літаючи над мавпами, що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. - Заховайтеся деінде від холоду!

Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золо-тими крилами й убила її. І знову всі почали дути на світ-лячка.

Через ніч мавпи повмирали від холоду.

«Хоч як багато чудес Він учинив перед ними, вони не вірували в Нього, щоб збулося слово пророка Ісаї, який сказав: “Він засліпив їм очі й заціпенив їм серце, щоб очима не бачили, щоб серцем не розуміли і не навернулися, щоб я їх вигоїв”» (Йо. 12, 37-40).

Тому багато людей вмирає від холоду.

СМЕРТЬ ПАРАФІЇ

На міських мурах і в парафіяльному часописі з’явився дивний некролог: «З великим сумом звіщаємо про смерть парафії святої Анастасії. Похорон відбудеться в неділю об 11-й годині дня».

У неділю церква святої Анастасії була переповнена: ні-коли в ній не збиралося стільки людей, як у цей день. По-серед церкви стояли мари, а на них лежала труна з темного дерева. Парох сказав коротеньку проповідь: «Не думаю, що наша парафія може повернутися до життя, але оскільки ми майже всі зібралися тут, хочу востаннє спробувати. Я би хотів, щоб ви всі пройшли повз труну, аби попрощатися з покійною. Пройдете по черзі, один за одним, і, глянувши на неї, вийдете через ризницю. Потім, хто захоче, може повернутися на Службу Божу через центральний вхід».

Отець парох відкрив труну. Всі питали себе: «Хто там є? Хто насправді помер?»

Черга рушила. Один за одним парафіяни дивилися в труну і виходили з церкви - мовчазні, збентежені, засоромлені. Кожен, хто хотів побачити труп парафії святої Анастасії і заглядав у труну, бачив у дзеркалі, що лежало на дні, своє відображення.

Якщо порохом припала твоя церква, то порохом припала і твоя душа.

біруднА

МАЛИМИ КРОКАМИ

Молодий студент, який прагнув працювати для добра людства, одного дня пішов до св. Франциска Салезія і спи-тав його:

- Що маю робити для забезпечення миру у світі?

Святий Франциск, посміхаючись, відповів йому:

- Не гримай так сильно дверима.

Малі суперечки завжди викликають великі свари і незгоди. Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але й велика любов виростає з малого.

НЕ ПРОДАЄМО...

Молода пара зайшла до крамниці дитячих іграшок. По-дружжя довго вибирало подарунок, оглядаючи полиці і пе-ребираючи забавки, підвішені до стелі чи розкладені просто на підлозі: ляльки, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти...

Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавчиня.

- Розумієте, - почала пояснювати жінка, - ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.

- Донечка рідко усміхається, - продовжував чоловік.

- Ми хотіли б купити їй щось, що б зробило її щасли-вою, - говорила далі жінка, - навіть коли нас нема... Щось, що б її забавляло, розраджувало, коли вона сама.

- Вибачте, - посміхнулася продавчиня, - ми не продаємо батьків.

Народити дитину - це укласти з нею такий великий контракту що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: «Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даси мені?» Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.

Один п ’ятнадцятилітній хлопець це бачить так: Хотів я молока, а одержав смоктунець.

Хотів я батьків, а одержав забавку:

Хотів я говорити, а одержав телевізор Хотів я навчатися, а одержав свідоцтво.

Хотів я думати, а одержав знання.

Хотів я мати власний погляд, а одержав ідею.

Хотів я бути вільний, а одержав дисципліну.

Хотів я любови, а одержав мораль.

Хотів я професію, а одержав місце.

Хотів я щастя, а одержав гроші.

Хотів я волю, а одержав автомобіль.

Хотів я місця в житті, а одержав кар 'єру.

Хотів я надію, а одержав страх.

Хотів я змінювати, а одержав нерозуміння.

Хотів я жити...

8у>у£н&

В ЯЗЕНЬІ МУРАШКА

Одного чоловіка засудили на двадцять років ув’язнення. Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою від інших, і чоловік вирішив її дресирувати.

Скільки терпеливосте треба було! Але через п’ять років мурашка вже виконувала його команди: танцювала на на-тягненому волоску і робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через наступних п’ять років вона вже доско-нало говорила чотирма іноземними мовами.

Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили з в’яз-ниці. Він узяв її з собою на волю, бо сподівався заробити багато грошей, виступаючи з нею на телебаченні.

Вийшовши з в’язниці, він пішов до бару і, випивши до-брої кави, хотів похвалитись своєю розумною мурашкою. Поклав її на прилавок і покликав бармена.

- Дивіться на цю мурашку! - сказав чоловік.

Продавець схопив шматку і убив її, кажучи:

- Вибачте, будь ласка...

Багато батьків і вихователів присвячують ціле своє життя, щоб вивести дітей в люди. Але часто вистачає однієї миті, щоб усе пішло шкереберть, тому що приходить якийсь нещасний «бармен»...

Краще тренувати слонів, ніж мурашок.

9 грудня

ПЕЧЕРА

Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.

Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських копит.

Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі нарости темного бальзату. Його увагу при-вернула ледь помітна стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.

Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у ве-лику темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.

- Прошу! Ходи сюди, брате! - заохочував його добро-зичливий голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.

- Ти тут живеш? - спитав його.

-Так.

- Як ти можеш жити в цій печері сам, убогий, далеко від людей?

Пустельник посміхнувся і відповів:

- Я не убогий. Маю великі скарби.

- Де? - спитав з цікавістю араб.

- Дивись сюди, - пустельник указав на маленьку щілину в стіні печери. - Що там бачиш?

- Нічого, - відповів араб.

- Справді нічого? - наполягав пустельник.

- Тільки трошки неба...

- Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний, безмежний скарб? - спитав пустельник.

Я читав про одного нацистського в ’язня. У листах до родини він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери до іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.

365 КОРОТКИХ ІСТОРІЙ ДЛЯ ДУШІ •

Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький телевізор!

КИЦЯ

Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так зако-халася, що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну здобути його серце.

Чарівниця задовольнила її бажання. Невдовзі вже готувалися до весілля.

Весілля було гарне: співи, танці, жарти... Запрошені гості ще ніколи не їли таких смачних страв.

Усе йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.

Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли вірити рекламі. Кажемо людям: «Мені приємно тебе бачити!» «Зустрічаймося частіше!» «Хоч дзвонімо...» «Як тобі пасує вбрання», - яких не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо вдягаються.

У нас є маски на різні випадки життя. Одна - для приятелів, друга - для начальника, третя - для чоловіка чи жінки, четверта - для сусідів, п ’ята - для Бога... Але приходить час, коли всі комедії закінчуються.

«Остерігайтесь фарисейської закваски, тобто лицемірства. Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б не виявилось. Ось чому те, що ви потем

ки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках, оголоситься на крівлях»

Лк. 12,1-3

ТРОХИ СРІБЛА

- Учителю, що ви думаєте про гроші? - спитав один юнак свого учителя равина.

- Дивись у вікно, - сказав учитель. - Що бачиш?

- Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і чоловіка, який іде на базар.

- Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?

- Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло - себе!

- Тепер поміркуй: вікно - зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки себе.

Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на дзеркала. Вони думають, що дивляться «назовні», а бачать і споглядають самих себе.

Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.

ОБМІН

П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, напо-легливо випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько втратив терпіння і з докором сказав:

- Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?

- Любов, - відповіла дівчинка.

Батько не знав, що далі казати.

Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до своїх спадкоємців:

-Дорогі діти, тепер лишаю...

- Скільки кожному? - спитали всі разом.

Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до

неї, коли вона не має нічого.

А чого чекаєш ти?

МАРЕВО

Один чоловік заблукав у пустелі. У нього закінчилася їжа і вода, він важко ступав по розпеченому піску.

Нараз побачив перед собою пальми і почув плескіт води. Розчарований, він подумав: «Це марево. Моя уява показує мені глибокі бажання моєї підсвідомости... Насправді нема нічого...»

Втративши всяку надію, безсило опустився на землю і помер.

Трохи пізніше його побачили два бедуїни.

- Ти щось розумієш? - спитав один. - Так близько до оазису, два кроки до води і до фініків, що падають просто в рот! Хіба це можливо?

- Це - сучасна людина, - відповів інший.

Гай-гай, світ переповнений різними таємницями, а людина закриває їх своєю рукою (Ваал Шем).

Прихильники цієї технократичної епохи готові приймати за дійсне лиш те, що підлягає раціональній класифікації. Радо вірять, що завдяки своїй науці вони стоять на твердому грунті, а тим часом провалюються в прірву відчаю, тривоги.

Таємниці Бога неможливо зрозуміти, але треба в них вірити.

АНГЕЛ

Авраам був дуже старий. Одного вечора, коли заходило сонце, сидів перед наметом, радів прохолодою і раптом удалині в тремтінні повітря побачив Ангела, котрий набли-жався до нього.

Авраам вже недобачав, але відразу здогадався, що Ангел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерти.

- Господь з тобою, Аврааме, - мовив Ангел.

Авраам похмуро спитав його:

- Ангеле Смерти, чи можливо, аби приятель бажав смерти приятелеві?

Ангел усміхнувся:

- А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з’єднатися з тим, кого любить?

Авраам на це відповів:

- Ангеле Смерти, забери мене з собою!

Коли я народився, люди були щасливими та усміхалися.

Лише я плакав.

Коли я помер, люди були сумними і плакали.

Лише я був щасливим та усміхався!

ЯРМАРОК ДИЯВОЛА

Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушання людей.

Упродовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, вла-штовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних ди-явольських винаходів. Було організовано виставку, що сто-сувалася всіх категорій гріхів, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювати гординю, скупість, не-поміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.

Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео і т. ін. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спе- ціяльною знижкою було добре видно, як на будь-яких важ-ливих торгах.

У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається».

Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитну картку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальши-вою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що ключ цей надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібний. Бо за його допомогою міг зайти у кожну людську душу: світську, священичу, чернечу, а та-кож у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святости, віку, цей чарівний ключ завжди діє.

Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт ди-явол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказавши тихо: «Цей ключ - розчарування!»

Розчарована людина мучить і ненавидить не лише себе, а й інших, бо зранена. Розчарування є протилежністю вірі. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рм. 8, 31).

КОЛІР ВЕЛОСИПЕДА

Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого ве-лосипеда.

Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його любила. Одначе старший брат сказав їй на те:

- В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофарбуй-но краще червоною фарбою. Буде класно!

Червоний колір також подобався дівчинці, й вона по-фарбувала велосипед у червоний колір.

Але подружка зауважила:

- Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не по-фарбувати його у блакитний колір?

Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велосипед у блакитний колір.

Але син сусідки мовив:

- Блакитний? Цей колір якийсь сумний. От жовтий куди веселіший!

Дівчинка визнала: жовта барва таки веселіша.

Тут озвалася й сусідка:

- Який жахливий колір! А найкращим був би бронзо-вий. Я раджу бронзовий.

І дівчинка забарвила велосипед у бронзовий колір.

Тут нагодився старший брат, який закричав:

- Ти що, не послухала мене? Та ж бронзовий колір - такий буденний! Ти мусиш перефарбувати свого «коника» у червоне - мусиш, і край!

Тоді вона дзвінко засміялася.

Взяла бляшанку з зеленою фарбою, покрила нею бага-тостраждальний велосипед і вже не звертала уваги на те, що кажуть інші.

Якщо надавати надмірної ваги тому, що кажуть інші, це може навіть обернутися бідою.

Одною дня соловейко занедужав і перестав щебетати.

- Він насправді не хворий, - юмоніли юробці. - Просто лінується співати.

Така «версія» глибоко образила соловейка, й він защебетав знову.

- От бачите: ми мали рацію! - зраділи юробці.

Щоб заспівати з колишньою дзвінкістю, соловейко напружив останні сили. Проспівав - і помер.

А горобці дивувалися:

-Для чого співав, коли був недужий?

СПІЛКУВАННЯ

У найфешенебельнішому ресторані одного міста якась пані замовила собі спаржеву юшку - фірмову страву цього ресторану. Вже за кілька хвилин послужливий офіціянт по-ставив перед жінкою тарілку з юшкою, що парувала і пахла дуже смачно. По тому вклонився й відійшов.

- Офіціянте! - гукнула жінка йому в спину. - Будьте ласкаві, підійдіть-но сюди.

- Чогось іще бажаєте, пані? - спитав, наблизившись до столика.

- Прошу скуштувати цієї юшки! - попросила жінка.

- Але навіщо? Хіба не таку юшку ви замовляли?

- Прошу скуштувати! - наполягала жінка.

- Але чому? Може, вона пересолена?

- Скуштуйте!

- Чи вона прохолола?

- Кажу вам - куштуйте! - перейшла вже на крик.

- Вибачте, пані, - чи можу я все-таки довідатись, на-віщо?

- Як хочете довідатись, то скуштуйте цієї юшки, - пра-вила своєї жінка, владним жестом вказуючи на тарілку.

Офіціянт, бачачи, що відвідувачка непохитна у своєму рішенні довести справу до кінця, присів край столу, обвів поглядом тарілку, відтак розгублено мовив:

- Але ж тут немає ложки!

- Нарешті! Нарешті ви зауважили! - вигукнула жінка. - Саме це я й намагалася вам розтлумачити: бракує ложки!

«Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, - а що більше цього, те від лихого» (Мт 5, 37).

НЕБЕСНА ТРОЯНДА

Китайський імператор, передчуваючи наближення смер- ти, вирішив видати заміж свою єдину дочку. Вона була не лише найелегантнішою, але й перевершила вродою і розу-мом усіх дівчат імперії. Та був у неї один ґандж: ні за які гроші не хотіла виходити заміж.

Проте, розуміючи, що це так важливо для батька, вона пообіцяла, що вийде заміж, однак лишень за того юнака, який подарує їй небесну троянду. Всі претенденти, щойно дізналися про це бажання імператорської дочки, одразу ж

почали наввипередки шукати небесну троянду. Старання більшосте з них були марними. Тільки троє прийшли з тро-яндами.

Першим був заможний купець, багатший від самого ім-ператора. Він звернувся до найславетнішого алхіміка світу, і той за допомогою таємничих фільтрів і кольорових розчи-нів перемінив білий колір квітки на блакитний. Не гаючись, купець приніс її до палацу імператора. Побачивши квітку, дочка імператора зблідла, однак, пильніше приглянувшись, сказала: «Якби на цю квітку сів метелик, він зразу ж отруївся б», - і з огидою відкинула її.

Другим кандидатом був генерал імператорського вій-ська. Він попросив найславетнішого у світі золотаря виго-товити для нього небесну троянду з сапфіру. Коли дочка імператора звернула погляд своїх чорних, як ніч, очей на оксамитово-блискучу троянду, то промовила: «Тату, хіба ти не бачиш, що це зовсім не троянда, а звичайний крокус у формі троянди?»

Третім кандидатом був син Першого міністра, красивий, гречний і симпатичний юнак. Він наказав найкращим мит-цям держави, щоб за три місяці зробили для нього небесну троянду з найтоншої порцеляни.

«Я візьму її, бо вона гарна, - сказала дочка імператора, - але й це всього лиш цяцька».

Отак відкинула вона і третього кандидата.

Одного літнього вечора, зачаровано споглядаючи з вікна захід сонця, дочка імператора почула чарівний голос. Він належав молодому поетові, який проходжався перед її вік-нами. Раптом їх погляди пересіклися. Вони довго безмовно дивилися одне на одного. Згодом чоловік тихо промовив: «Я хочу одружитися з тобою».

«Ох, - вирвалося в дівчини, - але я дочка імператора і оголосила, що вийду заміж за того, хто принесе мені небесну троянду. Дотепер це нікому не вдалося».

«Байдуже, я принесу», - сказав поет.

Наступного ранку юнак зірвав у саду білу троянду і при-ніс імператорові. Той, сміючись, передав її дочці. Але вона взяла троянду і спокійно промовила: «Нарешті небесна троянда!»

Імператор онімів від здивування. Міністри і придворні почали перешіптуватися: «Це ж зовсім не небесна троянда».

Імператорова дочка запитала їх: «Невже ваші очі справді не бачать? Це небесна троянда, запевняю вас. Придивіться уважніше, і ви побачите її чудовий небесний відблиск».

Усі замовкли. Дочка імператора вийшла заміж за поета, і вони прожили щасливе життя.

Правдиво бачити можна тільки серцем. Треба лишень йому більше довіряти.

Дата добавления: 2015-05-23