Утворення СРСР. Статус України

Білет № 22

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано. В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

2)XX з’їзд КПРС і початок лібералізації суспільного життя.

30 червня 1956 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», у якій висловлювалася рішучість партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати негативні наслідки цього явища. Викриття культу особи Сталіна — найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що вивчається, яка за своїм значенням виходить далеко за його межі. Наскільки складним був процес десталінізації, красномовно засвідчує те, що делегати XX з’їзду КПРС так і не наважилися опублікувати матеріали про викриття культу особи для широкої громадськості. Засудження беззаконня, скоєного в сталінську епоху, та початок нового політичного курсу в Україні більшість зустріла схвально. Народ чекав повної правди, послідовної демократизації суспільства, гарантій для неповторення трагедії. Уже 3 липня 1956 р. постанову ЦК КПРС зачитали на деяких підприємствах Києва, зокрема на заводах «Ленінська кузня» та «Червоний екскаватор». Загалом послаблений, але збережений тоталітарний режим дозволяв критикувати свого творця суворо дозовано, у визначених межах, вихід за які не допускався. Основні складники лібералізації Проголошено курс на відновлення й розширення законності та демократії. Виникла необхідність принципових змін у всіх сферах життя суспільства. Розпочалася ліквідація системи масових репресій, ГУЛАГу і часткова реабілітація жертв репресій. Відбулася зміна системи судочинства. Здійснювалася децентралізація управління. Дещо послабився жорсткий ідеологічний контроль. Послабилася жорстка регламентація духовного життя. Припинялися ідеологічні кампанії проти інтелігенції, націоналізму тощо. Почалося громадське пробудження населення. В Україні розпочалася лібералізація: часткова українізація, рух за відродження української мови. Виходять друком фундаментальні наукові праці: «Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Український історичний журнал» (виходить з 1957 р.), розпочалося видання «Історії міст і сіл України»; зростала роль українського чинника в різних сферах суспільного життя: на керівні посади висували місцеві кадри, уповільнювався процес русифікації; припинилася кампанія боротьби проти націоналізму; розпочалося відродження української культури; Україна одержала більше прав в економічному й культурному житті; розпочалося національне відродження в Україні.1953 р. Оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п’яти років, а також за посадові, господарські й деякі військові злочини. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб, а до 1959 р. — майже 250 тис. (переважно посмертно). Наприкінці 50-х років було переглянуто справи 5,5 млн осіб, які перебували на обліку в репресивних органах. З цього обліку було знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Ліквідовано концтабори і визволено сотні тисяч жертв сталінського терору. Втім реабілітація відбувалася повільно, бо в органах безпеки, прокуратури працювало чимало тих, хто був причетний до масових репресій, зловживань і беззаконня.

Дата добавления: 2015-05-23