Методи принципи та джерела вивч. Іст.укр

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

3. Сутність понять етнос, народність, народ,нація. Основні концепції формування укр.. народу.

Слово «народ» у сучасному науковому та суспільному лексиконі майже злилося з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», а нерідко воно застосовується як тотожне термінові «нація». Взагалі терміни „етнос” і „нація” – синонімічні та перекладаються з грецької та латини одним словом „народ”. Більшість сучасних українських дослідників його походження виводить від слів «рід», «родина», «народити». Крім того, в українській суспільній думці утвердився етносоціальний підхід, згідно з яким, поняття „народ” охоплює всі класи, суспільні верстви та прошарки, що мешкають на території Української держави. До українського народу, таким чином, входять не лише етнічні українці, але й представники всіх інших етнічних груп (меншин), що проживають на території України.\

Слово «етнос» (ethnos) запозичене з давньогрецької мови, де так називали всіх не греків, чужинців. По суті, воно означає такі поняття, як плем'я, народ, група людей, стадо, рід та ін. З XIX ст. слово «етнос» увійшло в наукову літературу в значенні «народ». У такому ж розумінні воно побутувало в радянському суспільствознавстві. У західній літературі поняття «етнос» не отримало належного теоретичного опрацювання, хоча ним часто позначається термін «нація». Латинське слово нація (nation) особливо прижилося в Західній Європі, де переважна більшість народів здавна мала власні держави. Тому поняття „нація” у наш час набуло значення „одержавлений народ”, тоді як словом „етнос” користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів

Спираючись на наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних учених, можна запропонувати таке визначення етносу. Етнос – це стійка природно та історично сформована на певних територіях динамічна людська спільнота, що має власну самоназву й усвідомлює свою єдність та спільне походження, протиставляючи себе всім іншим аналогічним утворенням, і характеризується сталими своєрідними ознаками мови, культури, способу життя, психічного складу та менталітету, стійкими господарськими та економічними зв’язками

Поняття „народ” в зарубіжній етнології вживається як синонім до слова «народність». У пострадянській літературі цей термін найбільш активно застосовується при вивченні етнічних процесів X–XIX ст. Виходячи з формаційного членування історичного процесу, із другої половини 1940-х років радянські історики та етнографи стали визначати народність як рівень етноісторичної зрілості, що відповідає першому етапові класового суспільства (починаючи з рабовласницького). Відтак і сьогодні народностями називають людські спільноти, які виникли на основі злиття племінних об'єднань, передували націям, і мали такі риси, як спільність мови, території, економічних і культурних зв'язків. Отже, згідно з таким підходом категорія «народ» має означати державну, а «народність» – етнічну належність населення Нація − це найвища стадія в розвитку етнічних спільностей і не всі вони досягли такого рівня. З 3,5 тисяч етносів у сучасному світі лише 800 є Усі інші знаходяться на до національних етноісторичних стадіях. Перетворення етносу в націю відбувається шляхом зростання й поглиблення його самосвідомості. Етнос, на відміну від нації, не усвідомлює своєї єдності в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому нездатний створити незалежну національну державу

КОНЦЕПЦІІ

Ранньосередньовічна

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвиткусередньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у (наприклад, французи, німці, англійці,іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами.

4. Основні етапи етногенезу

Виключаючи більш ранні етапи україногенезу, цей підхід суттєво звужував його межі, що також мало ідейне підґрунтя, бо доводило статус «старшого російського» та «молодшого українського» етносів. Не виходячи за межі такої ідеологічної платформи, спробу відсунути початки східнослов'янського етнотворення в глибину історії зробив авторитетний радянський вчений Б. Рибаков. Він визначив наступні етапи формування єдиного руського народу-етносу:

– перший етап (V–VII ст.) – створення союзів слов'янських племен;

– другий етап (VIII – початок IX ст.) – об'єднання союзів слов'янських племен у «суперсоюзи»;

– третій етап (у межах Давньоруської держави) – завершення процесу перетворення племінних союзів у новий суперетнос русичів, який надалі став основою для виокремлення трьох східнослов'янських народів.

Дата добавления: 2015-05-23