Екземенаційний білет №29

3.

2.

1.

Білет № 24

Катерина II (1729-1796

(роки царювання 1762—1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Скасування гетьманської влади на Лівобережжі дало поштовх до змін устрою

Слобожанщини. У серпні 1765 р. Катерина ІІ видала указ про скасування полко -вого устрою й створення Слобідсько-Української губернії. Замість п’яти козаць-ких полків було сформовано п’ять гусарських. Місцеві козаки були позбавлені

прав і привілеїв й перетворювалися на «військових обивателів». У 1780 р. за -мість Слобідсько-Української губернії утворюється Харківське намісництво.

У вересні 1781 р. був скасований полковий адміністративно-територіаль-ний поділ і Гетьманщина, яка перетворюється у Малоросійське генерал-гу-бернаторство в складі трьох губерній (намісництв) — Київської, Чернігівської

й Новгород-Сіверської. У губернських центрах і повітових містах створюють-ся російські адміністративні та судові установи.

Поряд з адміністративно-територіальними змінами царський уряд пере-ймався проблемою втечі українських селян. У травні 1783 р. було прийнято

указ про остаточне прикріплення селян до місць їхнього проживання. Цим

самим було узаконене кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині.

9 липня 1783 р. дійшла черга й до українських Збройних сил: замість

десяти козацьких і трьох компанійських полків формуються десять кінних

карабінерських полків російської армії. Термін служби складав шість років.

Козацька старшина отримувала російські офіцерські звання, а козаки пере-творювалися на державних селян.

У 1783—1785 рр. українське населення було зрівняно у правах із росій-ським. За указом Катерини ІІ козацька старшина зрівнювалася у правах із

російським дворянством.

Таким чином на початок 80-х рр. XVIII ст. було остаточно ліквідовано Ук-раїнську козацьку державу. Українські прапори, гармати, печатки вивозили-ся до Петербурга. Її адміністратиавно-територіальний устрій, судова система,

соціальний склад в основному був уніфікований з рештою регіонів Російської

імперії. В історії України починається новий період — період становлення нової

національної ідеї розгортання боротьби за відновлення Української держави.

Після спроби реакційних сил здійснити 19-21 серпня державний переворот врятування СРСР виявилося неможливим.

Причини розпаду СРСР

- Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною державою). Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

- Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:

- курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальному зросійщенні, в обмеженні розвитку національних культур;

- невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.).

- Суперечливі непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.

- Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.

- Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19-21 серпня. Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

Співдружність незалежних держав

8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси С.Шушкевич констатували, що вихід республік зі складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).

За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

За деякими прогнозами, СНД розвиватиметься не шляхом глобальних інтеграційних процесів, а шляхом співробітництва на двосторонній основі в певних сферах

Суперечливим є становище України у Співдружності незалежних держав. З одного боку, існує об´єктивна необхідність економічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов´язані між собою як радянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб´єкта міжнародного права. Загалом ступінь інтеграції держав-членів СНД залишається низьким. За визнанням самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об´єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетворень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

Помаранчева революція може й зробила Україну трохи більш українською - вона, однак, не зробила її суттєво модернішою. В Україні не стало менше корупції, не з'явилися масові профспілки, жоден український університет не став автономним, українські наші партії нагадують радше клани тощо.

Проблема з оптикою нашої україномовної інтелігенції - кажу «нашої», бо відношу себе до її числа, - полягає в тому, що вона більше звертає увагу, наскільки Україна є українською, аніж на те, наскільки вона є модерною.

...На щастя, відсталість не є вироком. Навпаки, як показав колись наш напівземляк і відомий економічний історик Олександр Ґершенкрон, за певних обставин відсталість може стати великою перевагою, бо дає можливість перескочити цілі стадії розвитку і перейняти найбільш модерні форми господарства, технології і т. д.

Іншими словами: за певних обставин колишні відсталі суспільства можуть наздогнати та навіть перегнати суспільства розвинуті. Тільки що вони досягають цього не сталим і стабільним розвитком, а стрибками.

Чим далі на схід, тим більшу роль у цьому стрибку мала відігравати держава - бо чим далі на схід, тим менше саме суспільство не має для цього ані відповідних ресурсів, ані відповідної самоорганізації. Тому ключовою умовою є прихід до влади більш чи менш радикально налаштованих реформаторів, котрі діставали доступ до державних ресурсів заради здійснення такого стрибка.

Революції і є власне часом таких великих стрибків - чи радше, шансом на такі стрибки. А тому не конче усі вони вдаються. Мабуть, багато хто з вас пам'ятає статтю Річарда Пайпса з декількох років, у якій він показував, на підставі різноманітної статистики, що прихід до влади Путіна і згортання російської демократії не був результатом маніпуляцій правлячої еліти - радше, зміни у російській політиці відповідали тим великим і не конче позитивним змінам у масовій російській свідомості, що їх Пайпс назвав «втечею від свободи»...

В Україні за останні двадцять років теж сталася подібна «втеча від свободи». Скажімо, серед колишніх комуністичних країн Україна б'є рекорди щодо розчарування у багатопартійній системі: число її прихильників між 1991 та 2009 рр. змінилося від виразної більшості (72 %) до виразної меншості (30 %).

Ми не знаємо, чи це розчарування є результатом двадцяти років демократії, чи тільки останніх - і знову ж таки, якщо тільки останніх, то наскільки це розчарування було спричинене політичною, а наскільки економічною кризою.

Якщо, однак, брати сумарний індекс «демократичності» українців, то за п'ятибальною системою оцінювання він виглядає на міцну «трієчку»: Україна займає місце рівно посередині - і ситуація у Росії, яка закриває список, є набагато депресивнішою.

Тому найпростішою і найпереконливішою відповіддю на запитання: «Що залишилося після Помаранчевої революції?» є: «Після Помаранчевої революції залишилася сама Україна».

З усіма її вадами, кризами і суперечностями - але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна. Така Україна приречена радше на еволюцію, аніж на революцію. Звичайно, революції і далі можуть траплятися - подібно, як трапляються транспортні пробки на дорогах.

Але доки переможна еліта братиме владу заради влади, а не заради модернізаційних стрибків, доти Україна приречена на повільну еволюцію, якщо не стагнацію.

...Я закінчу дуже суб'єктивними висновками. На відміну від тих моїх колег, які вірять, що суб'єктивність треба залишати за дверми свого кабінету, я люблю повторювати слова Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об'єктивні - добрі ж історики свідомі своїх упереджень і численних обмеженостей, і радо до них признаються.

...Україна, з її різнорідною культурою і складною історією, приречена на глибокі політичні кризи. І це є поганою новиною. Доброю є ж та, що попри все кожна з цих криз, включно з Помаранчевою революцією, поки що кінчалася компромісом.

Можна сперечатися, наскільки добрими чи справжніми були ці компроміси. Але як на мене, така дискусія позбавлена глибшого сенсу: поганий мир завжди краще за красиву війну.

Проблема України полягає не у регулярному повторюванні менш чи більш прагматичних компромісів - проблема України, на мою думку, полягає у відсутності стратегічного компромісу, який би стосувався таких питань, як мова, історична пам'ять і зовнішня орієнтація. А такі стратегічні компроміси вимагають більше часу і, відповідно, неминучих розчарувань.

І тут знову покличуся на історичний досвід. В історії було декілька революцій, що їх називали «великими». Але тільки одна заслужила титул «славетної»: Англійська революція 1688 р. Вона була не так революцією, як компромісом, що поклав кінець розколу, породженому попередньою революцією - але не скасував її політичного ефекту.

Подібно, після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще одної революції - на той раз не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти. Коротко кажучи, нас із вами.

Дата добавления: 2015-05-23