Черкащина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Корсунь-Шевченківська битва 1944 року

У роки Другої світової війни загинуло 168481 черкащан, в тому числі 151031 – безпосередні учасники бойових дій – військовослужбовці, партизани, бійці народного ополчення та винищувальних батальйонів.

На території Черкащини гітлерівці знищили понад 120 тис. чоловік цивільного населення. Так, за період окупації у Звенигородському районі було розстріляно понад 5 тис. чоловік, стільки ж у Монастирищенському та Христинівському районах, у Корсунь-Шевченківському – понад 3 тис., Канівському – 482, Чорнобаївському – 500 чоловік. Після звільнення Золотоноші на околиці міста було виявлено 30 поховань, в яких знаходяться останки близько 13 тис. чоловік. У невеличкому містечку Умань, в якому до війни нараховувалося трохи більше 50 тис. чоловік, було розстріляно гітлерівцями в сухому яру понад 25 тис. мирних жителів. Крім цього, щодня в Уманському таборі для військовополонених в, так званій, «Уманській ямі» від нелюдських умов утримання гинуло по 60-70 військовополонених.

Протягом перших місяців окупації на території краю була створена розгалужена мережа концтаборів і в’язниць. Зокрема, в Драбівському районі діяли концтабори в сс. Жорнокльови і Шрамківка, в Чорнобаївському – в с. Хрестителеве, в Христинівському – в с. Івангород, в Тальному – в гранкар’єрі. У с. Бабанка Уманського району та с. Буки Маньнівського району на концтабори були перетворені місцеві середні школи, у Золотоноші і Смілі – на території військових містечок, у Каневі – в музеї ім. Т. Г. Шевченка та ін.

Згідно з розпорядженням окупаційної влади кожен, хто переховував військовополонених чи надавав медичну допомогу пораненим червоноармійцям – підлягав розстрілу. Але, не зважаючи на загрозу, населення краю не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало поранених, допомагало партизанам, а й з допомогою патріотів була створена ціла мережа підпільних шпиталів. Крім широковідомого шпиталю Силіна у Вереміївці Чорнобаївського району діяли подібні заклади в Драбові, Шполі, Умані, Тальному, в с. Верхнячка Христинівського району, в с. Цибулів Монастирищенського району та ряді інших містечок і сіл Черкащини.

З перших днів окупації Черкаського краю гітлерівці почали насильно відправляти місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини. Так, з Умані було вивезено в неволю 7 тис. юнаків та дівчат, з Іркліївського району – 4482, з Черкас – 8 тис., з Городища – 1869, Вільшани – 649, Христинівського району – 4 тис., Моринців – 529, Тального – 436, Чигирина – понад 1000, Чорнобая – 1527, Цибульова – 496, Ротмистрівки – 370, Ладиженки – 319, Жовтина – 360, Макіївки – 297, Жаботина – 405, Кам’янки – 400, Золотоноші – 433, Гельмязева – 270, Бузівки – 350, Маньківки – 350, Канева – 242, Лисянки – 385, Старосілля – 884 та ін. На терор загарбників Черкащина відповідала розгортанням масового опору. В жодному селі, місті окупанти не знали спокою. У роки війни в краї з ненависним ворогом боролися члени 30 організацій і 39 підпільних патріотичних груп, 24 партизанські загони, 2-га Українська партизанська бригада, діяло 4 районних і один міжрайонний антифашистські центри Опору. Як свідчать архівні документи на Черкащині підпілля очолювали істинні патріоти української землі, і не завжди «анкетно чисті активісти». Так, у Тальному підпільну організацію очолили брати Григорій і Віталій Проценки, батько яких Володимир Боніфатійович, директор Веселокутської середньої школи, 20 листопада 1937 року був засуджений трійкою при Київському обласному управлінні НКВС, як член «української націоналістичної організації» на 10 років концтаборів. У Христинівському районі підпільну організацію створили брати Панченки – сини, так званого, «ворога народу». І таких прикладів чимало. Тому, можливо, і не випадковим було те, що про боротьбу партизан і підпільників України тривалий час замовчували. Багатьох керівників партизанських і підпільних груп за сфальсифікованими справами відправили у концтабори, чи просто розстріляли, як «агентів гестапо», як це трапилось, зокрема, з організатором підпілля с. Тальянки Тальнівського району Кузьмою Грибом, комісаром одного з Черкаських загонів Фокіним, партизаном Гречухою та іншими.

Всьому світові, як символ не людяності і злочину фашизму проти мирних громадян, відоме село Лідице (Чеська республіка), яке було спалене, а 172 мешканця розстріляно. На Черкащині таких сіл більше десяти. Зокрема, 18 червня 1943 року було повністю спалено хутір Буда Чигиринського району і знищено 82 його жителя, у жовтні-листопаді в тому ж районі спалено у селі Мельники 352 двори і знищено 300 мешканців, а у селі Вдовин Хутір – 140 дворів і 409 жителів. 10 січня 1944 року у селі Острівець Уманського району було спалено 200 дворів і розстріляно 156 жителів. Така ж доля спіткала і села Будище Черкаського району, Шестеринці Лисянського, хутір Павлопіль Маньківського, Ленінське Чигиринського районів та ряд інших.

Шевченків край волею долі став ареною жорстоких боїв, як на початку війни, так і в період визволення від гітлерівців. Саме ціною свого життя, гіркотою оточення, стражданнями полону, воїни 12-ої і 6-ої армій південно-західного фронту зірвали в липні-серпні 1941 р. плани гітлерівців, які прагнули навальним наступом оволодіти Києвом. А взимку 1944 року саме на землі Т. Г. Шевченка була здійснена одна з блискучих операцій – оточення і знищення крупного угруповання німецьких військ – Корсунь-Шевченківська битва.

22-ом з’єднанням і частинам на знак їх видатних перемог у боях за визволення Черкащини було присвоєно найменування Черкаських, 23 – Корсунських, 20 – Уманських, 6 – Звенигородських. 2069 воїнів-українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них 153 – черкащанина. А місто Корсунь-Шевченківський нагороджено орденом Вітчизняної війни.

Черкащани пишаються своїми земляками – двічі Героями Радянського Союзу генералом армії І. Д. Черняхівським і мужнім соколом І. Н. Степаненком, повним кавалером ордена Слави і Героєм Радянського Союзу І. Т. Драченком, воїнами-героями Г. Г. Бриком, О. К. Клинківським, І. Я. Лисенком, С. О. Литовченком, С. С. Запорожцем, А. І. Дробахою й багатьма іншими.

Навічно застиг на постаменті в Карантинній Слободі у Севастополі легендарний торпедний катер № 52, яким командував Герой Радянського Союзу уманчанин А. Я. Кучерський. А на Сапун-Горі стоїть пам’ятник сину колгоспного конюха із с. Цибулів Монастирищенського району М. Я. Дзигунському, який повторив подвиг О. Матросова. Шлях танковим колонам на Воронячих висотах, які мали ось-ось ввірватися в Ленінград – перетнув вогонь гармат, знятих з крейсера «Аврора». Командиром цієї батареї був черкащанин Олексій Смаглій. Серед героїв-панфіловцев, які стояли на смерть під Москвою, був і канівчанин Г. О. Петренко. У складі легендарного десанту Вільшанців у Миколаєві до останнього подиху билися з ворогом і черкащани – заступник командира відділення БТР І. М. Удот та санітар – матрос Г. Є. Тященко. Подвиг Гастелло у небі біля містечка Опочка на Псковщині повторив молодий льотчик, колишній учень Чапаївської середньої школи Олександр Романенко.

Немає такої країни в Європі, де б не билися з ненависним ворогом черкащани, як немає такого міста, через яке б не проходив фронт, яке б не звільняли чи не захищали вихідці з землі Тараса. Чимало черкащан брали участь у антифашистському русі Опору в країнах Західної Європи, штурмі останньої цитаделі гітлеризму – рейхстагу. Історія так розсудила, що саме черкащанину генералу К. М. Дерев’янку із с. Косенівка Уманського району випала честь поставити крапку в останній трагічній сторінці Другої світової війни.

Операція розпочалася у ніч на 25 січня[4] 1944 року. З рубежу на річці Сухий Ташлик перейшли в наступ передові батальйони 4-ї гвардійської армії генерал-майора О. І. Рижова і 53-ї армії генерал-лейтенанта І. В. Галаніна 2-го Українського фронту.

Вранці 25 січня 1944 року перейшли в наступ головні сили радянських військ. Їм вдалося прорвати оборону німецьких військ на відрізку Вербівка, Калинівка, Баландине, Красносілка і розпочати переслідування німецьких військ, що відступали.

Німецькі війська стійко оборонялись, проте під ударами частин Червоної Армії змушені були відступати.

Напередодні битви командування 2-го Українського фронту терміново перекинуло з району Кіровограда на ділянку головного удару 5-ту гвардійську танкову армію під командуванням генерал-полковника П. О. Ротмістрова.

В результаті спільних дій піхоти, артилерії і танків 25 січня 1944 року була прорвана головна лінія оборони німецьких військ. В районі села Бурти в прорив були введені з'єднання 5-ї гвардійської танкової армії.

Частини 20-го і 29-го танкових корпусів, прорвавши другу лінію оборони, почали рейд по німецьких військ тилах в напрямку на Шполу — Звенигородку, щоб зустрітися з військами 1-го Українського фронту і замкнути кільце оточення.

Оточення

27 січня радянськими військами була зайнята Шпола. Зосередивши тут головні сили і заправивши машини, корпус продовжував наступ силами 8-ї і 80-ї танкових бригад. 28 січня 1944 року ці бригади зустрілися з частинами 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту в Звенигородці. Різними підрозділами радянських військ було створено зовнішнє і внутрішнє кільця оточення. Утворився відомий Корсунь-Шевченківський «котел». Оточені війська Вермахту у Корсуні були приречені на поразку. Щоб уникнути зайвих жертв з обох сторін, 8 лютого 1944 року радянське командування через парламентарів на чолі з генералом М.І Савєльєвим[5] подало німецьким військам ультиматум з пропозицією припинити опір. Командування оточених військ Вермахту, виконуючи наказ Гітлера триматися за будь-яку ціну і сподіваючись на обіцяну допомогу, відхилило ультиматум. На звільнення оточених військ німецьке командування перекинуло більшість танкових дивізій Групи армій «Південь» і їм вдалося майже прорвати кільце оточення, наблизившись в районі хутора Жовтень (на півночі Лисянки) до оточених на відстань близько 6 км.

Прориву оточених німецьких військ намагалась завадити разом з іншими частинами і з'єднаннями 202-га стрілецька дивізія, яка за особливі заслуги в цій операції одержала найменування «Корсунська». Після відхилення ультиматуму 9 лютого 1944 року Червона Армія розпочала генеральну атаку оточених дивізій противника, які водночас стягувались на південний захід кільця оточення, тому радянські підрозділи швидко просувались вперед. Зокрема, 9 лютого 1944 року було зайнято Городище і частини 52-ї армії розгорнули наступ на Корсунь. З північного сходу лівим берегом Росі разом з частинами 294-ї стрілецької дивізії 52-ї армії на Корсунь наступали частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії. 14 лютого 1944 року полки цих дивізій оволоділи головним опорним пунктом німецьких військ — Корсунем, захопивши при цьому 18 транспортних літаків, 5 танків, 6 складів з боєприпасами і продовольством.

Завершення і німецький прорив

В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки, яка нещодавно була зайнята німецькими військами, що намагались розірвати кільце оточення. Завадити їм мали з'єднання 52-ї, 27-ї і 4-ї гвардійських армій, 5-ї гвардійської, 6-ї і 2-ї танкових армій, 5-го гвардійського кавалерійського корпусу та інших радянських з'єднань і частин. Німецькі частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій деблокуючих сил, до річки Гнилий Тікич, де не було ні мостів, ні захопленого плацдарму. З великими труднощами німці спорудили переправу. До 16 години 17 лютого вони таки вийшли до Лисянки. Незважаючи на складні умови прориву, за спогадами очевидців, найбільших втрат німецькі війська зазнали якраз під час форсування річки Гнилий Тікич. З близько 45 тисяч німецьких вояків, що почали прорив з «котла», 36 262 успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було знищено чи залишено. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 17 лютого 1944 року. Командувач німецьких сил генерал В.Штеммерман при прориві слідував з ар'єргардом, особисто очолив офіцерську роту, складену з управління корпусу, і загинув в бою. Командир дивізії СС «Вікінг» Г.Гілле за цей прорив отримав «Залізний хрест» з рук Гітлера.

Результати

Під час Корсунь-Шевченківської битви в кільці оточення було знищено 41 200 і взято в полон понад 15 тисяч солдатів і офіцерів Вермахту, знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів, захоплено такі трофеї: 41 літак, 116 танків, 32 бронемашини, 618 гармат, 51 самохідну гармату, 267 мінометів, 789 кулеметів, 85 бронетранспортерів, 10 000 автомашин, 7 паровозів, 415 цистерн, 127 тягачів, 4 000 возів із військовими вантажами, 6 418 коней, 64 склади з боєприпасами та військовим майном.

На зовнішньому фронті оточення ворог втратив 27 000 солдатів і офіцерів убитими і пораненими. Було знищено 329 літаків, 827 танків, 1 638 автомашин, 446 гармат. Захоплено такі трофеї: 115 танків, 270 гармат, 1 850 автомашин, 50 бронетранспортерів і бронемашин, 10 штабних автобусів та багато іншої зброї і бойової техніки[6].

Ця історична перемога в Корсунь-Шевченківській битві дісталася Червоній армії теж коштом великих утрат у бойовій техніці і живій силі. Визволили Рівне і Луцьк. Загинуло 770 тис. людей, переважно українців. Тисячі солдатів і офіцерів були нагороджені орденами і медалями. Близько ста воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

За успіх під час боїв генерал армії І.Конєв 20 лютого був нагороджений званням Маршала Радянського Союзу.

Дата добавления: 2015-05-23