Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 56 страница

«Дух рабства і послуху перед «сильними міра цього» запустив сильне коріння в духовости галичан. Польонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, але й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї та мову. В XVIII ст. українську націю в Галичині творив виключно мужик, зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут». (Ю. Охримович).

А всежтаки, ця найбільше зденаціоналізована, найсильніше закріпощена частина України, відіграла в історії нашої Батьківщини справді першорядну ролю. Очевидно, не треба думати, що свою ролю завдячує Галичина особливій ліберальности й культурности австрійської влади. Навпаки! Не з любови й не з почуття гуманности піддержав австрійський уряд український культурно-національний рух, а з чистого вирахування. Виграючи українську народню масу проти польської чи ополяченої шляхотської верхівки в Галичині, Австрія силувалася в той спосіб закріпити «ревіндиковану» провінцію для себе й для своїх імперіялістичних замислів на південньому Сході Европи. Те, що така тактика вийшла нам остаточно на користь, це вже не заслуга Австрії, а тих сил і здорових елєментів в українському народі, що зуміли покористуватися цею пригожою для себе «конюнктурою».

Забіраючи Галичину, Австрія робила це в переконанню, що забірає частину корінної, етнографічної Польщі. Щойно при ближчому контакті з краєм відкрили тут австрійські урядовці існування окремої нації, відмінної від поляків мовою, релігією та звичаями, націю «хлопів і попів», як говорили згірдливо поляки, але таку, що пригноблена дотепер поляками, могла бути використана проти них. Про те, щоби всеціло опертися на тій людьми і Богом забутій нації, Австрія не думала. Стримувала її від того племінна однородність галицьких українців з населенням зазбручанського материка. Австрія лякалася тяги галицького населення до злиття з рештою, лякалася «русофільства», але неменче залякана поляками, пробувала створити з галицьких українців якусь регіональну, віддану собі всеціло відміну. Й можна сказати, що її це подекуди й на деякий час удалося. Так зване «рутенство» це продукт цих зусиль австрійського уряду, виплеканий на галицькому грунті в першій половині XIX ст.

«Характеристичними рисами «рутенства» був перш усього чисто галицький, льокальний патріотизм, що обмежувався 4-міліоновою «рутенською» нацією, вірнопідданість та надмірна льояльність центральному, віденському урядові, повна політична безхребетність, громадський консерватизм, духове назадництво, наївний хамський аристократизм, що погорджував усім, що не йшло «свише», згірдливе відношення до мужика з його мовою, безупинна змінливість поглядів і т. д.» (Ю. Охримович).

«Рутенство» характеризувало перші кадри галицького духовенства, що вийшло з нових австрійських середніх і вищих шкіл, воно теж стало пригожим грунтом під розвиток пізнішої, москвофільської язви. Воно то, як сучасний йому загал лівобережного дворянства «не мало ніяких національних ідеалів, нічого не домагалося, тільки все, що йому давали, приймало з рабською подякою».

Щож дивного, що піоніри національного відродження в Галичині, в першу чергу входили в конфлікт і мусіли розправитися, або зломитися в боротьбі з примарою того галицького «рутенства».

Йосифинські реформи

Вже в році «ревіндикації» Галичини, вийшов патент про інвентарі маєтностей, що послужили основно для рівномірного їх оподаткування. Зчерги, патентом з 1775 р. наказано дідичам трактувати своїх селян-підданих по «людськи» й не вимагати від них більше понад усталену в інвентарях норму. Колиж місце цісаревої Марії Тереси заступив її син Йосиф II (1780-1790), для цілої Австро-Угорщини, а для Галичини зосібна, почалася нова доба. Йосиф II, що по словам сучасників випередив Велику Французьку Революцію в поступовости й ліберальности своїх переконань, кинувся з запалом до реформ. Цей ідеаліст і чоловіколюбець на престолі Габсбургів, рішив ущасливити своїх підданих з одного маху й тому в багатьох випадках перемахнувся. Він м. і. покасував манастирі, а з їх велетенських дібр утворив т. зв. «релігійний фонд», призначений на вдержання духовенства, яке перемінив у клясу державних урядовців. Проголосивши релігійну тояєранцію, він рівночасно визволив вище і середнє шкільництво з дотеперішньої залежности від духовенства.

Вже весною 1784 р. висловив він намір «Скасувати в цілій державі підданче невільництво», а наприкінці 1782 р. видав патент, у якому дозволив селянам женитися без дозволу панів і шукати собі заробітків поза межами свого села. Саму панщину обмежив Йосиф II до 30 днів у рік і взагалі в великій мірі облегчив селянам їх незавидну долю. Залишаючи в силі панське судівництво над селянами, Йосиф II, всежтаки вимагав від панів кваліфікацій для цього. Хто з панів не міг чи не хотів скласти приписаного законом суддівського іспиту, мусів приняти на свій кошт спеціяльного урядовця, званого «юстіціярієм» або «мандатором». Рівночасно селяне могли боронитися на поміщицькому чи мандаторському суді через своїх повновласників-«плєніпогентів». В 1789 р. переведено нову систему оподаткування грунтів, в якої основу покладено прінцип, що 70 відсотків прибутку з поля мусить залишитися хліборобові-селянинові на прожиток, 12 відсотків ішло для держави, а 18 дідичеві. В ті дідичівські відсотки були вже враховані робучі дні панщизняків і всі драчки, яких вимагав двір від села. На передодні смерти виготовив був Йосиф II патент про цілковиту переміну панщизняних обовязків на грошевий податок, але смерть цісаря не дала тому патентові ввійти в життя.

Пани і духовні єрархи щиро зненавиділи Йосифа II за його народолюбство й тому відітхнули з полегчею, коли він помер. Його наслідник Лєопольд II (1790-1792) хоч і не допустив до скасування усіх йосифинських реформ, але не дуже то налягав на їх послідовне виконування. Зате його син Франц II (1792-1835) протягом свого довгого володіння позатирав і сліди по йосифинських реформах. Фінансове банкротство Австрії, що виснажена наполєонськими війнами, мусіла рятуватися друкуванням паперових банкнотів і зацитькуванням усіх поміщицьких вимогів, на довгі десятиліття відсунуло питання полегч для селянства. Колиж у 1821 р. переведено нове оподаткування грунтів з наявним покривдженням селянського стану, здавалося, що для селянства Австрії взагалі, а галицького зосібна, вибила остання година. Але тимчасом працювали в його користь інші сили й вони не дали йому пропасти, як під економічним так і національним оглядом.

Австрійський уряд, що за Йосифа II став провидінням для українського селянства Галичини, був ним не тільки під економічно-суспільним оглядом. Не менче важними для нашого культурно-національного відродження по цей бік Збруча, були заходи австрійського уряду над піднесенням освіти й духового життя нашого краго. Як це не дивно, але перші познаки культурно-національного пробудження блиснули на обрію Богом і людьми забутого Закарпаття, званого до недавна «Угорською Україною».

Історична доля й недоля Закарпаття

Висунута поза гребінь Карпат, як найдальша, південньо-західня окраїна нашої етнографічної території, Закарпатська Україна жила весь час своїм життям, майже нічим незвязаним з політичним життям свого материка. По словам дослідника А. Петрова — Закарпаття ніколи не мало своїх панів, воєводів і князів, а його історія не знає великих переворотів, воєн ні політичних трактатів. «Історія Закарпаття, це історія впертої боротьби людини з природою й повсякденної важкої праці серед важких суспільних і політичних умов. Справжнім героєм цієї історії є простий селянин, який виніс на своїх плечах многовікове ярмо февдально-панщизняного гнету й суворої бюрократичної опіки, але не втратив свого національного обличчя, своєї мови й свого історичного імени». (Д. Дорошенко).

Українське населення Закарпаття куди старше від своїх угорських сусідів, що прийшовши в долину Тиси наприкінці IX ст. застали його на південньому підніжжю Карпат. Боротьба за північний склін Карпат ішла довго між Галичиною й Угорщиною в XII і в початках XIII ст. коли то мадярам вдавалося станути тут тверділою ногою. Але з ослабленням Угорщини наприкінці XIII ст., галицьким князям вдалося на короткий час заволодіти частиною українського Закарпаття. Доперва, як угорський король Людвик у 1370-их рр. приєднав осиротілу Галичину до угорської корони, усталилася угорська границя, що біжучи карпатськими верхами, розмежувала Закарпаття від її материка. Уже в XII—XIII ст. бачимо Закарпаття поділене на «комітати» — шаришський, землинський, ужський, бережський та мармарошський, Українське населення дуже скоро зійшло до стану підвладного, закріпощеного селянства, над яким верховодили мадяри й німці та католицькі єрархи. Одинокою ознакою його національної окремішиости і заборолом,перед мадяризацією була й тут, як і скрізь на Україні, православна церква, що між іншими звязувала Закарпаття не тільки з сусідньою Галичиною, але й подальшою Придніпрянщиною. Манастир св. Миколи на Чернечій Горі в Мукачеві та св. Михайла в Грушові на Мармарощині, були тими релігійно-церковними центрами, що, за недостачею владичих столиць, підтримували українське населення Закарпаття в батьківській вірі й традиції. Щойно на прикінці XVI ст. повстає в Мукачеві православне владицтво, що огортає своєю юрисдикцією ціле Закарпаття. В XVII ст. було на Закарпаттю біля 200 православних церков та до 400 священиків, але все те духовенство було слабо освічене, а в справах церковної догматики не визнавалося краще, як його темна паства. Тому то приняття Закарпаттям унії було питанням формальности, в якій ніхто з населення не визнавався. Вже довго будучи в унії, закарпатські українці збунтувалися проти неї тільки через її... назву. «Імя унії для них ненависне гірше змії» — писав мармарошський намісник підчас бунту в 1760 р. — «Вони думають, що під нею криється богзна що і хоч, за своїм владикою, вірують в те, що уніяти, але імя уніятів відкидують з огидою».

Коли в 20-их рр. XVII ст. один з місцевих магнатів, Гомонай, рішив запровадити унію й спровадив до своїх маєтностей уніятського владику з Перемишля — Крупецького, то священики й черці з його парохій погодилися, але не погодився нарід. Люде, яким були байдужі догматичні тонкости, почувши, що їм хочуть накинути «нову віру», збунтувалися і мало не вбили Крупецького. Не подавалися вони й тоді, коли їм, за зміну батьківської віри, обіцювали угорські пани-дідичі золоті гори. Колиж у 1649 р. більшість закарпатського духовенства, зібраного на соборі в Ужгороді погодилася прийняти унію, то зробила це потайки перед населенням, яке дуже довго не знало, що воно уніятське. Щойно в XVIII ст. усталилася унія на західньому Закарпаттю, але сусідуюча з Молдавією Мармарощина ще придержувалася православя.

Колиж у 1760 р. прокинувся серед закарпатського населення новий гін до православя, австрійський уряд, переконавшися, що в цьому головну ролю грає неосвіченість духовенства, рішився приняти міри для піднесення рівня освіти в краю. Тоді то звільнено мукачівську єпархію зпід зверхности католицького владики в Ягрі, в самому Мукачеві закладено духовний ліцей, зрівняно уніятське духовенство в правах з католицьким, та поліпшено його матеріяльне положення. В пору трапився видатний владика Андрій Бачинський (1772-1809); він згуртував довкола себе цвіт закарпатської інтелігенції, що згодом позаймала професорські катедри в Галичині і в той спосіб причинилася до її культурно-національного відродження.

Відень, Перемишль, Львів

Для основного вишколеиня уніятського духовенства Галичини, Буковини, Закарпаття та решти коронних країв австро-угорської монархії, засновано при церкві св. Варвари у Відні духовну семинарію, звану «Барбареум» (1774), а в 1784 р. перенесено її в характері «генеральної» до Львова. Зчерги зайнявся австрійський уряд середнім та народнім шкільництвом, що до того часу було монополем чернечих чинів. В 1774 р. покрито край цілою мережею народніх шкіл — рдноклясових «парохіяльних», з місцевою мовою навчання, трьохклясових «тривіяльних» з польською, та чотирьохклясових «нормальних», з німецького мовою навчання. Дотеперішні манастирі «конвікти» перемінено на гімназії з німецькою, а відтак польською мовою навчання.

В 1784 р. закладено у Львові університет з чотирма факультетами, з німецькою й латинською мовою навчання. Три роки згодом закладено ще у Львові т. зв. «Студіюм Рутенум», тобто фільософічно-богословський інститут призначений для українців, що не опанували ще німецької та латинської мови. Цей інститут протривав до 1809 р., а хоч викладали на ньому церковно-словянським «язичієм», всежтаки його праця розбудила серед українців аспірації до вищого шкільництва. Професорами в тому інституті були галичане та уроженці Закарпаття, що вийшли з окруження мукачівського владики Бачинського.

Йосифинські реформи, що облегчили становище галицького селянства, як теж культурно-освітні заходи австрійського уряду, не залишилися без впливу на розбудження духових інтересів серед галицького духовенства. Початок у тому напрямі зробив стародавній Перемишль.

В 1816 р. повстало тут перше освітнє товариство, зложене виключно з духовників і тому більш релігійно-церковного, аніж загально національного характеру; воно поставило собі завдання видавати шкільні і загально-освітні книжки для народу. Крилошанин перемиської капітули Іван Могильницький виборов від уряду дозвіл на закладання народніх шкіл з українською мовою навчання, їх вели місцеві паррхи й дяковчителі, під доглядом консисторії.

Той сам Могильницький був автором української граматики, опертої на мовознавчих досягненнях чеського вченого Йосифа Добровського. Якнебуть мовознавчим ідеалам Могильницького було ще доволі далеко до чистоти й безпосередньої свіжости української народньої мови, що вже святкувала свою перемогу в відродженому письменстві Придніпрянщини, то все таки його мовні зусилля були помітним кроком вперід, в порівнанню з дотогочасним, церковно-словянським «язичієм».

Ініціятиву Івана Могильницького підняв і продовжував, гурт письменників і вчених, що в 20-их—30-их рр. згуртувався довкола перемиського владики Івана Снігурського.

В 1834 р. вийшла в Перемишлі, німецькою мовою, «Граматика руської; або малоруської мови», написана Йосифом Левицьким. Кромі властивої граматики, в якій автор станув на становищі самостійности української мови, вміщено тут хрестоматію з уривків творів старших українських письменників та устної словесности. В 1837 р. видав той сам автор панегірик владиці Снігурському, писаний майже чистою, українською мовою. З двох його «Листів про українське письменство в Галичині», писаних по польски, пропустила цензура тільки один (1843). На старости літ, пробуваючи на парохії в Шклі б. Яворова, Левицький пробував перекладати баляди Шілєра, але мова тих перекладів була дуже далека від чистоти, яку він проповідував у своїй граматиці, та літературних спробах своєї молодости. Другим з гурту письменників, що працювали з владикою Снігурським, був Йосиф Лозинський, що в 1833 р. видав славне «Рускоє Весілє» друковане латинкою. Своїм помислом заміни кирилиці латинкою викликав Лозинський палку полеміку, що в ній м. і. прийняв участь Маркіян Щашкевич польською брошурою п. з. «Азбука і Абецадло» (1836). Крім «Весіля» видав Лозинський в 1846 р. «Граматику руської мови» по польски, та низку статей з обсягу питань української мови й правопису. З перемиського гурта вийшов теж автор цінної ще до нині «Історії перемиських єпископів» Антін Добрянський, та організатор бібліотеки перемиської капітули Іван Лаврівський.

Всі вони були наче передвістниками славної «Руської Трійці» — що в 30-их рр. склалася в мурах духовної семинарії у Львові — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького.

Душею «трійці» був Маркіян Шашкевич «поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любовою до ріднього народу і непохитно певна своєї дороги, як у мистецтві, так і в життю» (І. Франко). «Апостоли словянства» — Добровський, Шафарик, Караджич і Копітар, що кинули гасло чеського й сербського відродження, «Енеїда» Котляревського, як теж етнографічні праці Максимовича та Вацлава з Олеська, розбудили в душі Шашкевича любов і зрозуміння чарів народньої мови. В 1833 р. склав Шашкевич перший альманах віршів писаних народньою мовою, а в 1835 р. опублікував друком першу ластівку відродження, що нею була його ода п. з. «Голос Галичан», рівночасно заходючись над виданням літер. збірника «Зоря».

«Зоря»

Ще весною 1834 р. склав Маркіян Шашкевич і відіслав до цензури «писемце, посвячене рускому язику», п. з. «Зоря». Збірник, опинився в руках цензора для грецьких і словянських книг у рідні, відомого словянознавця Вартоломея Копітара. Оцінка Копітара інтересна як ілюстрація умов, у яких на галицькому обрію мала зійти ця «Зоря» нашого відродження.

«Наша (тобто австрійська) Галичина — писав Копітар — має поверх 2 мільйони українців (русинів) а Угорщина 1 мільйон, що дуже прихильно приймуть це видання в їхній мові. Подібно привитає його 6—7 мільйонів душ українців у Росії. Але треба приняти під увагу, що наші й російські поляки віднесуться до цеї неупривілейованої літератури з завистю й ненавистю. Подібно буде з москалями, що досі мають владу в Росії. (Українщина різниться від московщини так само, як чеська мова від польської)..

Природний розвиток цеї нової літератури прийдеться зі шкодою для польської й російської. Перед Австрією стає питання, чи вона може й повинна підтримувати українців, на шкоду й злість полякам? Чи може вона це зробити на шкоду полякам? Правда, цей розвиток поставив би в опозицію до Петербурга 6—7 мільйонів українців, але вони тільки в виїмкових умовах моглиб приєднатися до наших 3 мільйонів. Можна побитися об заклад 10:1, що петроградська влада дуже легко найде спосіб, щоби звернути цю опозицію проти Австрії».

Такі суто-політичні міркування визвав рукопис того літературно-популярного збірничка, на якого зміст склалися народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького і побутове оповідання з священичого життя. Тому то Копітар заявивши, що формально не має ніякої основи для відмови дозволу на друк «Зорі», з огляду на політичну вагу справи порадив віддати рішення місцевим, галицьким чинникам.

Весною 1835 р. опинився рукопис у руках Венедикта Левицького святоюрського крилошанина, професора моральної теольогії на львівському університеті й цензора для українських книжок. Венедикт Левицький, протримавши рукопис два місяці, віддав його митрополитові Михайлові Левицькому, який відповів губернії: «Не зважаючи на те, що цей рукопис признала цензурна влада дозволеним до друку, на мою думку, він з уваги на провінціональні відносини зовсім до друку не надається». Книжка «пригадує сумні, історичні події релігійних і політичних утисків, що їх перетерпіли тутешні українські автохтони від поляків, єзуїтів та жидів, з чого вийшли криваві репресії в козацьких війнах, під проводом Хмельницького». Ця книжка «моглаб дати привід до поширення думки про русофільство й нахил до православя, бо... редактор книжки підписався Руслан».

Тяжка рука двох «рутенців» лягла каменем на рукописові «Зорі». Центральна цензурна влада, хоча сама не мала нічого проти появи тієї книжки, хоч розуміла її політичну далекосяглість, щойно підтримана її рідними противниками, видала заборону на її друк. Але рухлива «трійця» вміла собі порадити й обійти доморослих цензорів.

«Русалка Дністрова»

Під кінець 1836 р. появилася в мадярській Буді «Русалка Дністрова». В основі була це та сама «Зоря» тільки дещо обкроєна й змінена. Та не судилося «Русалці» появитися на рідному грунті в повній скількости свого невеликого накладу. Чорні духи назадництва подбали про те, щоби книжку сконфіскувати, а над її співробітниками розтягти слідство. На допитах, що їх провадив ославлений Венедикт Левицький, зізнав Шашкевич: «Я пробував своїх сил в українській мові як своїй рідній, що помітно різниться від московської мови й церковного язичія, і думав покласти підвалини під дальший розвиток української мови та літератури». Лютував ополячений тоді святоюрський синедріон, негодувала й львівська поліція, мовляв: «Ми досить маємо вже клопоту з одною національністю (польською) а тут оці божевільні хочуть воскресити з могили ще одну, українську національність». Дарма! Грудка кинута Шашкевичем з вершин національного самопізнання, хоч і поволі розгонювалася та набірала сили, небаром зашуміла непереможною лявіною, що поторощила всі бастиллі назадництва й розгонила чорне гайвороння національної зради.

Про вражіння, що його викликала поява «Русалки Дністрової» серед галицького громадянства говорить товариш Шашкевича Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова персть загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповняти».

Шашкевич помер молодо, не вспівши розвинути свого поетичного таланту й організаторського хисту, але не вспівши теж і зневіритися. Щось символічного було в передчасній смерти Шашкевича й дальшому життю та діяльности його товаришів. Іван Вагилевич (1811-1866) написавши під впливом Шашкевича всього два вірші й передмову до «Русалки» по українськи, решту своєї літературно-наукової, а по части й громадської праці провів на польській ниві. Що гірше, в 1848 р. коли галицькі українці згуртувалися під прапором політичного часопису «Зорі Галицької», Вагилевич дався вжити, поляками до видавання латинкою «Руского Дневника», що під покришкою польсько-української згоди, проповідував гасла дальшого поневолення українства поляками. Не краще закінчив свою карієру Яків Головацький (1814— 1888). Для українського відродження заслужився він як видавець «Русалки Дністрової», приповідок Ількевича (1841), двох томів «Вінка Русинам на обжинки» (1846-1847), граматики української мови, велитенської збірки народніх пісень Галичини й Закарпаття та статтями в роді «Розправи» про українську мову та її наріччя й «Трьох вступних лекцій про українську словесність». Скрізь він ішов слідом М. Шашкевича й проповідував окремішність й самостійність української мови та нації. Пробувши до 1848 р. на парохії в Липинцях, він був покликаний на професора української мови на львівському університеті (1849-1867), але з 1851 р. він почав схилятися до москвофільства, а відтак виемігрував до Росії, де став ряним москалем і зненависником ідеалів своєї молодости...

Думка про започаткування українського періодичного видавництва, що присвічувала вже гурткові Шашкевича, щойно в 40-их роках почала наближуватися до здійснення. Австрійський уряд, бажаючи вигравати галицьких.українців проти польської шляхти, вже в 1842 р. поробив заходи над видаванням українського, популярно-наукового місячника у Відні. Редактором його намітив студента віденського університету Івана Головацького, а в програму видавництва вклав українську етнографію, мовознавство, археольогію, краєзнавство та історію України.

Газета мала бути «питома народна, малоруська чи русинська», видавана чистою, українською мовою й стояти на становищі самостійности й окремишности мови й національности населення Галичини й усеї «Малої Руси». Мала виходити в Відні, як осередку австрійських словян, але мала друкуватися латинкою, а правописом «яким буде найкраще». Нажаль нічого з неї не вийшло й Іван Головацький, по трьохлітніх приготуваннях, закинув і думку про неї.

Майже рівночасно з Головацьким міркував над українським періодиком духовного змісту Йосиф Левицький. В 1843 р. вніс він навіть просьбу на дозвіл видавання «Бібліотеки бесід духовних», але митрополит Михайло Левицький придушив ідею видавництва в самому зародку. Позатим тодіж заходилися над якимсь періодичним видавництвом у Львові Тустановський і Тарновецький, а в 1847 р. продумував над журналом неіснучої ще тоді «Руської Матиці» Гуркевич. Редактором того журналу мав бути крилошанин Михайло Малиновський. На питанню мови розбилися заходи над журналом, що їх перед 1848 р. робили львівські патріоти — Сємаш, Павенцький та Жуківський. Останній обстоював мову Шашкевича й Квітки, Куземський форитував мову перемиської «Біблії» з 1823 р., а Сємаш не бачив можливости видавати журналу інакше, як церковно-словянською мовою церковних требників. Вже в перших днях січня 1848 р. коли ще й не благословило на «Весну Народів», почала підготовляти грунт під українське періодичне видавництво львівська Ставропігія. Ініціятором видавництва був перемиський владика Яхимович, а заходилися коло нього — губерніяльний секретар Хоминський, фіскальний адюнкт Вінцковський, магістрацький радник Киричинський та власник цукорні Товарницький. Вже багато священиків у краю почало збирати гроші на видавничий фонд, обрано вже й редактора, яким мав бути відомий тоді історик, але москвофіл з переконання Денис Зубрицький, придумано вже й назву для часопису — «Пчела Руска». Та знову розбилася справа на питанню про мову. Зубрицький дивився на народню українську мову, як на «несотворену» дивовижу й тому писав свої твори тільки по польськи, німецьки й ніби по російськи. А коли на нього таки настояли, щоби він видавав «Пчелу» «на нашем діялєкті», то він погодився стати її редактором тільки тимчасово, на протяг шести місяців. Дня 1 березня 1848 р. внесла Ставропігія просьбу до губернії на дозвіл видавання «Пчели Галицкої». Дня 15 березня прийшов дозвіл, та в розгарі приготувань заскочила редакцію революційна буря «Весни Народів»...

Остаточно аж до того моменту закріпився в Галичині стан, що його малює Яків Головацький, тоді ще щиро відданий українській справі, словами:

«Горстка людей — словінці, дальматинці, лужицькі серби, словаки, видають часописи, а три мільйони українців у Галичині не може виказатися нічим, що вказувалоб на їх літературне життя. Навіть нидіючі в музулманському ярмі болгари, дають познаки своєї духової праці, а українці під Австрією живуть без літератури, без часопису без національного виховання, без шкіл, як варвари».

Велика Історія України

«ВЕСНА НАРОДІВ» У ГАЛИЧИНІ

1848 рік

Рік, що пронісся над престолами й народами Европи, мов весняний хмаролім, розторощив неодну спорохнявілу вербу та неодного дуба розбурхав з віковічного сну. На чорному небосклоні тогочасної, реакційної Европи заблис той рік і погас, мов метеор, але одна з його іскор попала в серце забутого Богом і людьми українського народу в Галичині та пробудила його до нового життя. «Русалка Дністрова» залишилася датою літературного відродження, 1848 рік став роком політичного пробудження українського народу.

Революційна заграва спалахнула в перших днях січня 1848 р. в Медіоляні. Італійці збунтувалися проти австрійської влади, в Парижі повстали республиканці проти короля Люі-Пилипа, з кінцем лютня тогож року. З черги прокотився гомін революції по Німеччині, а дня 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Відні. Два дні згодом проголошено першу австрійську конституцію, що була останньою дошкою рятунку для габсбурської династії.

Перша австрійська конституція

«Дня 15 березня від народження Христа 1848 р. а нашого панування 8-го» — писав австрійський цісар Фердинанд І — «видаємо тепер розпорядження, які ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова, друку, зборів і запевнення впливу на владу й законодавство народньому представництву. Перша урядова вістка про конституційний патент цісаря, добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово підписувати меморіял до цісаря; в його 13 точках змальовано колишню Польщу, як забороло европейської культури й цивілізації, що його треба відбудувати й тим «направити помилку европейських дипльоматів з 1772 р». В заміну за відбудову Польщі в її великодержавних границях, галицькі поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для Галичини, заведення «народової гвардії», політичних свобід і т. д.

А хоч у меморіялі, що його склав молодий ще тоді Франц Смолька, не було ні слова про українців і їх національну окремішність, то до його підписування втягнуто й українців. Тих, типових для того часу «з роду українців по національности поляків», що, як питомці грекокатолицької семинарії у Львові, приймали дотепер участь у польських конспіраціях і носили конфедератки, хоча для відріжнення від польських, червоних — блакитньої краски. Та найшовся між тими, що мали підписати меморіял чоловік, адвокат др. Кирило Вінковський, що вислухавши тексту петиції, запропонував уставити в неї хочби слово про українців та їх культурно-національні аспірації. «Москаль, зрадник, нема тут ніяких українців!» — зашуміло звідусіль. І щойно ті крики примусили культурно спольонізованих українців відсунутися від польської політичної акції та призадуматися над власною організацією. З того й почалося наше політичне відродження.

Сецесія свідомішого українського елєменту не перешкодила полякам, під проводом ренегата Івана Добрянського, предложити адресу галицькому губернаторові Стадіонові. Губернатор дав згоду на організацію народової гвардії, обіцяв звільнити політичних вязнів, а що до решти домагань відложив справу до вирішення «трону». Два чергові дні ходила львівська вулиця ходором від безупинних маніфестацій, а вечорами горіли всі вікна від ілюмінацій. Розбурхану юрбу огорнуло «петиційне божевілля», як кажуть самі польські історики 1848 року. «Хай живе Польща в межах зперед 1772 року!» — вигукувано на всіх уличних рогах, а народова гвардія, що присягаючи цісареві, змінила його титул «короля Галичини й Володимирії» на «польского короля», гострила шаблі й чистила мушкети до загального повстання. Та одного разу прибіг до губернатора проводир вулиці Добрянський і з острахом почав домагатися зброї для товпи, бо... українське селянство суне лавою на Львів. В дійсности це була тільки безосновна чутка, в якій віджила жахлива примара мазурської різні шляхти з 1846 р. Справжня небезпека для польської супремації в Галичині наближувалася зовсім не збоку затурканого й несвідомого під кожним оглядом українського селянства. Виросла вона й змогутніла в тих колах української інтелігенції, що устами д-ра Кирила Вінковського даремне домагалася вставлення в петицію до «трону» хоч одного слова про український народ у Галичині, та його побажання.

Дата добавления: 2015-05-23